МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І НАУКИ УКРАЇНИ

     КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

     ГУМАНІТАРНИЙ  ІНСТИТУТ

     Кафедра української літератури та компаративістики  
 
 

     Курсова робота

     на тему:

     «Образ дитини і знедоленого дитинства у творчості Чарльза Діккенса» 
 
 
 

     Виконала  студентка ІІ курсу

     Групи ФАЯб-1-08-4д

     Мироненко Анна Микол

     Науковий  керівник

     К.філол.н., доц.. Кудряшова О.В. 

     Київ - 2010 

     ЗМІСТ   

     ВСТУП……………………………………………………………………3

     РОЗДІЛ  І. ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО РОЗГЛЯДУ ДИТИНСТВА  ЯК КАТЕГОРІЇ.

1. Історичне і сучасне бачення концепції дитинства……………..6
2. Теорія дитячого психоаналізу Зиґмунда та Анни Фрейд……...8
3. Вплив насилля та самотності на психіку дитини………………10

     РОЗДІЛ  ІІ. КОНЦЕПЦІЯ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ.

     2.1. Зародження дитячої літератури…………………………………..13

     2.2. Становлення і розвиток англійської дитячої літератури……….16

     2.2.1.Фольклор  як невід’ємна частина англійської  дитячої літератури…………………………………………………………………….. 16

     2.2.2.  Балада як різновид дитячої англійської літератури……... 18

     2.2.  Англійська дитяча література XVII-XIX століть………….18

     2.3. Література для дітей у творчості Чарльза Діккенса.……………20

     РОЗДІЛ  ІІІ. ТЕМА ЗНЕДОЛЕНОГО ДИТИНСТВА  В ТВОРЧОСТІ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА.

     3.1.ВпЛив власних дитячих переживань на формування літературних поглядів письменника………………………………………………………….23

     3.2. образ дитини У ТВОРЧОСТІ Чарльз ДіккенсА ………….....26

          3.3. Олівер Твіст як типовий представник знедоленої дитини………..28

     ВИСНОВОК…………………………………………………………….31

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………..34 

ВСТУП

     Дитина  і дитинство – одна з провідних та ключових темі літератури. У певному сенсі це тема універсальна, не обмежена рамками будь-якої національної літератури чи конкретного часового періоду, хоча в деякі епохи вона набуває особливого значення. Ця універсальність  пояснюється тим, що дитинство -  така ж загальна категорія, як народження,  життя, смерть. Явища вічні і властиві всім без винятку людям не можуть не отримати відображення в літературі.

     Відображення  світу дитинства, аналіз внутрішнього світу дитини все більше привертає  увагу західних і вітчизняних літературознавців. Проза про дітей сприймається як окрема і повноправна область літератури.

     Актуальність  теми дослідження  полягає в тому, що творчість Чарльза Діккенса – це дивовижний світ дитинства, показаний зовсім не так, як звикли бачити його більшість письменників. Тема дитинства у Діккенса – це унікальний погляд на життя, це погляд дитини, яка занадто рано дізналася, що таке світ дорослих, що таке негаразди, злидні і сум, самотність і біль.

     Маленькі  герої Діккенса – це не звичайні діти, виховані у звичних і зрозумілих умовах батьківського піклування і ласки,  а жертви підступних життєвих поворотів. Причому, це можуть бути як діти з низів, про що любила згадувати соціалістична критика, так і діти із, здавалося, цілком благополучних сімей.

     Предметом мого дослідження стала англійська література середини ХІХ століття. Образ дитини присутній у світовому мистецтві і літературі в усі часи, однак до початку ХІХ сторіччя його значимість зростає, він стає центральним. Це аж ніяк не заперечує розвитку дитячої теми на попередньому етапі розвитку літератури, а навпаки, припускає існування деякого періоду підготовки до того, щоб вона вийшла на перший план.

     Об’єкт  дослідження – творча спадщина Чарльза Діккенса.

