Особистість і умови її розвитку

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Особистість  і умови її розвитку

1.1. Поняття особистості,  основні аспекти її формування

1.2. Розвиток особистості  як складне динамічне явище.

1.3. Вплив середовища  на формування особистості 

Розділ ІІ. Розвиток і  формування особистості як педагогічна проблема

2.1. Фактори формування  особистості

2.2. Основні напрями  всебічного розвитку особистості

Висновки 

Список використаних джерел

ВСТУП

Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми. Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психологічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Актуальність проблеми полягає в тому, що педагоги по-різному її розв'язують: одні вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо, згідно з іншими теоріями природні анатомо-фізіологічні задатки мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу. Багато педагогів вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови, через ті якості, що в неї сформулювалися раніше. При цьому в організмі, що розвивається виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення людини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду.

Особистісний розвиток людини відбувається протягом усього життя. Особистість є одним з тих феноменів, що рідко витлумачуються однаково двома різними авторами. Усі визначення особистості так чи інакше обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток. З погляду одних, кожна особистість формується і розвивається відповідно до її вроджених якостей здібностей, а соціальне оточення при цьому грає дуже незначну роль.

Представники іншої точки зору цілком відкидають вроджені внутрішні  риси і здібності особистості, вважаючи, що особистість – це деякий продукт, цілком сформований ході соціального розвитку. Очевидно, що це різнобічні точки зору процесу формування особистості. Незважаючи на численні понятійні й інші розходження, що існують між ними майже всі психологічні теорії особистості єдині в одному: особистістю, стверджується в них, людина не народжується, а стає в процесі свого життя. Це фактично означає визнання того, що особистісні якості і властивості людини здобуваються не генетичним шляхом, а внаслідок розвитку, тобто вони формуються і розвиваються.

Формування особистості – це, як правило, початковий етап становлення  особистісних властивостей людини. Особистісний ріст обумовлений безліччю зовнішніх  і внутрішніх факторів. До зовнішнього  відносяться: приналежність індивідуума  до визначеної культури, соціально-економічному класу й унікального для кожного сімейному середовищу. З іншого боку, внутрішні детермінанти включають генетичні, біологічні і фізичні фактори.

Предметом дослідження є процес формування людської особистості під впливом біологічних факторів.

Мета роботи полягає в аналізі впливу цих факторів на розвиток  особистості.

Предмет дослідження – шляхи розвитку і формування особистості

Об’єкт дослідження - розвиток і формування особистості як педагогічна проблема.

Завдання курсової роботи - у ході теоретичного аналізу педагогічної, психологічної літератури по темі роботи спробувати з'ясувати, які ж фактори більш вагомо впливають на формування особистості.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Розділ 1. Особистість і умови її розвитку

1.1. Поняття особистості, основні аспекти її формування

Слово «особистість», як і багато інших психологічних  понять, широко використовуються в  повсякденному спілкуванні поряд  з іншими  термінами. Тому щоб відповісти на запитання: «Що таке особистість?», необхідно, насамперед, провести розмежування понять «людина», «особистість», «індивідуальність», «індивід».

Людина – з однієї сторони істота біологічна, тварина, наділена свідомістю, що володіє мовою, здатністю  трудитися;  з іншої сторони  людина – істота суспільна, їй необхідно спілкуватися і  взаємодіяти з іншими людьми.

Особистість – це та ж людина, але розглянута тільки як  суспільна істота. Говорячи про особистість, ми відволікаємося від біологічної природної її сторони. Не всяка людина є особистістю. Недарма ж, напевно, можна чути про одного що це «дійсно особистість!», а про іншого – «ні, це не особистість».

Індивідуальність – це особистість конкретної людини, як неповторне поєднання своєрідних психічних особливостей.

