Основні етапи історичного розвитку Хотина

Вступ.

I Глава: Основні етапи  історичного розвитку Білгород-Дністровського.  

§ 1. Ранньо-середньовічний період історії Тіри.

§ 2. Акерман. Османське панування.  
§ 3. Під владою Російської імперії.

ІІ Глава: Основні етапи  історичного розвитку Хотина.

§ 1. Хотин від заснування до першої турецької експансії.

§ 2. Хотин у сфері впливу трьох держав: Молдови, Польщі та Туреччини наприкінці XV- початку XVII ст.

§ 3. Хотинська війна 1621 року.

§ 4. Хотинська битва 1673 року

§ 5. Здобуття у 1769 р. хотинської фортеці російськими військами  в ході російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

§ 6. Під владою Російської та Румунської імперій.

Вступ       

Україна - країна, що в усі  часи перебувала між різними політично-етнокультурними ойкуменами: Заходом і Сходом, Північчю й Півднем. Такий "буферний" статус вимагав від державців та чільників українських земель невпинно дбати про оборону рідного краю від численних загарбників. Так століття за століттям поставали на українській землі величні замки, могутні фортеці та оборонні чернечі обителі.

Усі збережені пам'ятки архітектури  і містобудування України зараз  перебувають під охороною й на обліку держави. Коротка кадастрова інформація про них міститься у спеціальному Державному реєстрі національного культурного надбання.

Увагу автора привернули фортеці  Бессарабії. Бессарабія (молд. Basarabia, укр. Бессарабія і рідше Басарабія) - історична область між Чорним морем і річками Дунай, Прут, Дністер, східна частина історичної Молдови. Назва (рум. Ţara lui Basarab - «Земля Басараба») походить від імені волоського воєводи Басараба I Великого (1289-1352, правив з 1310). За даними Енциклопедичного Словника Брокгауза і Ефрона, в XVI-XVII століттях Бессарабією називали частина нинішньої Румунії - (Валахію з Бабадагской областю по Дунаю), [1], а потім південну частину межиріччя Прута і Дністра - Буджак, а після 1812 року - все межиріччя.

Офіуса, Тіра, Альба-Юлія, Біле місто, Левкополіс, Аспрокастрон, Ак-Або, Фегер-Вар, Монкастро, Четатя-Албея, Аккерман - це назви одного й того ж міста  на території північного Причорномор'я, який пережив багато історичні епохи. Його унікальність у тому, що кожна залишала свій слід і давала нове ім'я. Майже в будь-якому з назв міста присутній визначення «білий». І не без підстав. З білого каменю будувався це місто. З нього ж в середні століття була зведена на березі лиману монументальна фортецю.  
Різноманіття назв міста свідчить про часте пересування і зміну населення. Через місто проходили основні торгові шляхи, що з'єднують Східну і Західну Європу, країни Сходу з північними землями. Білгород-Дністровський був великим торговим і ремісничим центром. Найважливішу роль в історії міста зіграв пам'ятник фортифікаційної архітектури - Акерманська фортеця.

Хотинська фортеця ввійшла  до семи чудес України. З Дністра, який має тут ширину півкілометра, Хотинська фортеця здається замалою  для серйозної оборонної функції, та й розташовується так, що навколишні пагорби переважають її за висотою. Твердиню, здавалося, можна було обстріляти з гармат, захопити однією ротою  та проникнути в неї зі сторони  Дністра. Але враження це суперечливе, адже раніше, до спорудження Дністровського водосховища нижче за течією, рівень води був нижчий, навколишні пагорби  слугували форпостами оборони з  батареями артилерійської зброї, бастіонами, брамами та стінами, а сама фортеця  оточена валом і ровом висотою 40 метрів і товщиною п’ять метрів.

         Хотин мав стратегічне розташування: прикордоння Польщі та України,  Туреччини та її васала –  Молдовського князівства, й економічні  переваги: місце переправи, великий  торговий шлях, значний порт. Завдяки  цьому у місті колись розташовувалась  резеденція молдавських господпрів, проводилися найбільші в Молдавії  ярмарки, а Туреччина, володіючи  містом, тримала тут величезні  загони яничар.  Саме за турецького  господарювання фортеця набула  сучасного вигляду. У ХІХ ст. Хотинська фортеця  відійшла  до Росії і поступово втратила  своє оборонне значення.

