Образ Жанны де Во в романе Ги де мопассана "Жизнь"

Міністерство освіти і науки України

Національний  педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова 
 

Факультет іноземної філології

Кафедра російської та зарубіжної літератури 
 
 
 

Курсова робота з зарубіжної літератури

На  тему: «Образ Жанни  Де Во в романі Гі Де Мопассана «Життя». 
 
 
 

Студентка 4 курсу 42 групи

Заочного  відділення

Факультету  іноземної філології

Алексеєнко Аліси Олександрівни

Науковий  керівник – 

Доцент  Анненкова О. С. 
 
 

Київ 2011

План

Вступ.

І. Самобутність Мопасана – романіста.

1.1. Основні віхи  творчості Гі Де Мопассана.

1.2. Особливості художнього стилю Мопассана.

ІІ. Трагедія життя Жанни  Де Во.

2.1. Виховання  та юнність Жанни.

2.2. Життєві випробування  героїні.

2.3. Крах життєвих  ідеалів Жанни.

Висновки

Список використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

Один з найвеличніших  представників європейського реалізму ХІХ ст., французький письменник Гі Де Мопасан належить до числа улюблених читацькій аудиторії майстрів художнього слова. Вперше наших читачів з ним познайомив І. С. Тургенєв, оцінивши в ньому могутній талант французької літератури початку 80-х років. Палко полюбив Мопасана і Лев Толстой, написавши про нього багато відгуків та статей. Чехов, Горький, Бунін, Купрін, в різній мірі і в різних відносинах являлись прихильниками французького письменника, високо оцінювали його художню чесність та майстерність.

«Я ввійшов  в літературу як метеор» - жартуючи казав Мопассан. І дійсно, він  тсав знаменитістю на другий день після опублікування свого першого твору «Пампушка».

В 70-х роках  літературним учителем Мопассана став Г. Флобер – «Не знаю чи є у  вас талант, - сказав він, ознайомившись  з першим його твором, - в тому, що ви мені принесли проявляються деякі  здібності, та ніколи не забувайте, молодий  чоловіче, талант – лише тривале  терпіння. Працюйте!» Мопассан працював не покладаючи рук. Він писав вірші, поеми, комедії, перші повісті і  оповідання, написав навіть романтичну драму. Суворий вчитель бракував майже все і забороняв йому друкуватися. Стремлінням Флобера було виховати в своєму учневі глибоку повагу до літератури, розуміння її задач, високу вимогливість до своєї творчості. 

Суворої школи  флоберівської вимогливості уже  б однієї вистачило для того, щоб  його слухняний і здатний вихованець став видатним письменником-реалістом. Та Мопассану випала рідкісна можливість зустріти другого великого учителя  - І. С. Тургенєва.

Як і Флобер, Тургенєв віднісся з великою симпатією  до Мопассана. Він допомагав йому порадами, продивлявся його рукописи. Періодом їх найбільшого зближення  був час після смерті Флобера, захід життя Тургенєва 1881-1883 роки. В цю пору Мопассан багато друкувався та матеріально забезпеченим він  ще не був. Тургенєв зв’язав його з російським журналом «Вісник Європи», сприяв появленню в цьому журналі перекладів перших творів Мопассана, палко вітав його роман «Життя».

Мопассан також  приклонявся перед талантом Толстого. В своїх згадках   П. В. Бобрикін відмічає «...цей виучень Флобера, його духовний вихованець – один з перших визнав російських романістів своїми взірцями: спочатку Тургенєва, потім Толстого, коли в Парижі вийшов переклад роману «Війна і мир». Ознайомившись уже в кінці свого творчого шляху з повістю Толстого «Смерть Івана Ільїна», Мопассан сказав: «Я бачу що вся моя діяльність була нідочого, всі мої десятки томів нічого не варті.»

