Особливості індивідуального стилю івана нечуй-левицького: синтаксичний аспект (на прикладі повісті «кайдашева сім'я»). 2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра журналістики та філології

ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО  СТИЛЮ ІВАНА НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО: СИНТАКСИЧНИЙ АСПЕКТ (НА ПРИКЛАДІ ПОВІСТІ «КАЙДАШЕВА СІМ'Я») 

Суми, 2011 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ  ЛЕКСИЧНОЇ СТИЛІСТИКИ

1. Загальна теорія про стилістику та стиль
2. Визначення поняття індивідуального стилю та його основних лексичних засобів.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ  ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО

2.1. Іван Нечуй-Левицький  – визначна постать в історії  української культури другої  половини XIX – початку XXст

2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.

2.3 Фразеологізми, як одна  із провідних ознак ідіостилю  письменника (на прикладі повісті  «Кайдашева сім'я»).

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Художня творчість явище індивідуальне. І тому ми відрізняємо твори різних письменників, кожний із яких має свій власний стиль. Стиль письменника — це сукупність основних ідейно-художніх особливостей його творчості, те неповторне й самобутнє, що властиве тільки його художній манері. Індивідуальний стиль письменника виявляється в його улюблених темах і проблемах, ідейній спрямованості творів, його манерах, своєрідній композиції творів, засобах творення образів, характерах, неповторності мови, особливих способах викладу матеріалу. А особливості стилю зумовлюються світоглядом, естетичними позиціями, характером таланту та життєвим досвідом письменника.

Своєрідним і неповторним  є авторський стиль відомого українського письменника, драматурга, автора етнографічних, літературознавчих і мовознавчих праць, перекладача Біблії – Івана Семеновича Нечуй-Левицького. Іван Огієнко називає І. Нечуй-Левицького письменником з широким мовним розмахом європейського зразка. Оцінюючи індивідуальну стильову манеру автора, дослідник зазначає: «…його [Нечуй-Левицького] мова сильно збагатилася й він однаково вільно веде й розмову дієвих осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання» [13, 241].

Творчість І. Нечуй-Левицького була об’єктом наукових розвідок багатьох літературознавців: М. Бернштейна, О. Білецького, В. Власенка, М. Грицюти, Н. Калениченко, Є. Кирилюка, Н. Крутікової, П. Лісового, М. Походзіла, М. Тараненка, Л. Федосова, Я. Поліщука, І. Приходько. У численних розвідках проаналізовано спадщину І. Нечуй-Левицького та розкрито художні досягнення прозаїка. Особливості творчої індивідуальності письменника вивчав С. Єфремов, а психоаналіз його творчості здійснював В. Підмогильний.

Та все ж таки можна  сказати, що сьогодні цілісного дослідження  про індивідуальний стиль цього  письменника з вичерпною характеристикою  мови його творів у проекції на історію української літературної мови немає. Тому багатогранна мовна діяльність І. Нечуя-Левицького потребує подальшого вивчення. В цьому і полягає актуальність нашої роботи.

Мета роботи: дослідити твори І. Нечуй-Левицького та відслідкувати основні лексичні засоби, що виражають його індивідуальну творчу манеру. Визначити їх роль та функції.

Для реалізації мети ми поставили такі завдання:

1. визначити суть понять «стилістика» та «індивідуальний стиль»;
2. визначити основні елементи, що відрізняють індивідуальний стиль письменника та їх стилістичні функції;
3. дослідити значення лексичних засобів у повісті «Кайдашева сім'я»;
4. з'ясувати основні ознаки індивідуального стилю І. Нечуй-Левицького.

 Об’єктом дослідження є лексична складова авторського стилю І. Нечуй-Левицького.

Предмет дослідження: повість «Кайдашева сім'я».

Для досягнення мети і виконання поставлених завдань ми використали такі методи наукових досліджень: описовий, структурний, аналіз документальної інформації та метод дослідження художнього тексту.

Ключові поняття: індивідуальний стиль, художні засоби, метафора, епітет, фразеологізм, стилістична роль, тощо.