Дослідження пам’яток оборонного будівництва нерозривно пов’язане  з вивченням історії торгівлі, оскільки її розвитку, починаючи з найдавніших часів, значною мірою робили вплив староруські міста, а в епоху пізнього середньовіччя – добре укріплені міста-фортеці, які стояли на великих торгівельних шляхах.

Розвиток фортифікаційного мистецтва впродовж тисячоліть залежав від багатьох чинників: соціального устрою, політичної ситуації, стану економіки, тактики і стратегії ведення війни, будівельних технологій, розвитку архітектурної теорії, військової науки і ще багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин.

Актуальність  вибраної теми заснована на підвищенні інтересу до охорони историко-архиректурної спадщини в цілому і замкових комплексів зокрема. Тема дипломної роботи «Фортифікаційні споруди Бесарабії. Білгород-Дністровська та Хотинська фортеця».

 Данні об’єкти недостатньо  вивчені, нещодавно були відреставровані і отримали статус історико-архітектурних заповідників. На сьогоднішній день фортеці викликають інтерес, як туристичні об’єкти. Оскільки ці фортеці мали важливе історичне значення, виникає потреба в науковому підході до вивчення цих видатних пам'ятників оборонної архітектури. Добре збереження споруд, різноманіття їх типів, застосування дуже різноманітної і досконалої будівельної техніки роблять ці об’єкти джерелом цінної наукової інформації, мають великий експозиційний інтерес.

Цілі: вивчити фортифікаційні споруди Бесарабії, які входять до складу сучасної України, а саме Білгород-Дністровську та Хотинську фортеці.

  Завдання:

• Розглянути передумови виникнення;
• Історію існування;
• Значення в контексті військових дій;

Хронологічні  рамки охоплюють період існування фортечних комплексів у XIII-XVIII ст., що є об’єктом вивчення. 

Територіальні рамки обумовлені історично: територія Бесарабії впродовж століть входила до складу Галицько-Волинського князівства,  Молдавського князівства, Османської імперії, Російської імперії, королівській Румунії і так далі. Фортеці, що вивчає автор, відігравали важливу роль під час багато чисельних воїн  XIII-XVIII ст..

Історіографія проблеми:

Основні публікації про Білгород-Дністровську та Хотинську фортеці почали з'являтися з 1960-х років. У 1961 році була опублікована «Книга подорожі» відомого турецького мандрівника XVII століття Евлія Челебі [36], в якій автор детально описав Акерманську та Хотинську фортеці. Е. Челебі першим зробив обміри фортець, описав систему захисних валів, цитадель, вежі, фортечні стіни, а так само гармати, якими були оснащені фортеці. Ця книга включає в себе опис Українських та Молдавських земель. Тут же автор згадує і Сорокський фортеця, також відносилася до оборонних споруд Молдавського князівства. «Книга подорожей» є цінним джерелом у вивченні фортифікаційних споруб Бесарабії.

Вивченню військового  зодчества присвячена книга П. А. Раппопорта «Військове зодчество західноруських земель X-XIV ст.» [29], яка є третім, завершальним томом більш загальної роботи, присвяченої історії давньоруського військового зодчества в цілому. У першому томі розглядаються в основному пам'ятники Київської землі та Подніпров'я, у другому - пам'ятники північних районів Русі. У третьому томі зібрані відомості про пам'ятки військової архітектури західноруських земель та виявлено специфічні особливості цих пам'яток, що відрізняють їх від оборонних споруд інших районів. Автор прагнув у загальній формі змалювати картину розвитку військового зодчества в западнорусских князівствах X-XIV ст.

Цінну інформацію про фортеці  дають видані в 1980-х роках довідники: «Пам'ятки містобудування і архітектури  Української РСР» [25] в якому дані систематизовані короткі відомості  про пам'ятку, доповнені фотографіями та кресленнями, і «Україна і Молдова: Довідник-путівник» [19 ]. Книга побудована у формі довідника-путівника, включає короткий історичний нарис розвитку українського та молдовського зодчества.  
З часу незалежності Україна все більше дослідників стали звертатися до проблеми вивчення і збереження пам'яток оборонного зодчества. У 1991 році редакція журналу «Пам'ятки України» провела експедицію «Фортеці і замки України» під керівництвом Ореста Мацюка. Експедиція обстежила 50 пам'ятників оборонного зодчества Україні. Це послужило поштовхом до цілої серії публікацій на сторінках журналу «Пам'ятки України» таких дослідників як О. Мацюк, О. Пламенецкая, В. Вечерський, О. Рибалко та ін [21, 22, 26, 27, 30]. У 1993 році в Кам'янець-Подільському відбулася конференція «Фортифікація Україна», де вперше були зібрані дослідники фортифікації Україні та Польщі.

