Основні концепції психічного розвитку дитини

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Дитяча психологія»

на  тему: «Основні концепції психічного розвитку дитини»

ЗМІСТ:

ВСТУП

Актуальність теми. Науці відомі різні теоретичні підходи до пояснення складних процесів психічного розвитку людини, формування її свідомості, становлення її як особистості, пояснення складної форми її поведінки. На сьогоднішні сформувалося декілька напрямів, кожен з яких дав свої моделі тлумачення важливих проблем психічного розвитку: біогенетична теорія (З. Фрейд, С. Холл), біхевіористична (Е. Толмен, Е. Торндайк, Д. Уотсон), теорія конвергенції (Г. Ремплейн, В. Штерн), соціогенетична (К. Левін), когнітивно-генетична теорія (А. Валлон, Ж. Шаже), теорія трьох ступенів розвитку дитини (К. Бюлер), система діагностики психічного розвитку дитини від народження до юнацького віку (А. Гезелл), теорія розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський), теорія поетапного формування розумових дій (П. Гальперін), теорія ігрової діяльності та її впливу на психічний та особистісний розвиток дитини (Д. Ельконін, А. Усова).

У нашій країні розуміння психічного розвитку розвивалося на основі культурно-історичної концепції Л. С. Виготського у 30-ті роки ХХ ст., теоретичний та практичний потенціал якої далеко не вичерпаний. Основні ідеї цієї концепції підхоплені та розроблені далі його учнями та послідовниками: Л. І. Божович, Л. А. Венгером, В. В. Давидовим, Д. Б. Ельконіним, О. В. Запорожцем, О. М. Леонтьєвим та ін.

В Україні ідеї Л. С. Виготського  були провідними в наукових пошуках П. І. Зінченко, Г. С. Костюка, О. М. Раєвського, П. Р. Чамати. Плідно розвиваються вони і нині в дослідженнях А. К. Дусавицького, О. І. Кондратюка, С. Д. Максименко, Н. А. Побірченко, О. В. Скріпченко, Т. М. Титаренко та ін.

Наукові підходи сходяться  на тому, що психічний розвиток слід розглядати як багатовимірний процес: він здійснюється на основі дозрівання фізіологічної системи, засвоєння культури в певних видах діяльності та власної творчості як намагання дитини стати суб’єктом власного життя, реалізувати себе як особистість.

Метою даної роботи являється дослідження основних концепцій психічного розвитку.

Висунута мета дозволили  визначити наступні завдання дослідження:

• Розглянути підходи до поняття психічного розвитку дитини;
• Охарактеризувати ранній вік як важливий період розвитку;
• Розглянути теоретичні погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на проблеми розвитку дитини дошкільного віку;
• Дослідити психоаналітичну теорію З. Фрейда та епігенетичну концепцію Е. Еріксона;
• Проаналізувати концепції розвитку дитини, висунуті Л. С. Виготським і Д.Б. Ельконіним;
• Дослідити концепцію розвитку інтелекту Ж. Піаже.

Організація та методи дослідження. Використано аналіз психологічної літератури з психічного розвитку особистості.

Об'єкт дослідження психічний розвиток дитини.

Предмет дослідження концептуальні підходи до психічного розвитку дитини.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ

1.1 Підходи до поняття психічного розвитку дитини

Сучасна психологічна наука відстоює дві точки зору на психічний розвиток індивіда та формування особистості – це є біологічно і соціально зумовленим процесом, тобто у психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, – біологічний і соціальний. Ідея єдності і складної динамічної взаємодії органічних та соціальних чинників в онтогенетичному розвитку особистості є ключовою ідеєю багатьох наукових досліджень¹,²,³,⁴.

Наявність цих двох детермінант  визначила й два протилежних погляди на фактори розвитку особистості. Представники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором, біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.

