Образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи зумовлена недостатнім висвітленням досліджуваної проблематики в українській літературі, не зважаючи на те, що роман Григорія Тютюнника “Вир” посідає у творчості письменника центральне місце. Він є одними з найвищих досягнень реалістичної літератури, оскільки наповнений вагомим історичним змістом.

Творчість Г.Тютюнника досліджували такі науковці, як Ю.Барабаш, К.Волинський, Ф.Гаврилов, А.Гурбанська, Г.Мудрик, І.Семенчук, В.Хом’як, О.Черненко, Г.Штонь та ін.

Мета дослідження: провести власний ідейно-тематичний аналіз та образний аналіз роману "Вир" Г Тютюнника.

Досягнення зазначеної мети передбачає розв’язання таких завдань:

- проаналізувати літературно-художню цінність “Виру”,

- провести ідейно-тематичний аналіз роману,

- проаналізувати прототипи образів,

- охарактеризувати персонажів роману,

- дослідити особливості зображення історичних осіб у художньому творі;

- виявити специфіку архетипового шару романістики Г.Тютюнника: образи виру та землі,

- дослідити мовну колористику роману.

Об’єктом дослідження є роман Г.Тютюнника «Вир».

Предметом аналізу є специфіка ідейно-тематичного змісту та образів роману "Вир" Г Тютюнника.

Матеріал дослідження складають тексти художніх творів за виданнями: Тютюнник Г.М. Вир. Роман. - К.: Дніпро, 1979. - 591 с.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовано структурний і типологічний аналіз.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що було проведено архетипний образний аналіз роману "Вир" Г Тютюнника.

Теоретичне значення дослідження. Курсова робота дала змогу:

а) провести образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника.

б) чіткіше визначити питому вагу образів у романі "Вир" Г.Тютюнника.

Практична цінність роботи зумовлена тим, що вона сприяє глибокому розумінню твору «Вир»Г.Тютюнника.

Обсяг і структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (37 позицій). Повний обсяг роботи - 38 сторінок.

РОЗДІЛ 1. Унікальність роману "Вир" Г Тютюнника

1.1. Літературно-художня цінність “Виру”

Висока літературно-художня цінність “Виру” полягає насамперед у суворому історизмі, рельєфній зримості правдивих картин життя і довершеності намальованих Григорієм Тютюнником образів. Не випадково Олесь Гончар поміж романів кінця 50 –х – початку 60 –х років назвав “Вир” першим.

Роман належить до числа унікальних творів насамперед за багатством і розмаїтістю змальованих у ньому колоритних, неповторних у своїй конкретності народних типів і характерів [6, c.199]. Автор по-різному знайомить нас із ними. Здебільшого, при першій зустрічі з героєм, який далі відіграватиме помітну роль у розвиткові подій (Тимко, Оксен, Йонька, старий Гамалія, Дорош та ін.), стисло розповівши історію його дотеперішнього життя, донесе до нас немало характеристичних рис.

Інший персонаж перекаже якусь побрехеньку, бувальщину чи кумедну ситуацію. Той і зовсім промайне десь на другому плані з притаманною лише йому звичкою чи навіть приповідкою. Та, як правило, їх запам’ятовуєш, не сплутаєш одного з іншим. І майже поспіль при всіх отих “знайомствах” письменник ніби переказує нам те, що схопила і зафіксувала народна пам’ять, оцінила громадська думка. І ті характеристики та оцінки виявляються напрочуд влучними.

Про кого б не розповідав Григорій – Павла Гречаного, Гната Реву, Охріма Горобця і т. п., – він сам ставав Гнатом, Павлом, Охрімом.

Здавалося б, дивно, що безліч деталей, які так лягають в образ того чи іншого героя “Виру” лишилися поза сторінками роману. Григорій був багатий на матеріал і саме тому не смакував його в творах, не розписував.

“Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій  в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть, татарською назвою – Ташань…” [31, с. 4].

“З дощової мряки виринув Вишневий хутір – з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами…” [31, с. 9].

“Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі – голубе небо, внизу – чиста, як сльоза, вода; підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти,– оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах…” [31, с.214].

1.2. Ідейно-тематичний аналіз роману

Одного разу Григорій Михайлович сказав: “Вир життя…

Щасливий той письменник, який побував у ньому…”. Виходячи з цього, із повним правом заявляємо, що Григорій Михайлович був, справді, щасливим митцем. Василеві Земляку він нагадував човняра на веслах – “човняр поспішав, човняр веслував, човняр не боявся виру”, бо сам пробув на вирах ціле життя. Він так мріяв про завершення свого роману, що жив тими мріями, “і, може, тримався на них, як човняр на веслах” [13, с. 4].

Романом Григорія Тютюнника “Вир” українська проза, по суті, розпочала нове опрацювання народознавчих матеріалів, органічно змикаючись із реалістичною романістикою дореволюційного минулого, де селянин поставав не ілюстрацією до тих чи інших історичних етапів, а дзеркальним їх відображенням.

Г.Тютюнник уникнув чи не найголовнішої вади своїх найближчих попередників – надміру довіри не людському життю, а його суспільній моделі, яка мимовільно призводить до утвердження ідеального як дійсного.

Із історичною вірогідністю змальовано перетворення на хуторі Вишневому (реальність його підтверджена місцевими архівами), початок війни, навіть смерть старого Гамалії. Так, в Опішні розстрілювали одного голову сільради – партизана, він кинувся бігти, бо однаково кінець життю. “Німці стріляли навздогін, завдали чотири рани. Він забіг, перепливши річку, в якусь хату, йому зробили перев’язку і він пішов мандрувати по горищах…” (зі щоденника Тютюнника). Як бачимо, подібне знаходимо й у “Вирі”, коли фашисти катують старого. У цій постаті старого Гамалії Григорій Тютюнник з великою художньою силою підкреслює нескореність, волелюбність. У останні хвилини свого життя Гамалія “приймає парад мертвих”. Схиливши в жалобі сиву голову перед прославленим Іскрою – своїм сином Оксеном, старий батько висловлює пекучий біль і водночас захоплення безстрашністю героїв-партизанів: “Ех, Гамалія, Гамалія, гордий та вільний. Чого ж твої плечі згорбились, а голова похилилась?

Ех, сину, сину, чи ж не я перший посадив тебе на коня, як тобі ще й п’яти не минуло? Чи не я тебе в росі купав, а біля вогню сушив, щоб ти ні вогню, ні води не боявся? Чи не я вчив тебе правду любить, а кривду ненавидіти? Грубе моє слово було, бо я козак, а правда, як сіль солона, а все ж таки ти мені син. Спасибі ж тобі, що ти не зганьбив мене перед чесним людом, і я стою отут перед тобою і твоїми побратимами і кажу: “Добрі ви, хлопці, навіки добрі!” [31, с. 546].

Письменник-гуманіст Григорій Тютюнник у романі "Вир" показує багатогранність життя українського народу в мирний час, утверджує в позитивних образах високогуманні людські почуття, звеличує людей праці і засуджує несправедливу війну - найбільше зло, яке він пристрасно закликає вганяти в землю.

Розділ 2. Образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника

2.1. Прототипи образів

Найдужче ж письменник любив говорити про того, хто став прототипом Павла Гречаного, і часто копіював його навіть у звичайній, “не літературній” розмові. Жив по сусідству з Ївгою Федотівною її дядько, Григорів двоюрідний дід Павло Йосипович Буденний. Він копав колодязі, ями на кладовищі, косив, молотив, одне слово, що йому веліли, те й робив.