Одним з найбільш фундаментальних  праць є книга О. В. Лесика «Замки та монастірі України» 1993 року видання [17]. Автор провів комплексне дослідження замків і монастирів Україні з урахуванням історико-архітектурної цінності, особливостей розміщення, планувальних і композиційних рішень, технічного стану пам'яток. У цій роботі визначено критерії оцінки замків і монастирів Україні, запропонована класифікація за принципом можливого використання їх під заклади відпочинку і туризму, а також проаналізовані економічні фактори реставрації пам'ятників і доведена економічна доцільність пристосування їх для туристичних цілей. Особливо це стосується фортифікаційних комплексів.

Про те, як розвивалося фортифікаційне мистецтво на території сучасної України, хто і як захищав і  атакував твердині, що за люди були господарями  та мешканцями фортець і замків, що таке оборонна архітектура на ці запитання дає відповідь книжка К. Липи «Під захист Мурів» 2007 рік [18].  
У 2006-2007 роках вийшли у світ навчальні посібники «Фортеці, замки І монастірі Як краєзнавчо-туристичні об'єкти» і «Замкової туризм в Україні» автором яких є М. Рутінскій [32]. У даній роботі обгрунтовано теоретичні положення туристичного краєзнавства в Україну, послідовно розкриваються теоретичні основи і методологічний арсенал краєзнавчих досліджень, шляхи туристичного відродження фортифікаційних пам'яток України. У книзі проаналізовано сучасний стан збереження пам'яток оборонного зодчества, розкрито їх історико-культурний потенціал.

Розповідаючи про залишки  давнього оборонного зодчества - замки, фортеці, палаци та укріплені монастирі, в альбомі  2007 року «Замки та фортеці» [46]  Л.В. Прибєга закликає сучасників шанувати традиції наших предків, зберігати  й охороняти пам’ятки фортифікаційного будівництва. У лаконічній, концентрованій формі автор у виданні висвітлює  основні етапи розвитку фортифікаційного будівництва на теренах української  землі. На прикладах відомих і  маловідомих пам’яток оборонної  архітектури розкриваються їх типологічні  конструктивно-технічні, стилістичні  та архітектурно-мистецькі особливості. До кожної пам’ятки подається розгорнутий  науково-популярний нарис про історію  її будівництва формування, реконструкції, про видатних особистостей та знаменні події, пов’язані з цією спорудою.

Основні публікації про Білгород-Дністровський:

Білгород-Дністровському присвячені путівники 1965-1967 рр.. одеських авторів П. К. Авербух і Г. І. Криволап [7,8], і нарис А. Г. Ключника «Білгород-Дністровський» 1977 року видання [14]. У своїй роботі Ключник дає коротку характеристику історичним подіям, що відбувалися в Білгород-Дністровському в різний час, розповідає про основні етапи будівництва фортеці, наводить кілька легенд пов'язаних з фортецею, а також про великих людей побували а Акермані і залишили про нього спогади в своїх літературних творах .

Нарис П. І. Наніева [23] виданий  в 1985 році знайомить з історією Білгород-Дністровського починаючи з Тіри і закінчуючи сучасністю. Наніев виділяє основні віхи в історії міста, приділяє увагу розкопок древньої Тіри, а також самої фортеці. Окрема глава присвячена відомим людям, що побували в Акермані. Це перш за все А. Пушкін, А. Міцкевич, Л. Українка, А. Горький, М. Кропивницький, М. Заньковецька та ін. Недоліком цього нарису є те, що занадто багато уваги автор приділяє революційній боротьбі, що на даному етапі втратило свою актуальність.

Віце-президент Академії Наук Молдови, доктор мистецтвознавства  Мар'яна Шлапак у своєму «Дослідженні середньовічного оборонного зодчества. Білгород-Дністровська фортеця »2001 рік [37] наводить основні етапи історичного розвитку Білгород-Дністровського, дає коротку характеристику самої фортеці і найбільш повно основні будівельні роботи виконані між 1484 роком і кінцем XVIII століття. Це найбільш фундаментальне дослідження присвячене Білгород-Дністровської фортеці.  
Більше 30 років віддав вивченню замків і фортець України Орест Мацюк. Книга «Замки І Фортеці західної України» - розповідь ученого-екскурсовода про замки [20]. Вона включає в себе багатий ілюстративний матеріал - фотографії, реконструкції, картосхеми. Це єдиний підсумкову працю дослідника, заснований на вивченні літератури, архівних джерелах і особистої участі в експедиціях.

