Особливості індивідуального стилю журналіста

 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ  НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

Факультет журналістики

Кафедра журналістики

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

на тему «Особливості індивідуального стилю журналіста»

 

 

 

 

Студентки ІІ курсу, групи 3311-2

напряму підготовки 6.030301

«Журналістика»

Русінової О.М.

 

Керівник – асистент кафедри «Видавничої справи та редагування»

Костюк Ю.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

Національна шкала ________________   

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

 

                                                                     Члени комісії          ________________  ___________________________

                                                                                                                                             (підпис)                        ^{(ініціали  та прізвище)}

                                                                                                      ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                       ^{(ініціали  та прізвище)}

                                                                                                                                ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                        ^{(ініціали  та прізвище)}

 

 

 

 

                                                                     Запоріжжя – 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………….……3-5

Розділ 1

Індивідуальний стиль як складова журналістики

1.1. Поняття терміну  «Індивідуальний стиль» та психологічний аспект творчої індивідуальності………………………………………………...……6-13

1.2. Роль і способи вираження авторського «я» в публікаціях……………13-19

Розділ 2

2.1.Індивідуальний стиль Тетяни Чорновіл……………………………...…20-27

Висновок …………………………...………………………………………...28-29

Список використаних джерел………………………………………………30-31

Додатки……………………………………………………………………….32-33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Журналістика як професія творча, креативна та сучасна неодмінно  асоціюється з швидко мислячими  людьми, які мають власний індивідуальний підхід до будь-якого питання. На жаль, є і такі журналісти, які  не в змозі довести ці слова, а скоріш навпаки. Тож, в даній роботі ми намагалися розкрити поняття індивідуальності, індивідуального стилю журналіста, як неодмінної умови для вдалого творчого процесу.

Якщо брати в розрахунок сучасні періодичні видання, то першою ознакою «імені» автора є манера письма, емоційне забарвлення, особливі слова, тобто авторський стиль. У  цій роботі буде розібрано саме поняття  цього терміна, його особливості.

Актуальність  проблеми полягає у тому, що існує багато думок стосовно особистісних та індивідуальних якостей представників настільки відповідальної професії, як працівник ЗМІ.

Всі люди різні за своїми фізичними та психічними показниками, але в професіональній діяльності певні кола спеціальностей мають характерні особливості своєї індивідуальності. Журналіст у своїй практиці стикається з ситуаціями і коли потрібна чітка математична логіка, і коли потрібно проявити свої комунікативні здібності, а коли й образне мислення. Володимир Здоровега каже, що в вузькому професійному колі літератори й журналісти поділяють людей на тих, хто вміє добре писати, і тих, хто не вміє добре писати, навіть, якщо у кишені два дипломи. Здатність ця може бути більшою або меншою – продовжує дослідник. -  Вона може усвідомлюватись чи ні самою особою, ця здатність може бути розкритою змолоду, а нерідко так і залишитися нерозкритою.[4]

Але ми вважаємо, що вміння писати не є основною задачею творчого журналіста. В. Ученова у своїй книзі «Бесіди з журналістики» подає думку практикуючої журналістки Т. Чугай яка висловилася на цей рахунок: «Звичайно, уміти писати – обов'язково, причому це уміння удосконалюється за життя. Але воно не мета, а засіб, не результат журналістської справи, а тільки умова для того, щоб займатися цією справою. Ви не скажете, наприклад, що зір – суть роботи шофера. Проте сліпого шофера бути не може, зір – обов'язкова умова для водіння автомобіля. Так і тут»[1. Актуальні проблеми журналістики: Збірник наукових праць/ Ред. Бідзіля Ю.М.- Ужгород: МП"Ліра", 2001, 245 с.].

Тож, існують й інші критерії особистості журналіста, які  й визначають рівень його творчої  індивідуальності.

