Основні напрями демократизації суспільного життя в Україні

      ЗМІСТ 

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1. Теоретичні аспекти демократизації суспільного  життя......................5 
Розділ 2. Нормативно-правові акти як база розвитку демократії.....................15

Розділ 3. Громадянсько-політичні обєднання як чинник народовладдя в

               Україні......................................................................................................34 
Висновки..................................................................................................................41

Список використаної літератури...........................................................................42 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВСТУП 

      Глобальне поширення демократії стало відповіддю на історичні виклики принципово нової ситуації, що cклалась у світі на порозі XXI ст., основу якої становить безпрецедентний розвиток постіндустріального суспільства та гуманітарних технологій. Постіндустріальне суспільство потребує відповідної форми політичної організації, яка б забезпечувала умови для розкриття творчих можливостей людини та потенціалу нових технологій, що можливо лише за умов вільного, демократичного суспільства, яке сповідує максиму «вільна людина – розвинене громадянське суспільство – сильна держава».

      Основою демократичного ладу є людина, спроможна  розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів. Саме за демократії розквітає громадянське суспільство – сфера самовиявлення вільних індивідів та їхніх добровільно сформованих асоціацій, для якої властиві горизонтальні, не санкціоновані державою зв'язки між громадянами, що мають справді колективний, характер. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і цінностей.

      В Україні вже тривалий час відбуваються суперечливі та складні трансформаційні процеси в економіці, політиці та національній самосвідомості. В процесі демократизації наша країна подолала певний відтинок шляху і перебуває на етапі становлення політичних інститутів демократії. Проте конституційне закріплення основних інститутів та принципів демократії – лише один з кроків на шляху демократизації. Україні вкрай необхідні консолідація демократії, тобто становлення і відтворення демократичної політичної практики, моделей та зразків поведінки, характерних для демократичної політичної культури, подальше формування та удосконалення різноманітних демократичних структур, звикання людей до життя в умовах демократії. 

    Важливими етапами на шляху українського суспільства  до демократичної консолідації є виховання толерантності, поваги до прав людини, вміння долати стереотипи, знаходити компроміс. Необхідно, щоб громадяни знали свої права і обов'язки, були впевнені, що можуть впливати на зміни в суспільстві, дотримувались закону, мислили критично і незалежно.

    Об'єктом  дослідження курсової роботи є теоретичні засади політології.

    Предмет дослідження – основні напрями демократизації суспільного життя в Україні.

    Метою курсової роботи є дослідження психологічної характеристики основних видів конфліктів.

Мета  роботи передбачає виконання таких завдань:

• визначити теоретичні засади соціально-психологічної характеристики конфліктів;
• дослідити способи діагностики конфліктів.

    Розділ 1. Теоретичні аспекти  демократизації суспільного  життя 

     Один  із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію полі­тичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

     Проблема  демократії та її ролі в суспільно-політичному  житті є однією з центральних  у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

     Демократія  — форма державно-політичного  устрою суспільства, яка ґрунтується  на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити  справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

     Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

     Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала  своя форма демократії. У рабовласницькій  демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

     Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

     Демократія  — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

     Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів  державно-політичного устрою, а й  на означення політичного процесу  з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

     Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

     Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються  на основі безпосереднього і конкретного  виявлення волі та думки всіх громадян.

     Однією  з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

     Виявом  прямої демократії є референдуми, які  проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

     Формою  прямої демократії є всенародні обговорення  законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

     Представницька  демократія — порядок розгляду і  вирішення державних і громадських  питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

     Особливо  вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни  делегують свої повноваження для  здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

     У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному  в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію.

     Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої  демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

     Надзвичайно важливе значення при цьому має  відродження ідеї самоуправління, яку  в колишньому СРСР впродовж тривалого  часу паплюжили як ворожу й ревізіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало досвід західних демократій у розвитку реального самоуправління (США, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що демократія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організацію політичного життя, тільки реалізуючи принцип самоуправління.

     Як  слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу»  в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими  Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демократизму суспільства. Центральна влада не втручається у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішеннями місцевих органів влади Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного, правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

     - Принцип більшості. Цей принцип  не можна абсолютизувати і  вважати бездоганно демократичним,  якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпорядкування її волі більшості».

     - Принцип плюралізму. Демократична  організація суспільства неможлива  без його дотримання. Він дає  можливість управляти на основі  врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

     Якщо  тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко обмежує, то в демократичному суспільстві  вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

     - Принцип рівності. Цей принцип  демократії проголошений Великою  французькою революцією кінця  XVIII ст. У XX ст. його було втілено  у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах».. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерів­ність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

     - Принцип поділу влади. Згідно  з ним законодавча, виконавча  і судова гілки влади відокремлені  та достатньо незалежні одна  від одної. Водночас вони постійно  взаємодіють у процесі формування  і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

     - Виборність основних органів  державної влади. Демократія передбачає  забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. - Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

     У демократичному суспільстві засідання  парламенту відкриті для засобів  масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом  гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими сло­вами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення, і.поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.

