Основи керівництва та лідерства

Вступ

  Кожен керівник відповідно до особливостей характеру, кваліфікації, досвіду та націленості на досягнення результатів обирає лише йому притаманний стиль керівництва. При цьому успішним керівництвом можна вважати таке, за якого існують налагоджені стосунки між управлінцями та їх підлеглими, ініціативність працівників у досягненні визначених цілей, дієві системи заохочення і всі ці процеси протікають в атмосфері доброзичливості та взаємопідтримки.

Керівництво — вид управлінської  діяльності, який на засадах лі-дерства та влади забезпечує виконання функцій менеджменту, фор-мування методів менеджменту та їх трансформацію в управлінські рішення шляхом використання комунікацій.

Його основою є вміло  побудовані взаємовідносини керівника  з підлеглими. Завдання керівника полягає в оптимальному підборі персоналу, створенні чіткої організаційної структури управління підприємством, визначенні загального напряму діяльності організації, координуванні роботи, бородьбі з непродуктивними витратами часу, спрямуванні зусиль колективу на оволодіння методиками інтенсивної роботи, поліпшення якості праці тощо.

Основою керівництва є  лідерство, влада і вплив. Ситуаційний підхід до керівництва. Базується на з'ясуванні того, які стилі поведінки та особисті якості керівника найповніше відповідають конкретним ситуаціям. До ситуаційних факторів належать: потреби та особисті якості підлеглих, структурованість завдання, вимоги і вплив середовища, інформація, якою володіє керівник тощо. Тому для з'ясування залежності між стилем керівництва, привабливістю і продуктивністю праці важливими є не тільки взаємовідносини керівників і підлеглих, а й ситуація загалом.     Обрана для дослідження тема «Керівництво та лідерство в організації» є дуже важливою, оскільки саме ефективне управління повинно забезпечити реалізацію її стратегії, взаємодію організації із зовнішнім середовищем та ефективне вирішення основних задач організації. Дана тема є актуальною для кожної організації.

Розділ 1. Основи керівництва та лідерства

1.1 Природа та  визначення керівництва і лідерства

Детальну природу лідерства  розкривають його різноманітні теорії. Теорія рис пояснює феномен лідерства  якостями людини, таким як розум, воля, цілеспрямованість, організаторські  здібності, компетентність та інші. Згідно концепції  харизматичного  лідерства  послідовники відчувають натхнення  від лідера і прагнуть у всьому його наслідувати.

Лідерство, як і влада  – це потенціал, що є у людини. Основою лідерства є специфічний тип стосунків управління, чи лідерський тип. Історично лідерський тип стосунків виник набагато раніше стосунків «начальник-підлеглий», що сформувалися в період першої промислової революції. Більшість  людей не вбачають відмінності між поняттями  керівництва, влади та лідерства, вважаючи, що, перебуваючи  на  керівній  посаді, певна  особа  автоматично  має  владу  над  підлеглими  і  є   лідером  колективу. Формально це так. Однак  на  практиці  співвідношення  цих  трьох складових частин управлінського впливу надзвичайно різноманітне, оскільки воно складається під впливом багатьох  чинників,  до  яких належать тип організації, її  масштаби,  напрям  діяльності,  місце  в ієрархії управління, особисті якості менеджера та ін.  Тому  необхідно розглянути суть зазначених складових  управлінського впливу  та  шляхи синтезу їх діяльності сучасного менеджера.Отже, спочатку визначимо, що ж таке лідерство, вплив та влада.  

 Лідерство і керівництво –  два основоположні поняття, з якими  повязано ефективне управління організаціями.

Керівництво – це процес впливу на підлеглих, який є способом заставити їх працювати на досягнення єдиної мети.

 Лідерство – комплексне поняття, яке включає в себе декілька складових: асоціація з людськими якостями та результат діяльності людини. На відміну від лідерства керівництво виступає як регламентований суспільством правовий процес. Однак, не дивлячись на розбіжності, і лідер, і керівник, мають справу з одним і тим же типом проблем, пов'язаних зі стимулюванням персоналу організації, націленням його на вирішення певних завдань.  Здатність підняти людське бачення  на  рівень  більш  широкого  кругозору,  вивести  ефективність  діяльності  людини  на рівень  більш  високих  стандартів,  а  також  здатність формувати  особистість, виходячи за звичайні рамки, які ії обмежують.