Очевидно що творчість Мопассана, при всій його популярності, вивчена недостатньо. Самим повним залишилися дослідження  Ю. І. Даниліна «Життя і творчість Мопассана», видане 1968 року. Слід згадати роботи Т. Л. Вольфович «Творчість Мопассана», дослідження О. В. Флоровського, В. С. Лозовецького. Протягом останніх 30 років творчість Мопассана рідко ставала предметом монографічного аналізу в літературознавстві. Така ситуація сама по собі дивна, оскільки цей письменник завжди був популярний у нашого читача, і, крім того, вкрай показаний для французької літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. Вивчення його новелістики не може не збагатити наші уявлення про індивідуальність та своєрідність цього періоду розвитку французької літератури.

Отже, актуальність теми пояснюється двома складовими: цікавістю до Мопассана як до класика французької літератури, а також відсутністю сучасних робіт по творчості письменника.

Як виявляється, образ Жанни де Во є невичерпним за своїм смислом. Тому обрана мною тема  є актуальною.

Предметом дослідження являється саме роман "Життя ", бо він є вершинним у творчості  Гі де Мопассана.

Об'єктом дослідження є образ головного жіночого персонажу.

Метою курсової  роботи є  дослідження образа Жанни де Во. Ця мета буде розв'язуватися за допомогою окремих завдань дослідження:

-  простежити  зв'язки героїні  з персонажами роману;

-  з’ясувати причини трагедії Жанни

- проаналізувати  художні засоби створення образу  Жанни;

І. Самобутність Мопасана – романіста.

Вдячним і надзвичайно плідним послідовником Г. Флобера був найпопулярніший французький письменник останніх трьох десятиріч ХІХ століття Гі Де Мопассан. Одного разу письменник сказав, що публіці належать книжки авторів, але не їхнє життя. Він ніколи, ні за яких обставин не відступав від цього принципу та як І. Тургенєв і Г. Флобер, ревно охороняв приватне життя від очей чужих людей, журналістів та критиків. Навіть невідомо точне місце його народження, лише дата та край – 5 серпня 1850, Нормандія, оспівана ним в багатьох творах. Після смерті письменника його вірний слуга, дворецький Франсуа Тассар видав книжку «Спогади про Гі Де Мопассана», в якій делікатно й стримано розповідається про приховані та інтимні подробиуі життя письменника.

Доля Мопассана  була нещасливою. Він надто любив  життя, хотів пізнати всю його насолоду, пристрасть, силу, він жив  поспішаючи, з шаленним і нестримним розмахом, начебто відчуваючи нетривалість свого земного існування. Він жив з пафосом, часом з викликом суспільству ( його нетривіальні заяви про те, що пише він виключно заради грошей, шокували публіку, хоча насправді вони маскували справжнє обличчя майстра, який ставив мистецтво вище за все). Його захопленням було свіже повітря, безмежний водний простір і атлетика: хизуючись своєю винятковою фізичною силою, письменник міг під час пішої прогулянки здолати 80 кілометрів, а подорожуючі в човні Сеною від Парижу до Руану, завжди веслував самотужки.

Мопассан прожив недовге яскраве життя, фінальні півтора роки якого були однак  затьмарені важкою спадковою психічною  хворобою (від неї помер і його молодший брат Евре). Письменник страждав надзвичайно сильно, він намагався покінчити з собою, аби не жити в мороці та в млі несвідомості, тому що все своє життя був абсолютно розсудливою людиною, вважав, що всім явищам, навіть місячним, ірраціональним, таємничим, можна знайти реальне, логічне та правдиве пояснення. Будучи надзвичайно працездатним, він видав 27 томів творів протягом десяти років, а за останній рік свідомого життя спромігся написати лише один роман і книжку оповідань. В передсмертних його листах звучать невгамовно болючі слова: «У мене жодної послідовної думки, я забуваю слова, всі назви, а маячня і смуток роздирають мене... Я не можу писати, я більше не бачу; це крах мого життя...» Письменник встиг написати лише 50 сторінок свого останнього роману «Анжелюс», страшенно страждаючи від неспроможності створити  хоча б ще одну сторінку тексту).