     - Незалежний контроль. Здійснюється  не тільки «згори», а й постійно  та ефективно «знизу». Відсутність  контролю за діяльністю державних  структур з боку громадськості  породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

     Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправлінських засад у державному і громадському житті.

     . Але важливо, що вони на відміну  від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

     Великою загрозою для демократії е вульгарне  ототожнення її з уседозволеністю  та безвідповідальністю. Не­розуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Як свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію, неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на законність і владу, яка її забезпечує.

     Головною  силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада.. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного  примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. 3. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

     Щоб демократія стала у суспільстві  новою діючою системою влади, важливо  щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

     Наша  країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду  радянського тоталітаризму в  Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості.. Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

     - розширення економічної свободи;

     - радикальна зміна інститутів  суспільства, усієї системи цінностей  й психології людей, які породила тоталітарна система;

     - підвищення рівня політичної  дисципліни і політичної культури  громадян;

     - встановлення ефективного контролю  суспільства над політикою можновладців;

     - подолання економічних проблем.

     Динамізм  демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

     § політичної активності громадян;

     § економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

     § співвідношення політичних сил;

     § розвитку національної ідеї та правосвідомості.

     Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

     Сучасною  політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної  політики:

     § оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

     § гуманістична спрямованість, подолання  технократизму, насильства, злочинності;

     § демократизм і моральність у  здійсненні політики;

     § громадянськість і патріотизм.

     Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

     § конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне  розташування держави;

     § рівень участі чи відчуження населення  щодо влади й державно-суспільних справ;

     § спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

     § етнонаціональний і демографічний  чинники суспільного розвитку;

     § відповідність політичних ідеалів  і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

     § реальна міжнародна ситуація і ставлення  до держави світової громадськості. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ 2. Нормативно-правові  акти як база розвитку демократії 

     Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

     Незважаючи  на наявність низки законів, що регулюють  порядок проведення виборів та референдуму і відповідальності за порушення порядку їх проведення, стан дотримання законодавства під час проведення останніх виборів в Україні слід оцінити як незадовільний.

     Наприклад, новий закон “Про вибори народних депутатів України” за обсягом майже вдвічі більший за попередній, що може бути свідченням більшої деталізації окремих процедур. В той же час він містить і недоліки. За цим законом не виключено можливість включення одного і того ж виборця до кількох списків і таким чином порушення основного принципу виборчого права: один виборець – один голос. Не зрозумілим є і те, за якими документами має відбуватись голосування і у місцях позбавлення волі. Це питання під час виборчої компанії було залишено на розсуд адміністрації відповідних закладів. Не передбачена конкретна відповідальність за всі порушення Закону, які не перелічені у спеціальній статті, але ці заборони містяться у самому Законі. /О. Воробйов,                 В. Ковтунець. Новий закон про парламентські вибори в Україні. Матеріали практичного семінару для юристів. – К., 3-4 грудня 2001 року/.

     Діючі на момент виборів нормативні акти не ставили реальної перепони на шляху  масових порушень законодавства. Тому регламентуючі приписи, обмеження  і заборони у виборчих законах  є де-факто достатньо символічними, розрахованими радше на совість учасників виборчого процесу ніж на реальні механізми стримування. Порушення виборчого законодавства практично нічим і нікому не загрожує (крім окремих виняткових випадків, що підтверджують правило). Виборчий закон поки що існує окремо, а реальний виборчий процес, фактично, - окремо. Сьогодні така оцінка є не тільки поширеною думкою експертів, політиків, а й -  певним чинним, офіційною позицією Центральної виборчої комісії.

     Головна причина – суттєва недостатність у законодавстві норм покарання (передовсім – адміністративного) за порушення виборчого законодавства та складність механізмів її накладення. Більшість норм юридичної відповідальності (кримінальна, визнання виборів недійсними, зняття кандидата з реєстрації) можна віднести до норм виняткового характеру, що застосовуються у разі порушень виключного характеру, в одиничних випадках. Увесь же масив правовідносин, які щодня, щохвилини виникають у виборчому процесі  в кожному куточку країни, дрібні правопорушення, що масово можуть вчинятися при цьому мають регулюватися в адміністративному порядку – Адміністративним кодексом.. і якраз ця частина “стримуючого” українського законодавства є найбільш лаконічною і надто обмеженою.