Представник першого –  біологічного – напряму (який уважав, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особливості розвитку особистості), видатний американський учений Е. Торндайк стверджував, що всі духовні якості особистості, її свідомість – це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Д. Дьюї вважав, що людина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Представники теорії, відомої  під назвою «біогенетичний закон» (Д.Болдуїн, С. Холл та ін.), уважають, що дитина, народившись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвитку людини: період скотарства, хліборобський, торговельно-промисловий. Лише після цього вона залучається до сучасного життя. Проходячи певний період, дитина живе життям того історичного періоду. Це проявляється в її здібностях, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники теорії «біогенетичного закону» відстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розвиватися і залучатися до життя того суспільства, в якому живуть.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією. Згідно із соціогенетичними теоріями, розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внутрішню активність особистості як свідомого суб’єкта діяльності, її природжені особливості.

На початку XX сторіччя виникла  методологічна концепція розвитку особистості. Педологія дотримувалася теорії двох факторів розвитку: біологічного, або спадкового, та соціального, уважаючи, що ці фактори конвергують, тобто взаємодія не завжди знаходить у теорії належне обґрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.

Розглянемо основні положення проблеми психічного розвитку дитини у світлі ідей концепції Л. С. Виготського та у працях його учнів і послідовників. Основними показниками їх психічного розвитку є закономірні зміни психіки у часі, які проявляються в кількісних, якісних та структурних перетвореннях. Закономірні зміни – це суттєві, змістовні, внутрішні відношення між властивостями психіки й тенденціями розвитку. Закономірності реалізуються за певних умов. Вивчити закономірності розвитку – це одночасно вивчити умови, за яких відбуваються певні зміни.

Д. Б. Ельконін, О. В. Запорожець, Г. С. Костюк надають особливого значення розрізненню цих двох ознак психічного розвитку⁵,⁶,⁷,⁸.

За Л. С. Виготським існує  різноманітність типів розвитку. Тому важливо правильно віднайти те місце, яке серед них посідає психічний розвиток дитини, тобто визначити специфіку психічного розвитку серед інших процесів розвитку⁹. Учений розрізняв преформований і непреформований типи розвитку.

Теоретичний аналіз досліджень Г. С. Костюка доводить, що онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані у процесі розвитку дитини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався у процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість подана сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку¹⁰,¹¹.

Отже, теоретичні концепції  передбачають, що психічний розвиток відбувається шляхом засвоєння (присвоєння) культури як продукту праці людей у певний історичний період. У суспільстві, її культурі закладена програма психічного розвитку, яка існує в ідеальній формі ще до народження дитини. Таким чином, ні одна психологічна риса особистості людини не є безпосередньо обумовленою біологічно. Вирішальне значення у формуванні, розвитку вищих психічних функцій дитини, становленні її як особистості має середовище.

О. В. Запорожець надавав особливого значення розумінню психічного розвитку, розділив такі поняття, як функціональний розвиток та віковий розвиток. Учений зазначав, що функціональний розвиток полягає у часткових змінах окремих психічних властивостей та функцій. Ці прогресивні зміни пов’язані з оволодінням дитиною окремими знаннями та засобами дій на певному етапі розвитку. Функціональний розвиток створює потенційний резерв для подальших якісних змін, готує перехід на новий рівень стадіального розвитку. Таким чином, кількісні зміни спричиняють якісні утворення, які відбуваються шляхом диференціації цілого, ускладнення окремих психологічних функцій, нової їх інтеграції, що приводить до утворення нових структур психіки¹².

Психологи харківської школи (П. Я. Гальперін, О. В. Запорожець, П. І. Зінченко, А. Н. Леонтьєв та інші) відзначили, що в основі психічного розвитку лежить не спілкування мовного типу, а безпосередня практична діяльність дитини. Дослідження О. В. Запорожця (у глухих дітей узагальнення формуються в результаті практичної діяльності), В. І. Асніна (те саме у нормальних дітей)¹³,¹⁴, П. Я. Гальперіна (розходження у використанні допоміжних засобів у тварин і знарядь у людини) дали змогу по-різному розглянути уявлення про те, що реально є рушійною силою психічного розвитку, дозволили сформулювати тезу про значення діяльності у психічному розвитку дитини.

Відповідь на питання про  те, чи залишається діяльність однією і тією самою протягом дитячого розвитку, дав А. Н. Леонтьєв, який розробив ідею Л. С. Виготського про провідний вид діяльності¹⁵. Провідна діяльність стала розглядатися як критерій періодизації психічного розвитку, як показник психологічного віку дитини. Було виявлено, що зміст і форма провідної діяльності залежать від конкретно-історичних умов, у яких протікає розвиток дитини. Монографії, присвячені аналізу основних, провідних типів діяльності в онтогенезі, особливо книги В. В. Давидова, Д. Б. Ельконина, М. І. Лисіної та інших, стали надбанням світової науки.

Психічний розвиток відбувається нерівномірно, стрибкоподібно, зміни мають неоднорідний характер, відбуваються в різних сферах особистості, є неоднозначними. Саме тому в дитячій психології розрізняють фази, стадії, періоди та епохи розвитку. Фаза характеризується більш кількісною динамікою, зміни мають локальний характер. Стадія визначає розвиток, який охоплює кілька рівнів психічної організації, але із нерівномірними змінами в різних сферах. У періоді відбуваються і кількісні, і якісні зміни, які охоплюють усі сфери особистості, усі рівні психічної організації, в епосі – докорінні зміни у всіх системах організму. Принципи вікової періодизації психічного розвитку дитини дозволяють визначити критерії (ознаки, показники), на основі яких можна скласти психологічну характеристику (своєрідну оцінку) кожного періоду розвитку.

Отже, психічний розвиток у цілому є позитивно спрямованим процесом, хоча є й психологічні втрати та механізми їх компенсування. Психічний розвиток – низка внутрішньопов’язаних послідовних і прогресивних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності на основі кількісних та якісних змін і перетворень. Це дискретний процес, який відбувається нерівномірно, стрибкоподібно.

З погляду сучасної науки, в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення.

1.2 Ранній вік як важливий період розвитку

Одним із перших психологів, який поставив у центр своїх досліджень аналіз розвитку особистості дитини, був В. Штерн. Його теорія отримала назву теорії конвергенції. Психічний розвиток в уявленні Штерна – це саморозгортання наявних у людини задатків, які направляються і визначаються тим середовищем, в якому живе дитина. Так, в ігровій діяльності він виділяв форму незмінну і пов’язану з вродженими інстинктами, яка сприяє соціалізації дітей.

За визначенням Г.Крейга, розвиток – це зміни, що з часом  відбуваються у будові тіла, психіці та поведінці людини в результаті біологічних процесів в організмі та впливу оточуючого середовища¹⁶ .

Основними формами розвитку є філогенез та онтогенез. Психічний розвиток в філогенезі здійснюється шляхом становлення психічних структур в ході біологічної еволюції виду або соціокультурної історії людства у цілому. В ході онтогенезу відбувається формування психічних структур протягом життя індивіда, онтогенез – це процес індивідуального розвитку людини.

Розвиток відбувається у  трьох сферах: фізичній, когнітивній  та психосоціальній. Фізична сфера розвитку включає зріст та зміни тіла, як зовнішні (зміна зросту та ваги), так і внутрішні (зміна кісток, м’язів, мозку). До цієї сфери належить і фізичне здоров’я та рухові навички (ходіння, повзання, вміння писати). Когнітивна сфера розвитку включає психічні процеси, що пов’язані з мисленням та вирішенням проблем. До цієї сфери належать зміни, що відбуваються у пам’яті, сприйнятті, мисленні, творчій уяві та мові. Психосоціальна сфера включає у себе розвиток особистості та міжособистісних стосунків, зміни в Я-концепції, емоцій, почуттів; формування соціальних навичок та моделей поведінки. Якісний зміст виділених складових вказує і на їх носіїв. Структура індивіда – це психофізичні властивості людини. Носієм психосоціальних властивостей – є особистість, а когнітивних – суб’єкт діяльності.

Ранній період життя людини є основою для формування фізичного, психічного, соціального здоров’я на всіх наступних етапах життя.

Основні особливості раннього періоду життя:

• У перші 3 роки життя мозок людини формується на 75% (Г.Крейг).
• Перші роки життя дитини відіграють важливу роль у розвитку особистості, її інтелектуальних здібностей і соціальної поведінки.
• Діти народжуються з фізичними, соціальними, психологічними задатками. Якщо не сприяти їхньому розвитку, вони зникають.
• Діти, які знаходяться під впливом стресу перші роки життя, частіше зазнають труднощів у навчанні, мають проблеми в поведінці та емоційному стані.
• Діти, які виховуються у доброзичливій атмосфері, краще їдять і рідше хворіють, ніж ті, які не отримують відповідної уваги та опіки.
• Позитивний, сповнений любові, емоційно насичений зв’язок між мамою та немовлям протягом перших років життя впливає на вміння любити взагалі.
• Нехтування емоційним благополуччям дитини може обернутися у майбутньому як зниженням психічного розвитку дитини, так і відчуженням дитини від батьків.
• Головні передумови гармонійного розвитку дитини – життя в сім’ї, виховання, що його здійснюють люблячі дорослі, розвиваюче середовище, яке вони створюють, діяльність, до якої залучають дитину від самого народження (Братусь І.В.)¹⁷.

Чільне місце у теоретичній  базі розвитку дітей раннього віку посідає теорія прив’язаностей. Введене у науковий тезаурус поняття «прив’язаність» – багатогранне. В широкому значенні – це тісний емоційний зв’язок між двома людьми, для якого характерні взаємна увага, чуйність і бажання підтримувати близькі відносини. У вузькому розумінні – вибіркове відношення дитини до матері, яке забезпечує їй надійну безпеку і емоційну підтримку. Прив’язаність дитини до матері виконує функцію захисту і безпеки на ранніх етапах розвитку, має біологічне коріння і наділена видовою специфічністю.

Термін «прив’язаність» був введений, пророблений і змістовно наповнений Дж. Боублі та його колегою Мері Ейнсворт. Дж. Бобулі виділив видоспецифічний арсенал немовлят, який дозволяє підтримувати близькі стосунки з вихователем. Плач і посмішка немовляти забезпечують емоційний відгук і контакт з мамою або людиною яка виконує функцію піклувальника¹⁸.

Прив’язаність між немовлям та мамою починає формуватись  дуже рано. Деякі психологи надають особливого значення «бонбінгу» – ранньому контакту з дитиною відразу після народження. Вчені стверджують, що у людини існує вроджений механізм формування прив’язаності до своїх дітей і цей критичний (сензитивний) період наступає у перші півтори години після народження. Взаємне уважне «розглядання», тілесний контакт, погладжування, торкання сприяють появі у всіх членів сім‘ї особливих теплих стосунків до дитини, для яких характерна стійкість та розвиваючий ефект у довготривалому плані¹⁹. Початкова фаза прив’язаності триває між 8 і 12 тижнями життя: дитина посилає сигнали, не адресовані конкретній людині. Протягом першого півріччя, у фазі становлення прив’язаності, дитина розрізняє знайомих і незнайомих, надаючи перевагу знайомим. На стадії сформованої прив’язаності (після 6 місяців) дитина здатна застосовувати активні дії для досягнення бажаної близькості з вихователем. Дитина здатна створювати внутрішній образ вихователя і починає страждати від розлуки з ним. Поведінка стає цілеспрямованою²⁰.