Індивід – одиничний представник людського роду, конкретний носій усіх соціальний і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб і т.д. Поняття «індивід» у цьому випадку вживається в значенні «конкретна людина».  При такій постановці питання не фіксується які особливості дії різних біологічних факторів (вікових особливостей, темпераменту), так і різниця соціальних умов життєдіяльності людини. Індивід у даному випадку розглядається як відправний момент для формування особистості від вихідного стану для онто- і фейлогенеза людини, особистість – підсумок розвитку індивіда, найбільш повне втілення всіх людських якостей.

Одні вчені вважають, що психіка людини біологічно обумовлена, що всі сторони особистості є  уродженими. Наприклад: характер, здібності успадковуються як колір очей, волосся.

Інші учені вважають, що кожна людина завжди знаходиться  у визначених відносинах з іншими людьми. Ці суспільні відносини і  формують людську особистість, тобто  людина засвоює прийняті в даному суспільстві правила поведінки, звичаї, моральні норми.

Чи припустимо ігнорувати, не брати до уваги біологічну сутність людини? Ні, його біологічну, природну сутність ігнорувати не можна. Зрозуміло, що відповідають природні, біологічні особливості необхідні для психічного розвитку людини. Необхідні людський мозок і нервова система, щоб на цій основі стало можливе формування психічних особливостей людини.

Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що володіє людським мозком, ніколи навіть не стане подобою особистості. Відомий випадок, коли в Індії в 1920 році були знайдені дві дівчинки, що жили у вовчій зграї, молодша швидко вмерла, а старша (її назвали Камалой), якій було 6-7 років, прожила більше 10 років. Преса повідомлялала ще про декілька подібних випадки: один хлопчик був виявлений знову в Інді і знову серед вовків і два хлопчика виявлені в Африці у зграї мавп. Очевидно, діти були викрадені тваринами, але залишені в живих. В усіх цих випадках спостерігалася та сама картина: діти не вміли ні стояти, ні ходити, але швидко пересувалися на четвереньках чи спритно лазили по деревах; не володіли мовою і не могли вимовляти членороздільні звуки; відмовлялися від людської їжі, харчувалися сирим  м'ясом, дикими рослинами, жуками ; воду хлебтали, зривали із себе одяг, кусалися, вили, спали на  підлозі.

Досвід соціальної ізоляції людського індивіда доводить те, що особистість розвивається не просто шляхом автоматичного розгортання  природних задатків. Вивчення сприйняття подібними індивідами себе як окремої  істоти в навколишньому світі показало, що вони не мають власного "Я", тому що в них цілком відсутнє уявлення про себе як про відособлену, окрему істоту в ряді інших подібних їм істот. Тим більше такі індивіди не можуть сприймати свою відмінність і подібність з іншими індивідами. У даному випадку людська істота не може вважатися особистістю.

У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але  навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних  і соціальних якостей показують, що людина – істота біологічна і соціальна.

1.2. Розвиток  особистості як складне динамічне  явище

Розвиток – складне  динамічне явище, яке спрямоване на збільшення фізичних та інтелектуальних  сил особистості, що дозволяють сформувати творчі здібності школяра, його активну громадську позицію. З розвитком пов’язаний процес формування.

Під формуванням особистості  розуміють ті якості та властивості, які виникають в результаті розвитку.

Взаємозв’язок цих процесів, а отже, і відповідних понять, полягає в тому, що розвиток і формування впливають на виховання особистості і формують ті якості, які необхідно.

Розвиток особистості  з педагогічної точкі зору включає  такі аспекти:

1. Навчально – пізнавальна  діяльність.

2. Розвиток творчих  здібностей (пререхід задатків в здібності).

3. Громадська діяльність  особистості (дитячі та молодіжні  організації, діяльність за власним  вибором і бажанням – шефство,  волонтерство, гуртки.).

4. Системне виховання  дітей в сім’ї. 

Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією функцій :

1. Навчальної.

2. Освітньої. 

3. Виховної.

4. Розвиваючої. 

В основі рушійних сил  лежать суперечності (процеси збудження  і гальмування, протирічча між можливостями і реальним навчанням та інші).