Мопассан-митець – визнаний співець кохання, який залишив читачам стільки «слів любові», так ретельно висвітливши жіноче серце майже у всіх його проявах, що вистачило б не на одне творче життя, - у реальності ж він постійно полював на жінок, маючи незліченну кількість коханок з різних верств суспільства, від вишуканих аристократок до жінок легкої поведінки. Однак жодну з них він не допустив до свого серця, був не одруженим.

Гі Де Мопассан, за його власним визнанням, прийшов  в літературу, як метеор, активно  творив трохи більше ніж 10 років, але  а цей час він написав приблизно 260 новел, 6 романів, велику кількість  статей, подорожніх нарисів, есе, віршів, декілька п’ єс. Г. Флобер, вшановуючи пам’ять близького друга і талановитого поета-парнасця Альфреда ле Пуатвена, рідного брата матері Мопассана, пильно стежив за першими кроками талановитого юнака, він застерігав його від нападів лінощів, вимагав більше уваги приділяти саме літературним заняттям, а не фізичним вправам:  «Від п’яти годин вечора до десяти годин ранку ваш час може бути відданий музі... Для митця існує лише одне правило: жертвувати всім заради мистецтва. Життя має розглядатися ним як засіб...» І Мопассан дотримувався вказівок свого друга та турботливого вчителя. До кінця днів він завжди, кожного ранку примушував себе писати від 7 до 12 годин, не очікуючи натхнення, перероблюючи і переписуючи багато сторінок вже написаного, але що не задовольняло його (на все життя він запам’ятав настанови Г. Флобера: «Талант – це тривале терпіння»). Результати були дивовижні, так, у 1884 р. Він написав чотири збірки новел, у 1885 – п’ять (вчені підрахували, що за 1885 рік він надрукував 1500 сторінок, чого не робили навіть О. Де Бальзак та О. Дюма.

Представник критичного реалізму, Флобер прагнув передати Мопассану свій художній метод зображення дійсності. При цьому Флобер вимагав  від свого учня розвиненої і гострої  спостережливості, уміння побачити явища  життя по-своєму, по-новому і показати їх з тієї особливої, характерної  сторони, яка до нього ніким в  мистецтві ще не була помічена.  
„Коли ви проходите, - говорив Флобер, - повз бакалійника, що сидить біля своїх дверей, повз консьєржа, який палить трубку, змалюйте мені цього бакалійника і цього консьєржа, їх позу, весь їх фізичний вигляд, а в ньому передайте всю їх духовну природу, щоб я не змішав їх ні з яким іншим бакалійником, ні з яким іншим консьєржем...”     
Крім спостережливості і уважного проникнення в істоту зображень, Флобер вимагав від Мопассана уміння ретельно і вірно описувати побачене, відшукуючи  для цього слова точні, а не приблизні. „Яка б не була річ, про яку ви заговорили, - передає Мопассан його повчання,— є тільки один іменник, щоб її назвати, тільки одне дієслово, щоб позначити її дію, і лише один прикметник, щоб її визначити. І потрібно шукати до тих пір, поки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не варто задовольнятися приблизним, ніколи не варто вдаватися до підробок, навіть вдалих, до мовних фокусів, щоб уникнути труднощі”.