Дітям просто необхідно відчувати  і переживати прив’язаність. Від  неї залежить почуття безпеки, власної гідності, емпатії, сприйняття світу, розвиток совісті, логічного мислення, здатності контролювати власні емоції тощо. Дитина, у якої сформована прив’язаність, нормально розвивається, вчиться розрізняти власні почуття і почуття інших, мислить логічно, розвиває соціальні зв’язки, довіряє оточуючим, стає впевненою у собі, менше заздрить, проявляє любов і ніжність до інших. Натомість порушення прив’язаності може не лише негативно впливати на соціальні контакти дитини, у т.ч. здатність розуміти почуття інших, але й на емоційний, соціальний, фізичний, розумовий розвиток дитини загалом.

Вчені довели негативне значення для розвитку дитини як довготривалого, так і короткотривалого розлучення з матір’ю (Анна Фрейд, Дж.Боублі, М.Раттер та ін.). Проте М.Раттер вказував, що розлучення з матір’ю, хоча і є фактором великого ризику, повністю не визначає перспективи соціально - особистісного розвитку. При адекватній заміні матері іншою значущою людиною, але за умов обов’язкового влаштування дитини у сімейне середовище, наслідки можуть бути згладжені²¹.

Інколи не помічаючи, вона переносить спосіб мислення, ідеї і  цінності, і найголовніше – емоційні реакції і внутрішні стани, неусвідомлено чи свідомо намагається уподібнитись до батьків. Батьківські відносини стають еталоном.

Прив’язаність немовлят проявляється у трьох феноменах:

• Мама або інший об’єкт прив’язаності краще ніж інша людина, може заспокоїти дитину.
• Дитина намагається гратись з об’єктом прив’язаності, а коли засмучена – саме у неї найчастіше шукає втіхи.
• В присутності об’єкта прив’язаності діти почувають себе впевненіше,

спокійніше, не так бояться²².

Дослідження вчених довели, що на формування прив’язаностей впливають не лише задоволення матір’ю базових, але й вищих потреб дитини. Тобто, найважливішим для формування прив’язаності є здатність дорослого сприймати будь-які сигнали дитини і реагувати на них. Саме тому дитина прив’язується до тих, хто швидко і позитивно реагує на її активність й ініціативу, вступає у спілкування, що відповідає настрою дитини.

Відповідно до класифікації М.Ейнворт існують такі типи порушення прив’язаності:

1. Негативна (невротична) прив’язаність – дитина постійно шукає уваги батьків, навіть і негативної, провокуючи покарання, намагаючись дратувати батьків;
2. амбівалентна – дитина постійно демонструє двояке ставлення до близького дорослого: то пеститься до нього, то грубить і уникає. При цьому такі перепади у спілкуванні є частими, компроміси у стосунках відсутні, а сама дитина не може пояснити свою поведінку і часто страждає від цього. Такий тип характерний для дітей, чиї батьки були непослідовні, істеричні, позбавляючи тим самим дитину можливості зрозуміти їх поведінку і пристосуватися до неї;
3. уникаюча – дитина замкнута, понура, не допускає довірливих стосунків з дорослими і дітьми. Основний мотив такої поведінки - нікому не можна довіряти;
4. дезорганізована – такі діти навчилися виживати, порушуючи усі правила і кордони людських стосунків: їм не потрібно, щоб їх любили, вони хочуть щоб їх боялися. Такий тип прив’язаності характерний для дітей, котрі зазнавали жорстокого поводження і ніколи не мали досвіду прив’язаності²³.

Спостерігається чітка залежність між рівнем прив’язаності і здатністю будувати стосунки з людьми, виховувати власних дітей. Моделі поведінки батьків чи опікунів зміцнюють поведінку прив’язаності дитини. Натомість, діти, батьки яких не приділяли їм належної уваги, виростають тривожними і невпевненими.

Негативне батьківське ставлення, неадекватна організація спілкування  з дитиною, прояви авторитаризму, гіперопіки чи байдужості сприяють порушенню задоволення потреб дитини. Так, гіперопіка породжує нездатність дитини до самостійності, надмірна вимогливість – невпевненість у собі, емоційна холодність – підвищену тривожність, депресію і агресію.