У 2005 році видавництво «Балтія  Друк» випустило презентативний альбом «Замки і фортеці України», автор якого відомий краєзнавець-популяризатор  В. Вечерський [10]. Видання в цілому ліквідує «білі плями», дає максимально  повний нарис фортифікаційної історії  України на тлі її військової історії, вміщує найбільш повний на сьогоднішній день звід наукових відомостей про 60 з 300 оборонних комплексів.  
Безпосередньо Білгород-Дністровському присвячена невелика робота І. Красовського «Тіра ... Білгород-Дністровський крізь століття» [15]. Автор відображає коротку історію Білгород-Дністровського, розраховуючи на популяризацію міста як місця історичного туризму, на можливість долучиться до нашого духовно-культурної спадщини. Містить необхідний мінімум з історії міста.

Основні публікації про Хотинську фортецю:

Цінну інформацію про фортецю дають видані в 1980-х роках довідники: «Пам’ятники містобудування і архітектури Української РСР» [41] в якому дані систематизовані короткі відомості про пам'ятник, доповнені фотографіями і кресленнями, і «Україна і Молдавія: Довідник-путівник» [33]. Книга побудована у формі довідника-путівника, включає короткий історичний нарис розвитку української і молдавської архітектури.

1991 року Центр пам’яткознавства  Академії наук України та Українського  товариства охорони пам’яток  історії та культури, видав книгу  Г.Грабянка, С.Величко та  Й.Мюллера  «Хотинська війна (1621 р.)» [22].  Це науково популярне видання  висвітлює історію однієї з  найбільших битв періоду середньовіччя  Хотинської війни 1621 року, в якій  українські козацькі й польські  війська завдали нечуваної поразки  величезній армії Османської  імперії. У цій війні невмирущої  слави зажив видатний син українського  народу, славетний полководець і  державний діяч гетьман Петро  Конашевич-Сагайдачний. Книга включає  фрагменти опису подій Хотинської  війни козацькими літописцями  Г.Грабянкою, С.Величком, німецьким  дослідником Й.Мюллером, відомими  українськими істориками М.Грушевським,  Д.Яворницьким, В.Голобуцьким, а  також М.Алекберлі та іншими.

Відомим дослідником історії  Хотинщини є С.І.Комарницький, який присвятив історії вивчення Хотина дві монографії  2001 та 2002 року видання. Тривалий час автор працював старшим науковим співробітником у краєзнавчих музеях м.Чернівців, Хотина. На основі їх матеріалів написані історичні нариси.

У книзі «Цитадель на Дністрі» [29]  ведеться розповідь про Хотинську  цитадель. Особливо детально описує дослідник розкопки фортеці. Багато уваги в праці приділено середньовічній історії міста та фортеці. На сторінках книги знайшли відображення епізоди боротьби за Хотин і Буковину в наступні десятиліття та століття. Зокрема, битва 1673 р. між польськими та турецькими військами, битва російських військ з турками 1739 р., взяття фортеці російськими військами 1769 р., штурм Хотина російською армією 1787 р., облога фортеці росіянами 1807 р. та ін. Розповідь супроводжується 45 ілюстраціями, які зберігаються в Чернівецькому, Кам’янець-Подільському та інших музеях, а також у колекції автора.

Монографія «Поклик землі  рідної!» [30]   складається з  двох частин. У першій частині книги  вміщено нариси про людей, які  народились на Хотинщині. Друга частина  книги присвячена відомим людям  доля яких пов’язана із Хотинщиною, переповідає про події, що розгорталися під стінами  хотинських укріплень.  Нариси також супроводжуються доку-ментальними  фотографіями, які зберігаються у  автора, а також у музеях м.Чернівців  та Хотина.