 Вплив – це будь-яка поведінка однієї людини, яка вносить зміни в поведінку, відношення і т.п. іншої людини. Влада -  це можливість впливати на інших. Взагалі в літературі здатність вказувати вплив на  поведінку  людей зветься  владою.  Влада  може  відноситись до   індивіда,   групи   і  організації в цілому. Визнвачення влади як організаційнного  процесу  має на увазі, що:

Влада – потенціал, який є у користувача, тобто вона існує не тільки  тоді, коли використовується;

 Між  тим,  хто   використовує  владу,   і  тим,  до  кого  вона застосоується, існує взаємозалежність;

Той, до кого застосовується влада, має деяку свободу дій.

  Влада може існувати, але не  використовуватись.  Якщо  співробітник  працює  за  правилами,   то  у  керівника   не  має   необхідності  застосовувати до нього владу, яку він має.

 Влада  - це функція залежності,  а  точніше  взаємозалежності.  Чим  більше одна людина залежить від іншої, тим більше влади і у того, і  у іншого. Володіння владою  – це  можливість   впливу  на  задоволення  потреб. Влада - це соціальний по своїй  суті термін. Владу має один  індивід по відношенню до іншого, одна група – по  відношеню до  іншої і т.п.

Концепція влади будується  на  взаємодії  людей  в  організації.  Влада  використовується і керівниками, і підлеглими для того,  щоб досягнути  своєї мети  чи  закріпити свої  позиції.  Влада пронизує  все життя  організації, підримує її структуру. Без влади не має організації. Успіх  і  невдачі  у  застосуванні  влади  чи  реакції  на  неї визначаються  розумінням влади, знаннями, як  і  коли  нею  користуватися,  а  також  здатністю передбачивати наслідки  її  використання.  Влада ніколи  не  буває абсолютною і незмінною. Влада – це стосунки в динаміці, стосунки, які змінюють і ситуацію, і людей, стосунки, які змінюються  в часі.

Відомо, як змінюються рейтинги керівників, які  проводились  в  різний  час. Тому  розуміння  стосунків влади потребує  вияснення  конкретної  ситуації і тих, хто в неї задіяний. Владу часто використовують, як синонім слова “авторитет”.  Це  не  зовсім вірно, авторитет – це влада, яка виникла на формальній  основі,  яка дана комусь і яка приймається підлеглими, як те з чим вони  згодні  і вважають правильним. В першому випадку влада дається  зверху,  а в  другому вона повинна бути отримана знизу. Авторитет,  як  поняття,  не вичерпує всіх варіантів появи влади, вона може з’явитися  від  посади, яку займає  особа,  від  особистого  впливу  або  від  того  і  іншого  одночасно. Влада посади витікає не від самої посади, а делегується її  власнику тими, кому він підзвітний.  Об’єм  цієї  влади  залежить  від  рівня довіри, яку власник посади може отримати у того, хто знаходиться  на більш вищому ступені ієрархії. При цьому делегована влада може бути  в будь-який час взята знову на верх. Це дозволяє зробити висновок,  що  не існує прямої залежності між  рівнем  посади  і  об’ємом  влади.  Їх співвідношення ситуаційне і індивідуальне.

Особиста влада – це ступінь поважного і віданного ставлення до  її власника з боку підлеглих.  Вона  засновується  на  близькості  цілей.

Особиста влада в організації  приходить знизу – від підлеглих. Особиста влада може бути забрана підлеглими у керівника,  як  реакція  на  його неправельні дії. Особисту владу необхідно регулярно отримувати  від підлеглих. Найкраща  ситуація,  коли  керівник  володіє  і  посадою  і особистою владою. Але в більшості випадків досягти цього дуже важко.

1.2  Форми влади  та впливу

Будь-яка діяльність пов'язана з проявом владових відносин. Але  так як ми маємо справу з людьми, які за природою своєю егоїсти, то неможна розглядати безпосередньо владу, а необхідно вести мову про  відносини, права, повноваження, вплив чи силу сприяння на суб'єкт чи об'єкт. З історичних поглядів на поняття влада ми  маємо,  що  Лорд  Ектон визначав владу, як таку що  має тенденцію розбещувати,  а абсолютна влада  розбещує  все.  Джон  П.  Котлер  підкреслював,  що   керівнику необхідно розвивати владу,  тому  що  керівники завжди  залежать  від деяких людей, які їм не підпорядковані, і по-друге, тому що  практично ніхто  в  сучасних  організаціях  не  сприймить  і  не  буде  повністю підпорядковуватись безперервному потоку наказів лише тому, що він/вона - начальник.  У  всіх   організаціях   для   досягнення   ефективного функціонування необхідно належне використання влади.

Влада та вплив взаємопов'язані  так як у  визначені  керівництва  ми визначили необхідність встановлення  зв'язків,  а  саме  за  допомогою впливу  -  будь-яка  поведінка однієї  особи,  яка вносить зміни в поведінку,  відносини,  сприйняття  іншої  особи  цього. Влада -  це можливість впливати на поведінку інших. Влада  та  вплив,  інструменти  лідерства, являються фактично єдиними засобами, які має  керівник   для вирішення ситуацій, в яких не всі можуть  скорятися без слів.  Якщо керівник не має  достатньо  влади,  щоб  впливати  на  тих,  від  кого залежить ефективність його  діяльності,  він/вона  не  зможе  отримати ресурси, які необхідні для визначення та досягнення цілей через інших людей. Таким чином, влада, хоча часто і неправильно  використовується, є необхідною умовою успішної діяльності організації. Доказом  цього  є твердження соціолога Р.Бірстед: "влада стоїть за  кожною  організацією та підпирає  її  структуру.  Без  влади  немає  організації  та  немає порядку".

Кожна з влади має засновуватись на  зверненні до  активних  потреб виконавця. Можна розрізняти форми влади як  інструменти,  за  допомого яких керівник може примусити, переконати підлеглих виконувати  роботу, яка спрямована на досягнення цілей організації.  Недолік  в  тому,  що використання її  неформальним  лідером  може  завадити  досягти  цілей організації. Перед тим як назвати форми влади хочеться зауважити що  науковці  в цьому питанні набули  розбіжностей,  так  наприклад,  у  Мескона  форм п'ять, а у Шегди три, та визначення форм деяких неспівпадає.

Форми влади:

1. Примус.  За  її  допомогою карають,  чим самим знищує   потреби виконавця.  Недоліки:  страх на   робочому   місці,   неможливість підтримувати ефективний контроль, так як  робітники  мають  свідомо обманювати організацію.

Переваги:  якщо  пропонуються  конкретні  заходи,  то   діє   страх

ефективно.

2. Винагорода. Задовольняє потреби та надає задоволення.

Недоліки: неспівпадіння  у  визначені  винагороди  (гроші,  посада,  матеріальні цінності тощо).

Переваги:  усвідомлення   власносної   гідності   через   виконання необхідної роботи для фірми.

3. Еспертна  влада.  Виконавець  вірить,  що  той,  хто  впливає  має

спеціальні знання, які  дозволять підлеглому задовільнити потреби.

Недоліки: діє повільніше ніж влада харизми.

Переваги: гармонійний баланс між керівником - підлеглим.

4. Законна  влада.  Впливова  особа  має  право  віддавати   накази,  а

підлеглий  має  зобов’язанням   -   підпорядковуватися   йому   (це

сприймається як закон, якому  за традиціями слід  підкорятися,  тому називають її ще традиційною через ієрархії).

Недоліки: недостатнє використання потенціалу людських ресурсів  через неврахування  формально повноваження  осіб,  їх  інформованість  з проблеми та питання.

5.Еталова влада  (влада  прикладу).  Виконавця  приваблюють   певні характеристики та властивості керівника.

Перевага:  велика  повага  до  керівника,   висока   продуктивність правильного виконання завдання.

6. Переконання. Використовуючи  переконання, керівник мовчки  допускає, що виконавець  має частку  влади,  яка може  зменшити  можливість керівника діяти.

Недолік: повільний вплив  та невизначеність;

Перевага: виконання роботи людиною, на якого впливають, не потрібно буде перевіряти, і він буде намагатися виконати її в більшому  обсязі, ніж мінімальні вимоги, враховуючи себе  співавтором  задачи.  Переваги містять лише потенційну користь, так як бувають  випадки  коли  примус більш доцільно використовувати.

7. Участь. Керівник спрямовує  зусилля  робітника  та  сприяє  вільному обміну інформації. Участь апелює до потреб  більш вищого  рівня  - влади, компетентності,  успіху  чи  самовираженню.  Використовувати необхідно тоді, коли потреби є активними мотивуючими факторами, при умові, що можна покластися на те, що виконавець буде  працювати  на мету, яку він/вона власно обрали.