Отже, сила і якість прив’язаностей багато у чому залежить від поведінки батьків щодо дитини. У дітей, чиї потреби у любові та зв’язку з ближнім не задовольняються уся внутрішня енергія йде на боротьбу з тривогою і пристосування до пошуку емоційного тепла в умовах його «жорстокого дефіциту». Саме тому механізмами стабільного розвитку сі’ї, її життєдіяльності є: зміцнення чи встановлення прив’язаностей до значущого дорослого та гарантування якості міжособистісних стосунків дитини і батьків.

1.3 Теоретичні погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на проблему розвитку дитини дошкільного віку

 Проблема розвитку особистості у дошкільному віці завжди викликала особливий інтерес науковців. Це природно, оскільки саме дошкільний вік є тим життєвим етапом, у якому починає формуватися самосвідомість особистості, а дитина починає визнавати своє справжнє «Я». Дошкільний вік - це умовний етап відліку того, що потім ми сприймаємо за фундамент особистісного становлення.

Л.С. Виготський одним із перших показав, що існує багато різних типів  розвитку. Але головним є культурний контекст у розвитку дітей. Саме дорослі  передають дітям уявлення, звичаї та навички своєї культури і тому головною метою суспільства є  створення умов для придбання  дітьми ґрунтовних культурних цінностей, і кожен аспект розвитку дитина має  розглядатися на цьому фоні.

У наукових концепціях Л.С. Виготського  та його послідовників акцент робиться на середовищі як джерелі розвитку. Взагалі вчений розглядав найважливішим  новоутворенням дошкільного віку емоційну децентрацію, перше узагальнення власних  переживань як прояв «єдності особистості  та середовища».

В унісон Виготському, інший  відомий психолог-науковець О.В. Запорожець зазначав: «Соціальне середовище... є не просто зовнішньою умовою, а  справжнім джерелом розвитку дитини, оскільки в ній утримуються всі  ті матеріальні й духовні цінності, у яких втілені... здатності людського  роду і якими окремий індивід  має опанувати в процесі свого  розвитку»²⁴.

У цьому контексті, як ми вважаємо, особливий акцент треба зробити  на дослідженнях М.І. Лісіної та її послідовників  в галузі вивчення особливостей спілкування  дорослого з дитиною²⁵.

Спираючись на положення  Л.С. Виготського про спілкування у психічному розвитку дитини,  учена зазначила, що основними стадіями розвитку потреби дитини у спілкуванні виступають: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній дошкільний вік). У взаєморозумінні та співпереживаннях (старший дошкільний вік). А основними мотивами у спілкуванні дітей дошкільного віку виступають пізнавальні, ділові та особистісні мотиви²⁶.

У той же час, у дослідженнях М.І. Лісіної доведена психологічна відокремленість дитини від дорослого. Це мотивовано спілкуванням між дитиною  й дорослим, у якому кожний займає активну позицію. Так, дитина, привертаючи  увагу дорослого й відповідаючи на його впливи, уже в перші місяці життя відокремлює себе від нього, не зливаючись із ним. У даному випадку  М.І. Лісіна, заперечує Л.С. Виготському  і говорить не про єдність дитини й дорослого, а про емоційно-особистісні  зв'язки між ними. Ці зв'язки учена  розглядала як головний новотвір першого  півріччя життя.

Таким чином, М.І. Лісіна показала, що саме в спілкуванні дитини з  дорослим створюється «зона найближчого  розвитку» (поняття введене Л.С. Виготським). У відповідності з цим обґрунтовано положення про провідну роль навчання в розвитку психіки: воно повинне  йти поперед розвитку. «Навчання  тільки тоді гарне, коли воно йде поперед  розвитку. Не ототожнюватися, не відриватися, а відповідати зоні найближчого  розвитку, тобто області «недоспілих, але процесів, що дозрівають»²⁷. Тільки тоді воно спонукує розвиток інших функцій, що лежать у зоні найближчого розвитку.

