Особенности криминальной ответственности несовершеннолетних

План

Вступ 
  Розділ 1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.  

1.  Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх.
2. Особливості притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності.

   Розділ 2. Покарання як захід кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

1. Поняття, ціль, сутність покарань неповнолітніх.
2. Види покарань, призначуваних неповнолітнім.
3. Особливості призначення покарання неповнолітнім.

   Розділ 3. Інші заходи кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

Висновки 
Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Злочинність у середовищі неповнолітніх - це серйозна проблема, з якою так чи інакше стикається і бореться кожна держава. Суть цієї проблеми полягає не тільки в тому, що вчиняються злочини, які необхідно розслідувати, а винних карати, а й у тому, що суб'єктами скоєних злочинів є неповнолітні - по суті просто діти, життя яких тільки починається. В умовах зростання загальної злочинності, в останні роки в Україні збільшується і злочинність неповнолітніх. Так, за даними статистики, опублікованими Верховним Судом України, спостерігається постійна тенденція до збільшення серед засуджених неповнолітніх осіб. Якщо у 1992 році було засуджено 11 625 неповнолітніх осіб [26, с. 15–16], то у 2004 році — 21 800 [12, с. 28].

    При цьому підліткова злочинність постійно молодшає, тобто постійно зростає як загальна кількість, так і питома вага неповнолітніх підлітків, які вчинили злочини у віці 14–15 років. За даними статистики Верховного Суду України, якщо у 1992 році серед засуджених неповнолітніх доля неповнолітніх у віці 14–15 років становила 16,6% [26, с. 16], то у 2004 році — 29,7% [12, с. 28].

    Серед злочинів, скоєних неповнолітніми, велика частка корисливих і корисливо - насильницьких злочинів. Нерідко їм притаманні також риси вандалізму, надмірної жорстокості. Велика кількість цих злочинів скоєно у співучасті, особливо в групі, що відповідає специфіці психології підлітків. Приблизно кожен третій злочин вчиняється ними спільно з дорослими.

    Зазначені специфічні риси злочинності неповнолітніх  призвели законодавця до необхідності ретельної регламентації кримінальної відповідальності неповнолітніх. Законодавством передбачені особливі умови встановлення видів покарання для неповнолітніх, призначення їм покарання, звільнення їх від кримінальної відповідальності і покарання, обчислення строків  давності та погашення судимості.

    Кримінально-правові  заходи протидії злочинності неповнолітніх  не є основними. Не можна не враховувати, що зростання злочинності неповнолітніх  відбувається в умовах інтенсивного соціального розшарування суспільства, падіння життєвого рівня значної  частини населення, загострення  міжнаціональних конфліктів, несприятливого розвитку сімейних відносин, зростання  різних проявів жорстокого поводження з неповнолітніми. У цій обстановці першорядне значення мають соціальні, економічні та виховно-профілактичні  заходи. І, тим не менш, коли злочин скоєно, виникає питання про кримінальну  відповідальність неповнолітнього.

    Подальше  зростання злочинності неповнолітніх  може призвести до непоправних наслідків  і ставить під загрозу все  українське суспільство. Наявність  великої кількості неповнолітніх  злочинців говорить про відхилення у розвитку підлітків, яким через  деякий час судилося стати стрижнем нації. Підліткові треба утвердитися  в житті, але часто це не може відбутися  з незалежних від нього причин і тоді відбувається озлоблення на суспільство, прагнення заявити  про себе протизаконним шляхом. У  даному процесі ключова роль віддається державі, яка повинна проводити  виважену та розумну політику по відношенню до неповнолітніх.

    Держава і суспільство повинні реагувати  на злочини підлітків так, щоб  повертати їх до нормального життя  після відбуття покарання повноцінними особистостями.

    У зв'язку з цим, а також з огляду на особливості даної вікової  групи, вимагає особливого вивчення питання про призначення покарання неповнолітнім, винним у вчиненні злочину. 

    Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають у результаті вчинення неповнолітніми злочинів, вони виникають між неповнолітніми та судовими органами, які виконуючи поставлені перед ними завдання призначають неповнолітнім покарання.

    Об'єктом дослідження є українське законодавство, що регулює відносини між згаданими суб'єктами з приводу притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та призначення їм покарання.