Мета роботи: розгляд поняття індивідуального стилю та його ролі в роботі журналіста. Проаналізувати зібране й прийти до висновків щодо творчої особистості журналіста. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити ряд завдань:

1. Знайти та проаналізувати як найбільше визначень слову «стиль», розкрити це поняття. Проаналізувати існуючу теорію стосовно індивідуального стилю.
2. Розкрити суть творчої особистості журналіста на основі теорії дослідників-журналістикознавців та практики відомої української журналістки Тетяни Чорновіл.
3. Вивчити взаємозв`язок журналістського світогляду зі стилем самого автора. Виявити індивідуальний стиль у робочому процесі.
4. Зробити загальні висновки стосовно проведеної роботи.

Об’єктом дослідження є матеріали журналістки Тетяни Чорновіл в інтернет-виданнях «Українська правда» та «Лівий берег» за період з 2009 по 2013 рр.

Предмет дослідження – духовно–психологічні та творчі якості сучасного журналіста, які мають своє безпосереднє відображення в індивідуальному стилі. Вміння представити читачеві свій авторський індивідуальний стиль.

У процесі дослідження  застосовувалися такі методи: аналізу та синтезу у формульовані теоретичного матеріалу, і під час роботи над практичною частиною також застосовувався метод аналізу. Елементи компаративного методу використовувалися у ході всієї роботи.

Методологічна та теоретична основа дослідження складається з праць В.В.Здоровеги, Г.В.Лазутіної, О.О.Нерух, Л.Г.Свитича, Ю.Г.Шаповала,  А.О. Капелюшного та інших журналістикознавців, а також психологів таких як, В. А.  Роменець, Р.Л. Солсо, Я.О. Пономарьов та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дослідження є першою спробою визначити й детально проаналізувати журналістський доробок Тетяни Чорновіл. У своєму  дослідженні ми  намагались прийти до єдиного множника понять індивідуального стилю взагалі та саме в журналістиці.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали курсового дослідження можуть послугувати базою для подальшого дослідження цієї теми у дипломній, магістерській та іншій науковій роботі. Також матеріали дослідження можна використати у власній практичній діяльності.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг роботи 29 сторінок. Список літератури включає 28 найменування (викладений на 2 сторінках).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ ЯК СКЛАДОВА ЖУРНАЛІСТИКИ

 

1.  Поняття терміну «Індивідуальний стиль» та психологічний аспект творчої індивідуальності

         Поняття «стиль» знайоме нам  всім, є активною складовою лексикону  людини, але перед тим як розкривати  питання творчої індивідуальної особистості ми мусимо як найглибше й найповніше розкрити поняття «індивідуальний стиль», користуючись компетентними джерелами  різних галузей пізнання.

         Термін «стиль» походить від  латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках[5]. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше — індивідуальні особливості творчості письменника загалом. Поняття стилю сьогодні є багатогранним, а в багатьох аспектах — невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології та журналістиці. В різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо).

У літературознавстві багатозначність поняття також спостерігається: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті — лише про «великі» стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.

Індивідуальним втіленням художнього методу є стиль. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. Анатолій Капелюшний зазначає «…в методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма…»[6. Капелюшний А. О. Стилістика й редагування: Практичний словник-довідник журналіста. - Львів: ПАІС, 2002, 186 с.].

 Стиль — це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби[6].

У визначенні Олени Нерух серед інших основних ознак стилю (різновид, підсистема) виділена одна диференційна:«Стиль — це один із диференційних різновидів мови, мовна підсистема зі своєрідним словником, фразеологічними сполученнями, зворотами і конструкціями, що відрізняється від інших різновидів в основному експресивно- оцiночними властивостями складових елементів і звичайно пов'язана з певними сферами використання мовлення; те, що ці різновиди, або підсистеми, є диференціальними (тобто мають здатність розрізняти), виявляється особливо яскраво тоді, коли елементи одного стилю контрастують з елементами іншого»[13].

 Літературознавчий  словник-довідник подає таке визначення індивідуального стилю: «Індивідуальний стиль – іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту в конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне духовне явище»[10].

Поняття «індивідуальний  стиль» передбачає мовну особистість. Саме особистість, — зауважує Олег Самарцев, — володіє мовленнєвою ситуацією; вона може піднятись над обставинами спілкування, спрямовувати в необхідному напрямку розвиток дискурсу. Включена в дискурс, вона водночас творить його. А це означає, що в дискурсі втілюються темпераменти, здатність до здійснення певних видів діяльності, зокрема комунікативної, домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивідуальні психологічні особливості тощо. Людина входить в комунікацію як особистість з усіма властивими їй рисами[17].