     Метою моєї роботи є аналіз образу дитини і знедоленого дитинства в творчості Чарльза Діккенса. Ця мета зумовила наступні конкретні завдання:

1. дослідити історичне і сучасне бачення концепції дитинства;
2. розглянути теорію  дитячого психоаналізу  Зиґмунда і Анни Фрейд;
3. визначити  вплив насилля та самотності на психіку дитини;
4. прослідкувати за зародженням дитячої літератури;
5. розглянути становлення і розвиток англійської дитячої літератури;
6. визначити значення творчості Чарльза Діккенса;
7. дослідити  вплив дитячих переживань письменника на формування його літературних поглядів;
8. провести ретельний аналіз образу Олівера  Твіста та Скруджа.

     Методологічною  та теоретичною основою  дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних літературознавців, присвячені проблемі дитинства, а також творчості Ч. Діккенса, таких як Є. Брандис, Н. І. Гричаник, А. Міллер, З.Я. Лібман, Л. Боровикова.

     Методика даного дослідження базується на культурно-історичних, біографічних та порівняльно-типологічних методах.

     Наукова новизна дослідження. Здійснена спроба цілісного та багатоаспектного дослідження використання Ч. Діккенсом образу дитини та знедоленого дитинства. Вивчення художніх засобів письменника дозволило розширити уявлення про своєрідність його творчого методу та внесок у дитячу літературу.

     Теоретичне  значення роботи полягає в дослідженні використання образу дитини як специфічного методу впливу.

     Практичне значення дослідження. Науково-практична значущість роботи полягає в тому, що її матеріали і висновки можуть бути використані в лекційних курсах з історії англійської літератури, на спецсемінарах, присвячених проблемам літературних взаємозв’язків, у спеціальних курсах з дитячої літератури та питань зображення дитинства в національних літературах.

     Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних літературних джерел ( 27 найменувань). Обсяг роботи – 34 сторінки.

     РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО РОЗГЛЯДУ ДИТИНСТВА ЯК КАТЕГОРІЇ. 

1.1 Історичне і сучасне бачення концепції дитинства.

     Згідно  з писемними історичними джерелами, концепція дитинства и ставлення до дітей значно змінювалось протягом усієї історії людства.

     Відносно  небагато відомо про місце і роль дитини (на відміну від ролі дорослого) у доісторичних, а особливо аграрних цивілізаціях, хоча аграрні суспільстві сучасної Африки можуть надати нам певні вірогідні паралелі. Як зазначав Чигдем Каджицибаш (Cigdem Kagitcibasi, 1996), в такому суспільстві дитина була рівноправною робітничою силою, яка вносила вклад у виробництво матеріальних цінностей. Маленькі діти повинні були виконувати рутинну роботу і доглядати за будинком, а рівень обсягу роботи збільшувався з мірою їх зростання. Значну частину дня дитини в період середнього дитинства складала робота. Більш того, підкреслюється необхідність постійної покори, слухняності, дотримання стійких норм та правил. Можливо, це було найтиповішим і в доісторичні, і в ранні історичні часи.

     Значно  більше нам відомо про дитинство  в давніх західних цивілізаціях. Принаймні, ми знаємо, яким було відношення до дітей з боку лідерів, хрестоносців та проповідників того часу. В деяких країнах дитина була більше, ніж просто матеріальна власність. В окремих областях Давньої Греції строга покора, слухняність та жорстокі фізичні покарання були нормою; в Давньому Римі було поширене вбивство, продаж та рабство небажаних або непотрібних дітей [№8, ст. 267]. Батьки могли експлуатувати своїх нащадків як завгодно; сексуальне насилля набуло значного поширення і, зрозуміло, що дитина не мала жодних прав на захист. Незважаючи на проголошення заборони вбивства дітей у християнській Європі у ХІІ столітті [№8, ст. 272], загальне відношення до них  почало істотно змінюватись лише в кінці Середньовіччя (приблизно у XVI столітті).

     Приблизно 40 років тому Філіпп Арьєс опублікував  свою полемічну книгу про дитинство у Франції за часів епохи Середньовіччя та початку Нової історії. Вона вийшла в англійському перекладі під назвою «Століття дитинства: соціальна історія сімейного життя». В ній зібрані данні, котрі Арьєс отримав в результаті аналізу картин, малюнків, мемуарів та інших документів. На основі свого дослідження автор категорично заявляє: «В середньовічному суспільстві не існувало навіть самої ідеї дитинства». Він визнавав, що французьке слово, котре поняття «дитинство» має своїм значенням, використовувалось набагато раніше – у ХІІ столітті, проте стверджував,що що його використання не було послідовним та не стосувалося того періоду життя, яке воно означає сьогодні. [№1, ст. 481] Зокрема, на користь даного судження свідчать тогочасні картини, на яких діти завжди зображувались в одязі дорослої людини, що, вірогідно, підтверджує ідею про те, що після 6-7 років до них ставилися як до «дорослих в мініатюрі». Передбачалось, що вони повинні працювати, обідати разом з дорослими, приймати участь у спільних бесідах та фліртувати.

     Після XVI століття дитинство почали розглядати як період невинності, як і сьогодні в багатьох культурах. Особливо в західних країнах батьки намагалися захистити нащадків від крайностей та пороків світу дорослих. Дітей почали вважати не безправними членами клану або общини, а як індивідуум, котрий відноситься до своєї сім’ї. До XVIII століття ця думка отримала значну підтримку, принаймні серед представників середнього класу, а діти набули статусу самостійних особистостей (Aries, 1989: Gelis, 1989). [№1, ст. 491]

     Однак велика кількість людей до сих  пір вважали дітей «активами», експлуатували їх і змушували працювати, часто використовуючи фізичне покарання. Так, наприклад, в Англії тільки у кінці ХІХ століття діти отримали спеціальні права, так як набули чинності закони про працю дітей і обов’язкове відвідування шкільних закладів (Kett, 1977). Ще пізніше були видані закони проти жорстокого поводження з дітьми, що обмежували використання фізичних покарань.

     Отже, становлення дитини як окремої ланки  суспільства, індивідуума та особистості є складним процесом, котрий триває й досі. Використання дітей як безкоштовної робочої сили, продаж їх у рабство та насилля над ними тривалий час було нормальним явищем. Зупинити цей потік масового нехтування власного душевного світу дитини не вдавалося протягом багатьох років, та й суспільство зовсім не переймалося цим питанням. XVII століття стає вирішальною детермінантою переоцінки ролі і місця дитини у світі, адже саме тоді починає розвиватися думка про надання дітям статусу самостійних особистостей. 

     1.2. Теорія дитячого психоаналізу Зиґмунда та Анни Фрейд. 

     У даній роботі я спробую частково висвітлити один з психологічних  підходів до розуміння дитинства  – психоаналітичний. Як відомо, психоаналіз був створений Зиґмундом Фрейдом на початку нашого століття. Починаючи з його навчання в психологічній науці почалося усвідомлення важливості дитинства для всього життя людини і вивчення, систематизація та обговорення цього періоду людського життя. Згодом виникали різні психологічні теорії дитинства, деякі з яких багато в чому або повністю протилежні психоаналітичній, однак майже всі визнають її значущість. Наприклад, Л. С.Виготський у своїх роботах  де в чому не погоджується з теорією Фрейда, однак, зауважує її значущість.

       Я розгляну двох авторів, що належать до психоаналітичної школи,  які внесли свій внесок у розуміння проблем дитинства в психології. Це буде, перш за все, сам Зиґмунд Фрейд – у своїй теорії та практиці він, як  правило, не займався дітьми, однак вся його теорія неврозів випливає з  дитячих переживань, що обумовлює насиченість його робіт інформацією про його погляди на дитинство. Другий автор, який представлений нижче – це Анна Фрейд, дочка Зиґмунда. Її теорія цікава тому, що вона, по суті, була основоположницею дитячого психоаналізу.

     Зиґмунд Фрейд, засновник психоаналізу – один з перших психологів, що звернув увагу на проблему вивчення дитинства. Споконвічно психоаналіз розвивався як метод лікування – винятково практичний напрямок, але незабаром він став багатим джерелом психологічних фактів. Зокрема,не можна було не помітити величезну роль дитинства, дитячих переживань у всьому подальшому житті людини. Подальші дослідження й теоретичні розробки привели Фрейда до того, що ці дитячі переживання мають сексуальне забарвлення й цей досвід впливає на поведінку й життя дорослої людини. Неусвідомлений досвід по Фрейду є змістом однієї із трьох компонентів людської  особистості – несвідомого або Воно». Два інші компоненти – це «Я» й «Над Я».[ №26, ст. 154-161] «Воно» – ірраціональний початок у людині, що підкоряється принципу задоволення,»Над  Я» – обмежує потяги несвідомого, є носієм моральних норм, а «Я» підкоряється  принципу реальності й допомагає суб'єктові діяти адекватно зовнішній ситуації. Як можна побачити, змістом «Воно» й «Над Я» наповнюється в дитинстві – «Воно», як сказано вище, являє собою безсвідомі  потяги, детерміновані дитячими переживаннями, а «Над Я» – батьківський початок, цензора, критика,учителя, а уява  про норми, заборони, табу також зароджується в дитинстві. [ №25, ст. 124]

     Таким чином, у своїй достатньо значній  теорії (яка в наш час перестала  бути виключно психологічною  і є  певною філософією), досить докладно описав свої погляди на розвиток дитини.

     Перейду тепер до розгляду точки зору його спадкоємиці (і в прямому й у переносному значенні ) – Анни Фрейд, що зуміла розвити психоаналіз саме в напрямку дитинства, втіливши на практиці теорію Зиґмунда Фрейда. Вона повністю зосередила свою увагу на проблемах і методах психоаналізу, застосовуваних до дітей.

     Ставши  прямим спадкоємцем наукових поглядів свого батька, Анна Фрейд у першу  чергу розвивала психоаналітичні уявлення  про Я, фактично заснувавши новий неофрейдський напрямок у психології – эго-психологію. Головною її науковою заслугою звичайно вважають розробку теорії захисних механізмів людини – механізмів, за допомогою яких Я нівелює вплив Воно.[№ 24, ст. 115] Також Анна значно просунулася у вивченні агресії, але таки найвагомішим внеском у психологію була дитяча психологія й дитячий психоаналіз. Нею були розроблені методи роботи з дітьми, у тому числі ігрові, положення психоаналітичної теорії перероблялися Анною для прикладної допомоги батькам і дітям у їхній взаємодії. Діти були головним науковим і життєвим інтересом Анни Фрейд, один раз вона навіть сказала: «Я не думаю, що є гарним предметом для біографії. Напевно, все моє життя можна описати одним реченням – я працювала з дітьми!». [№25, ст. 264]

     Тому, дослідивши наукову спадщину Зиґмунда та Анни Фрейд, можна зробити висновок, що вони були першими, хто розробив теорію дитячого психоаналізу та заклали необхідну теоретичну базу для його подальшого вивчення. 
 

1.3.  Вплив насилля та самотності на психіку дитини.

     «В  помещении, где горит одна единственная свеча, можно, одной рукой приблизясь к свету, затемнить половину помещения. Подобная ситуация складывается с ребенком: самое незначительное повреждение, причиненное ему в начале жизни, может бросить тень на всю его жизнь» – саме так стверджував угорський психотерапевт Шандор Ференци. Насильство, скоєне стосовно дитини, за своїми наслідками відноситься  до найважчих психологічних травм. Умовно виділяють три основних види насильства: сексуальне, фізичне й психологічне. Психологічне й фізичне насильство вивчені куди менше, ніж сексуальне. Можливо, це пов'язане з тим, що іноді буває важко розрізнити, де дружнє жартування, а де знущання, де досить сильне порка, що не викликає заперечень ні із чиєї сторони, а де просто замахування сприйняте як найтяжча образа й насильство, проте говорять, що наслідки тут приблизно такі ж, як при сексуальному насильстві. Дитина, що перенесла фізичне насильство, спостерігаючи за поводженням агресивного дорослого, виробляє агресивну модель поводження. Однак якщо він навчився придушувати й заперечувати свої почуття до насильника, це може привести до депресії й спровокувати саморуйнуюче поводження, оскільки вираження гніву стосовно насильника буває або занадто небезпечно, або безрезультативною. Тому гнів дитини звернений усередину, проти нього самого, викликаючи депресію й ненависть до себе.

     Жертви  фізичного насильства відчувають себе непопулярними, нещасними, неслухняними, вони вірять, що інші краще їх. Якщо дитина, вихована в нормальних умовах, внутрішньо й зовні протестує  проти несправедливого покарання, то дитина, що піддається фізичному насильству, часто вважає, що покарання справедливо. Відсутність позитивного досвіду, на який можна обпертися, сприяє формуванню низкою або нестабільною самооцінкою, що при найменших невдачах ще більше збільшується.