    Мета  даної роботи полягає не тільки у вивченні призначення покарання для неповнолітніх, а й у виявленні особливостей притаманних даним кримінально-правовим категоріям.

Для виконання поставленої мети необхідно дослідити такі питання як:

1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. 

2. Покарання як захід кримінально – правового  впливу на неповнолітніх.
3. Види покарань, призначуваних неповнолітнім та особливості їх призначення.
4. Інші заходи кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

Основними джерелами для написання даної роботи були:

- Конституція  України; 
- Кримінальний кодекс України; 
- Постанова Пленуму Верховного Суду України  «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» ;

    -Інші нормативні акти.

    Вибір теми в якості об'єкта дослідження обумовлений її актуальністю, недостатньою теоретичною розробкою у вітчизняній доктрині, а також потребами практики.  
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

1. Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх.

    У післяреволюційний період сфера  кримінально-правового впливу зазнала  значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх. Це було пов’язано, зокрема, з тим, що на території України, поряд з нормативними – правовими актами, які видавались українською владою, діяли також нормативно – правові акти РРФСР [23, c. 64-65]. Так, в декреті РНК РРФСР від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» вказувалося, що «суди і тюремне ув'язнення для малолітніх і неповнолітніх скасовуються, а неповнолітніми вважаються особи, які на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягли 17 – річного віку. Такі справи були підвідомчі комісіям про неповнолітніх.»[14, c. 14]

    Основна ідея декрету - виправлення насамперед заходами виховного характеру, була втілена при розробці кримінального  законодавства про відповідальність неповнолітніх. У статті 13 «Керівних начал» з кримінального права РРФСР 1919 р. передбачалося, що неповнолітні до 14 років не підлягають суду і покаранню. До них застосовуються лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються до осіб від 14 до 18 років, які діяли «без розуміння». Якщо ж вони «діють з розумінням», тобто усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, то можливі заходи кримінального покарання. Право вирішення цього питання надавалося суду.

    На  зміну декрету від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» було прийнято декрет РНК РРФСР «Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються у суспільно небезпечних діяннях», прийнятий 4 березня 1920 р., відповідно до якого неповнолітніми вважалися особи, які не досягли 18 – річного віку. Відповідно до статті 4 цього декрету ці комісії мали право передавати до суду справи осіб у віці від 14 до 18 років тільки в тому випадку, коли заходи медико-педагогічного впливу не надали належного впливу.

    Комісії широко використовували надані їм права. Їх діяльність відіграла важливу роль у ліквідації безпритульності та попередження злочинності серед неповнолітніх. Однак багато підлітків, які жили поза сім'єю і спілкувалися з дорослими злочинцями, потребували більш ефективних методів, пов'язаних з поміщенням у виховні або лікувально-виховні установи. Перші з них були створені вже в 1918 р. Це були дитячі будинки, приймальники-розподільники, школи-комуни, інститути трудового виховання для особливо важких підлітків, реформаторії. Так, на створений реформаторій для особливо важких правопорушників у віці від 17 до 21 року було покладено завдання, яке полягало у навчанні, вихованні і підготовці молоді до трудового життя. Проіснувала ця установа недовго. Труднощі економічного порядку, відсутність достатнього числа педагогів і вихователів призвели до його ліквідаціі.

    Аналогічно складалися долі і інших виховних установ для неповнолітніх правопорушників (школи фабрично-заводського навчання, трудові комуни та ін.) Комісії у справах неповнолітніх, що діяли, в основному, на громадських засадах, не могли забезпечити належний рівень роботи з соціально занедбаними дітьми. Контингент самих комісій був нестабільний, члени їх у більшості випадків не мали педагогічної освіти та досвіду роботи [29, c. 235].  
У зв'язку з таким становищем третя сесія ВЦВК 1-го скликання 1922 р., яка обговорювала проект кримінального законодавства, позитивно вирішила питання про розширення компетенції суду в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх.

    КК  РРФСР 1922 р. знову знизив вік кримінальної відповідальності з 18 до 16 років. Для  осіб молодше цього віку основним засобом впливу, як і раніше, були заходи виховного характеру. Кримінальна  відповідальність до підлітків 14-16 років  застосовувалася за постановами  комісій у виняткових випадках, коли заходи виховного характеру не надавали належного впливу.