Недолік: індивідуальний підход кожного до  завдання,  ускладнюється процес виконання.

В розглянутих формах влади  останні  дві є форми впливу,  які  здатні покликати виконавця до активної співпраці. Значить саме  за  допомогою переконання та участі керівник  має  ефективно  керувати.  Чим  більше проявляються форми впливу, тим сильніша, міцніша влада керівника. Страх, винагорода, традиція, харизма, разумна віра, переконання та участь в керуванні є  інструментами,  які  керівник  використовує  для впливу на виконавця, апелюючи до його  потреб.  Але навіть  керівник, який не має в своєму арсеналі всі ці механізми,  повинен  приймати  до уваги і інші  фактори.  Недостатньо  мати  владу:  вона  повинна  бути достатньо сильною, щоб спонукати інших до роботи - переважно натхнення - спрямованого на досягнення цілей організації.

Найбільш  сильний вплив буде тоді, коли виконавець високо цінить  ту потребу,  до  якої  апелює,  вважає   важливим   її   задоволення   чи незадоволення та міркує, що його чи її зусилля обов'язково виправдають очікування керівника. І навпаки,  якщо  будь-який  з  цих  компонентів відсутній, влада впливаючого зменшується чи зникає взагалі.

Якщо поглянемо з точки зору Файола, то побачимо, що влада є право віддавати розпорядження та сила, яка примушує їм підкорятися. У керівника  розрізняють  авторитет  влади  на  основі  статуту  та особистий  авторитет,  який  заснований  на  розумі,  знаннях,   досвіду (додаток до влади за статутом). Санкції  винагороди чи покарання. Санкції актів влади належить до числа існуючих умов доброго  керування.  Важко  встановити ступінь відповідальності  керівника.  Коли  велика  кількість  агентів (мастера, начальники цехів, відділів). Межі цієї відповідальності,  її матеріальний еквівалент не піддається врахуванню, обліку.

Відповідальності паралізує більшість початкових засад та  зводить на "ні" якість.

Добрий   начальник   має   поширювати   новколо    себе   мужність відповідальності. Найкращий гарант проти зловживання владою  та  послаблень  з боку великого керівника – його особисті  переваги,  і  в  особливості  його високий моральний облік. Але, що ні вибір, ні володіння  власністю  не забезпечує названих якостей.

Але з цього  видно,  що  за  відповідальністю  формується  загальна кількість  працюючих,  але  має  протилежний  приклад  у  Форда,  який стверджує, що промисловість не  вимагає людських  жертв.  Фордівська  фабрика не знає організації, посад з обов'язками. Їх  стільки  скільки необхідно - на кожного всю відповідальність. "Все можна робити  краще, ніж робилось до цього часу! Сконцентувати всі сили на справі.

Лідерство визначають як процес соціального впливу, при якому  лідер шукає добровільної участі підлеглих і діяльності по досягненню організаційних цілей. Лідер впливає на людей і вселяє ентузіазм в працівників, передаючи їм своє бачення майбутнього і допомагаючи їм адаптуватися до нового, пройти етап змін.

1.3   Стилі  керівництва та лідерства

Спосіб  реалізації поставлених задач можна охарактеризувати як стилі керівництва. Німецький вчений Курт Левин розрізняє стилі за характером прийнятття рішення в соціальній групі: Авторитарний  чи  директивний  стиль  керівництва  засновується  на припущенні, що люди за своєю природою ледащі, не люблять  брати  на себе відповідальність та управляти ними  можна лише  за  допомогою грошей,  погроз  та   покарання.   Він   характеризується   високою централізацією  керівництва,  єдинопочатком  в  прийнятті  рішення, жорстким контролем за діяльність підлеглих.  Співробітники повинні  виконувати лише те, що їм наказано. При цьому вони отримують мініум інформації. Керіваник такого стилю, як правило,  відмовляється від послуг експертів, думок підлеглих, не вносить  свої  пропозиції  на обговорення. Він прагне уникнути таких ситуацій,  в яких  могла проявитися  його  некомпетентність.

 Поширені  методи  керівництва: накази, розпорядження, зауваження, виговори, погрози, зняття пільг. Зацікавлення співробітників не враховується. В спілкуванні з людьми характерна   чітка   мова,   недоброзичливий   настрій,   різкість, нетактичність  і  навіть  грубощі.  За  таким  стилем   керівництва інтереси справи для нього стоять вище за інтересів людей.