Творчості Флобера, його літературним поглядам і повчанням, всьому привабливому вигляду цього  вічного трудівника Мопассан присвятив  не одну статтю; надзвичайно цінне в цьому відношенні і його листування з своїм вчителем. Суворої школи флоберівської вимогливості вже однієї було б досить, щоб його слухняний і здібний учень став відомим письменником-реалістом. Але Мопассану випало рідкісне щастя зустріти й іншого великого вчителя — І. С. Тургенєва.  
Довго проживаючи у Франції, Тургенєв особливо зближувався з Флобером. Тургенєв виділяв Флобера зі всієї французької літератури 50—70-х років, захоплювався його майстерністю, його невпинною творчою працею і навіть перекладав російською мовою деякі його новели. Флобер, з свого боку, надзвичайно високо цінував твори російського письменника, широту його знань і переконань, його художні шукання.  
Подібно Флоберу, Тургенєв віднісся з великою симпатією до Мопассана, допомагав йому порадами, проглядав його рукописи. Періодом їх найбільшого зближення був час після смерті Флобера, захід життя Тургенєва, 1881 — 1683 роки. У цю пору Мопассан вже багато друкувався, але матеріально  був ще дуже обмежений. Тургенєв пов'язав його з руським журналом  „Вісник Європи”, сприяв появі у цьому журналі його перших перекладів, гаряче вітав його роман „Життя”.  
Мопассан присвятив Тургенєву статтю „Винахідник слова нігілізм”, „Некролог”.  За допомогою Тургенєва Мопассан довідався і полюбив Пушкіна, Лермонтова, Горького, Льва Толстого, Гаршина і сприйняв низку благородної  російської класичної літератури. Смілива правдивість російської літератури зміцнила  волю Мопассана.  
Демократичний гуманізм  сприяв   розвитку    поваги та любові до російського народу. Мопассан високо цінував „Записки мисливця” Тургенєва  і  зачаровувся „Батьками та дітьми” особливо відзначаючи в цьому романі  властивий дар реалістичного передбачення.  
Але  вище всього оцінював Мопассан тургенівське  новелістичне мистецтво, закони якого прагнув зрозуміти і освоїти: „Психолог, фізіолог і першокласний художник, він уміє на декількох сторінках дати досконалий твір, чудово згрупувати обставини і створити живі, могутні, захоплюючі постаті, окресливши їх всього декількома штрихами, такими легкими і майстерними, що складно зрозуміти, як можна добитися подібної реальності такими простими, по видимості, засобами. І від кожної з цих коротких історій виходить, подібно хмарці меланхолії, глибока і прихована в істоті речей печаль. Повітря, яким дихаєш в його творах, завжди можна взнати: він наповнює розум суворими, гіркими думами, і здається, навіть наповнює  легені дивними і своєрідними пахощами...”     
Називаючи Тургенєва «одним з найбільших геніїв російської літератури», Мопассан, завжди ненавидячи мілітаризм, додавав: «Люди, подібні йому, роблять для своєї вітчизни більше, ніж люди, на зразок князя Бісмарка: вони здобувають любов всього благородного розуму миру».

1. Основні віхи творчості Гі де Мопассана.

Творчість Мопассана  завершує собою розвиток французького реалізму ХІХ ст., і разом з  тим у ній чітко виділяються  риси, які стануть характерними для  літератури ХХ ст.

Англійський драматург  Б. Шоу відмітив: «Життя Мопассана  набагато трагічніше, ніж смерть Джульєти», маючи на увазі героїню Шекспіра. Справа не лише в тому, що письменник прожив досить коротке життя, померши у сорок три роки. Впродовж творчого шляху Мопассана песимістичні настрої письменника набували все більш поглиблену і загострену форму. Песимізм Мопассана зумовлювався глибокою огидою письменника-гуманіста до буржуазної дійсності і разом з тим свідомістю свого безсилля в боротьбі з існуючим порядком речей. Мопассан був переконаним, непримиренним, фанатичним заперечувачем буржуазної цивілізації з її убогістю і не людяністю. «Ми живемо в буржуазному суспільстві, - писав він, - Воно страхітливо посереднє і боязке. Ніколи ще, можливо, погляди не були так обмежені і менш гуманні». Мопассан постійно показував, як нескінченно несчасна величезна більшість людей при буржуазному ладі, яких пригноблюють, тримають в полоні і спотворюють „мерзотні забобони, помилкові поняття про честь, більш відштовхуючу, ніж сам злочин, ціла гора лицемірних відчуттів, показної благопристойності, обурливої чесності”.  
Події історії Франції 70-х років тільки сприяли наростанню песимістичних переконань Мопассана. Поразка Франції в пору війни 1870—1871 років поховала його юнацькі ілюзії про непереможність французької зброї. Час безпросвітної буржуазної реакції після загибелі Паризької комуни переконувало Мопассана лише у тому, що правлячі класи абсолютно не здатні стояти на чолі нації.