Одним з основних шляхів розвитку особистості є навчання в школі. Розвиток особистості школяра – це складний динамічний процес, який відбувається у часі і просторі і передбачає :

•    Формування високих інтелектуальних сил;

• Формування моралі на засадах позитивних загальнолюдських якостей;

• Підготовка до творчої  праці в суспільстві;

• Виконання функцій  громадянина незалежної держави;

• Виконання функцій  сім’янина.

1.3. Вплив середовища на формування особистості

Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.

Середовище, що оточує людську  особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне  і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності.

Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних  умов, у яких людина живе і з якими  постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

«Головна справа виховання  якраз у тому й полягає, — вважав відомий психолог С. Рубінштейн, —  щоб тисячами ниток зв'язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, готовими на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».

Рубінштейн Сергій Леонідович (1889—1960) — видатний російський психолог і філософ. Основні праці присвячено проблемам психології, дослідженням пам'яті, сприймання, мовлення, мислення. Головна праця «Основи загальної психологи».

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Всі теорії розвитку особистості  можна поділити на три групи згідно поєднання факторів розвитку.

• Представники біологічного напрямку рахують, що людина народжується з набором відповідних моральних  та етичних якостей, таких як :доброта, злість, чесність, брехливість, порядність, агресивність, жорстокість та інші. Представниками цієї течії є: М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх.

• Представники соціологічного напрямку вважають, що вирішальним  фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним – вплив сім’ї. До них належали : Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та інші.

• Представники теорії конвергенції дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та інші) мають біологічну природу, а спрямованість інтереси, здібності формуються під впливом середовища. До них відносяться Д. Шаттлеворт, Піаже та інші.

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості представники цих педагогічних теорій відводять  різну роль вихованню: від визнання його повного безсилля до активного втручання в поведінку особистості. Правильним вірогідно є те, що особистість треба виховувати з врахуванням біологічних факторів і впливу соціального середовища.

Мета соціалізації —  допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.

Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна  звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і  космос); 2) мезочинники (етнокультурні  умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання).

Вони різною мірою  безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна отримати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.

Родинна педагогіка вчить  батьків не тільки того, як використовувати  сусідські стосунки у вихованні  дітей, а й як учити їх будувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків.

Цього вона не досягла  б, перебуваючи тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але  й не бути боягузом. У запалі веселих дитячих ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися.

Спеціальної виховної роботи щодо їх профілактики потребують такі патологічні явища суспільного  життя, як пияцтво, наркоманія, паління, хабарництво, злодійство, рекет, проституція. Про методику виховної роботи з формування у школярів несприйнятливості до цих негативних явищ йтиметься далі.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають  і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса — як один з компонентів соціального оточення.

Повідомляючи про соціальне  значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого, покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його Духовному  збагаченню, соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції.

Зрештою, все це позначається на позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду діяльності учня.

Використовуючи засоби масової інформації у виховному процесі, педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому нерідко він схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак намагається наслідувати «телегероя». З огляду на таку психологію сприймання побаченого, найнебезпечнішими для виховання підростаючого покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український телеекран. Педагоги повинні допомагати школярам правильно оцінювати побачене чи прочитане.

Середовище – буває  біологічне і соціальне.

Основною характеристикою  біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу, оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.

Соціальне средовище  визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.

Розділ 2. Розвиток і формування особистості як педагогічна проблема

2.1. Фактори формування особистості

Слово «особистість»  вживається тільки стосовно людини, і  притому починаючи лише з деякого  етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них  – вже індивідуальність...  Але ще не особистість!  Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і  вперше народжується саме як «вузлик», що зав'язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла  окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна  проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини – біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований  з  каменю чи з бамбука, а з великої  кількості цеглин можна побудувати будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів  не тільки своїх батьків,  але і їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковпй фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно і гармонійно перетворюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого, зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Надбані протягом життя навички  і властивості не передаються  в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