Демократичний чи  колегіальний  стиль  характеризується  прагненням керівника до   виработки   рішень,   розподілом   повноважень   та відповідальності   між   керівником    та    підлеглим.    Керівник колегіального стилю взаємодіє на  рівні  “дорослий-дорослий”,  який дозволяє  вільно  спілкуватись,  виражати  власну  думку.  Там,  де автократ діє наказом, тиском, демократ прагне  переконати,  довести доцільність  рішення  проблеми  та  користі,  яку  можуть  отримати робітники. Прагне використовувати рефлексивні методи управління, а при здійсненні контролю  звертає  особливу увагу на   кінцевий результат. У робітників  розвивається  самостійність,  яка  сприяє досягненню   цілей   фірми   та   керівника. Авторитет    посад підкріплюється особистим авторитетом.                                                    

Ліберальний стиль характеризується безініціативністю,  невтручанням в процес робіт. Люди-керівники,  які недостатньо компетентні,  не впевнені в міцності свого службового місця,  вони  непринципіальні, питання вирішуються навіть без їх участі. У взаєминах з підлеглими коректені та ввічливі. Позитивно реагують на критику, не  вимогливі  до  підлеглих  та  не  люблять  контролювати  їх  роботу.   Надаючи незаслуговані пільгі прагнуть закріпити власний авторитет. Автократичний лідер в  управлінні  авторитарний.  Автократичный  керівник володіє достатньою  владою,  щоб  нав'язувати  свою  волю  виконавцям,  і  в випадку необхідності без вагань застосовує це. Автократ навмисне  апелює  до потреб більш низького рівня своїх підлеглих, виходячи з  припущення,  що  це той самий рівень, на якому вони оперують.

Досить часто, пояснивши  цілі  організації,  керівник  дозволяє  підлеглим визначити свої власні цілі в  відповідності  з  тими,  що  він  сформулював. Замість того, щоб здійснювати жорсткий  контроль  за  підлеглими  в  процесі їхньої роботи, низовий керівник звичайно чекає, коли  робота  буде  виконана до кінця, щоб провести її оцінку. ( Звичайно, щоб такий  механізм  діяв,  він повинен бути  підкріплений  високоефективною системою  контролю.)  Керівник витрачає порівняно більшу частину свого  часу,  діючи як  зв’язуюча ланка, забезпечуючи відповідність мети виробничої групи цілям організації в  цілому і піклуючись про те, щоб група одержувала необхідні їй ресурси.

Оскільки  демократичный лідер припускає,  що  люди  мотивовані  потребами більш високого рівня — в соціальній взаємодії, успіхах і самовираженні,  — він намагається зробити   обов'язки підлеглих більш  привабливими.  В  деякому сенсі він намагається створити ситуацію, в  якій  люди  до  деякого  ступеня самі мотивують  себе,  тому  що  їхня  робота,  по  природі своєї,  сама  є винагородою. В високому ступені демократичний керівник  також сприяє  тому, щоб підлеглі розуміли, що їм необхідно вирішувати більшу  частину  проблем, не шукаючи схвалення або допомоги. Але  керівник  вкладає  багато  зусиль  в створення атмосфери  відкритості  і  довіри  з  тим,  що  якщо  підлеглим  і знадобиться допомога, вони, не вагаючись, могли б звернутися  до  керівника. Щоб добитися цього, керівник  організовує  двостороннє  спілкування  і  грає направляючу роль. Він  намагається  навчити  підлеглих  вникати  в  проблеми організації, видавати їм адекватну інформацію  і показувати,  як  шукати  і оцінювати альтернативні рішення.

Керівник - це людина, яка  спрямовує роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати. Керівник, зосереджений на роботі, також відомий як керівник що орієнтований на задачу, передусім, піклується про проектування задачі і розробці системи винагород для підвищення продуктивності праці. Керівник - це людина, яка спрямовує роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати. Сьогодні актуальним є підхід до управління підприємством через трикутник - «процес-люди-технологія». Лідер і команда самі повинні володіти знаннями статистичних методів управління якістю, освоїти нові вимоги ринкової економіки, використовувати елементи маркетингу, впровадити вимоги загального управління якістю, вимои загального лідерства в якості, задовольняти вимоги споживача, постачальника, персоналу, суспільства.