    Основними началами кримінального законодавства  Союзу РСР і союзних республік 1924 р. були введені поняття «малолітній і неповнолітній» правопорушник. У ст. 7 Основ вказувалося, що до перших можна застосовувати лише заходи медико - педагогічного характеру. До других вони застосовуються тільки в тих випадках, коли відповідні органи визнають неможливим призначити заходи судово-виправного характеру. Визначення віку, з настанням якого пов'язували поняття малолітнього і неповнолітнього, а також обов'язкових випадків залучення неповнолітніх до кримінальної відповідальності відносилися до компетенції союзних республік. Однак КК РРФСР 1926 р. не вказав точного віку кримінальної відповідальності. Поділ на малолітніх та неповнолітніх відбувався лише теоретично; в законі ці поняття були відсутні.

    У статті 12 КК (в редакції 1935 р.)  був даний перелік злочинів, за які встановлювалася кримінальна відповідальність осіб, які досягли на момент вчинення злочину 12-річного віку. Виходячи з даної статті можна було зробити висновок, що малолітні - це діти до 12 років, а старше - неповнолітні. Практика, більше орієнтована на теорію права і здоровий глузд, йшла по шляху визнання малолітніми осіб старше 12 років.

    Наступний період, що відрізнявся від попередніх, розпочався з прийняття Постанови  ЦВК і РНК від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх». Він тривав до 1957 р. і характеризувався, з одного боку, більш чіткою розробкою заходів з ліквідації безпритульності та бездоглядності підлітків, а з іншого - різким розширенням і посиленням кримінально-правових методів боротьби зі злочинністю неповнолітніх, на шкоду заходам виховного характеру. Наявність цих рис пояснювалося рядом причин. Одна з них полягала в тому, що до цього часу в країні, в основному, була ліквідована безпритульність в тому сенсі, в якому вона існувала в 1917-1927 рр. (відсутність сім'ї, смерть батьків і близьких родичів). Безпритульними стали вважати підлітків, які, пішовши з будинку, протягом двох місяців і більше перебували поза сім'єю, за межами навчального або трудового колективу. Наявність безпритульних і бездоглядних неповнолітніх ставилося в провину не лише батькам, а й місцевим радам, партійним, профспілковим, комсомольським організаціям, які не докладали достатніх зусиль для ліквідації та попередження дитячої бездоглядності. У постанові пропонувалося вжити невідкладних заходів для попередження злочинності неповнолітніх. Рекомендувалося притягати до кримінальної відповідальності осіб, що втягують підлітків у злочинну діяльність.

    Вкрай важливий у справі боротьби зі злочинністю  неповнолітніх документ носив декларативний  характер і не був забезпечений практичними  заходами. Положення про комісії  у справах неповнолітніх, прийняте ще в 1931 р., не містило чіткого переліку заходів виховного характеру. Була відсутня матеріальна база для збільшення кількості дитячих виховних і  лікувальних закладів. Більш того, названою постановою комісії у справах  неповнолітніх було взагалі ліквідовано. З 1935 по 1960 р. в країні не було спеціального органу, що координує роботу багатьох установ, відомств і громадських  організацій щодо попередження злочинності  неповнолітніх. 
Одночасно було прийнято Закон, датований тим же числом (7 квітня 1935 р.), який різко знизив вік кримінальної відповідальності за ряд найбільш поширених серед неповнолітніх злочинів. З 12 років до відповідальності із застосуванням усіх заходів кримінального покарання стали притягувати за крадіжку, насильство, тілесні ушкодження, каліцтво, вбивство або спробу вбивства. 
         Очевидна нечіткість законодавчого трактування всіх понять викликала суб'єктивізм при вирішенні конкретних кримінальних справ. Про які крадіжки за розміром йде мова? Що розуміється під насильством, каліцтвом? Про які за ступенем тяжкості тілесні ушкодження говорилося в законі? Незрозумілою була й фраза «... із застосуванням усіх заходів кримінального покарання», яку нерідко тлумачили як законодавче допущення усіх видів покарання, в тому числі і смертної кари. Тільки співвідношення ст. 12 і ст. 22 КК РРФСР 1926 року, в яких трансформувався Закон від 17 квітня 1935 р., дозволяло зробити висновок, що виняткова міра покарання - розстріл не могла застосовуватися до осіб, які не досягли 18-річного віку на момент скоєння злочину. Що ж стосується позбавлення волі, граничним терміном якого було 10 років для всіх категорій осіб, які вчинили злочини, то воно стосується і підлітків 12-річного віку. Слід зазначити, що посилення кримінальних заходів без значного поліпшення виховної роботи з підлітками не сприяло скороченню злочинності. Законом був відкинутий весь накопичений раніше досвід заходів виховного характеру, заснований на положеннях перших декретів. На встановлення кримінальної відповідальності з 12 років скоріше за все вплинула панівна в той час концепція примусу як універсального засобу боротьби зі злочинністю. 
         Спроби пом'якшити надмірно жорстокий закон шляхом прийняття відомчих циркулярів тривало й надалі. Проте законодавчо це право було закріплено лише в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. Одночасно було вирішене питання про вік кримінальної відповідальності. У ст. 10 Основ (ст. 10 КК РРФСР) вказувалося, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