Найгрунтовнішою працею з  історії Хотина є історичний нарис «Хотинщина» чернівецьких дослідників Олександра Добржанського, Юрія Макар та Олександра Масан [24]. Це перша цілісна розвідка про Хотинщину – давню українську землю, яка впродовж століть, в умовах бездержавності України, входила до складу інших держав. Перших три розділи присвячені найдавнішому періодові і базуються перед усім на знахідках археологів та пізніших їх описах. В книзі показано Хотинщину з часів появи людини, її боротьбу за виживання в умовах природних катаклізмів, великих людських міграцій. Значно достовірніші матеріали віднайдено стосовно давніх слов’ян, які заселяли береги Дністра і Пруту. Окремий розділ присвячений Хотинщині у складі Київської Русі та її наступника на західноукраїнських землях – Галицько-Волинського князівства. Вивчення цього історичного періоду має надзвичайно важливе значення для сьогодення. Належне місце в книзі відведено часові входження Хотинщини до складу  Молдавського князівства у добу його піднесення, а потім і занепаду під натиском турків-османів. Внаслідок численних російсько-турецьких війн значна частина земель, що перебувала під турецьким пануванням, відійшла до російської імперії. Така доля спіткала і Хотинщину.

Джерела: Основними джерелами є «Літопіс Самовидця» [8] і «Воскресенская летопись» [6]. «Літопіс Самовідця» - один з видатних історіографічних пам'ятників і одне з найбільш достовірних історичних джерел XVII століття, самобутній і оригінальний пам'ятник української мови і літератури. Як історичне джерело, написане очевидцем, літопис має цінні фактичні відомості з історії українського, білоруського, російського, польського і інших народів другої половини  XVII століття. Багато що з цих відомостей має унікальний характер.

«Воскресенская летопись» - літопис, що є спільноруським літописним зведенням XVI століття, що враховує у віддзеркаленні подій інтереси великих князів московських, один з перших по багатству використаних матеріалів і по облиште вістей. Збереглася в 13 списках. Названа за списком, що належав, Воскресенському монастирю в Новому Єрусалимі. В основі Воскресенського літопису лежить Московське зведення 1479 в редакції 1526 і Тіхоновськая редакція Ростовського зведення 1489-1503.

«Новгородський перший літопис» містить список міст, що має назву «А се имена всем градом Руським, далним и ближним».  У ньому дається перелік російських міст, іноді з короткими поясненнями, скільки в них кам’яних стеін і на якій річці вони стоять. Перерахування ведеться в певному порядку - з півдня на північ. Спочатку вказуються болгарські і волошські міста, далі польські, київські, волинські, литовські, смоленські і залеські, всього 358 міст. Список російських міст поміщений вже в рукописах XV ст. Історична література неодноразово користувалася списком як історичним джерелом, проте серйозного аналізу списку, як історичного джерела, по суті не проводилося. Тим самим списку надавалося значення літературного пам’ятника, заснованого на письмових свідоцтвах, а не географічного твору, що відображає певний час в історії російських міст.

«Летопись событий в южной  Руси» [10], складена на початку  XVIII ст. львівським каноніком Я. Юзефовічем за завданням львівського архієпископа Костянтина Зелінського на латинській мові і охоплює період 1614-1700 рр. Події висловлюються по роках, містить цінні відомості про церковний пристрій, політичні події на Україні, історію Львова, описи явищ природи. Частина літопису за 1634-90 рр. з скороченнями була надрукована в Львові в 1854 на польській мові.

«Добромильський літопис» [7] - це хроніка, складена у містечку Добромиля (Львівщина), яка охоплює події  української історії 1648-1700 рр. Найбільше  повідомлень стосується спустошення  Правобережжя татаро-турецькими військами  в останній чверті XVII ст., здобуття турками  Кам'янця-Подільського, їхньої поразки  під Хотином і Журавном. Написаний  живою українською мовою XVII ст.

 «Лизогубівський літопис» [9] - це український літопис XVIII ст. Складений в 1742 році. Літопис охоплював події в Україні з початку XVI століття до 1737 року. Автор літопису анонімний. Основним джерелом для викладу історичних подій до кінці  XVIII ст. були козацькі літописи (зокрема, Короткий опис Малоросії), від 1690-х років до 1737 року — родинні записи сім’ї Лизогубів. Літопис містить невеликі оповідання з історії України, головним чином про гетьманів, про участь козаків у Північній війні 1720-21 років тощо. Закінчується літопис описом Кримськогих походів 1736-38 років. В основному, лояльно відносячись до російського царизму, літописець критично ставиться до його політики у Гетьманщині та відстоює ідею політичної автономії України. Літопис є цінною пам’яткою української історіографії  XVIII ст.