     Основними наслідками фізичного насильства для дітей є відсутність контролю над своєю імпульсивністю, зниження здатності до самовираження, відсутність довіри до людей. Безпосередньо після травми виникають гострі стани страху, відстроченими наслідками можуть стати садистські нахили.

     Проте не тільки насилля є тим фактором, що негативно впливає на психіку  дитини. Неможливо собі уявити нормальне  формування особистості, якщо вона постійно перебуває у стані самотності, відчуження.

     Узагальнюючи  положення деяких психоаналітичних теорій можна сказати, що самотність розцінюється в цій психологічній парадигмі як стан негативний, корінням якого є дитинство.

     Один  із представників психоаналізу Зилбург  розрізняв самотність і усамітнення. Усамітнення він вважав «нормальним умонастроєм», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось». Самотність же – це непереборне, неприємне (воно як «хробак» роз'їдає серце), константне відчуття. Зилбург вважає, що причинами самотності є такі риси особистості як нарцисизм, манії величності й ворожість, а також прагнення зберегти інфантильне почуття власної всемогутності. Така нарцисистична орієнтація починає формуватися в дитячому віці, коли дитина разом з відчуттям радості бути улюбленим випробовує потрясіння, викликане тим, що вона – маленька, слабка істота, змушена чекати задоволення своїх потреб від інших.

     Про этиологію самотності писав і  Салливан.[№23, с. 266-268] Розглядаючи потребу в людській близькості він вважав, що вона, починаючись у дитинстві (прагнення дитини до контакту), у підлітковому віці здобуває форму потреби в приятелі, з яким можна обмінятися своїми таємними думками. Якщо підліток не може задовольнити цю потребу, то в нього може розвитися глибока самотність.

     Підсумовуючи  викладене вище, можна сказати, що дитинство – саме той період, коли несправедливість, самотність та інші негативні з точки зору психології чинники закарбовуються у психіці дитини на все життя і дають про себе знати навіть у дорослому житті, тому оточуючим дорослим слід надуважно поставитись до питання, які були розглянуті у цьому розділі. 

РОЗДІЛ  ІІ. КОНЦЕПЦІЯ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2.1. Зародження дитячої літератури.

     Ще  на зорі своєї історії люди піклувалися  не тільки про підтримку свого  власного існування, але й про  прагнення зберегти свій рід, своє плем'я.

     Якщо  це так і було, – а це так і було, – все те, що сприяло вихованню сміливої, сильної, спритної, тямущої й хитрої людини, стало органічним змістом перших колискових пісеньок, жартів і примовок, загадок, приповідок і казок. Мудрість дорослої людини частіше служила для повчання юного покоління, ніж для його забави. Все подавалось, відповідно, в дуже простих і доступних розумінню дітей формах.

     У фольклорі будь-якої країни, записаному в більш пізні часи, найчастіше на початку XIX століття, відбилися ці нехитрі наміри дорослого виховувати дитину за допомогою повчання. Тому в різних, часто досить віддалених одна від одної країнах є – при всіх їх національних й іншому різному виді відмінностей – загальні подібні риси. Досить хоча б порівняти  дитячий фольклор Англії або Болгарії із французьким або будь-яким іншим. І дивно, які живучі ці простенькі форми й формули повчань і наставлянь або розваг і забав. Адже навіть у наш час поруч із класичними дитячими добутками, створеними сучасними поетами, ми можемо почути пісеньки,  які прийшли  з далекого далека й передаються від одного покоління до іншого.

     Разом з розвитком на новій соціально-економічній  основі ускладнився й процес керівництва  вихованням підростаючого покоління, висувалися нові етичні й практичні  завдання. У класовому суспільстві вони були різні, і, можна сказати, навіть строго диференційовані; для дітей з народу продовжувало існувати створення народної творчості, народної мудрості. простачки. 