У 70-х роках  існування республіканського ладу у Франції було чисто номінальним  і висіло на волоску; палач комунарів Тьер заявив: „Республіка буде консервативною або її не буде зовсім”. Республіка була настільки консервативною, що Франція в цю пору заслужила прізвисько „республіки без республіканців”.  Існуючі монархічні   партії   при   активній   підтримці   з боку кругів клерикалізму двічі намагалися — в 1873 і 1877 роках — відновити у Франції королівський трон; спроби втіхи викликали у Мопассана крайнє обурення.    

 Трагічне  нещастя Мопассана було, однак,  у тому, що в своїй різкій, пристрасній  критиці буржуазного суспільства  сам він залишався на позиціях  цього суспільства і, скільки  не намагався знайти вихід з положення, знайти його не міг. Все життя тужив він тугою, гострою тугою художника-гуманіста, по людях цільних, по характерах сильних, по тому великому і прекрасному, що піднімає людину над непривабливістю буржуазної дійсності. Він знаходив часом це велике в силі людських відчуттів, в уявленні людини про честь, в силі його любові до рідної землі і ненависті до її ворогів. У ряді його розповідей зустрічаються цільні, мужні характери, говорячі про красу людського відчуття і захоплюючі письменника своєю закінченістю („Заповіт, „Клозет”, „В дорозі”, „Щастя”, „Дядечко Мілон”, „Дочка Мартену” та  ін.). Такі характери Мопассан найчастіше знаходив в середовищі народному, і це було не випадкове: тільки народне середовище, як бачив він, опиралося спотворюючим впливам буржуазного ладу, зберігало свою людяність, моральне здоров'я. Зображаючи навколишню дійсність, Мопассан нерідко виказував чисто народну точку зору, наближався до народної мудрості, і це було його інстинктивною спробою відшукати собі опору в своїй критиці сучасного суспільства. Проте глибокий соціальний скептицизм Мопассана, засвоєний їм ще в школі Флобера, і його розхолоджуюче уявлення про вірність всіх людських зусиль заважали йому до кінця повірити в народ як в можливий перетворювач існуючих суспільних відносин. Мопассан стояв далеко від революційної боротьби, був байдужий, до його мети, а тому, з огидою і ненавистю викриваючи мерзотний буржуазний спосіб життя, залишався тільки самотнім протестантом, блудним сином того ж буржуазного суспільства.

Суперечність  поглядів Мопассана виявилася і  в його відношенні до популярної у  той час позитивістської філософії, яка особливо зміцнилася у Франції  після загибелі Паризької комуни. В даний час, поки що не опубліковані повністю нариси, статті, листи, записники  Мопассана, немає можливості з повною точністю судити, про його відношення до найбільшої революційної події його часу - Паризької комуни. У деяких нарисах Мопассана зустрічаються заперечні зауваження про революцію 18 березня, а в ранніх оповіданнях 1880—1881 років є два - три шаржованих портрети колишніх учасників Комуни. У подальшому Мопассан робив спробу зрозуміти істоту Комуни, хоча і розглядав  її лише як республіку з обов'язковою для всіх працею.

Його головна  задача — зображення „законів”     людської фізіології, як нібито єдино вічних, незмінних і характерних ознак людини. Позитивізм невпинно твердив про біологічну й інтелектуальну неповноцінність людину, діяльність якої нібито визначається лише властивими йому інстинктами, не контрольованими його розумом; звідси робився висновок про згубність і даремність революцій, в яких нібито знаходять собі прояв темні і руйнівні інстинкти людини, бо він, жалюгідний і нікчемний, нічого не здатний поліпшити в житті суспільства. 