Структура і обсяг  роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, п'ятьох підрозділів, загальних висновків і списку використаних джерел із 21 найменування. Основний текст роботи викладено на 20 сторінках, повний обсяг роботи – 27 сторінок.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ ЛЕКСИЧНОЇ СТИЛІСТИКИ

1. Загальна теорія про стилістику та стиль.

Термін «стиль» походить від латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку  для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем почали називати саме письмо, почерк, а пізніше  — індивідуальні особливості  творчості письменника загалом.

 Поняття «стилістика»  з'явилося в середині ХІХ ст., але й сьогодні воно не має  однозначного тлумачення. Одні вчені  ототожнюють стилістику з культурою  мови, інші відносять до літературознавчих  дисциплін, а ще інші намагаються  поєднати лінгвостилістику з  текстологією.

Стилістика – це мовознавча дисципліна, яка вивчає стиль і  на основі аналізу окремих текстів  узагальнює закономірності мовних проявів. Як кожна мовознавча дисципліна, стилістика має свою синтагматику та парадигматику. Парадигматику стилістики творить  сукупність стильових властивостей виражальних засобів, а синтагматику – сполучуваність виражальних засобів, які вибудовують стильовий аспект тексту [1, 5].

Ґрунтовні знання названих рівнів мовної структури дає можливість визначити стилістично марковані  чи потенційно значущі з цього  погляду одиниці. У курсі стилістики розглядається їх функціональний аспект, реалізації в усному та писемному  мовленні.

 Стилістика вивчає  мовні засоби не лише емоційно-експресивного,  а й інтелектуального та художньо-естетичного  змісту. Стилістика (і лінгвостилістика) – це розділ мовознавства, що  вивчає:

• закономірності існування і структурну організацію функціональних стилів;
• мовні одиниці з погляду додаткового експресивно-стилістичного забарвлення;
• цілеспрямований вибір мовних засобів, який відповідає стильовим і стилістичним нормам [18].

Розходяться думки вчених і щодо визначення змісту й обсягу центрального поняття цієї мовознавчої  дисципліни – стилю мови. Відносячи  до стилістики питання лексичної  і граматичної синонімії, інших  змістових і зображувальних засобів  мови, дослідники ще не знайшли переконливих критеріїв їх стилістичної диференціації.

Відомий дослідник В. Виноградов пропонує таке визначення стилю: «Стиль – це суспільно усвідомлена і  функціонально зумовлена внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів  мовного спілкування у сфері  тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвіднесена з іншими такими ж способами вираження, що служать  для інших цілей, виконують іншу функцію у мовній суспільній практиці даного народу» [4, 73].

У цього вченого є і  інше визначення: «Стиль – це семантично замкнена, експресивно обмежена і  доцільно організована система засобів  вираження, яка відповідає тому чи іншому жанрові літератури або писемності (напр., офіційно-діловий стиль, канцелярський  стиль, телеграфний і т.ін.), тій  чи іншій соціальній ситуації (напр., стиль урочистий, стиль підкреслено  ввічливий і т.ін.), тому чи іншому характерові мовних взаємин між  різними членами або прошарками суспільства» [5, 25].

Сучасний тлумачний словник  української мови дає таке визначення стилю: «Стиль – це сукупність ознак, які характеризують мистецтво певного  часу та напрямку або індивідуальну  манеру художника щодо змісту та художньої  форми його творів; сукупність у  використанні засобів мови та їх поєднання, властива якому-небудь письменнику  або літературному твору, напрямку, жанру; сукупність прийомів, ознак діяльності, поведінки, методи роботи тощо» [21, 236].

Відомий стиліст, теоретик і  практик С.Єрмоленко рекомендує при визначенні стилів звертати увагу  на:

1. роль оцінки у класифікації мовних засобів;
2. співвідношення об’єктивних і суб’єктивних стилетворчих чинників;
3. розрізнення стилістично маркованих і немаркованих мовних засобів;
4. зумовленість стилістичної оцінки соціокультурними, естетичними, структурно-мовними параметрами [7, 28]. 

В українській літературній мові традиційно виділяють шість  основних стилів:

• розмовний;
• публіцистичний;
• офіційно-діловий;
• науковий;
• художній;
• конфесійний

Найбільше дискусій викликає художній стиль. Одні вчені, загалом  не заперечуючи такого стилю, рекомендують не включати його до функціональних, інші – навпаки, бачать у ньому особливі функції: духовну, естетичну, а також  своєрідне поєднання основних функцій [1, 11-12]. 