     За  даними світового дослідження, яке  було проведеними видатними вченими  педагогами та психоаналітиками, найперші згадування про дитячу літературу у письмовому вигляді з’явились у творчості древньогрецького філософа Езопа. Його найперші твори для дітей та про дітей датуються VI століттям до нашої ери. Такі доведені наукові факти свідчать про те, що навіть у прадавні часи філософи розуміли, та намагалися про це розповісти людству, про надважливість фактору впливу зовнішніх чинників на психіку дітей та залежність цього на майбутнє формування особистості. Проте у різні часи творчість  Езопа трактувалось по-різному, іноді навіть у хибному змісті. Особливо відчутно це було у перекладах середньовічних французьких літературознавців, які, намагаючись догодити пануючому тоді устрою святої інквізиції, навмисно змінювали глибокопедагогічний та соціально направлений зміст байок філософа. Схожість із французьким трактуванням дитячих творів Езопа простежується у перекладах його творів італійськими літературознавцями епохи Відродження. Саме тому, на мою думку, згадані часи, за даними істориків, є найжорстокішими по відношенню як до дітей, так і до соціуму взагалі.

     Проте незважаючи на всебічний вплив церкви на літературу, починаючи з XVI  століття у світовій літературі з’являються поки що поодинокі, але знакові автори  дійсно дитячої літератури. Чого варті неперевершені твори чеського педагога, письменника, громадського діяча Яна Амоса Коменського (1592-1670). Серед найвідоміших його робіт слід відзначити книгу «Великая дидактика», але ще більш відомою є книга «Мир чувственных вещей в картинках, или Изображение и наименование всех важнейших предметов в мире и действий в жизни.» Окремі педагоги-науковці минулого сторіччя вважають Яна Амоса Коменського своєрідним основоположником традиційної дитячої літератури у сучасному розумінні. Його тези та окремі витяги із системи навчання використовували в своїх роботах такі великі педагоги як А. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, що свідчить про дійсно важливі та фундаментальні поклади Яна Амоса Коменського.

     Після детального аналізу дитячої літератури періоду XVI-XX століття, можливо прийти до висновку, що із роками дитячій книзі приділялося все більше уваги. Найбільш цікавим з точки зори досліджуваного матеріалу, на мою думку, є те, що образ дитини у своїх творах стали частіше використовувати письменники різних країн, віросповідань та поглядів.  Навіть незначне поглиблення у дитячі книжки XVI-XX століття дає нам представлення про докорінну зміну ставлення суспільства до вивчення та психоаналізу виховання дітей у порівнянні з епохою  Середньовіччя та  Відродження. У авторів цього часу образи дітей та їх доля, життя, виховання можна розділити на два діаметрально протилежних бачення.

       По-перше, одні письменники, розповідаючи  у своїх творах про життя  дітей із багатих сімей, малювали все у «рожевих» кольорах. Спираючись на роботу Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання», можна дійти висновку, що діти із благородних сімей  досліджуваного часу, з одногу боку, при повній вседозволеності були окутані опікою та увагою не батьків, а найманих вихователів, які доволі часто не мали ніякого відношення ні до виховання, ні до педагогіки. А з іншого боку, такі діти через байдужість вихователів та зайнятість батьків  були залишені на поталу самим собі. Проте це ствердження не є абсолютним правилом.  В окремих родинах дітям приділяли велику увагу, у тому числі й ранньому вихованню, освіті та іншим важливим чинникам, які впливали на психічне та емоційне здоров’я дитини.

     Але на відміну від образу дитини, викладеному  у попередньому абзаці, у творах письменників того часу  з’являється реалістичний, хоча і інколи жорстокий образ знедоленої дитини. Всесвітньо відомими авторами книг про знедолене дитинство, тяжкі умови життя є Джек Лондон, В.Г. Короленко та багато інших. Навіть великий казкар Ганс Хрістіан Андерсен у своїх казках описував  інколи нелюдські умови життя  дітей тодішнього датського королівства. Як це не дивно, його казки дуже часто, хоча і мають алегоричний характер, але закінчуються сумно. Однак у свідомості дітей, вихованих на мультиплікаційних інтерпретаціях казок Андерсена, склалося зовсім інше враження  щодо цього.

     Підсумовуючи  зазначене у цьому підрозділі, можна зробити наступні висновки:

• питання виховання дітей з часами постійно змінювалось;
• прослідковується залежність педагогічних поглядів від устрою, релігії, соціального стану автора творів;
• дитяча книга у традиційному баченні  починає з’являтися лише у XVI столітті
• автори досліджуваного періоду, не маючи фундаментальних знань з педагогіки та психології, але підсвідомо розуміючи важливість розвитку дитини для майбутнього, намагалися самостійно дослідити та описати тему дитинства.