    Зниження  віку до 14 років обмежувалося конкретним переліком злочинів, даних у ч. 2 ст. 10 Основ (ч. 2. Ст. 10 КК РРФСР). У ньому  були названі такі діяння, суспільна  небезпека яких вже зрозуміла  особам, які досягли 14 років (вбивство, розбій, крадіжка і т.д.).

    Відповідно  до цих Основ був прийнятий  КК УРСР 1960 р., який діяв в Україні  до 1 вересня 2001 р. [3]

    «Тривалий період показав, що в основному обраний шлях у визначенні віку кримінальної відповідальності, а також можливості застосовування виховних заходів до тих підлітків, які скоїли злочин, які не представляють великої суспільної небезпеки, і здатні виправитися без кримінального покарання, є правильним. Разом з тим у діяльності законодавця не були використані всі засоби, спрямовані на подальшу гуманізацію норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх»[30, c.32].

    Завершальним  етапом розвитку союзного кримінального  законодавства стало прийняття  в 1991 р. Основ кримінального законодавства  Союзу та Союзних республік, які  вперше в історії розвитку союзного кримінального законодавства містили  окремий розділ «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх». Але з відомих причин вони так і не вступили в силу.

    На  зміну КК 1960 р. 5 квітня 2001 р. був прийнятий  новий КК України, в якому вперше в історії розвитку українського кримінального законодавства виділено окремий розділ, присвячений особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх.  

2. Особливості притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності.

    Чинне законодавство України вперше у  Кримінальному кодексі 2001 року передбачає спеціальний розділ 15, присвячений  особливостям кримінальної відповідальності та покаранню неповнолітніх.

    Слід зазначити, що заснована на принципі гуманізму, подібна практика відповідає сучасному зарубіжному кримінальному законодавству, схваленому ООН. Зокрема, існують Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх, затверджені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року [24, c. 430], згідно з якими неповнолітній у рамках існуючої правової системи може бути притягнутий до відповідальності у такій формі, яка відрізняється від форми відповідальності, яка застосовується до повнолітньої особи.

    Виділення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх у самостійну главу  означає, що стосовно цих осіб норми  про кримінальну відповідальність застосовуються з урахуванням особливих  положень, передбачених у цій главі. Введення в ККУ таких особливих  положень обумовлено соціально-психологічними особливостями осіб, цієї вікової  категорії.

    У той же час введення спеціального розділу не виключає можливості застосування до неповнолітніх деяких статей Кримінального кодексу, що регламентують питання кримінальної відповідальності і покарання дорослих. Наприклад, правила покарання за сукупністю злочинів і вироків, мінімальні терміни позбавлення волі і т.д.

    Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-річного віку. Серед неповнолітніх у КК України виділяється ще ряд категорій осіб, зокрема: малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку; новонароджені діти, тобто діти, яким не виповнилося 28 днів з дня народження; просто діти; свої діти; неповнолітні, які не досягли віку, з якого чинним законодавством дозволяється працевлаштування; особи, які не досягли 16-річного віку; неповнолітні або непрацездатні діти, що перебувають на утриманні батьків.

