Особливості інфляційних процесів в Україні та їх вплив на банківську систему

 

Міністерство  освіти і науки України

Національний  університет «Львівська політехніка»

Інститут  економіки та менеджменту

Кафедра фінансів

 

 

 

Курсовий  проект

з дисципліни «Центральний банк і грошово-кредитна політика»

на тему:

«Особливості  інфляційних процесів в Україні  та їх вплив на банківську систему»

Варіант 35

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: ст.гр. ФК-42

Конопельська І. Я.

ППеревірив: ст. викладач

Слюсарчик К.М.

 

Львів 2012 

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретична частина. Сутність інфляційних процесів в Україні. Причини та наслідки інфляції..……………………………………………………..4

Розділ 2. Аналітично-дослідницька частина. Аналіз особливостей інфляційних процесів в Україні та їх впливу  на банківську систему………………………... 14

Розділ 3. Рекомендаційна частина. Антиінфляційна політика в Україні: огляд думок науковців………………………………………………………………..….. 24

Висновки……………………………………………………………… ……………32

Список використаних джерел……………………………………………………. 33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Під інфляцією розуміють  диспропорції між різноманітними сферами  народного господарства (нагромадженням та споживанням, попитом та пропозицією, доходами та витратами держави, грошовою масою в обігу та потребами  господарства в грошах і т. ін.), які  проявляються в загальному зростанні  цін.

Інфляційні процеси тією чи іншою мірою притаманні більшості  економічних систем. Це загальноекономічне явище, і тому банки не можуть істотно  впливати на нього. Але банки можуть використати високі темпи інфляції з метою підвищення дохідності своїх  операцій. Проте ризик інфляції має  і негативний вплив, який виявляється  в знецінюванні банківських активів  та коштів власників банку — акціонерного капіталу[1].

У сучасній економіці велике значення має підтримка стабільності грошової одиниці, достатнє забезпечення капіталом, захищена від криз банківська система. Особлива роль належить грошово-кредитній  системі та її головній ланці - центральному банку.

Метою курсової роботи є виявлення основних чинників, які позначилися на збільшенні темпів інфляції, та наслідків для банківського сектору.

Стабільність у банківській  сфері є однією із основних складових  економічного зростання у державі. Банківська діяльність суттєво впливає  на об'єктивні процеси функціонування економіки, особливо на ефективність і  стабільність економічного розвитку. Аналізу причин інфляції та ролі банків у регулюванні інфляційних процесів присвячені праці багатьох вчених-авторів фундаментальних економічних теорій (Дж. С. Мілль, Р. Хоутрі, Дж. М. Кейнс, М. Фрідмен та ін.). Це питання не втрачає актуальності й сьогодні, будучи предметом дослідження фахівців Національного банку України (Стельмаха В., Міщенка В., Сидоренка О., Шоломицького Ю.) та інших науковців, таких, як Вожжов А., Геєць В., Гальчинський А., Бзюблюк О., Макаренко М[2].

 

 

РОЗДІЛ 1. Теоретична частина

Сутність інфляційних  процесів в Україні. Причини та наслідки інфляції

Інфляція — це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці.

Інфляція виникає тоді, коли створюється такий тиск на підвищення загального рівня цін, що гроші знецінюються. Широке розповсюдження в економічній  літературі поняття „інфляція" отримало в ХХст. після першої світової війни[3].

Американський економіст  Ірвінг Фішер у 1911 р. сформулював  кількісне рівняння обміну: МV=РY, де М - кількість грошей в економіці; V- швидкість обігу грошей; Р - рівень цін; Y - обсяг виробленої продукції. З цього рівняння випливає, що за сталої швидкості обігу грошей кількість  грошей в економіці визначатиме  рівень цін Р, бо обсяг виробленої продукції К визначають фактори  виробництва і виробнича функція. Інакше кажучи, з кількісної теорії грошей випливає, що рівень інфляції в  країні залежить від кількості грошей, яка перебуває в обігу. Прихильники  кількісної теорії грошей нині стверджують, що центральний банк, який визначає пропозицію грошей, повністю контролює  темп інфляції.

Як правило, сучасні економісти розглядають інфляцію як багатофакторний  процес, тобто причини інфляції різноманітні. До найважливіших причин інфляції можна  віднести наступні:

1. Непродумана     політика     центрального     банку:     якщо центральний  банк з певних причин (економічних  чи політичних) швидко збільшує  пропозицію грошей, то неминуче  розвивається інфляція попиту.

2. Незбалансованість    державних    видатків    і    прибутку призводить  до дефіциту державного бюджету,  фінансування якого за допомогою  додаткової емісії прямо розкручує  інфляцію попиту.

3.  Кредитна експансія  - надмірне розширення кредиту  веде до емісії грошей в  безгрошовій формі.

4.  Інфляційні   небезпечні    інвестиції    (військові    витрати, утримання збиткових  підприємств) збільшують державний  борг, для покриття якого випускаються  додаткові паперові гроші.

5. Переважання в ринкових  структурах олігопольних ринків.

6. Імпортована  інфляція,   роль  якої  зростає  зі  зростанням  відкритості економіки й втягнення  її в світогосподарські зв'язки  тієї чи іншої країни.

7.  Інфляційні     очікування     -     виникнення     в     інфляції самопідтримуючого характеру.

8. Неекономічні    чинники   -   революції,    війни,    політична нестабільність, втрата  довіри до уряду тощо[3].

Відомий економіст В.Новожилов  відзначив, що труднощі проблеми інфляції, (водночас, її ахіллесова п'ята) полягають  в тому, що пристосувати кількість  грошей до кількості товарів неймовірно важко, а виготовити паперові гроші  в бажаному розмірі нескладно, і  головне практично нічого не коштує. Це є великою спокусою для тих, хто має право створювати гроші. Особистий інтерес кожного, хто  створює „нематеріальні гроші", — створювати їх все більше й  більше. Для грошей немає кордону  насичуваності. Для них немає  перевиробництва, щоправда, при надлишку гроші знецінюються, але вони нічого не коштують. І якщо все народне  господарство від надлишку грошей не виграє, то емітент отримує майже  реальне прирощення багатства, джерелом якого є збитки тих, хто знаходиться  далеко від емісії.

Залежно від мети дослідження  та причин виникнення ми можемо розрізняти різні види інфляції[3]:

1. За характером інфляційного  процесу:

-  відкрита інфляція  відбувається   годі,   коли  макроекономічна нерівноваїа проявляється  в нічим не стримуваному, вільному  зростанні цін, що явно впливає  на споживчий кошик. З відкритою  інфляцією можна боротися, бо  вона проявляється явно у зростанні  цін, динаміку яких можна вивчати  й аналізувати;

- приховали інфляція виникає  під впливом державного контролю  цін. Тоді ціни на товари  не зростають, але замість якісних  товарів за тими ж цінами  продаються неякісні. Виникає дефіцит  хороших  товарів,   що   веде  до   перепродажу   продукції   за завищеними цінами. Така інфляція  була характерна для СРСР.

2. За місцем розповсюдження:

- локальна інфляція - ріст  цін проходить у межах однієї  держави;

- світова інфляція охоплює  групу  країн або всю глобальну  економіку.

3. З погляду передбачення:

- очікувана інфляція, яку  можна передбачити, спрогнозувати  її рівень заздалегідь, готуватись  до неї;

-  неочікувана, яка  вища за спрогнозований рівень  інфляції для даного періоду.

4. За темпами підвищення  цін:

- помірна, коли ціни  ростуть менше 10% за рік;

- галопуюча, коли ціни  ростуть в інтервалі від 20 до 200% в рік;

-  гіперінфляція, коли  ціни зростають на 2-3% щоденно,  а за рік темп   інфляції   може   становити   десятки   тисяч   відсотків (переможена  у першій світовій війні Німеччина  у 20-ті роки щоб сплатити  репараційні платежі, використовувала  друкарський верстат. Розмір готівки  зріс у 7 трлн. разів з початку  1922 р. до грудня 1923 р., а індекс  цін з 1 до 10 000 000 000 (десять мільярдів)).

5. За причинами:

- інфляція попиту —  це порушення рівноваги між  попитом і пропозицією з боку  попиту. Інфляція попиту має місце  в тому випадку,   коли   грошові  доходи   населення   та  підприємств зростають швидше, ніж реальний обсяг товарів.  Основними причинами тут можуть  бути збільшення державних замовлень  (наприклад,    військових),   збільшення    попиту    на   засоби виробництва   в  умовах  повної зайнятості  і   майже  повної завантаженості  виробничих потужностей, а також  зростання покупної спроможності  трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок, наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей відносно кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту;

інфляція пропозиції - зростання  цін внаслідок збільшення виїраг виробництва чи зменшення сукупної пропозиції, інфляція пропозиції, в  основі якої знаходиться взаємозв'язок витрат і цін. Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці  скорочує прибутки й обсяг продукції  на ринку, що веде до зростання цін. Причинами збільшення витрат можуть бути олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати, і т.і. Вона може також  з'явитися в результаті зміни  структури пропозиції на ринку;

інфляція очікувань, що проявляється, в першу чергу, в поведінці  споживача. Кожна людина, стикаючись з дефіцитом товарів, діє цілком природно: купує будь-які товари в запас, тому що завтра їх може і  взагалі не бути.

Внаслідок інфляції у соціальному  та економічному житті країни відбуваються значні зміни. У соціальній сфері відбувається перерозподіл доходів та багатства між різними верствами суспільства:

• між тими, хто має фіксовані доходи (працівники, які одержують заробітну плату з бюджету, пенсіонери, студенти тощо) та фіксований відсоток від доходів, і тими, хто має товари та нерухомість на користь останніх;
• від кредиторів до боржників;
• борги уряду перекладаються на платників податку;
• скорочуються заощадження населення.

 Усе це призводить  до зростання безробіття, зниження  життєвого рівня всіх верств  населення, посилення соціальної  напруженості в суспільстві.

 В економічній сфері  галопуюча інфляція й особливо  гіперінфляція деформують ринковий  механізм, систему цін, кредитні  відносини та грошовий обіг.

Соціальні та економічні втрати, спричинені гіперінфляцією, можуть спричинити деградацію національного господарства, вияви сепаратистських тенденцій  у регіонах, прихід до влади тоталітарних режимів.

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х  років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний  розвиток і тільки на вищих стадіях  набуває руйнівного характеру[4]. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

 Ідею регулювати інфляцію  першими висунули представники  кейнсіанської школи, їх ідея "контрольованої" інфляції сформувалась  як складова кейнсіанської теорії  державного регулювання економіки  шляхом втручання в платоспроможний  попит. Кейнс і його послідовники  вважали, що різними економічними  важелями, у тому числі збільшенням  грошової маси в обігу, держава  може стимулювати розширення  попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція  на ринку, коли нічим не обмежено  діє механізм ціни рівноваги.  У таких умовах підприємці  під впливом додаткового попиту  будуть заінтересовані в розширенні  виробництва товарів, навіть випереджаючими  темпами;

2) наявність на ринку  резервів засобів виробництва  і робочої сили, які через збільшення  попиту втягуються у сферу  виробництва;

3) вільний рух позичкового  процента під впливом попиту  і пропозиції на грошовому  ринку, що дає можливість знижувати  його при випуску в обіг  додаткової маси грошей. Це, у  свою чергу, приводить до зростання  інвестицій і послаблення інфляційного  тиску надлишку грошей на товарних  ринках. Таке переключення додаткової  емісії робить інфляцію регульованою  й ефективною навіть за повної  зайнятості[4].

 Кейнсіанська ідея  регульованої інфляції широко  використовувалася на практиці  в 50-60-ті роки в більшості  країн ринкової економіки. На  її основі виправдовувалося форсування  державних витрат, зростання бюджетних  дефіцитів, що стало хронічним  явищем. Практикувалася політика  кредитної експансії, лібералізація  доходів і цін тощо.

 Економічна думка застерігала  практику не стільки від інфляційної  загрози, скільки від загрози  кризового спаду і депресії, зниження  платоспроможного попиту, тобто  підтримувала ідеї регульованої  інфляції. Особливо відверто інфляційні  заходи проводилися за виникнення  ознак економічної кризи та  в період депресії. У період  же "перегрівання" економіки вживалися антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні "плани стабілізації"[3].

 Усе це відіграло  позитивну роль у пом'якшенні  коливань економічного циклу  й сприяло успішному розвиткові  економіки. Було досягнуто тривале  (50-60-ті роки) стримування інфляції  на "повзучому" рівні, що  давало підстави говорити про  реалізацію на практиці ідеї "контрольованої" інфляції.

 Проте вже з початку  70-х років у більшості країн  з розвинутою ринковою економікою  розпочалося швидке зростання  цін, інфляція наблизилася до  галопуючого рівня. Якщо в 1956- 1965 pp. середньорічні темпи зростання  роздрібних цін становили У  США 1,7%, в Англії - 3,1, у Франції  - 5,0, в Італії - 3,4, то в 1974-1991рр. - відповідно 9,3%, 15,8, .10,5 і 17,9%. Такі  зміни були зумовлені низкою  об'єктивних процесів, які виключили  можливість регулювати інфляцію  згідно з кейнсіанськими ідеями.

 Це, по-перше, надзвичайне  розбухання державних витрат, внаслідок  чого заходи урядів щодо їх  скорочення з метою подолання  інфляції не могли бути ефективними.  По-друге, сфера обігу в усіх  країнах була вщерть наповнена  грошовою масою, й інфляція  досягла своєї "критичної точки". По-третє, успішний післявоєнний  розвиток економіки призвів до  створення великих монополій,  високої монополізації виробництва  і ринку, що деформувало вільну  дію механізму ціни рівноваги.  По-четверте, що чи не найголовніше, у цей період загострилась  екологічна й енергетична криза,  що значно погіршило умови  виробництва та призвело до  зростання виробничих витрат. Перекласти  додаткові витрати на трудящих  не вдалося завдяки зміцненню  економічної могутності та організованості  профспілок. Тому підприємці не  тільки не змогли заморозити  зростання заробітної плати, а  й змушені були підвищувати  її в міру зростання цін.  Розпочалося могутнє розкручування  спіралі "зарплата - ціни", яке  зумовило галопуючий характер  інфляції[4].

 У нових умовах кейнсіанська  ідея регульованої інфляції зазнавала  серйозної критики з боку представників  монетаристської школи. Головний  недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували  у своїх оцінках наслідків  інфляційних заходів уряду свідомої  реакції економічних агентів  (підприємців і найманих працівників)  на майбутню інфляцію. Так, М.  Фрідман висунув положення про  "природний рівень безробіття", який визначається умовами ринку  робочої сили і не може бути  порушений ззовні. Якщо ж уряд  заходами своєї політики (нагнітання  попиту бюджетною і кредитною  експансією) зменшить безробіття  за його природний рівень, то  це тільки прискорить інфляцію  до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують  свої доходи відповідними заходами  в ділових контрактах, трудових  угодах тощо. Тому очікуваного  урядом перерозподілу доходів  та посилення стимулювання виробництва  не відбувається. Уряд змушений  буде ще більше розширювати  попит понад розміри, яких очікували  підприємці, а це - прямий шлях  до розкручування інфляційної  спіралі. Позитивний ефект від  таких дій уряду може бути лише короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

 Ще далі щодо цього  пішли представники монетаристської  школи "раціональних очікувань" (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). На їхню думку, економічні суб'єкти  можуть передбачати будь-які регулюючі  заходи уряду ("раціональні  очікування") і захистити свої  доходи від їх впливу. Тому  вони заперечують навіть короткостроковий  ефект регулювання емісії і  зайнятості і найбільш відверто  підтримують головний висновок  монетаристської доктрини. Згідно  з ним стабілізаційна політика  нібито безплідна і від неї  слід відмовитись, а ринкова  система сама себе підтримає  в постійній рівновазі, як би  на неї не намагалися впливати.

 На практиці політика  контрольованої інфляції зазнала  краху і з початку 70-х років  змінилася відвертою антиінфляційною  політикою, до якої змушені  були перейти уряди більшості  країн. Нова ідея щодо регулювання  інфляції дістала назву антиінфляційної  політики.

 Антиінфляційна політика  більшості країн з розвинутою  ринковою економікою проводиться  за кількома напрямами - дефляційної  політики (урегулювання попиту), політики  доходів чи за одним і другим  напрямами одночасно.

Найважливішою складовою  антиінфляційної стратегії уряду  є запобігання інфляційним очікуванням. Пересічні громадяни, всі суб'єкти господарської діяльності мають  позбутися страху знецінення збережень  і довіряти урядові та його політиці.

 У світовій практиці  з середини 70-х років XX ст. широко  застосовується політика таргетування (від англ. target — мета) інфляції. Метою  такої політики є вибір цінового  орієнтира, зазвичай це індекс  зростання цін. Досягнення подібної  мети передбачає здійснення таких  державних заходів: законодавче  встановлення і публічне проголошення  розрахованих планових показників  інфляції на зазначений термін[4]. Це виявляється у введенні твердих лімітів на щорічний приріст грошової маси; скорочення бюджетного дефіциту і його ліквідацію; підвищення курсу національної валюти, що сприятиме падінню цін на імпортну продукцію, а отже, і рівню цін у країні; відповідальність центрального банку за неперевищення запланованих показників інфляції, його звітування перед громадськістю; прогнозування індексу зростання цін.

 Водночас держава використовує  різні прийоми та методи антиінфляційної  політики, які мають короткотерміновий  характер і спрямовані на те, щоб зменшити «температуру» інфляції. До них належать: стимулювання товарності економіки шляхом державної підтримки, наприклад через введення пільгового оподаткування, або перехід від безоплатного задоволення певних потреб до платних (навчання, медобслуговування, надання інформації тощо); приватизація державної власності; часткова реалізація стратегічних запасів; широкомасштабний імпорт споживчих благ; грошова реформа конфіскаційного типу. Основні методи антиінфляційної стратегії держави наведено

Доки український ринок  не досить розвинений, він не в змозі  впливати на зміни світових, а також  внутрішніх цін в окремих базових  галузях економіки. Держава має  втрутитися в ці процеси, в іншому випадку відбудеться зростання  інфляції.

Узагальнення  досвіду  країн,  що  успішно використовують інфляційне таргетування та результати теоретичних досліджень у даному напрямку,  дають підстави  сформувати  низку передумов, які є бажаними  для країни, що  планує імплементацію цього режиму. Досліджуючи досвід  країн  у  справі  імплементації режиму  інфляційного  таргетування запропонували перелік передумов, дотримання яких є бажаним для країни,  що прагне успішного впровадження та подальшого дотримання режиму таргетування

Основні  засади  грошово-кредитної  політики визначають фінансову стійкість і цінову стабільність пріоритетними цілями НБУ у здійсненні грошово-кредитної політики. 9 липня 2010 року Верховна Рада України внесла зміни до закону України «Про Національний банк України» серед яких має місце уточнення дій НБУ при виконанні ним його основної функції –  забезпечення стабільності грошової одиниці України – зокрема, зроблено наголос на пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Також має місце корекція самого терміну «цінова стабільність», який відтепер означає збереження купівельної спроможності  національної  валюти  шляхом  підтримання  у  середньостроковій перспективі (від 3 до 5 років) низьких, стабільних темпів інфляції, що вимірюються індексом споживчих цін [5,6,7,8]. Це дає підстави для припущення щодо орієнтації України на впровадження режиму інфляційного таргетування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Аналітично-дослідницька частина.

Аналіз особливостей інфляційних  процесів в Україні та їх впливу  на банківську систему

Особливо виразно деформація економічних механізмів проявляється в умовах гіперінфляції. В економічній  науці вважається, що інфляція переходить в гіперстадію за умов перевищення  швидкості росту цін 50% на місяць. Прикладом того є Німеччина 1920-1923рр., Австрія 1921-1923рр., СРСР 1921-1924рр., Греція 1943-1944рр., Латиноамериканські країни 1970-1980рр.

Для України поняття гіперінфляції  відоме з власного досвіду. Проведемо  аналіз інфляційних процесів в Україні  на початку 90х років 20 століття.

Рис. 1. Чинники інфляції в  Україні

Як свідчать дані таблиці 1, інфляційні процеси протягом 1991 — 1993 рр набули в Україні найвищих темпів серед інших пострадянських держав. Подивимося на розвиток української  економіки протягом 1991-1995 років через  призму класичних чинників інфляції (рис.1)[3]. Найбільш високі темпи інфляції в Україні припадають на 1993 р., коли ціни зросли за рік у 102,6 разів при середньомісячному рівні інфляції 47,1% (типова гіперінфляція) .

Таблиця 1

Індекс споживчих цін  країн СНД, 1991 —1994 рр, у % до попереднього року

Країни	1991	1992	1993	1994
Азербайджан	212	1039	1213	1880
Білорусь	199	1071	1290	2321
Казахстан	179	1615	1758	1977
Киргизстан	21	1189	1294	378
Молдова	214	1209	1284	586
Росія	200	2609	940	303
Таджикістан	213	1007	2236	339
Туркменістан	213	870	1731	2814
Узбекістан	197	515	1332	1650
Україна	390	2100	10256	501

 

Рис.2. Динаміка індексу споживчих  цін 1991-1994 рр. в різних країнах

Треба одразу ж зазначити, що погляди різних економістів на проблему розвитку та причин інфляції в Україні не однозначні. Одні основною причиною інфляційних процесів 1991-93 рр. називають дію зовнішніх факторів, зокрема різке зростання цін на енергоносії( з 1991 по 1994 рр. ціни на нафту зросли у 146 тис. разів, на газ - у 64,2 тис. раз. Внутрішні українські ціни на вугілля за цей період зросли в 90,7 тис. разів) [12]. Підвищення підприємствами цін на власну продукцію з метою покриття зростаючих витрат давало поштовх для подальшого розвитку інфляційних процесів. Незважаючи на зростаючу грошову емісію, виникла нестача оборотних засобів підприємтсв для розрахунків зі своїми постачальниками («криза неплатежів»- за даними СБРР за 1992р. неплатежі в Україні становили 40% загального ВВП) та видачі заробітньої платні. Склалася типова кумулятивна інфляційна спіраль «зарплата-ціни»: ріст цін веде до збільшення витрат, що вимагало збільшення грошової маси і нового витка росту цін. Таким чином прослідковувалось переплетіння інфляції витрат та попиту.

Додаткова емісія з боку держави веде до утворення так  зв. «інфляційного розриву» (М.Фрідмен): якщо в економіку викидається  певна сума грошей, не забезпечених товаром, то цей розрив компенсується  ростом цін і відповідно посиленням інфляції. За повідомленням Міністерства статистики України, “емісія грошей за 1993 рік збільшилася у 25 разів  і становила 123 трлн. карбованців, у  тому числі за четвертий квартал  — 7,5 трлн. крб., а лише за грудень — 3,8 трлн.крб» .

Збільшення суми незабезпечених товарною масою грошей в українській економіці було пов’язане з покриттям готівкового попиту, бюджетними дотаціями, кредитуванням виробників та споживачів (включаючи і явних банкрутів). Тільки у першому кварталі 1993р. для підтримки АПК було надано майже 1 трлн. крб пільгових кредитів та 3 трлн. крб. фінансової допомоги. Протягом 1993 р. монетарна маса збільшилась 3 26 до 47,2 трлн. крб., тобто у 1,8 разів.

Авторитет українських купоно-карбованців, випущених на початку 1992 р. замість російського рубля, було підірвано. Адже в 1992 р. після введення в обіг купоно-карбованця його неофіційний курс до російського рубля становив 1 : 10. Це було зумовлено тим, що в обігу була мала кількість карбованців, їх висока купівельна спроможність сприяла нагромадженню останніх. За січень - лютий 1993 року в обіг було випущено 43,0 млрд, крб. За той же період до кас банків надійшло лише 21,0 млрд. крб. Виникла потреба у готівкових грошах для сплати заробітної плати, пенсій, стипендій. Це питання було вирішено шляхом додаткової емісії грошей.

Грошові емісії в українській  економіці 1992 — 1993 рр. були інфляційним  фактором ще й тому, що сприяли падінню  валютного курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют. Це, у свою чергу, призвело до того що український карбованець не виконував класичних грошових функцій. Більш сильна іноземна валюта витісняла національні гроші. В економіці панували бартерні операції[13].

До 1993 р. держава керувалася експансійною фіскальною політикою(політика підвищення сукупного попиту шляхом збільшення державних витрат та зменшення  чистого обсягу податкових надходжень).

Надмірний рівень інфляції у 1993 р. змусив уряд та НБУ докорінно  змінити свою політику. Грошово-кредитну політику було змінено з експансійної на жорстку рестрикційну. У 1994 році монетарна політика НБУ будувалася, орієнтуючись на приборкання інфляції.

Ще наприкінці 1993 року було запроваджено ряд заходів по стримуванню  зростання грошової маси в обігу. Якщо у IV кварталі 1993 року середньомісячні  темпи інфляції становили 66,4 %, то в  І кварталі 1994 року темпи інфляції було знижено до 12,4 %, а в II кварталі — до 5,0 %[12].