         Володимир Роменець, доктор психологічних наук, професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, вважає, що у своїх найзагальніших та найістотніших рисах індивідуальний стиль слід визначати як виробництво певного оригінального продукту для комунікаційної мети. Ці два моменти – оригінальність і комунікація – стосуються будь якого виду творчості – додає вчений[16].

Галина Лазутіна, дослідниця журналістики та журналістської творчості каже, що індивідуальний стиль як феноменальна властивість людини полягає в здатності створювати і об'єктивно нове – те, що не існувало раніше в світі взагалі, і суб'єктивно нове – що вже є в реальності, але для даної людини ново, створюється ним вперше, без жорсткої орієнтації на існуючі аналоги. У цьому сенсі «винаходити велосипед» – теж акт творчості, прояв здатності творити (якщо, звичайно, мова саме про винахід, а не про копіювання або «збірку за зразком»). У різних людей – різна міра здібності до творчості (креатівності, кажучи мовою науки). Проте, ця здатність піддається розвитку, може і зростати за сприятливих умов[9].

Протягом усього психологiчного розвитку людини виявляються дві взаємопов’язані тенденції. Людина, по - перше , шукає своєї спільності зі світом, свого єднання з ним, і вона тим більше стає особистістю, чим більше вбирає в себе багатство світу. Розвиваючись у колективах , усвідомлюючи інтереси своєї держави і всього людства – вона стає громадянином. Усе краще, всі заслуги цього великого цілого стають її надбанням. Будь-яке нехтування цього єдиного спільного людина сприймає як приниження, втрату власної гідності. По-друге, вона прагне поєднати себе з цим великим спільним не як незначна, невиразна істота, а як неповторна індивідуальність.

Вище вираження своєї  індивідуалізації людина знаходить  у творчій діяльності. Це стосується не тільки художньої творчості,  де індивідуальність художнього бачення  і зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об’єктивні закони дійсності, не може відбуватись інакше як шляхом використання «індивідуальної методики», індивідуального таланту і його своєрідних хитрощів, які примушують природу розкривати свої таємниці.

Творча думка людини – вища форма індивідуалізації – прагне абсолютної співвіднесеності зі світом як основної мети пізнання. Вища, ідеальна форма співвіднесеності виражається у світогляді людини, а вища практична форма – в її вчинках. Людський геній – найбільш індивідуалізоване явище, і тільки геній співвідноситься з усім людством. Багатство творчого життя індивіда полягає в багатстві його дійсних відношень до світу[15].

Американський психолог Роберт Солсо у визначенні творчості не відходить від вищезазначеного, кажучи, що «творчість є когнітивна діяльність, яка веде до нового або незвичайного бачення проблеми або ситуації, додаючи, що  таке визначення не обмежує творчі процеси утилітарними діями, хоча в якості прикладу творчих людей майже завжди приводять творців якого-небудь корисного винаходу, рукопису або теорії»[19. Солсо Р.Л. Когнитивная Психология. – Издательства: Тривола, Либерея, 2002, 361с.].

Уся практична сфера  людської діяльності є вираженням прагнення  людини до неповторності. Найважливішими сторонами духовного життя особистості, в яких найповніше виявляється її неповторна індивідуальність, можна вважати, зокрема, кохання, світогляд і творчість. У науці та художній літературі мало звертають увагу на те, які високі вимоги до людської індивідуальності ставить кохання.

Володимир Роменець говорить про різне кохання та на ступінь впливу цього почуття на творчу самосвідомість людини, зокрема «юнацьке кохання виступає однією з центральних проблем віку і здатне шалено стимулювати творчу діяльність, воно, проте, значно поступається перед зрілим індивідуалізованим  почуттям – більш обмеженим, стриманішим, спокійнішим, але разом із тим незрівнянно багатшим своїм духовним змістом. воно визнає людину в її своєрідності, живиться цією своєрідністю»[16. Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. Посібник. 3-тє вид. – К.: Либідь, 2004, 65с.]. Лише в такому високо індивідуалізованому коханні може настати і високе духовне розуміння між людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужності сприймати явища в їхній індивідуалізованій неповторності. У формуванні індивідуалізованого світогляду відбувається теж саме, що і в процесі виникання індивідуалізованого кохання. Людина від пізнання   найзагальніших принципів переходить до розкриття реального світу.