Коли  мова йде про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, то має  значення виділення серед них  тих, які досягли віку, з якого  може наставати кримінальна відповідальність. У такому сенсі неповнолітніми слід вважати осіб, які досягли 16-річного, в ряді випадків 14-річного віку, але  яким ще не виповнилося 18 років.

     Неповнолітні у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, з одного боку, досягають вже достатньо високого рівня соціалізації (у них з'являється самостійність, наполегливість, вміння контролювати свою поведінку, володіти собою), з іншого - відбувається подальша соціалізація особистості (продовжується або завершується навчання в школі або в технікумі, відбувається з'ясування свого місця в суспільстві, накопичується досвід міжособистісних відносин). «Для такого віку дуже характерні зайва категоричність суджень, запальність, неврівноваженість, нездатність оцінити ситуацію з урахуванням усіх обставин і т.д. Ці вікові особливості зумовили встановлення щодо відповідальності неповнолітніх ряду виключень і доповнень в порівнянні з загальними правилами кримінальної відповідальності»[13, c. 20].

     Як зазначає Астеміров, зустрічаючись з неповнолітніми правопорушниками, приходиш до висновку, що у більшості з них відсутнє відчуття міри, уявлення про дозволене, порядне і непорядне. Молода людина стає рабом своїх бажань, потягів. Життєві потреби в таких підлітків найчастіше примітивні, матеріальні переважають над духовними. Ці неповнолітні особи звикли добиватися задоволення своїх бажань за будь-яку ціну, навіть шляхом правопорушень. Причому половина опитаних засуджених підлітків, які вчинили крадіжки, хуліганські дії, грабежі, вважали, що вирок дуже суворий, так як вони «нічого особливого не зробили». Кожен третій з опитаних відзначав свою «слабохарактерність, відсутність сили волі» [13, c. 22].

     Визначаючи  межі віку кримінальної відповідальності неповнолітніх, законодавець бере до уваги  багато обставин, але все ж вирішальне значення надає психологічним особливостям, властивим неповнолітнім відповідного віку, ступеня можливості або здатності  усвідомлення ними суспільної небезпеки  діянь, що утворюють злочин певного  виду. Причому до уваги приймаються  типові для більшості неповнолітніх, які досягли даного конкретного  віку, особливості розвитку їх інтелекту  і волі. Неповнолітні, на жаль, часто  не знають, з якого віку і за які  злочини вони можуть залучатися до кримінальної відповідальності. За даними досліджень не менше 30 неповнолітніх  вважало, що кримінальна відповідальність настає лише з 18 років. Навіть 16-17-літні  підлітки вважали, що за крадіжки, хуліганство, тілесні ушкодження в їхньому  віці кримінальна відповідальність не настає. Дані іншого дослідження  свідчать, що половина учнів старших  класів загальноосвітньої школи  була переконана в тому, що до 16 років  взагалі кримінальна відповідальність виключається, а кожен шостий з  них допускав можливість настання кримінальної відповідальності тільки з 18 років [13, c. 23].

     Проте неповнолітні здатні свідомо вибирати варіант належної поведінки, тобто  діяти відповідно до вимог норм права  і моральних засад суспільства. Цим, в першу чергу і пояснюється, що законом встановлено кримінальну відповідальність, наприклад, не з 10-річного, а саме з 14-річного віку за окремі злочини, а за інші, як правило, - з 16-річного віку.

     Неповнолітні, які досягли 14 і 16 років, в достатній мірі можуть осмислювати свої дії, визнані законом злочинами, усвідомлювати їх суспільну небезпеку. І якщо, незважаючи на це, неповнолітні все ж скоюють злочини відповідного виду, маючи можливість вчинити по-іншому, вони цілком обгрунтовано можуть і повинні притягатися до кримінальної відповідальності.

     Оскільки  досягнення передбаченого законом віку - одна з обов'язкових умов кримінальної відповідальності неповнолітніх, необхідно в кожному випадку точно встановити їх вік в момент вчинення злочину.

     Вік неповнолітнього підсудного встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження, - за паспортом чи свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності  відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо. За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік  неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою (п. 5 ст. 76 КПК). У цьому  випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною  і максимальною кількістю років  суд приймає рішення виходячи із встановленого експертом мінімального віку.