Молодим людям, що вступають у шлюб, варто пам'ятати, що в спадок передаються  не тільки зовнішні ознаки і багато біохімічних особливостей організму (обмін речовин, групи крові й  ін.), але і деякі  хвороби чи схильність до хворобливих станів. Тому кожній людині необхідно мати загальні уявлення про спадковість, знати свій родовід (стан здоров'я родичів, їхні зовнішні особливості і таланти, тривалість життя й ін.), мати уявлення про вплив шкідливих факторів (зокрема алкоголю і паління) на розвиток внутрішньоутробного плоду. Усі ціі відомості можуть бути використані для ранньої діагностики і лікування спадкових захворювань, профілактики вроджених пороків розвитку.

Риси біологічної спадщини доповнюються вродженими потребами людської істоти, що включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному подібні, загальні риси, якими володіє людина, те біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її споконвічну відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові розходження вже не можна пояснювати біологічною спадковістю. Тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру. Отже, біологічна спадковість не може цілком створити особистість, тому що ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами.

Протягом 19 століття  вчені припускали,  що особистість існує як щось, що цілком сформувалося всередині яйця –  подібно мікроскопічної гомункулі. Особистісні риси індивіда довгий час приписувалися спадковості. Родина, предки і гени визначали те, чи буде людина геніальною особистістю, зарозумілим хвальком, закоренілим злочинцем чи шляхетним лицарем. Але в першій половині 20 століття довели, що вроджена геніальність автоматично не гарантує того, що  з людини вийде велика особистість.   Можна мати гарну спадковість, але залишатися при цьому розумово неповноцінним.          

Однак біологічний фактор необхідно  враховувати, тому що він, по-перше, створює  обмеження для соціальних груп (безпорадність дитини, неможливість довго знаходитися під водою, наявність біологічних потреб і т.д.), а по-друге, завдяки біологічному фактору створюється нескінченне розмаїття темпераментів, характерів, здібностей, що роблять з кожної людської особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Спадковість виявляється в тому, що людині передаються основніі біологічні ознаки людини (здатність розмовляти,  працювати рукою). За допомогою спадковості  людині передаютєся від батьків анатомофізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності.  Великий російський вчений І.П.Павлов у своїй праці про типи вищої нервової діяльності зробив найбільш успішну спробу поєднати темперамент з особливостями організму людини. Він припустив, що всі риси темпераменту залежать від особливостей вищої нервової діяльності.

Темперамент тісно поєднаний  з іншими особливостями особистості. Він є як би тією природною канвою, на яку життя наносить візерунки  характеру.

Темпераментом називається  сукупність стійких, індивідуальних, психофізіологічних властивостей людини, що визначають динамічні  особливості його психічних процесів, психічних станів і поведінки. Пояснимо наведене вище визначення темпераменту.

У ньому мова йде про стійкі психологічні властивості людини, від яких залежить його поведінка, а виходить, і про особистісні особливості. Термін «психофізіологічні» у даному випадку означає, що відповідні властивості складають не тільки частину психології, але також і частину фізіології людини, тобто одночасно є і психологічними, і фізіологічними.

Іншими словами, мова йде про  індивідуальні властивості  людини, що скоріше є вродженими, а не надбаними. Це насправді так: темперамент являє собою єдину, чисто природну особистісну особливість людини, підставою вважати його саме особистісною властивістю є той факт, що від темпераменту залежать дії і вчинки, що робить людина.

Зі сказаного про  темперамент, із наведеного вище його  визначення випливає, що темперамент  як особистісна особливість людини має свої власні властивості. Властивості темпераменту визначають, насамперед, динаміку психічного життя людини. Психолог В. С. Мерлін приводить дуже образне порівняння. « Уявіть собі, – говорить він, – дві річки: одну – спокійну, рівнинну, іншу – стрімку, гірську. Плин першої ледь помітний, вона плавно  несе свої води, у неї немає яскравих сплесків, бурхливих водоспадів, сліпучих бризів. Плин іншої – повна протилежність. Річка швидко несеться, вода в ній гуркоче, вирує, клекоче і, вдаряючись об камені, перетворюється в жмути піни...

Щось подібне можна  спостерігати в динаміці (особливостях плину) психічного життя різних людей».

Згідно навчання І. П. Павлова індивідуальні особливості  поведінки, динаміка психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи вважають різні прояви, зв'язок і співвідношення нервових процесів – збуження і гальмування.

І. П. Павлов відкрив три  властивості процесів зрушення і гальмування:

1. силу процесів збудження  і гальмування;

2. урівноваженість процесів  збудження і гальмування;

3. рухливість процесів  збудження і гальмування.

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів були покладені в основу визначення типу  вищої нервової діяльності. У залежності від сполучення сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності.

По силі нервових процесів І. П. Павлов розрізняв сильну і слабку нервову систему. Представників сильної нервової системи він у свою чергу поділяв по врівноваженості на сильних врівноважених і сильних неврівноважених (з перевагою збудження над гальмуванням). Сильних врівноважених по рухливості поділяв на рухливих і інертних. Слабкість нервової системи Павлов вважав такою визначальною, істотною ознакою, що перекриває всі інші розходження. Тому представників слабкого типу він уже не поділяв далі по ознаці врівноваженості і рухливості нервових процесів. Так була створена класифікація типів вищої нервової діяльності.

І.П. Павлов співвідніс виділені їм типи з психологічними типами темпераментів  і знайшов повний збіг. Таким чином, темперамент це  прояв типу нервової системи в діяльності, поведінці  людини. У підсумку співвідношення типів нервової системи і темпераментів виглядає так:

1. сильний, урівноважений, рухливий  тип («живий», по І.П. Павлову)  – сангвінічний темперамент;

2. сильний, урівноважений, інертний  тип («спокійний», по І. П.  Павлову) – флегматичний темперамент;

3. сильний, неврівноважений, з  перевагою збудження («нестримний»  тип, по І. П. Павлову) –  холеричний темперамент;

4. слабкий тип («слабкий», по  І. П. Павлову) – меланхолійний  темперамент.

Слабкий тип жодним чином не можна  вважати інвалідним чи неповноцінним типом. Незважаючи на слабість нервових процесів, представник слабкого типу, виробляючи свій індивідуальний стиль, можуть домогтися великих досягнень у навчанні, праці і творчій діяльності, тим більше що слабка нервова система високочутлива нервова система.

Тип нервової системи – це природна, вроджена властивість нервової системи, що, однак, може трохи змінюватися  під впливом умов життя і діяльності. Тип нервової системи додає своєрідності поведінці людини, накладає характерний  відбиток на весь вигляд людини – визначає рухливість його психічних процесів, їхню стійкість, але не визначає ні поведінку,ні вчинки людини, ні її переконання, ні моральні підвалини.

Міркуючи про свій темперамент  і темпераменти інших людей, варто  брати до уваги дві важливі  обставини. По-перше, вивчення типів темпераменту у великої кількості сучасних людей показало, що відповідні традиційним описам, так називані чисті, типи темпераменту зустрічаються в житті досить рідко. Подібні випадки складають від 25% до 30% всіх випадків. Найчастіше в людини сполучаються риси різних типів, хоча переважають властивості якогось одного. Більш того, здавалося, що близько 25% людей узагалі не можна віднести до визначеного типу темпераменту, тому що властивості, властиві різним типам темпераменту, у них перемішані. По-друге, не можна змішувати властивості темпераменту і риси характеру. Чесним, добрим, увічливим, дисциплінованим чи, навпаки, брехливим, злим, грубим можна бути при будь-якому темпераменті. Хоча виявлятися ці риси в людей з різними темпераментами будуть по-різному. Крім того, на базі визначених темпераментів одні риси виробляються легше, а інші сутужніше.