З багатьма положеннями  позитивізму Мопассан не погоджувався і боровся з ними. Так, наприклад, він зовсім не вважав, що фізіологічний  початок в людині завжди володарює  над його інтелектуальним початком. У його уявленні існували епохи —  античність, Відродження, - коли людина була фізично і духовно гармонійною, коли в людях жило відчуття краси. Мопассан вважав, що тільки рідкісним    генієм є в сучасності такі люди, як і Тургенєв.

Така людина-одинак  найбільше впевнена, що він приходить в світ тільки для особистого щастя, радості, насолоди; всією своєю істотою рветься він до цього щастя. Але Мопассан показував, що щастя трагічно недосяжне для цієї людини, і не тільки через сторонні перешкоди, на зразок тих або інших буржуазних забобонів і лицемірної міщанської моралі, але і тому, що людина сам по собі слабка, нікчемна, не уміє зрозуміти, де і в чому щастя, проходить мимо нього, не здатний бути його дбайливим хранителем, і його долею залишаються тільки пізні жалі, гірка свідомість життя, що безплідно йде, наступаюча старість.

Ця суперечність переконань Мопассана пронизує всю  його творчість і своєрідно відображається в художньому методі письменника. З  одного боку, Мопассан мріяв бути „сатириком лютим і глузливим комедіографом, Арістофаном або Рабле”. І ми бачимо, що в багатьох своїх творах він наближався до цієї мрії, даючи різко-оцінне зображення навколишньої дійсності, відкрито виражаючи свою авторську точку зору — то співчуття що відбувається, то іронічне або гнівне до нього відношення. Ця манера виявилася в його книгах „Під сонцем”, „Бродяче життя”, „На воді”,  і в деяких інших романах, у ряді новел, особливо ліричних.  
З другого боку, дуже багато розповідей Мопассана і його роман „Життя” написане в іншій, об'єктивній, зовні не оцінювальній  манері: художник як би тільки бажає зі всією точністю змалювати життєву подію, зі всією ретельністю відтворити вчинки і поведінку своїх персонажів, та варто немов осторонь, утримуючись від особистих оцінок і надаючи читачам самим зробити потрібний висновок. 

У 1880 році Мопассан надрукував повість „Пампушка”, яка принесла йому  широку популярність. Письменник  описує тут сміливу правду про минулу франко-прусську війну 1870—1871 років і про відношення до неї французького суспільства. Він показав, що в час великого національного випробування  суспільство не знайшло згуртованості. Невблаганно, крок за кроком викриває Мопассан підлу поведінку цих „порядних людей”. Якщо спочатку вони хоч на мить розділяють патріотичне обурення Пампушки, що відмовляє зухвалим домаганням прусського офіцера, то потім лицемірно і настирливо прагнуть зламати її опір. І ці ж люди, після того, як Пампушка поступилася проти волі їх доводам, знову перетворюють її, свого рятувальника, в об'єкт гидливого презирства... Але Мопассан повністю переконує читача, що справжнього презирства заслуговують саме ці „чесні мерзотники”, як він їх називає.

Вустами старої селянки, вустами народу Мопассан висловив в „Пампушці” своє різко-негативне відношення до загарбницьких воєн, згубних для творчої праці, для досягнень   людської культури. Та ж думка ще енергійніше виражена в пізнішій книзі письменника — в його ліричному щоденнику „На воді”, де Мопассан заявив, що суспільству слід було б піднімати повстання проти урядів, що нав'язують йому війну. Але участь у війні оборонній була для Мопассана священним боргом людини. Не тільки у „Пампушці”, але і в цілому ряду подальших розповідей про війну 1870—1871 року він любовно малював образи простих людей Франції, благородних патріотів, мужньо і самовіддано боролися проти прусських загарбників. Такі розповіді  „Дядечко  Мілон”, „Стара Соваж”, „Полонені”    належність  до всенародної справи оборони батьківщини облагородила його персонажі, збагатила їх образи рисами героїзму і патетики, навіть якщо це були Пампушка і Рашель Мадемуазель Фіфі. 