Стилістика співвідноситься  з усіма розділами мови – фонетикою, лексикою, морфологією і синтаксисом, оскільки вона розглядає особливості  вживання мовних одиниць у тих  чи інших мовленнєвих умовах. Предметом  її дослідження є стилістично  забарвлені мовні засоби, виражальні можливості і слів, і речень.

Стилістика мовлення вивчає також специфічні особливості функціональних стилів, жанрові, ситуативні та інші різновиди  мовлення. Вона визначає стилістичні  можливості мови залежно від мети і завдань спілкування, змісту, типу, ситуації мовлення [15, 100].

Найпоширенішим і традиційним  у стилістиці є метод семантико-стилістичного  аналізу, який полягає у виявленні  співвідношення використаних експресивних мовних засобів до змісту інформації.

 Як окремий стилістичний  метод виділяють зіставлення.  Навіть маючи постійні стилістичні  значення чи відтінки, мовні одиниці  досягають стилістичного ефекту  тільки в зіставленні з іншими. Зіставлення є по суті ядром  методу семантико-стилістичного  аналізу.

Ще одним методом є  метод стилістичного експерименту. Він полягає у тому, що на місце  вжитих автором слів або виразів  вставлять за стилістичною метою  нові. У процесі мовлення ми постійно користуємося прийомами добору зіставлення, заміни і знову зіставлення мовних одиниць, поки, нарешті, здійснено остаточний вибір[18].

1. 2.  Визначення поняття індивідуального стилю та його основних лексичних засобів.

Найпоширенішим у науці  про літературу є розуміння стилю  як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Олександр Блок говорив, що поети  цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються  один від одного. Стиль письменника  пов'язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, «стиль — це людина».

Індивідуальний стиль  — явище неповторне. Він є свідченням мистецького таланту автора. В  індивідуальному стилі письменника  знаходить своє вираження авторська  позиція щодо вибору певних виражальних  засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності.

Завдяки стилю митець творчо відтворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події  набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони проходять через особистість митця. Стиль, «стилос» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Франца Кафки, не просто «інструментом», але «органом письменника».

Від майстерності письменника, від  його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних  елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський  стверджує: "Художній стиль письменника  являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними  засобами" [3, 200].

Стиль автора — це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори  від творів інших письменників. Авторський стиль може видозмінюватися у  зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Визначення особливостей індивідуального  стилю митця залежить і від  врахування певного художнього методу (літературного напряму).

В енциклопедії "Українська мова" індивідуальний стиль трактується  як "сукупність мовно-виражальних  засобів, які виконують естетичну  функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших" [19, 604]. 

Авторами "Літературознавчого словника-довідника" подано таке визначення поняття "індивідуальний стиль": "Індивідуальний стиль  — це іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному  художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного  автора, його нахилу до ірраціонального  чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне явище" [10, 312].

Сучасні вчені, досліджуючи художній ідіостиль, зазначають, що його опис залежить від художньо-образного аналізу  твору і від того, з якими  позамовними явищами дійсності  співвідносяться ці одиниці. Залежно  від індивідуальної естетики слова  позамовний світ набуває різних мовно-виразових  форм в ідіостилі, підпорядковується  естетичним законам творення і сприймання художнього тексту, через що утворюються образні словесні ряди (епітети, метафори, порівняння). Різні компоненти художнього тексту можуть сприяти функціональній активізації слів із звуковою або колірною семантикою. Звідси художній текст виявляється як система художньо-зображальних засобів — тропів, як певна стилістична структура.

Отже, основними елементами, за допомогою яких письменник створює  свій неповторний стиль є художні  засоби, які він використовує у  своїх творах.  Вони виконують  різну стилістичну функцію та по-різному впливають на читача. Вміння та здатність унікально та влучно використовувати лексичні засоби для досягнення мети автора визначають його майстерність та професіоналізм.