     При розгляді справи про злочин неповнолітнього  з'ясовуються також стан здоров'я  та загального розвитку; характеристика (ставлення до навчання, праці, поведінка  в побуті тощо); умови життя і  виховання (дані про сім'ю, побутове оточення); обставини, що негативно  впливали на його виховання; вплив дорослих підмовників та інших осіб, які  втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 433 КПК), а також його ставлення до вчиненого діяння.

  За наявності даних, що свідчать про розумову відсталість неповнолітнього, відповідно до статей 76 і 433 КПК має бути призначена судова психолого-психіатрична або педагогічно-психолого-психіатрична експертиза для вирішення питання про наявність чи відсутність у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, про ступінь такого відставання, встановлення стану його загального розвитку з метою з'ясувати питання про те, чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Відповідна експертиза призначається за участю спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології (психолога, педагога) і психіатрії [5, п. 5-7].

     Крім віку кримінальної відповідальності та осудності важливою умовою, без якого кримінальна відповідальність не настає, є вина у вчиненні злочину. Вина може бути умисною або необережною.

     Наприклад, 15-річний С., щоб помститися своєму «недругові» М., завдав йому удар металевою пластинкою в область ока. У результаті удару М. перестав бачити на одне око. С, завдаючи удару, усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав, що в результаті може наступити суспільно небезпечний наслідок у вигляді тяжкого тілесного ушкодження - втрата зору одним оком, і бажав його настання. Тому він скоїв злочин з прямим умислом.

     Наведемо приклад вчинення злочину з необережності. Група хлопців попрямувала купатися в річці. Під час спуску по стежці з крутого берега до річки Ю., що йшов останнім, несподівано штовхнув К., що йшов попереду, а той, не втримавшись, штовхнув, у свою чергу, інших хлопців. Один з них впав на каміння і зламав ногу. Здійснюючи свої дії, Ю. не передбачав, що настане такого роду наслідок. Однак він повинен був і міг передбачити можливість його настання. Отже, Ю. скоїв злочин з необережності у формі злочинної недбалості.

     Неповнолітні, як і дорослі, які добровільно відмовилися від доведення злочину до кінця, звільняються від кримінальної відповідальності.

     Зупинимося детальніше на відповідальності неповнолітніх у віці від 14 до 16 років. Перелік злочинів, що міститься в ч. 2 ст. 22 ККУ, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років, є вичерпним і обов'язковим для виконання органами дізнання і судами при вирішенні питань кримінальної відповідальності неповнолітніх. Разом з тим необхідно враховувати, що деякі злочини, кримінальна відповідальність за які настає тільки з 16 років, містять елементи інших злочинів, відповідальність за які настає з 14 років. Так, за бандитизм (ст. 257 ККУ) кримінальна відповідальність настає лише з 16 років. Але бандитизм, будучи складним злочином, може включати крадіжки, грабіж, розбій, вбивства і т.п. Підлітки, які досягли 14 років, які брали участь у бандитському нападі, підлягають відповідно кримінальної відповідальності за інші названі злочини, але не за бандитизм.

     Норми, які спрямовані на забезпечення охорони  нормального фізичного й психічного розвитку неповнолітніх, поміщені в ряді статей Загальної частини КК. До них належать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК); передбачають як пом'якшуючу покарання обставину вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66 КК), а обтяжуючі покарання - вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК). В Особливій частині КК є принаймні 45 норм, якими передбачене посилення відповідальності за злочини щодо неповнолітніх та якими спеціально встановлюється караність посягань щодо них.

     Необхідність  спеціальних норм про відповідальність неповнолітніх за діяння, передбачені  кримінальним законом, обумовлена принципами справедливості й гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості  психології неповнолітніх, зокрема, їх схильність до сприйняття стороннього  впливу, з одного боку, спонукають максимально  обмежувати їх спілкування з представниками злочинного світу, які зусиллями  держави концентруються в установах  по відбуванню покарання, а з другого - дозволяє обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м'якими заходами, достатніми для забезпечення виправлення тих, хто порушив закон. Суспільство не вправі пред'являти до неповнолітніх такі ж суворі вимоги, які воно ставить до своїх дорослих членів.

     Підстави  та принципи кримінальної відповідальності неповнолітніх такі ж, які діють  стосовно дорослих осіб. У розділі  XV Загальної частини КК зосереджені лише норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх: