Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні

Тема 10. Роздержавлення і приватизація як шлях

перебудови відносин власності

Зміст

Вступ………………………………………………………………………3

1.Роздержавлення і приватизація як об’єктивна умова формування ринкових відносин

1.1 Суть і завдання роздержавлення та приватизації в Україні………………………………………………………………………..6

1.2 Етапи, особливості та результати проведення приватизації в Україні……………………………………………………9

2. Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні

2.1. Особливості української приватизації…………………14

2.2. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні………………………………………………………………………15

2.3. Державні органи управління, основні принципи, способи, суб’єкти й об’єкти приватизації на Україні………………………16

3. Результати і перспективи трансформації власності в Україні……………………………………………………………………..20

Висновки………………………………………………………………..

Література……………………………………………………………..

Вступ:

Приватизація — один із основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначає хід економічної реформи. Процес приватизації офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р. і на сьогодні уже створені відповідні організаційні і правові його засади. Необхідність роздержавлення і приватизації в Україні майже ні в кого не викликає сумніву, що обумовлюється, по-перше, кризовим станом економіки і суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, вродженою економічною активністю приватного власника; по-четверте, визнанням того, що приватна власність — це основа свободи громадянина. Це процес, що викличе, врешті-решт, кардинальні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу в Україні. Процес приватизації охоплює приватизацію майна державних підприємств, державного житлового фонду, землі тощо.

Нинішні процеси зміни суспільно-економічних відносин потребують відповідного закріплення в правових нормах, зокрема, це стосується і процесів приватизації. Чітке правове регулювання економічних процесів допоможе перебороти важке економічне становище країни і забезпечити перехід до ринкових відносин, насамперед, через приватизаційні процеси.

В умовах ринку основним напрямком перетворень відносин власності є відновлення економічної системи через роздержавлення. Процеси роздержавлення не можна зводити до формування лише приватної власності. Роздержавлення — це процес перетворення державної власності в інші недержавні форми — приватні, змішані, акціонерні і колективні, тобто вилучення в держави певних засобів і передача їх у приватну власність. Але це не виключає, що держава може мати свою власність, проводити економічну, соціальну і технічну політику, займаючись, насамперед, підприємницькою діяльністю в змішаних, акціонерних товариствах, фірмах і володіти контрольним пакетом акцій. Основним напрямком приватизації є перетворення відносин власності і передача цілого ряду державних підприємств у власність юридичних та фізичних осіб.

Під роздержавленням маємо на увазі загальний процес переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної. Цей процес пов'язаний з денаціоналізацією, приватизацією, демонополізацією, демократизацією економіки, а також зі складовими частинами цього процесу: орендою, комерціалізацією, корпоратизацією і персоніфікацією власності.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і приватизацію. Поняття „ роздержавлення ” і„ приватизація ” не ідентичні. Роздержавлення – глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає:

· роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо);

· комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання);

· демонополізацію виробництва та розвиток конкуренції;

· приватизацію державної власності, тобто її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та інші).

Роздержавлення не означає, що держава перестає грати важливу роль в ринковій економіці. Зменшуються масштаби державного підприємництва, але держава залишається структурним елементом змішаної економіки. Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Важливим завданням перехідного періоду для будь-якої країни є широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація – один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності на матеріальні засоби виробництва у перехідній економіці (другий – створення нових підприємств вітчизняними чи іноземними підприємцями).Приватна власність – одна із підвалин, на яких тримається сучасна ринкова економіка. Для того, щоб у країні, яка провадить перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, почав формуватися підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної власності та приватизувати значну частину державного майна. Проведення приватизації – не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності підприємства. На неї покладено функцію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспільстві загалом.

Перехід до ринкових відносин і ефективне функціонування ринкового механізму самоуправління можливі тільки за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств буде володіти свободою господарської діяльності і підприємництва; коли вони будуть мати право для використання належного їм орендованого або переданого в користуватися майна, самостійно визначати виробничу програму, вибирати постачальників і споживачів, призначати ціни, розпоряджатися прибутком, що залишається після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.

Саме в умовах ринкової економіки і діють положення, що забезпечують формування можливостей для вільного вибору форм власності і господарювання шляхом роздержавлення і приватизації.

1. Роздержавлення і приватизація як об’єктивна умова формування ринкових відносин

1.1 Суть і завдання роздержавлення та приватизації в Україні

Cучасна економіка України може ефективно функціонувати лише при наявності в ній різноманітних видів і форм власності. Вони передбачені Законом України "Про власність", прийнятим у 1991р. Див. схему 1.

Схема 1

Види передбачені Законом України

“Про власність”

Кожен з цих видів має різноманітні форми. Зокрема, колективна власність згідно з Законом може бути представлена формами, перера­хованими в схемі 2.

Схема 2

Форми колективної власності

Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90-100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізова­но займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державного монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздава­ти власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.

Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержав­лення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно з& змістом - як передача власності з державного сектора в приватний.

У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержа­влення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монопо­лії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недер­жавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує: а)різноманітність форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер; б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам). А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.

Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Прива­тизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передан-ня працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.

До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно пе­редбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.

В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що дер­жавна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації. Отже, зв’язок між роздержавленням та приватизацією можна проілюст­рувати схемою 3.

Отже, якщо мова йде про роздержавлення власності в широко­му розумінні, то воно скероване на подолання державного моно­полізму в економіці й створення умов для формування багатоукла­дної економіки. У вузькому розумінні - це передача власності від держави в колективний і приватний сектор, тобто, приватизація.

Схема 3

Роздержавлення та приватизація

Роздержавлення власності - головна мета еко­номічної політики на сучасному етапі, оскільки: а)забезпечує   рівність   усіх   форм   власності; б)створює необхідні передумови для розвитку відносин; в)через персоніфікацію власності посилює підприємницьку мотивацію зростання ефективності ринкових трудову й виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

В яких же умовах роздержавлення ефективне? В економічній літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50%), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни. До того ж робляться посилання, що так є в розвинутих країнах світу, а отже, повинно бути й у нас. Але в наших умовах, коли проходить не формування державного сектора, як це відбувалося в країнах Заходу, а роздержавлення величезного (в межах країни) організа­ційно-економічного комплексу, встановити апріорі - скільки треба роздержавити майна, а скільки залишити в державному секторі - витівка безперспективна й навіть шкідлива. Процес роздержавлен­ня не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поетапно, протягом тривалого часу. Тому до нього потрібно підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму.

До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, держав­ний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблю­вати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздер­жавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Мова йде про інше. Необхідно подолати монопольне становище держави та її відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціону­вання. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.

1.2 Етапи, особливості та результати проведення приватизації в Україні

Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багато­укладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ята­ти, що при розподілі державної власності неминучими є соціальні перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлен­ня й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає зви­чайну передачу державних підприємств у власність трудових колекти­вів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам. Див. схему 4.

Схема 4

Шляхи роздержавлення власності

Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з переда­чею підприємств у власність трудових колективів процес роздер­жавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне, функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівно­цінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працю­ючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрап­ляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди,  зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підля­гають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства з державного в ко­лективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктив­ної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною Передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма прива­тизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішу­ється однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є пробле­ми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищен­ня ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час твор­чою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до розде­ржавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з прива­тизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використан­ня не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про при­ватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визнача­ють частку кожного громадянина України в державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенцій­них купівельних платіжних засобів33, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіка­та (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадя­нам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро вини­кає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності, може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у всіх34. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовіс­но й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може , вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи прива­тизації для різних груп об'єктів: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодав­ству.

Викуп, об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтерна­тивним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.

Викуп, державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким влас­ником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах. Механізм приватизації державної власності з використанням приватизаційних сертифікатів (ваучерів) наводиться у схемі 5.

Принципова схема приватизації

податки                                                                                               приватизацій

                                                                                                              сертифікати

або

                       Дививіденди                                        Дивиденди

                                                   Або дивіденди

Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукці­онах та за конкурсом.

Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економіч­ний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.

2. Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні

2.1. Особливості української приватизації. 
Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність нашого роздержавлення від західного полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова. 

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.

2.2. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні. 

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України й інші законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього організаційні заходи. Вищезазначена програма складається з трьох частин.

У першій частині — “Пріоритети та умови проведення приватизації” — визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм приватизації.