Спогади Григора Тютюнника ближче знайомлять нас із цією людиною:

“Ти б мене, Їгорко, побрив”, – ні сіло, ні впало скаже, бувало, через тин… “Сідайте, дядьку! ” – й заходжується коло нього. Бритва тупа, як тріска. Що не проведе по дядьковій шиї, кров слідом так і юшить. А Штавло сидить і дрімає… Грицько сяк-так доголить. “Вже, дядьку!”. Аж тоді Павло прокидається, солодко всміхається спросоння й каже : “А вжье жь і бритва в тебе, Їгорію… Вогонь! Не бриє, а як водою змива, ня-а-а”. Він не чув болю! Або поскладає на тин величезні руки, по собачому покладе на них підборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двір проїде : “Ня-а-а… Дай мені, синку… газети на цигарки”. “Та я ж вам дав позавчора аж п’ять! – здивовано вигукне Григорій. – Де ж ви їх діли?” Штавло мовчить, винувато кліпа очима й, коли вже його прохання забуто – так довго він мовчить, – скаже:

“Ті я вже скурив, ня-а-а”

“Ото за два дні?!”

“Так я ж зараз сторожкую, – пояснить нескоро Павло. – А вночі курицця… як у жнива вода п’єцця: раз по раз” [32, с. 241].

Як згадують односельці, Павло Буденний якось ударив жінку, прибіг до сусідів і сказав: “Ідіть до Явдохи, бо вона впала”. Чи не такий епізод зустрічаємо у “Вирі”.

Але не лише Павло Гречаний був образом, взятим із життя. Наведемо для прикладу хоч би й перші сторінки “Виру”: дві молодиці сваряться: “Хай тебе колючками до землі пригне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна!”, “– А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия” [31, с. 4].

Здається, маленький епізод, але і він списаний із буденщини.

Прототипами цих жінок були теща самого письменника і її сусідка. Зі спогадів односельців, дізнаємося, що колись Тютюнник попросив свою тещу, добру і спокійну бабу Орисю, щоб вона посварилася з сусідкою Мотрею. Сусідка була здивована, адже ніколи не чула від Оришки жодного поганого слова. Під час цієї сварки Григорій Михайлович швидко записував міцні народні вислови. А потім удвох із тещею пояснили враженій такою подією бабі Мотрі справжню причину сварки і вибачилися перед нею.

Навіть зображені епізоди твору – життєві.

Дух непокори і протесту, дух одвічного правдошукання чи не найяскравіше Григорій Тютюнник втілив у образах. Не чекаючи німецької кулі, Гамалія промовить лише дві фрази: “Син пішов через вогонь, а я через воду! Знайте, за що, люди-и-и!”, – і кинеться у вир.

На думку К.Волинського, “високо трагедійна за своїм ладом і звучанням сцена страти старого Гамалії належить до найбільш вражаючих не лише у “Вирі”, а й чи не в усій сучасній українській прозі” [8, с. 66]. І, можливо, таємниця цього – у непідкупній правдивості, оскільки цей епізод, як нами було вже наголошено, взятий із життя.

Щодо прототипів образів роману варто згадати і про Гната Реву.

Автор дав реальну характеристику тогочасному голові сільради, навіть імені не змінив. Рудіна Марфа Гнатівна згадує: “Страшний був чоловік, не шкодував ні своїх сил, ні людей села заради влади і своїх повноважень. Він навіть відмовився публічно від свого батька, бо був “церковним паламарем”.

Без прикрас, без домислів Григорій подає життя Гната у “Вирі”: Рева регулярно проводить сесії сільської ради, втручається в усі ділянки життя на селі. Сам собі він здається справжнім героєм: адже й розкуркулював багачів, і переселяв хуторян, був навіть легко поранений.

Доброї думки про нього в районі: мовляв, іноді перегинає трохи палицю, але воно ж і на користь виходить. Та цілком інше говорять про Гната односельчани: адже він у своїй практиці вдається до негідних методів.

Гнат заливав вогонь у печах колгоспниць, писав доноси на “не благонадійних” людей, сфабрикував “справу” студента Хомутенка, який дозволив собі не погодитися з ним. На зауваження про те, що він порушив закон, персонаж заявляє: “Я – тут закон! Я – конституція!” Перейшов у роман, засяявши всіма гранями своєї цікавої вдачі, і Чобіток Єгор Лукич – прототип Кузя, що ніколи не носив кисета, аби мати причину просити в кожного тютюну. Так, Борис Дзюба згадує:

“… Єгор Лукич на моє привітання: “Добрий вечір, дідусю!” – не відповів. Якусь хвилину розглядав мене, й перше, що я почув від нього, було: “Синку, ти курящий?”.

“Добрий вечір!” – голосніше повторив я, гадаючи, що дід недочуває, але він знову сказав: “Давай закуримо, а тоді будемо бесідувати” [11, с. 4].

2.2. Персонажі роману

Більшість персонажів роману: Тимко, Йонька, Юля та інші – збірні типи. Хоча в образі Тимка мимоволі вловлюємо певні характеристики автора. А історія кохання письменника? – саме з нею мимоволі знайомимося, читаючи твір. Та навіть портретна характеристика Тимка є точним описом зовнішності Григорія. Подібних прикладів – безліч. Тому маємо підстави стверджувати, що сам Григорій Тютюнник є прототипом головного героя твору.

Зі сторінок “Виру” постає перед нами, як писав Кость Волинський, “справді жива, неповторна в своїй конкретності, колоритна стихія народних типів” [9, с. 10].

Прізвища. У романі функціонують в ізольованому вжитку 68 прізвищ, які уживаються 894 рази, що становить 16,5% від загального числа антропонімовжитків. Г.Тютюнник використовує прізвища з метою національної та індивідуальної характеристики персонажів. Вибудовуючи неповторний образ народу, письменник вихоплював із народного життя імена яскраві, національно колоритні, інколи сам вдосконалював уже існуючі антропоніми або створював зовсім нові імена, максимально наповнені змістом, підпорядковані ідеї художнього твору.

Серед прізвищ, які мають яскраве національне забарвлення, виділяються такі, як Вихор, Гамалія, Горонецький, Голобородько, Корнієнко, Костюченко, Лященко, Овчаренко, Прокопчук, Слободянюк, Хомутенко, Чумаченко. В оформленні таких прізвищ беруть участь типові українські антропоформанти  -енк/о/, -юк/-чук. О.В.Суперанська стверджує, що роль афіксного елемента при національній співвіднесеності прізвищ значно важливіша від кореневої морфеми [30, c.79].

Поряд з національно забарвленими прізвищами автор роману вживає іншомовні прізвища, які максимально відповідають основним фонетичним, словотвірним та лексичним особливостям мови нації, до якої належить іменований персонаж [3, c.24]. Наприклад: Абдулаєв, Краузе, Лейба, Манергей, Погасян, Хамраєв, Цівадіс. Про національність героїв можна судити не тільки за прізвищами, але й за іншими ознаками, наприклад, за етнонімами, за мовою персонажа та авторськими коментарями [21, c.96]: “Четвертим ішов грек Цівадіс, красивий, чубатий, зарослий по самі очі чорною бородою, найвищий від усіх у колоні, злодійський бог південного краю” [31, c.504]; “Хтось пустив чутку, що Абдулаєв походить від старих бухарських купців. Навряд чи то правда, бо він татарин, а не узбек” [31, c.532]. Як бачимо, іншомовні прізвища добре вписуються в реальний стан речей.

Залучене в систему художньо-виразних засобів, прізвище стає одним з визначних елементів змістової характеристики героя, виповнюється експресивними відтінками. Різноманітні й ситуації використання прізвищ. Нами зафіксовано функціонування антропомоделі “прізвище” у мові автора, в ситуаціях представлення, звертання, у дистактній ситуації.

Уживання автором прізвищ зумовлюється соціальним статусом персонажів, їх віком. Прізвище ще в більшій мірі, ніж ім’я, характеризує соціальний стан персонажа. При виборі прізвищ Г.Тютюнник майстерно використав цю особливість загальнонародної антропонімії. В основі створення певної загальномовної ономастичної ситуації лежить принцип соціального використання власних назв: сукупність ономастичних норм змінюється у часі і просторі, розрізняється для різних соціальних верств та прошарків, але не завжди сприймається носіями мови як реальний мовний факт [16, c.80].

Прізвища, ужиті в авторському мовленні, відрізняються від інших яскравою соціальною забарвленістю, що виражається в поєднанні прикладки і прізвища. Наприклад: “…два розбійники, пограбувавши пана Горонецького, ішли зимою через лід та й заходилися ділити награбоване золото” [31, c.142]; “Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пункті дивізії був поранений ще один воїн: командуючий армією генерал-лейтенант Овчаренко” [31, c.544-545]. Тимко - не генерал, то йому досить особового імені, ще й у розмовній трансформації, а генерал, зрозуміло, названий за прізвищем.

Поряд із соціальною роллю, змінним фактором, що визначає вибір антропонімійних варіантів, є обставини комунікативного акту, які за сферами спілкування можуть бути офіційними та неофіційними [36, c.87]. На думку Т.Ф.Шумаріної, офіційними ситуаціями можна вважати ті випадки, коли мова йде про: 1) початковий етап розвитку взаємовідносин комунікантів; 2) перебування комунікантів у товаристві або проходження комунікативного акту в присутності сторонніх [36, c.87]. Так, офіційний характер ситуації підкреслює перша зустріч Оксена Гамалії з Дорошем: “ - Голова колгоспу товариш Гамалія? - сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена… - На яку тему ви приїхали читати лекцію? - сухо й неприязно запитав Оксен. - Моє прізвище Дорош, - ввічливо відрекомендувався незнайомець…” [31, c.119]. Представлення Дороша відбувається за антропоформулою “прізвище” не лише тому, що це акт знайомства, а й тому, що цей персонаж є приїжджим з міста і має порівняно високий соціальний статус. Ця особливість впливає на те, що автор уживає саме дану модель, а не модель “повна (офіційна) форма імені”, яка є панівною для інших персонажів і в подальшому викладі. Про це свідчить висока частотність ужитку прізвища Дорош, при цілковитій відсутності його номінації за моделлю “повне ім’я”.

На офіційність ситуації вказує, зокрема, перебування комунікантів на нарадах, зборах, де головною формою звертання виступає прізвище: “А тепер слово має товариш Дорош … Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастерку… - Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха… - Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сиділи склавши руки, а це ж не так” [31, c.139-140]. Інші випадки вжитку антропомоделі теж, як правило, мають офіційне забарвлення: “ - Хто вам сказав, товаришу Дрюк? - він посміхнувся, дивлячись на Оксена” [31, c.339]; “Старий закректав, вийняв якісь папки з шухляди і гукнув у суміжну кімнату: - Товаришко Біла, на хвилину” [31, c.339]. У семантичній оцінці антропоформул не останню роль відіграє притаманна зображуваному часові традиція називати “товаришем” будь-яку особу [23, c.105].

У процесі використання комунікантами моделі “прізвище” чітко виділяються офіційні рольові відношення. Більшість номінацій за прізвищем, використовуваних автором, зустрічаємо там, де Г.Тютюнник описує воєнні події у романі. Як то ілюструє текст твору, етика військового спілкування вимагає антропонімічної конструкції, що складається з прізвища із зазначенням військового звання: “Лейтенант Колотілов, до комбата!” [31, c.530]; “Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає” [31, c.417]; “ - А ви хто? - зацікавився Оксен, граючи веселими очима. - Капітан Грєбєшков” [31, c.366]. Використання автором цілого ряду прізвищ зумовлене рівністю персонажів, які опинились в одних умовах - на війні. На таке використання прізвищ не впливає соціальний статус персонажів, їх вікові відмінності: “-Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй…” [31, c.534]; “І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков” [31, c.358]; “З Чоховим ішли Чумаченко і Огоньков” [31, c.343].

Функціонування моделі “прізвище” знаходимо також і в дистактній ситуації незалежно від того, чи третя особа присутня, чи відсутня: “ - Ну, наговорилися. Тепер  пішли Джмелика брати, - сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку” [31, c.215]. Інша ілюстрація вжитку  моделі фіксує  у  мові  персонажа  ім’я,  а  в  мові автора - прізвище: “ - Микито!  Чого ти мовчиш? - скіпався він до понурого Чугая. - Розкажи їм, що за людина Дорош!” [31, c.349]. Використана персонажем повна форма іменування підкреслює характерний спосіб звертання між односельцями. Уживання моделі “прізвище” в мові автора вказує на соціальний статус персонажа.

Майже в усіх розглядуваних нами ситуаціях модель “прізвище” має нульову експресію. Але контекст може цей нуль зсунути вгору чи вниз, тобто надати моделі позитивної або негативної експресії. Пор.: “Тимко здивовано звів на переніссі брови, він уже десь чув цей сміх. Так це ж  Коростильов! Їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!” [31, c.520]; “Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим. - Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного села. З Троянівки” [31, c.349].

Оцінювальне значення можуть привносити також і прикметники. В своїх дослідженнях Н.Д.Арутюнова виділяє основні прикметники, що є усталенішими, стандартними атрибутами власних назв, які виражають відношення автора мовлення до адресата [2, c.356]. Наприклад, прикметник  дорогий вказує на доброзичливе ставлення до персонажа, про якого йде мова: “ - За від’їзд нашого дорогого товариша Дороша” [31, c.234].

Таким чином, розглянувши сфери вжитку антропомоделі “прізвище”, можна стверджувати, що функціонування у романі переважної більшості прізвищ пов’язане із соціальним статусом персонажа, офіційністю обставин та військовим середовищем.

Уживаючи прийнятний для розглядуваної моделі термін прізвище, автор іноді позначає ним двочленну модель, що складається з імені (повної чи розмовної форми) та прізвища. Випадки вживання такої антропомоделі зустрічаються в ситуаціях представлення:  “ - Як твоє прізвище?  - Тимко Вихор” [31, c.548]; “ - Ваше прізвище? - Микита Чугай” [31, c.345].

Такі неадекватні відповіді є свідченням того, що персонажі, які є вихідцями з села, не можуть відділити свого імені від прізвища, і представляються саме так. Це випливає з того, що в сільському середовищі майже відсутні форми іменування рольового партнера прізвищем та представлення селян у формі прізвища. Як вже зазначалося єдиним способом представлення в сільському середовищі є повна (чи розмовна) форма імені.

Прізвища героїв завжди становили для письменників одну з суттєвих турбот. Вони були їм потрібні, від них залежало і залежить багато чого у самих творах [33, c.139].

У цілому Г.Тютюнник досить активно використовує антропомодель “прізвище”. Г.Тютюнник лише 4 рази уживає прізвища у множині для позначення родин. Типові звертання у романі Г.Тютюнника обумовлені офіційністю ситуацій, етикою військового спілкування.

Прізвиська. Іменуючи персонажів роману, Григорій Тютюнник не обійшов увагою прізвиська як найбільш влучні, образні характеристики, особливо популярні в народному середовищі. Прізвиськовий характер найменувань селян як факт реальної дійсності відображений в художній літературі, виступає як виразна деталь, що доповнює характеристику персонажа [26, c.62] і служить його “характерологічним представником” [24, c.105].

У романі Г.Тютюнника “Вир” представлено вісім прізвиськ: Вихтір, Двогубий, Зотич, Латочка, Семигласна, Стукач, Хлястик, Чуркін. Нами зафіксовано 68 ужитків цієї моделі, що становить 1,2% цього антропонімічного простору твору. Ужиті в романі прізвиська є дотепними, влучними, доброзичливими або в’їдливими, що робить їх справжніми витворами художнього слова.

Розгляд функціонування прізвиськ у тексті роману показав, що найчастіше вони уживаються в авторському мовленні для диференціації персонажів та їх характеристики.

У прізвиськах як унікальній категорії художньої ономастики особливо сильною є характеризуюча функція. Слушно зауважила з цього приводу Л.І.Колоколова, що в художній літературі основну характеризуючу роль  серед  власних назв виконують прізвиська і прізвища [20, c.10]. За допомогою неофіційних іменувань письменник звертає увагу читача на певну зовнішню чи внутрішню ознаку персонажа. Так, знайомлячи читача вперше з Двогубим, Латочкою, автор вживає прізвиська після моделі “повне ім’я+прізвище” аби яскравіше увиразнити особливість денотата. При цьому постання прізвиська спеціально роз’яснюється в тексті: “Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик - “двогубий”, прозваний так за те, що колись парубки “на чужій” розсікли йому навпіл губу. Губа зрослася, але тонюсінький, як ниточка, рівчачок все рівно розділяв її на дві половини” [31, c.83]; “Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою” [31, c.98]. Прізвисько Латочка, що додається до повної форми імені та прізвища персонажа (Андрій Блатулін), виступає у якості основного іменування персонажа (29 разів проти 2): “На гарбі лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрім Горобець, Сергій Золотаренко і Андрій Блатулін - Латочка” [31, c.83]; “Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін - Латочка” [31, c.182].

Прізвиська - наймотивованіший вид антропонімії в художньому тексті з прямо або посередньо (асоціативно) характеризуючою семантикою [35, c.45]. До таких належить прізвисько Хлястик, яке уживається у тексті частіше, ніж прізвище персонажа (Перехльостін) - 8 разів проти 5. Причиною цього є негативна експресія прізвиська, що проявляється у насмішкуватій переробці прізвища: Перехльостін  >Хлястик. За грубість і навіть знущання над людьми Перехльостіна “ніколи не звали по імені чи прізвищу, а дражнили його як собаку, Хлястик, і було кілька випадків, що його хотіли прибити” [31, c.502].

Як слушно сказав С.І. Зінін, прізвиська відрізняються індивідуальністю і часто влучно характеризують особу [14, c.24]. Іноді такі влучні характеристики розкриваються через мікроконтекст: “Підійдеш до товариша Стукача - він тобі все розкаже” [31, c.340]. Як бачимо, прізвисько Стукач відрізняється асоціативним фоном і уживається, до речі, з детермінативом товариш, тобто іронічно видається за прізвище. Ужите лише 1 раз у мові персонажа, прізвисько Стукач стає промовистим і легко запам’ятовується.

Використання прізвиськ у мові інших персонажів зустрічається в ситуації звертання, де іменуючий уживає неофіційне іменування поряд з іншими антропомоделями: “Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти, Латочко, закуски, а я вже принесу чарки…” [31, c.233]. Подібні випадки знаходимо і в дистактній ситуації: “ - Наши  немца от Москвы поперли… - Невже?!

- задихнувся Тимко. - Хошь и у  Марка спроси. Только что Хлястик из газеты вычитывал” [31, c.524]. Такі ужитки свідчать про те, що прізвиська як розряд антропонімів мають народний характер і міцно закріплені за їх носіями.

Неофіційні антропоніми відзначаються емоційністю, виразністю. Багатство почуттів, найтонші їх нюанси, часто невловимі, містяться у семантиці прізвиськ [34, c.83]. У номінацію особи, яка називається прізвиськом, закладається суб’єктивна оцінка. Наприклад, Чуркін - іронія у поєднанні з добродушністю: “…його люди дуже любили, поважали і жартома про себе називали “капітан  Чуркін”   (від слова  вурка,  вуркін, насмішкувато

- Чуркін)…” [31, c.502].

Фамільярно-іронічну повагу до персонажа виражає прізвисько Зотич - дериват, створений від імені та по батькові за оказіональною моделлю. Внаслідок своєї нестрандартності прізвисько Зотич сприймається як емоційне. Такі прізвиська даються молодими людьми старшому за віком: “Зотич почекав, доки той підійде, і запропонував сісти на коня. Трудармієць схопився за стремено, а видертися не міг. Зотич допоміг йому сісти і віддав свої рукавиці. - От спасибі тобі, Зотич, а то зовсім я підбився, - подякував трудармієць” [31, c.505].