Світогляд – зазначає дослідник -  визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань,  з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї  діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об’єктивності, а  лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність,  більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення[16].

Творцем справжніх художніх цінностей  можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивні  закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною  індивідуалізацією. Багатство світу  – передумова розкриття художньої  своєрідності митця, а ця своєрідність – передумова розкриття  об’єктивних рис дійсності. Лише оригінальний підхід дає змогу побачити смисл, красу довколишніх явищ, предметів.

Коли ж індивідуальність починає  розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.

У спілкуванні  оригінальностей  є певна суперечність. Те, в чому люди розходяться, що їх відрізняє,  стає ґрунтом для змістовного зв’язку. Кожен професійний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами – професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності. 

 «Загальнолюдське, гуманізм, людяність найповніше розкриваються  тільки у формі неповторної  індивідуальності та її творчих  можливостей. Справжня неповторна  індивідуальність є інструментом  проникнення людства у природу речей»[16 Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. Посібник. 3-тє вид. – К.: Либідь, 2004, 82с.].

Як відомо, існує декілька, так би мовити, журналістських шкіл в світі, які багато в чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика.

Ряд вчених–журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без  елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою[1].

Будь яка творчість  не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес  як здібність, яка відіграє важливу роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багата цікавих міркувань.  Творча фантазія бере участь також і в духовному  формуванні   особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках.  У зрілому віці фантазія не деградує,  як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед  людиною суспільство, та істотно перетворюється[8].

Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів». Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мисленнєвий  ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі  - ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з’являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з’ясувати тонкі структурні зв’язки тощо[12]. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.

Як художня, так і  наукова фантазія відтворюють певну  подію у формі відповідного образу чи думки. Але подія в художній інтерпретації побудована та, що вона показує одиничне явище і разом  з тим відображає типові характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно підноситися до типового, але так, що при створенні образу і при його сприйманні виступає насамперед індивідуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науці навпаки, індивідуальна подія має місце тільки як момент, що зникає, указуючи на існування закону. Художня фантазія може бути пояснена насамперед тією її особливістю, що вона створює ефект присутності людини, яка сприймає твір, стає свідком і навіть незримим актором, героєм, співучасником події. Ефект присутності можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний світ.

 

 

 

2.  Роль і способи вираження авторського «я» в публікаціях

 

Різні аспекти авторського  самовираження журналіста сприяють глибинному осмисленню об'єктивних сторін описуваної події. Серед цих аспектів яскраво виражена категорія авторського «я». Використовуючи цей інструмент, журналіст може вторгатися в хід описуваних подій, висловлюючи свою точку зору, імітувати спілкування з читачем, припускати.

У газетній практиці використовуються різноманітні форми авторського вторгнення. Журналіст може поділитися в ході опису подій своїми спогадами або своєю думкою, міркування фахівців з цього приводу або припустити рішення описуваної задачі або проблеми. Так само часто зустрічаються «авторські» емоції. Одним словом, автор може постати перед читачем в різних іпостасях: як герой-однодумець, як суддя, як простий свідок події - в таких диспозиціях авторське «я» виконує різні функції. На думку заступника головного редактора газети «Культура» Марини Старуш, «я» чинне найбільш відповідає одному з методів публіцистики – репортажності[22]. Воно використовується в різних модифікаціях, з яких найбільш популярними стають автор-очевидець, автор-учасник, автор-спостерігач. Саме цими образами досягається ефект співучасті, що є потужним аспектом впливу на читача. Він буде «переживати» текст разом з автором і тими, хто був у цій ситуації.

«Я» роздумує орієнтоване  на спільне вирішення поставлених  завдань, спільне дослідження, виділення  читача творчу лабораторію. Це забезпечує ефект само-і спільного роздуми з автором.