У кожного дослідника української  літературної мови своя класифікація цих компонентів. Розглянемо деякі  з них. Т. Крайнікова подає таку класифікацію художніх засобів:

• прості (епітет, метафора);
• складні (алегорія, гіпербола, іронія, літота, метафора, метонімія, оксиморон (оксюморон), перифраз, персоніфікація, символ, синекдоха) [9,  14].

Ці ж самі тропи, але по-іншому розділені у В. Пахаренко:

• прості тропи (епітет, метафора, оксиморон (оксюморон));
• складні:
• метафора: власне метафора, метонімія, алегорія, символ;

• метонімія: синекдоха, гіпербола, літота, антономазія, евфемізми, перифраз;

• іронія: власне іронія, сарказм, інвектива [14, 10].

Відома дослідниця О. Бандура зазначає: «Художня функція тропів полягає  в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному  характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності» [2, 78].

Вона розрізняє дві групи  тропів:

• перша група (епітет, порівняння, метафора, уособлення, алегорія, символ);
• друга група (метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, оксюморон, перифраз, евфемізм) [2, 79].

Скористаємося Коротким тлумачним  словником лінгвістичних термінів української мови під редакцією  С. Єрмоленко для визначення основних тропів.

Алегорія – втілення абстрактного поняття в конкретному художньому образі, належить до розгорнутої метафори, як правило виступає не у формі окремого слова, а уривка, реалізовується як персоніфікація, уособлення [8, 13].

Гіпербола – стилістичний троп, який свідомо перебільшує силу, розмір, значення, якість якогось предмета, явища з метою стилістичного увиразнення [8, 37]. Протилежною гіперболі вважається літота – стилістичне применшення якої-небудь ознаки предмета, яке полягає у використанні форм заперечення [8, 86].

Епітет – художнє, образне означення, що називає характерну властивість предмета, явища. Найчастіше в ролі епітетів виступають прикметникові означення [8, 58].

Метафора  – один з основних тропів, який полягає в перенесенні ознак з одного предмета, явища на інший на підставі подібності. В основі метафори лежить логічний механізм порівняння. Суть лексичної метафори – вживання слова в непрямому значення, поетичної метафори будується на різних асоціаціях між предметами, на увиразненні якоїсь ознаки. Завдяки метафорі створюються словесні образи. Щодо структури розрізняються: метафора-словосполучення, метафора-речення, метафора-текст, щодо форми вираження переносної ознаки – іменникові, прикметникові, дієслівні, прислівникові [8, 88].

Метонімія – вид тропа, переносна назва предмета чи явища, яка виникає на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між сумісними поняттями. Такими поняттями виступають предмет і матеріал, з якого зроблено цей предмет, простір і люди, що наповнюють цей простір, посуд і вміст, автор і його твір [8, 89].

Персоніфікація – уособлення, троп, побудований на перенесенні ознак і властивостей людини, істоти на неживі предмети, явища та абстрактні поняття. Один з видів метафори [8, 124].

Іншим тропом є символ – слово, що має усталені асоціативні зв’язки  з відповідним поняттям, значення не має чітко окреслених контурів, пов'язаний з мовною метафорою [8, 115].

Синекдоха – вид тропа, переносне вживання назви частини предмета замість цілого, однини замість множини або навпаки; іноді розглядають як частину метонімії [8, 153].

Вивчення семантики, структури  та функціонування системи тропів у  художньому тексті викликає особливе зацікавлення. Через художньо-образне  вживання слів створюється емоційна, експресивно насичена, художня оповідь. Художньо-зображальні засоби у тематично  спільних контекстах є джерелом естетичного  осмислення проблем. Вивчення естетичних функцій слова дає можливість не лише виявити мовно-індивідуальну  свідомість письменника, а й осмислити  естетизовану дійсність за допомогою  засобів мови у відповідній системі  мовновиражальних засобів. При цьому  в ідіостилі можуть об'єднуватися різні компоненти мовної реальності. Ідіостиль письменника може впливати на розвиток мови, становлення норм, формування національних традицій культуромовної особистості.

Відмінною рисою ідіостилю письменника  є також володіння синонімічним багатством мови. Уміння правильно  добирати антоніми.

