ПЛАН                                         

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Концептуально-теоретичний розвиток політичної системи

1.1. Поняття політичної системи, її функції

1.2. Історичні передумови розвитку політичної системи

РОЗДІЛ 2. Основні засади політичної системи Російської Федерації

2.1. Повноваження Президента РФ 

2.2. Роль парламентаризму в РФ  

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

                                                                             ВСТУП

       Різноманітні політичні явища в суспільстві є самодостатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства, її завдання — забезпечення неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Теорія політичної системи важлива для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а надто для передбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизняної реальності.

      Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.

Актуальність  роботи. Аналізом та порівнянням політичних систем займалися ще науковці стародавнього світу. З часом політичні системи змінювались, вдосконалювались, набували нових рис. Наука сформувала поняття «політична система», розробила її види або типи, надала їй характерні риси та терміни. Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні межі, в рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від попереднього історичного розвитку.

     Актуальність нашого дослідження  полягає в виявленні особливостей  еволюції політичної системи та її історичних передумов виникнення, а також ролі парламентаризму та повноважень інституту президенства, наприкладі політичної системи Російської Федерації. Результати дослідження з даної теми можуть бути використані в практичній реалізації етапів вдосконалення та розвитку політичної системи України.

Мета  і завдання роботи. Метою роботи є виявлення  особливостей еволюції політичної системи Російської Федерації та визначення факторів, що впливають на елементи інституту президентства та парламентаризму.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

• охарактеризувати поняття та сутність політичної системи;
• з’ясувати специфіку політичної системи та її функції;
• дослідити історичні передумови політичної системи;
• проаналізувати роль парламентаризму та повноважень Президента в політичній системи Російської Федерації.

Об’єкт  дослідження. Об’єктом дослідження даної роботи виступає політична система РФ, як сукупності інститутів, що формують, розподіляють державну владу та забезпечують управління суспільними процесами.

Предмет дослідження. Предметом дослідження будуть механізми формування та функціонування інституту президентства та парламенту Російської Федерації.

Аналіз  джерел літератури. Рівень висвітлення даної теми в літературних джерелах є досить високим. Багато авторів наукових праць присвячує свої дослідження щодо еволюції політичної системи.  Серед них роботи Г.А. Бєлова про поняття та функції політичної системи суспільства, А.М. Салмина щодо проблем самовизначення та взаємодії виконавчої і законодавчої влади в Російській Федерації, В.Є. Чиркина та В.Шаповалова про механізм здійснення державної влади та  її розподіл, а також інших авторів, що і стає предметом нашого дослідження.

Методологія дослідження. Структура роботи визначається її методикою. При виконанні роботи використовувались такі методи досліджень, як аналіз,  порівняння, порівняльно-типологічний метод.

Структура роботи. Робота складається з вступу, основної частини, списку використаних джерел і літератури та висновків.

    У вступі запропоновано обґрунтування теми роботи, визначені об’єкт та предмет дослідження, сформульована мета та основні завдання дослідження, проведений аналіз деяких джерел літератури з даної теми, з’ясовано хронологічні межі та визначено структуру роботи.

      Основна частина роботи складається з двох розділів. У першому розділі  проаналізовано концептуально-теоретичний розвиток політичної системи та досліджуються її історичні передумови.

      Другий розділ  розкриває особливості повноважень Президента та роль парламентаризму в політичній системі Російської Федерації.

      Підсумки роботи підбити у  висновках. Загальний обсяг роботи  становить 33 сторінки.

РОЗДІЛ 1  

КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ  РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ 

1.1. Поняття політичної системи, її функції.

     Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов'язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи [1-3].

     Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної, політичної, до якої належать інститути держави і влади. Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою, функціями, цінностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних соціальних інститутів; політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші

функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

     Отже політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства. 
      До неї належать законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представництва та організації. Від інших систем політичну систему відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

   Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. В такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему [4].

   У другому більш конкретному  тлумаченні поняття "політична  система" визначає реальний  складний механізм формування  і функціонування владних відносин  у суспільстві. Цей механізм  включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін.

   Спираючись на ці підходи, при  аналізі політичних систем різних  суспільств слід враховувати  як системні властивості різних  політичних явищ, так і сталі  взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища  і системи); інституціональні (організаційні властивості елементів системи - держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

  Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. Її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

  Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це - внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

  Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

  Політична діяльність розпочинається з виникнення того або іншого інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

 Одним з центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

  Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визначені і закріплені в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними відносинами. Такі ролі - ролі формування політичної системи та її функціонування - відіграє система органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

    У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи з своїми органами самоврядування.

  Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

  Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

 Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми - це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

  Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються насамперед для політичного і ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил. Отже, політична система - це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

  У  науковій літературі є різні  точки зору щодо функцій політичної  системи [5-9] , але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення  цілей і завдань суспільства; 

2) мобілізація  ресурсів;

3) владно-політична  інтеграція суспільства;

4) регулювання  режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація,  під якою розуміється досягнення  необхідного ступеня відповідності  реального політичного життя  офіційним політичним і правовим  нормам.

  Головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

  Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

  Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.  

1.2. Історичні передумови  політичної системи 

    Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками. 
    Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціювання систем.

Функціонування  політичної системи зумовлене наявністю  відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи. 
      Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні [10,11]. 
    Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди). 
      Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. 
     Одним із першочергових завдань країн, що після розпаду Радянського Союзу проголосили свою незалежність, стало утвердження власної державності. Важливою складовою цього процесу було формування нової політичної системи, спрямованої на реалізацію завдань, що постали перед суспільствами цих країн у політичній, економічній, соціальній, духовній та інших сферах життя. На виконання цих завдань у кожній пострадянській державі створювались певні, притаманні тільки цій країні, системи функціонування державної влади.

На формування структури владних взаємовідносин значний вплив мали такі фактори, як особливості попереднього історичного розвитку країни у складі СРСР, специфіка політичної культури, існування традицій державності, особливості ментальності етносів, співвідношення різних політичних сил у період підготовки та прийняття Основного Закону держави. Велику роль у виборі системи правління відігравав суб’єктивний чинник в особі провідного політичного лідера, під якого в окремих новоутворених державах значною мірою створювалась уся конструкція державної влади й управління (зокрема в Білорусі, Казахстані, Росії).

До механізму  взаємовідносин в органах влади  входить складний та взаємопов’язаний комплекс структурованих органів і  установ, що здійснюють свої повноваження з питань внутрішнього та зовнішнього  життя країни. До переліку таких органів включають, звичайно, органи законодавчої та виконавчої влади, судові та позаурядові інституції. У відповідності із загальноприйнятою схемою державного будівництва кожен з цих органів має належати одній з трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Залежно від прийнятої системи розподілу повноважень між цими владними гілками в країні з республіканським устроєм утверджується певна форма державної влади: президентська, напівпрезидентська чи парламентська [12].

Країни  пострадянського простору, в тій  чи іншій формі прийнявши конкретну  схему поділу повноважень, сформували свої політичні системи та закріпили  владні взаємовідносини в основних законах своїх країн – Конституціях.

Породжений  розпадом СРСР вакуум влади в усіх республіках колишнього Радянського Союзу з невідворотною нагальністю поставив проблему формування власної політичної системи і перед Росією. РФ, звичайно, мала певні переваги перед іншими пострадянськими країнами, які тільки-но розпочинали утверджувати свою державність. Зокрема, протягом усього існування СРСР Москва як союзний центр акумулювала потужний кадровий потенціал з усіх просторів Радянського Союзу (особливо представників вищої та середньої ланки державного керівництва), який мав значний управлінський досвід та здатність працювати на загальнодержавному рівні.

Крім  того, новостворена Російська Федерація  в тій чи іншій формі перебрала  на себе організаційні структури (міністерства і відомства) та управлінський склад  колишнього СРСР, що дало можливість швидше сформувати органи влади. Вона успадкувала також фінансово-економічні ресурси Радянського Союзу – Центральний банк, Ощадбанк, золотий запас тощо. РФ як правонаступниця СРСР отримала стале представництво на міжнародній арені, що теж відіграло не останню роль у формуванні та підтримці нової політичної системи.

Конституція 1993 р., яку, навіть за офіційними даними, було прийнято без підтримки простої  більшості росіян, закріпила в  Російській Федерації президентську  республіку, але не класичного типу на зразок північноамериканської – з чітким розподілом владних повноважень, дієвою системою розподілу гілок влади з добре налагодженим механізмом стримувань та противаг, а республіку на зразок латиноамериканського та африканського типу. Таку структуру влади в Росії дехто називає суперпрезидентською (зокрема російський дослідник В. Пугачов, український дослідник В. Шаповал).

Якщо  ж поглянути на глибинну природу  російського політичного режиму, то необхідно вказати на певну  штучність політичних інститутів, які з’явились унаслідок простого копіювання іноземних зразків. Але варто зазначити, що такий феномен характерний не тільки для Росії, а й для всього пострадянського простору.