Деякі відомості про Хотин  та Білгород-Дністровський містяться в польських джерелах XVII століття пов’язаних з військовими походами запорізьких козаків.

I Глава: Основні  етапи історичного розвитку Білгород-Дністровського.

§ 1. Ранньо-середньовічний період історії Тіри.

На жаль, історія ранньосередньовічного  поселення на території Тіри до цих  пір залишається неясною. До VI ст. тут селяться племена антів - південна гілка східнослов'янських племен тиверців та уличів. Вони на руїнах античної Тіри засновують своє місто і називають його Туріс. За іншою версією, на тих же руїнах будують свою «Даву» гето-даки.

У VII-VIII століттях Тіра, що отримала назву "Білий місто знову  стала одним з великих міст Північного Причорномор'я. У VII столітті під натиском хазар з Приазов'я і Нижнього Поволжя склався там союз болгарських племен під проводом Курбата змушений був відійти в район Ками і середньої Волги, а інша частина під керівництвом Аспаруха відійшла в Південну Бессарабію. [15; с.12]

У 668 році хан Аспарух завоював територію нинішньої Бессарабії і підпорядкував сім слов'янських  племен, які змушені були платити  йому данину. У 678 році Аспарух виступив назустріч візантійської армії і у вирішальній битві розбив ворога. На відвойованих у Константинополя землях хан заснував перше Болгарське царство. Вже в 680 році Візантія офіційно визнала нову державу - Болгарію.

Аспарух став першим главою Болгарської держави і правил до 702 року. Військовий союз і торговельні  зв'язки призвели до того, що традиції та культура болгар і слов'ян настільки  зблизилися протягом багатьох століть, що, не втративши власну самобутність і традиції, болгари влилися в  сім'ю слов'янських народів. Після  закінчення військових походів Аспаруха на Бєлгородської землі надовго запанували мир і спокій.

У IX-XII століттях місто входить до складу Київської держави і незабаром перетворився на важливий форпост на рубежі між Руссю і Візантією, яка протягом століть загрожувала Київської держави, намагаючись захопити його околичні землі. За твердженнями деяких істориків, тут зупинялися під час походів на Візантію зі своїми дружинами київські князі Олег, Ігор і Святослав, які билися з Расселом в причорноморських степах печенігами. Можливо, тут вони відпочивали, поповнювали запаси провіанту, лагодили, будували нові тури і йшли на них звідси до берегів Візантії. Перші російські князі чимало зробили для зміцнення південного форпосту і розширення його торговельних зв'язків. Серед найважливіших міст древньої Русі Воскресенська літопис (XVI ст.) Називає і «Білгород над усть Дністра над морем». [4; 183]

У 866 році київські князі  зібралися походом на Візантію, і Білгородська дружина відправилася з ними. Але при підході до Цесарограда слов'янський флот опал в сильний шторм і практично весь загинув. Назад з походу повернулися одиниці. Наступний похід на Візантію здійснив київський князь Олег у 907 році. У цьому поході, крім слов'ян, брали участь варяги, кривичі, чудь, поляни, сіверяни, в'ятичі та інші племена. Кораблі пройшли по Дніпру, дійшли до гирла Дністра. Увійшовши в Дністер і дійшовши до Бєлгорода, флот у Дністровському лимані не вмістився, і частина його залишилася в море. З легкої руки князя Олега гирло Дністра до цих пір в багатьох джерелах називають Цареградському гирлом. Київська дружина налічувала близько двох тисяч кораблів і вісімдесят тисяч чоловік, у тому числі і Бєлгородської дружину. З перемогою і радістю повернулося додому військо. І відразу небаченими досі темпами почали розвиватися різні ремесла. Але біда була вже недалеко. І ім'я її на цей раз - печеніги.

Протягом кількох століть  Візантія намагалася втриматися у Північному Причорномор'ї, проте загальна криза  соціально-економічної системи та постійні війни послабили тут  її позиції. З кінця XI століття у зв'язку з навалою кочівників, безперервними виступами пригноблених народних мас і міжусобицями всередині панівного класу великих землевласників військово-політичне та економічне становище ускладнилося ще більше. Терзалася внутрішніми чварами Візантія не могла протистояти натиску ззовні і почала втрачати одну за одною свої провінції, в їх числі - відрізані від метрополії Чорним морем володіння в Криму, на Кавказькому узбережжі, в гирлах Дністра, Дніпра, Дунаю.