Розділ 2. Роль та важливість стилів керівництва та лідерства  в діяльності підприємства

2.1 Поняття та  роль керівника та лідера в  діяльності підприємства

         Роль керівника в організації є багатоплановою. Він наділений правом вирішувати, впливати на підлеглих, що передбачає певний тип стосунків з іншими людьми. Особистісний авторитет керівника і офіційні повноваження є підґрунтям, на якому формується його реальний вплив на діяльність організації, зокрема й управлінську систему загалом. Керівник повинен знати не тільки всі аспекти взаємин у групі, а й чинники, що сприяють формуванню позитивного морально-психологічного клімату. Залежно від ситуації він є організатором, комунікатором, експертом, критиком і безпосереднім виконавцем. Управлінська праця є особливим видом трудової діяльності, яка виникла в результаті складного історичного процесу розвитку виробництва.  Чисельність працівників управлінської праці постійно збільшується,  і це світова тенденція,  що не обминула й Україну. Але не тільки збільшення кількості керівних працівників а,  перш за все,  значущість цієї категорії як у масштабах окремої фірми,  так і у масштабах економіки всієї країни в цілому актуалізує проблеми управлінської праці  (організація,  нормування,  стимулювання).  Це зрозуміло,  бо від того,  наскільки ефективно організовано управління працею конкретних працівників,  колективів і всього суспільства залежать і результати виробництва, і саме існування даного суспільства. Радикальна перебудова системи управління економікою,  що переходить до ринкових відносин один з найважливіших напрямків реформ, що проведені у нашій країні і торкнулись всіх сфер діяльності суспільства,  включаючи і діяльність підприємств.  Володіючи економічною самостійністю і цілком відповідаючи за результати своєї діяльності,  підприємства почали формувати у себе таку систему управління, що забезпечила б високу ефективність їх роботи,  конкурентоспроможність і стійкість на ринку. 

Загалом ефективність протікання управлінського процесу,  готовність до ефективної діяльності колективу  підприємства,  відносини між співробітниками залежать від багатьох чинників:  безпосередніх умов праці,  професійних якостей кадрових працівників, рівня управлінського складу та ін.  Одну з перших ролей у ряді цих чинників виконують керівники підприємств,  установ,  організацій, їх відокремлених структурних підрозділів.

        Метою статті є аналіз особливостей трудової діяльності керівника сучасного підприємства.  На сьогоднішній день до процесу управляння сучасним підприємством,  установою,  організацією  (далі –  підприємством)  необ-хідно підходити з позицій не тільки науково обґрунтованих способів та прийомів організації праці, але й з використанням особливих методів управління,  які б стимулювали діяльність як самих керівників підприємств, так і всього колективу в цілому.  Оскільки вагомою фігурою в діяльності будь-якого підприємства є керівник, то доречно зазначити,  що це особа,  яка наділена правом приймати рішення в межах даних йому повноважень,  який також повинен володіти умінням дис- кусії,  бути обізнаним у сфері трудових правовідносин,  та не лише знати права і обов’язки працівників,  але й сприяти їх дотриманню;  володіти засобами досягнення мети і методами контролю, уміло використовувати засоби заохочення та стягнення.  Адже від рівня освіти керівника, його професійних здібностей,  досвіду роботи,  уміння управляти громадською думкою трудового колективу в значній мірі залежить успішне керівництво підприємством,  установою,  ор-ганізацією, а разом із тим і ефективне виробництво. Ефективне функціонування підприємства –  найважливіше завдання керівника сучасного виробництва.   В умовах перехідного періоду до ринкової економіки,  яка орієнтована на споживчий попит, вимоги до керівника різко змінюються,  у зв’язку з чим змінюється і сфера його діяльності, що призводить до потреби у керівниках нового типу,  які володіють високим професіоналізмом,  сучасними інформаційними технологіями, здатні до прогнозування та передбачення, спроможні адаптуватися до економічного та соціального прогресу суспільства.  тільки гарним організатором, що уміє вчасно налагодити виробництво і збут нових товарів і послуг, але і знати тонкощі сучасного законодавства, бути глибоко ерудованою, високо культурною людиною,  що володіє внутрішньою самостійністю, сміливістю, здатністюстворити команду однодумців, що надихає і веде їх за собою, а також володіти основами науки управління.   Досвід показує, що у значної частини наших керівників і підприємців недостатньо високий рівень знання законодавчої бази,  загальної культури, а також навиків та умінь у сфері ділового спілкування . Як свідчить управлінська практика,  без досконалого знання чинного законодавства, уміння керівника налагодити ділове спілкування з підлеглими,  партнерами,  без навичок встановлювати ділові зв’язки ефективне виробництво неможливе.  Здійснюючи вплив на співробітників,  керівник повинен вчиняти дії, які б спонукали їх до належного службового поводження,  та які б з одного боку відповідали вимогам підприємства,  а з іншого –  не порушували законних прав працівників.  Місце,  що займає керівник в ієрархії управлінських структур, а також можливості впливу на підпорядковані підрозділи підприємства та особисто на працівників розкриваються в процесі управління,  тому роль керівника організації виявляється в його здатності реалізувати цілі вищих управлінських структур шляхом здійснення покладених на нього функцій.  Керівник повинен не тільки доводити до відома своїх підлеглих вимоги вищих органів, але і зобов’язаний роз’яснити зміст поставлених задач,  зробити їх метою діяльності кожного співробітника і колективу в цілому. Керівник-лідер домагається цього шляхом утвердження свого авторитету і встановлення ділових і неформальних відносин із усіма.