На основі цих підходів Марина Старуш вибудовує два принципи складання образу автора-журналіста: репрезентативне й інтроспективне. «Такі словосполучення як: «мені здається», «припускаю», «я відчуваю» змушують «усвідомити» подію через призму погляду письменника»[22]. Образ мислячого автора може бути розкритий не тільки через усвідомлення зовнішнього світу, але й через самопізнання. Використання в журналістиці авторського «я» завжди мають свою мотивацію. Найчастіше це зустрічається при розкритті сенсу і завдання вибраної події або вже безперечне розуміння проблеми суспільством, наприклад, зведення новин.

Використовуючи подібне  виразний засіб, журналіст прагне залучити і заманити людину як читача, як співучасника, як ланка суспільства, в якому «це» сталося.

Міркуючи про долі героїв, журналісти використовують різні  твердження, питання, заперечення. Журналіст, звичайно, повинен відігравати роль фотокамери, але викладаючи цю «фотографію  на папір», автор повинен сформувати певні судження про аналізованому об'єкті і предметі пізнання. При цьому судження автора повинне бути спрямоване на осягнення істини. Тут він може висувати різні гіпотези, сумніватися і намагатися перевірити правдивість того чи іншого факту, стверджувати чи спростовувати.

Автори можуть використовувати в своїх міркуваннях як атрибутивні, так і реляційні судження. У першому варіанті журналіст прагне зафіксувати і показати відсутність у предмета якої-небудь суб'єктивної здатності або властивості, у другому - відобразити відомі відносини між цими предметами.

Власну думку автор може побудувати виходячи з представлених ним же фактів, положень і питань. Питання орієнтує і стимулює як автора, так і читача на конструктивну відповідь у вигляді міркування або системи досліджень.

Шлях журналіста, як правило, завершується якимись тезами або висновками по поставленому завданню або проблеми, які є його суб'єктивним умовиводом. Цей аспект і представляється кінцевою метою для зв'язку журналіста і читача.

Індивідуальний авторський стиль - це родзинка журналіста. В залежності від того, як він буде писати, з якою інтонацією, на яку тему, й буде формуватися його читацька аудиторія. Він позначає не тільки специфіку та характер сприйняття, але ідею відтворення та взаємодії журналіста з дійсністю і аудиторією[13].

У кожному авторському стилі  є своя індивідуальність, своя система, свій «історизм».

Саме поняття індивідуальної стилістики класифікується кількома ознаками. Перший - фіксує те положення, що авторський стиль  є сукупністю методологічних і методичних дописів, якими керується журналіст у своїй професії. Другий - що існує взаємозв'язок між різними вимогами, рекомендаціями і розпорядженнями. Третій - що ця сукупність утворюється і розвивається в часі[20].

Крім цього, явними ознаками індивідуального  стилю журналіста можна вважати:

-системи використання прийомів і способів письма;

-обумовленість системи особистими  якостями;

-ефективність даної системи як засобу пристосування читацької аудиторії до об'єктивних вимог[2].

Індивідуальний стиль письменника-журналіста формується в результаті взаємного «звикання» читача і читаного праці, до якого останній пред'являє цілком певні вимоги: уважність, вдумливість, прагнення. Хоча не варто забувати і той факт, що вивчення дисципліни «журналістики» передбачає вивчення і вимагає дотримання певного комплексу правил і форм написання, приміром, статей - за формою, стилем і зі змістом певної лексики. Але все ж психологи давно вже відзначили, що в основі успішного виконання всякої діяльності можуть лежати надзвичайно різноманітні поєднання здібностей.

«Індивідуальний стиль діяльності журналіста виявляється, в першу чергу, на текстовому рівні в оригінальній творчій манері, тобто в тих стійких ідейно-змістовних, композиційних і лексико-стилістичних особливостях творів автора, які дозволяють читачеві ідентифікувати різні творіння цього автора, дають аудиторії підставу для виявлення журналіста як творчій особистості»[11. Малкольм Ф. Мэллет. Справочник для журналистов стран Центральной и Восточной Европы. – М., 1993, 21 с.].