Як відзначила Л.Ф. Обухова: «Поняття зони найближчого розвитку має важливе теоретичне значення й пов'язане з такими фундаментальними проблемами дитячої та педагогічної психології, як виникнення й розвиток вищих психічних функцій, співвідношення навчання й розумового розвитку, рушійні сили й механізми психічного розвитку дитини»²⁸.

М.І. Лісіною та її учнями підтверджений і конкретизований  основний закон розвитку вищих психічних  функцій - «формування внутрішніх структур людської психіки завдяки засвоєнню  структур зовнішньої соціальної діяльності», який, як відомо, називається процесом інтеріоризації²⁹.

Подальші експериментальні дослідження показали, що саме в  спілкуванні розвивається внутрішній план дій дитини (А.В. Болбочану, Г.І.Капчеля), сфера її емоційних переживань (С.Ю. Мещерякова, А.І. Сорокіна), пізнавальна  активність і довільність (Т.А. Землянухіна, П.І. Капчеля, Е.О. Смирнова), самооцінка й самосвідомість (Н.М. Авдєєва)³⁰,³¹,³²,³³,³⁴,³⁵.

Розвиток спілкування, ускладнення  й збагачення його форм відкривають  перед дитиною всі нові можливості засвоєння різного роду знань  й умінь, що має першорядне значення для всього ходу психічного розвитку. Засвоєння дітьми суспільного досвіду  відбувається не шляхом пасивного сприйняття, а в активній формі - за допомогою  конкретної діяльності.

Про залежності розвитку психіки  дитини від провідної діяльності писали Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін й ін. Згідно із їхніми висновками - діяльність змінюється при переході з однієї стадії психічного розвитку на іншу. За визначенням О.М. Леонтьєва  «це така діяльність, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни в  психічних процесах і психологічних  особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку»³⁶.

Також у дослідженнях О.В. Запорожця, О.М. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, С.Г. Якобсон та інших показана залежність психічних процесів від характеру  й побудови діяльності³⁷,³⁸,³⁹.

Не менш значущою є проблема вольового розвитку дитини-дошкільника. При цьому, як зазначала В.К. Котирло, і довільна, і вольова форми  регуляції поведінки є однаково важливими для становлення вольової сфери дитини. Говорити про перетворення довільних дій можна лише в  контексті подальшого розвитку дитини і вдосконалення довільності⁴⁰.

Особливим аспектом виступає і розвиток самосвідомості дитини. Як зазначає П.Р. Чамата, пізнаючи себе, дитина проходить ті ж самі етапи, що й при пізнанні зовнішнього  світу. Це самопізнання починається  з елементарних відчуттів, які відображають внутрішні органічні стани дитини, процес створення нею уявлення про  себе і завершується думкою про себе.

Більшість науковців наполягають  на тому, що перше народження «Я»  дитини як особистісного утворення  припадає на трирічний вік⁴¹,⁴²,⁴³. При цьому дослідники акцентують свою увагу на різних проявах самостійності дітей, пов'язуючи їхню самостійність з усвідомленням власного «Я» як суб'єкта активності у взаємодії з тими, хто поруч. Але в цьому віці спостерігається де що обмежений характер усвідомлення дитиною своїх переживань та емоційних станів.

Таким чином, коротко підсумовуючи вищезазначене, треба підкреслити, що проблема розвитку дитини дошкільного  віку є досить багатогранною і  у вітчизняній психології має  системний характер свого розгляду.

У зарубіжній науковій думці, на відміну від вітчизняної, існує  велика кількість підходів до проблеми розвитку дитини. Така розмаїтність обумовлена як наявністю багатьох концептуальних напрямків в психології, так і  значною їхньою методологічною розбіжністю.