2.2  Професіоналізм  і компетентність керівника

        Розвиток особистості та розкриття її творчого потенціалу найбільш активно відбуваються в професійній діяльності. Тому одним з істотних завдань сучасної психології є дослідження проблем становлення й розвитку людини як професіонала в різних сферах діяльності. Однією з таких сфер є управлінська діяльність. Як особливий вид діяльності, вона водночас тісно пов’язана з безпосередньою професійною діяльністю фахівця. Ця двоїстість породжує особливі труднощі у формуванні структури професіоналізму керівника, у становленні й розвитку особистості професіонала, у досягненні ним його акме (вершини професіоналізму). Із цими труднощами пов’язана необхідність виділення спеціального розділу в структурі психології — управлінської психології, предметом якої є вивчення процесу досягнення вершини професійної майстерності в управлінській діяльності, максимальної творчої самореалізації керівника та досягнення вищої життєвої самореалізації в зрілому віці.

Ще донедавна роль керівника в управлінській системі визначали чітко й досить однозначно. Ця роль базувалася на функції, яка не викликала сумнівів, що давало змогу без зайвого клопоту вирішувати безліч проблем.

У 40—50-ті роки минулого століття в порядку речей було висувати керівників шляхом автоматичного підвищення, беручи до уваги стаж роботи. Уявлення керівників того часу про мистецтво управління спиралися, як правило, на традиційну ієрархічну моделі, організації. Успіх керівника часто визначався його сильним характером чи спеціальними знаннями. Гарний фахівець автоматично вважався гарним керівником. 40-50-ті роки XX ст. були періодом економічного піднесення, і багато відповідальних керівників могли працювати успішно лише тому, що їх управлінські помилки були в цілому завуальовані сприятливими умовами. Уповільнення зростання виробництва змінило стан справ, і всі помилки спливли на поверхню. Багато керівників стали жертвами зовнішніх факторів.

У 60—70-ті роки особистість  керівника було дещо відсунуто на задній план, а передові позиції  посіли різні системи управління. Оволодіння методами управління й визнаний авторитет означали велику Ймовірність досягнення вищих сходинок в управлінській ієрархії.

До керівників 80-х років ставилися нові вимоги — відкритість управління, мистецтво співробітництва. Критерієм успіху керівника стало вміння організувати злагоджене функціонування всіх підрозділів і домогтися, щоб люди самі прагнули до співробітництва. Від сучасного керівника все більшою мірою вимагається вміння зосереджувати увагу на проблемах майбутнього. Він повинен бути готовим до стрімких змін і володіти все більшим арсеналом умінь. Зв’язок із зовнішнім світом і залежність від нього посилюються настільки, що успішному керівнику доводиться все більше уваги й часу приділяти зовнішнім факторам. Готовність до ризику та здатність швидко приймати рішення також є визначальними факторами успішної діяльності керівника. Отже, у першому десятилітті XXI ст. основним типом керівника стане творча, спрямована в майбутнє людина, що вміє пристосовуватися до нових умов і готова до співробітництва, а також зацікавлена в нововведеннях.