Синоніми – слова, що співвідносяться з тим самим поняттям, мають одне загальне значення, але різняться відтінками лексичного значення, стилістичним забарвленням, сполучуваністю з іншими словами [8, 153].

Антоніми – слова, які означають протилежні прояви однієї сутності [8, 16].

Невід'ємною складовою індивідуального  стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння  дійсності. У художній мові митець виявляє  свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення  відзначаються певними особливостями  у побудові тощо [17].

Індивідуальний стиль письменника  відрізняє також вживання елементів  фольклору: фразеологізмів, прислів’їв та приказок, казок, пісень. Вміння автора правильно будувати описи, порівняння, створювати образність персонажів, передавати їхні характеристики. Всі ці компоненти дають змогу читачеві чітко вирізняти  індивідуальний стиль письменника  з-поміж інших, впізнавати його з  перших рядків.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ  ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ

 І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО

2.1. Іван Нечуй-Левицький  – визначна постать в історії  української культури другої  половини XIX – початку XXст.

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Закінчив Київську духовну академію, вчителював.

Розквіт творчості письменника  припадає на другу половину 70-х –  початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя  «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я» та ін.. У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби [20].

Дуже категоричним І. Нечуй-Левицький був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йіх» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Він добре знав «живу» мову. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне» [6].

2.2. Лексичні засоби у повісті «Кайдашева сім'я», як яскрава ознака індивідуального стилю письменника.

Більш як століття відділяє нас від часу написання І. Нечуєм-Левицьким  повісті «Кайдашева сім’я», але  життя героїв, їхні вчинки й поведінка  хвилюють нас і зараз. У чому ж  секрет такого довголіття літературного  твору? У художній майстерності автора.

Мова цього твору вражає милозвучністю, барвистістю, простотою  і жвавістю. Левицький наповнює її цитатами або образами з народних пісень, повір’їв, приказок. Для збагачення мови І. Нечуй-Левицький використовує різноманітні художні засоби. Вона насичена великою кількістю порівнянь та епітетів, антонімів та синонімів тощо.  Мова багата на різні образні звороти. Серед них насамперед треба виділити багатство художніх порівнянь.

Говорячи про того чи іншого героя автор добирає художньо яскраві порівняння. Іноді вони викликають сміх у читача. Так, наприклад, він говорив про: Кайдаша: «червоний перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину»;  Кайдашиху: «вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині»; або ще: «висока та суха, неначе циганська голка»;  Мотрю: «Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутинні»; «в великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою;  Мелашку: «Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами» [12].

Порівняння, як художній прийом, автор використовує для опису  ситуацій, які  мають гумористичне забарвлення: «Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт!» [12]. Серйозно і в той же час комічно описана сцена перед сваркою: «не чорна хмара з синього моря наступала – то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала – то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» [12].

Відіграють важливу роль і порівняння у вираженні кольорів, оскільки надають процесу читання  та усвідомлення твору такої додаткової експресивно-емоційної забарвленості, що читаючи рядки такого плану  у свідомості читача мимовільно виникає  картина, яку хоче передати митець. Також використання письменником порівнянь  свідчить про великий життєвий досвід, адже людина, яка не відчула чи не побачила хоча б подібного не зможе  так гармонійно й логічно передати його на письмі: «обличчя його враз розчервонілось, неначе горщик у печі… ось-ось закипить» [12].

Нечуй-Левицький недарма  вважається майстром порівнянь, і ними всі твори його пересипані, мов  перлами. Деякі з них посилюють  виразність мови, інші - підкреслюють гумористичне звучання окремих виразів.

Використання у повісті гіперболи надає їй ще більшої колоритності. Наприклад, Мелашка «виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок». Мотря ж говорить про свекруху: «Та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей»; «Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату»; «Я не хвалю своїх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немає таких хлопцiв, як мої»; «Мого Лаврiна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають»; «Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiєю невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом»; «Тиждень минув, як одна година» [12].

Чудові описи людей  і природи автор змальовує  за допомогою влучно підібраних епітетів. Так, наприклад,  вони використані  в епізоді, коли Карпо стояв під грушею після бійки з батьком, що трапилася в результаті сутички між жінками за мотовило: «Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гір, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив»;  або «під її солодкими словами ховається гіркий полин» [12].