У VIII столітті жили між Уралом і Волгою печеніги рушили по вже второваним іншими кочовими народами шляху на захід. Діставшись в 889 році до Північного Причорномор'я, печеніги розгромили кочували угорців і зайняли величезну територію від нижнього Дону до гирла Дунаю. Біле місто вони теж захопили в 915 році, але так як облогових машин у печенігів не було, міські стіни і будинки залишилися не зруйнованими. Однак вони знищили більше половини жителів, і все місто наче вимерло. Київський князь Ігор знав, що печеніги напали на його землі з подачі Візантії. Тому князь вирішив покарати підступного сусіда, спорядивши експедицію до Царгорода. Біля гирла Дністра Ігор зробив п'ятиденну зупинку. На жаль, цей похід для російської дружини був вкрай невдалий. Військо князя Ігоря було повністю розбите. У 944г. князь Ігор знову збирає дружину і наймає печенігів. Об'єднане військо дійшло до гирла Дунаю і там було зустрінуте візантійським імператором, який, не бажаючи піддавати розграбуванню імперію, зустрів послів князя з великими дарами. У результаті переговорів було укладено мир, а російське військо повернулося додому.  
У першій половині XI століття Північне Причорномор'я завоювали половці. Ці кочові тюркські племена прийшли сюди з верхів'їв Іртиша. У результаті половецького навали на Північне Причорномор'я величезні масиви родючих земель були відірвані від Київської Русі. Населення захоплених кочівниками районів частиною було продано в рабство, частиною втік на північ, кинувши давно обжиті місця.

Необхідно відзначити, що в  даний час немає точних наукових даних, що проливають світло на історію міста в VII - початку XIII ст. Суперечливість джерел, ономастичні головоломки і розбіжності дослідників у зв'язку з датуванням археологічних знахідок - все це ускладнює вивчення особливостей генезису та еволюції середньовічного поселення. Можна засумніватися й у спробах ідентифікації Бєлгородської цитаделі з покинутої фортецею Аспрон, згаданої в середині X ст. Костянтином Багрянородним. Навіть якщо допустити, що Аспрон - це Білгород на Дністрі, «занедбаної» фортецею в X ст. може бути, швидше за все, античне зміцнення Тіри. Дуже короткою інформацією обмежується Причорноморська Дністро-Дунайська експедиція Інституту Археології Академії Наук УРСР, споряджена в 1977-1980 р.р. для пошуку середньовічного слов'янського шару в Бєлгороді. Що ж стосується самого раннього тутешнього золотоординського археологічного матеріалу, то він датується кінцем XIII ст. [37; 20]

Після розпаду Київської  Русі, у 1214 р. середньовічний Білгород, отримав нове ім'я - Фехервар, (Фегер-Вар, Ферьер-Вар), яке-то час належить Угорському королівству, потім входить до складу Галицько-Волинського князівства.

В 1223 році половці були розбиті  монголо-татарами, чиї орди підійшли впритул до Дністровського лиману, але переправлятися не стали, а відійшли. Настав вісімнадцятирічної спокій. У 1240 році впав Київ. У 1241 р. хан Батий з 500 тис. військом напав на землі південного Придністров'я, Валахію, Трансільванію, Угорщину. Настала черга Бєлгорода. Місто було захоплене, зруйноване й пограбоване. Монголо-татари нарекли його Ак-Або. Відомо, що правителі Золотої Орди, що досягала в другій половині XIII в. - Перших десятиліттях XIV ст. дельти Дунаю, сприяють основи італійської торгової факторії в гирлі Дністра під різноманітними назвами: Мо (н) Кастро, Монте Кастро, Аспрокастро, Албі Кастрі, Білгород, Акерман і ін.

Після Німфейского договору 1261, укладеного з Нікейським монархом Михайлом VIII Палеологом, і, можливо, після приватних угод з монгольськими ханами генуезькі купці проникають в чорноморський басейн і в пониззя Дунаю. Вони засновують свою торговельну факторію, викупивши її у татар, і називають місто Мон-Кастро. Переказ свідчить, що для зберігання своїх товарів генуезькі купці побудували тут невеликий, але досить міцний замок, який до цих пір підноситься на скелястому березі лиману і називається Генуезьким. Проте дослідження архітектурних форм, методу кладки, складу розчину, застосування в ньому рослинних волокон і так званої цем'янки (тертого цегли) дають підставу судити про більш ранньому його походження, можливо, візантійському. [23; с.7]