Флобер назвав „Пампушку” шедевром і стверджував, що оповідання „залишиться”, тобто його ніколи вже не забудуть. Літературний дебют Мопассана, одночасно видавши свої  „Вірші” був останньою радістю автора.  
Смерть Флобера була страшним ударом для Мопассана, глибоко і вдячно люблячого свого вчителя. Мопассан став діяльним учасником комітету із споруди пам'ятника Флоберу, писав про нього статті і гаряче захищав його пам'ять від нескромних і лихослівних мемуаристів.  
У 70-х роках і особливо в період роботи над „Пампушкою”  Мопассан досить близько зійшовся з Емілем Золя і з групою молодих письменників, що іменували себе його учнями.

З 1883 по 1890 роки Мопассан написав шість блискучих  романів. Перший з них, найвідоміший, той, який приніс йому заслужений величезний успіх, має назву «Життя». Він  вперше з’явився в газеті «Жіль Блаз» фейлетонами, що друкувалися з 27 лютого по 6 квітня 1883 року. В тому ж році роман вийшов окремою книжкою. Добре відомо як відгукнувся на роман старший друг Мопассана І. Тургенєв. У листі до свого видавця М. М. Стасюлевича (редактор журналу «Вісник Європи») він назвав Мопассана «найталановитішим з сучасних французьких письменників» і написав, що від роману «прийшов у захват: з часів появи «Пані Боварі» нічого подібного не з’являлося...роман Мопассана надзвичайне явище, найкапітальніша річ», і в інших листах він продовжував захоплюватися твором: «...роман – чарівність і чистоти хіба що не Шиллерівської». Л. М. Толстой також хвалив «Життя», вважаючи цей роман не лише найкращим твором письменника, а й хіба що не найкращим французьким романом після «Знедолених» Гюго. Сучасні читачі й літературознавці також не залишають цей твір без уваги, тому що роман «Життя» містить в собі такі значущі, багатошарові смисли, що тлумачити і розбиратися в них можна нескінченно. Твір має просту і водночас глибоку, всеохоплюючу назву, яка лаконічно й могутньо розкриває тематику роману, адже у ньому йдеться про «життєве море» (І. Тургенєв), в якому дехто тоне, губиться, безкінечно страждає, розчаровується, сумує, а дехто вміє виборсатися із злиднів і горя, вистояти і ще допомогти іншим. Таким само ясним і широким є епіграф до твору «Нехитра правда», який підкреслює глибоку життєву основу роману, до речі, Мопассан спирався на справжню історію, яка, за твердженням самого письменника, в реальності була ще повнішою і виразнішою.

Наступним твором Гі де Мопассана, який приніс йому такий  само шаленний успіх, був роман «Любий друг» (1885). В цьому соціально-психологічному творі письменник сатирично змальовує реалістичні картини абсолютно продажного суспільства: продаються і підкупляються політики і фінансисти, державні чиновники і журналісти, вуличні жінки і світські дами; він проникає за куліси і зображує механізм життя «сильних світу сього», коли, прикриваючись турботою про народне благо, заможні і владні люди штовхають країну до загибелі, руйнують правові й етичні норми, традиції, правила. Тема продажності журналістської братії була поширеною у французькій літературі, але Мопассан підкреслює в образі Жоржа Дюруа типовість такого характеру для часів Третьої республіки: «Головне, - пише він, - життєвий шлях одного з тих авантюристів, з якими нам в Парижі випадає стикатися кожен день і які зустрічаються серед представників всіх професій». Літературознавці віднайшли майже всіх прототипів персонажів твору, описали реальні історичні події, які мав на увазі письменник, створюючи роман. Але необхідно підкреслити, що Мопассан, спираючись на дійсність, ніколи не копіював її, а майстерно узагальнював життєві явища, акцентуючи увагу на самих типових, значущих проявах суспільного життя.

У романі виведена ціла галерея яскравих жіночих характерів. Вони всі різні за характером і  соціальним статусом, але схожі в  аморальних життєвих принципах: живучи з розумінням, що все продається і купується, вони самі готові продавати кохання, роблячись тим самим типовими представницями буржуазного суспільства, пустими «буржуазками».

Тема нащасної жіночої долі, тема розчарування в коханні міцно переплітається в творчості Гі де Мопассана з темою безпросвітності людини, зокрема жінки в світі. У 1887 році вийшов ще один ліричний роман письменника «Монт-Оріоль», який деякі дослідники вважають одним з найкращих в доробку письменника. В ньому, як і в перших двох творах, соціальні мотиви є значимими, вони поєднуються із ліричними, становлять його важливу частину.

Витончений і  глибокий психологічний аналіз, починаючи  з роману «Монт-Оріоль», стає найсуттєвішою ознакою творів зрілого письменника, і в останніх трьох романах психологічні студії не тільки поглиблюються, а й ще стають домінуючими, зводячи соціально-критичні картини майже на нівець. Це було викликано не лише еволюцією творчої манери Гі де Мопассана, його все більш пильною увагою і цікавістю саме до внутрішніх пошуків душі, до несвідомого і таємничого в серці людини, але й загальними тенденціями культурного процесу, що виявилися в літературі «кінця століття».   

1. 2. Індивідуальність авторства Мопассана.

Визначити художній стиль ,Мопассана як художника слова – нелегко, оскільки його твори (це стосується і «великої» і «малої» прози) , написані дещо по-різному, залежно від того, що в них переважає тематично: чи викривальні моменти, як, скажімо, у відомому його романі «Любий друг» (де образ пройдисвіда Жоржа Дюруа – нікчеми й циніка стає «образом вічним» у його сконцентровано негативному розумінні), як у його страшному оповіданні «Мати потвор» - про лудей-виродків, що зробили фізіологічне «вироблення» дітей-потвор жахливим бізнесом, чи, навпаки, де домінує настрій сумно-ліричний, як от у романі «Життя» - показі нащасливої долі дівчини з добропорядної родини, навіки зв’язаної «подружнім життям» з цинічним і розпусним чоловіком.

Сила Мопассана-художника полягає в дивовижному поєднанні різних ліній розвитку французької і взагалі західноєвропейської літератури другої половини ХІХ ст. – від реалістично-психологічної, часом навіть відверто натуралістичної й хворобливої деталі – до узагальнено-символічної й романтично-піднесеної.

Збірники творів Мопассана, особливо ті, які інтенсивно друкувалися в 1882- 1885 роках, затвердили славу письменника як найкращого французького новеліста. Мопассан підняв мистецтво французького оповідання на небувалу висоту і, як справедливо  зазначив Чехов «поставив такі величезні  вимоги, що писати старим стилем стало  уже неможливо».

Твори Мопассана  відрізняються прекрасними художніми  достоїнствами. Їм притаманні рідкісне поєднання форми і змісту, сувора відповідність усіх компонентів, майстерність захоплююче і зжато викладате суть твору. Читаючи мопассанівський твір, ніколи не можливо передбачити його фінал – і не тому що цей фінал побудований на якійсь неочікувані розв’язці, як у О’Генрі, а тому, що Мопассан уміє з самого початку заволодіти увагою читача, він веде розповідь з наростаючою напругою конфліктів, що у читача немає ніяких пауз в сприйнятті, немає часу подумати чим все ж таки закінчиться твір.

Матеріалом новел  Мопассана являється сучасна  для нього французька повсякденність. У них, як у краплі води, повстала вся Франція, яку письменник так  добре знав і описував в такому переконливому світлі. Національна  своєрідність мопассанівських тем, персонажів і картин природи французи з особливою гостротою сприйняли в роки Опору. Порівняно небагато у Мопассана новел, навіяних враженнями з його подорожей по Корсиці, Італії, Алжиру, Тунісу, Швейцарії і тільки одна-єдина написана з чужих слів про Індію, де Мопассан ніколи не був.