Зокрема, в Росії при запровадженні  нових форм владних відносин не було враховано інерційність політичної системи, затримку модернізації економічних відносин, зіткнення традицій та інновацій, національних цінностей і універсальних пріоритетів. Західні інституції тут сприйнято надто спрощено і запроваджено у відриві від реальної російської історії та факторів, що вплинули на їхнє поступове реформування.

Новий суб’єкт здійснення державної влади  в Росії – інститут президентства  – було створено ще за часів колишнього СРСР під час боротьби російських політичних сил із союзним центром, коли інститут президентської влади західного зразка було обрано як інструмент для здійснення радикальних реформ. Коротке за часом президентство М. Горбачова, як фактор формування політичного досвіду, можна не враховувати, оскільки воно не мало самостійного характеру через правові, законодавчі, владні чинники і було скоріш політичним компромісом, аніж важливою базовою конструкцією системи державної влади.

Упродовж  короткої пострадянської історії російського  президентства змінено кілька варіантів  формування державної влади, що визначались місцем і розташуванням протиборчих сил у кожний конкретний момент політичного протистояння. Пройдено шлях від верховенства законодавчої влади над виконавчою до відносної їх рівноваги і, нарешті, до концентрації значних повноважень у руках фактичного голови виконавчої влади – Президента Росії.

Відповідно  змінювалась і модель виконавчої влади в Росії: від псевдоамериканської, де президент формально очолюючи уряд, фактично не несе за його діяльність особистої відповідальності, до псевдофранцузької, де президент, володіючи винятковими повноваженнями, підміняє собою уряд (а іноді і парламент, користуючись наданим йому правом законодавчої ініціативи). І це на фоні невизначеності та обмеженості всіх аспектів інституту президентства і, головним чином, нечіткості повноважень інших інститутів влади в РФ [13].

За чинною Конституцією Російської Федерації [14], Президент не наділений повноваженнями глави виконавчої влади, але фактично його повноваження значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, за якими закріплений статус глави виконавчої влади. В Росії сформовано особливий тип політичної системи, в якій Президент, обраний всенародно, практично без участі парламенту та без врахування результатів парламентських виборів, формує уряд, одноосібно вирішує питання про відставку уряду в цілому чи відставку окремих його членів та визначає структуру уряду. За законодавством, Президент Російської Федерації може змінювати систему виконавчої влади та її персональний склад. На практиці так відбувалося вже неодноразово (причому, як правило, з негативними для суспільства наслідками). Можна говорити про російський уряд як про певною мірою технічний орган, який здебільшого виконує волю Президента країни.

Ці повноваження Президента РФ на тлі загострення  кризи політичного режиму, різкого  скорочення його соціальної бази, значного вичерпання кадрових ресурсів та загальної соціально-економічної кризи в країні здатні провокувати перманентний конфлікт чи навіть відкрите протистояння між різними гілками влади, різноманітними соціальними групами та угрупованнями фінансово-економічної, номенклатурно-політичної та регіональної еліт, які практично позбавлені можливості вести нормальну політичну боротьбу за можливість впливу на виконавчу владу та відігравати важливу роль у державному управлінні.

Продовжуючи розгляд російської політичної системи, варто зазначити, що Президент РФ має право видавати укази, які мають силу закону. Цим Президент посилено користувався, заповнюючи вакуум у законодавчій сфері. На сьогодні Державна Дума вже прийняла значну кількість федеральних законів і цим суттєво обмежила сферу, в якій Президент діяв указами, і перевела тим самим його з фактичного суб’єкта законодавчої діяльності до звичайного суб’єкта законодавчої ініціативи. Але Президент має право накладати вето на закони, прийняті Федеральними Зборами. Подолати його надзвичайно важко – потрібно не менше двох третин голосів за списком.

Що ж  до стану законодавчої гілки влади, то сьогодні у політичному житті  Росії парламент відіграє подвійну роль: з одного боку, конституційні  повноваження у нього досить широкі з цілого ряду напрямів, а з іншого – він обмежений у своїй діяльності визначеним йому місцем у системі державної влади. Але парламент не несе політичної відповідальності за діяльність виконавчої влади, що теж негативно впливає на взаємовідносини цих гілок влади. Тому російський парламент є швидше декоративним, ніж реальним органом влади. Він не правомірний бути творцем усіх законів (як уже зазначалось, їх іноді підміняють укази Президента) і не здатен контролювати виконання законів. Якщо виникає якась незгода між парламентом і Президентом, то парламент взагалі може бути розпущений.