Особливості функціонування джерел права в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………..…………………………3

РОЗДІЛ 1. Поняття джерел права  та їх ознаки…………………………………….5

РОЗДІЛ 2. Види джерел права…………………...……………...…………….......12

РОЗДІЛ 3. Особливості функціонування джерел права в Україні ………..……22

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………..30

ВСТУП

Термін «джерело права» юриспруденції  відомий давно. Ще римський історик  Тіт Лівія назвав закони XII таблиць джерелом усього особистого і приватного права. Для позначення форм вираження правових норм доцільно використовувати термін «джерело норм права», тоді «джерелом права» можна позначати соціальні умови і передумови права, а «юридичним джерелом» (Р.О. Халфін) – правотворче рішення компетентного органу про прийняття, зміну або скасування нормативного правового акту, правових норм.

Розвиток теорії держави  і права в нашій країні вимагає  критичного переосмислення ряду її фундаментальних  категорій, виходу на новий рівень досліджень, покликаний з'єднати досягнення правової науки і суміжних галузей знання. До числа категорій, що вимагають  поглибленої розробки, відноситься  категорія "джерела права".

Проблема ролі джерел права  у правовій системі тісно пов’язана  з питанням співвідношення системи  права та системи законодавства. Сама термінологія – «нормативний акт», «законодавство у широкому значенні» - як би стирала грань між законом  і актами підзаконної сили. В умовах командно-адміністративної системи  такий підхід вів до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось  у своєрідну ширму, призвану приховати  реальну підвладність закону актам  нормотворчості правлячої партії та бюрократичного апарату. Однією з причин недостатньої теоретичної розробки даної проблеми є многозначність і нечіткість самого поняття джерела права. Не тільки не має загально визначеного означення цього поняття, але навіть суперечливим є самий зміст, в якому вживаються слова «джерела права». Адже «джерела права» – це не більш як образ, який швидше повинен допомогти в розумінні того, що позначається цим виразом. Тому дуже поширений прийом, коли у виразі «джерела права» між цими словами у дужках додається уточнення – «форми».

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше  місце ставили звичай, позитивісти  – нормативно-правовий акт, теоретики  соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

У контексті сказаного  до джерел права сучасної України  можна віднести правосвідомість  громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання  суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Тема даної курсової роботи є актуальною у силу того, що по-перше, джерела права – обставини пов’язані з появою і дією права, по-друге, джерела права є формою вираження, об’єктивізації нормативної державної волі, по-третє, зовнішню форму права можна визначити як спосіб існування, вираження та перетворення правових норм.

Мета курсової роботи полягає в об’єктивному висвітленні значення та сутності джерел права в сучасній Україні.

Для досягнення поставленої  мети необхідно вирішити наступні завдання:

1. розкрити поняття та ознаки джерел права;
2. розглянути основні види джерел права;
3. визначити джерело права в матеріальному змісті, ідеальному змісті, юридичному (формальному) змісті;
4. проаналізувати особливості функціонування джерел права в Україні.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛ ПРАВА ТА ЇХ ОЗНАКИ

Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

Поряд з цим  джерелом права слід також виділити форму вираження державної влади, форму, в якій міститься правове  рішення держави. З допомогою  форми право набуває свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д.

Джерела права  – це способи вираження і закріплення  правових норм, надання їм юридичного значення.

Прийнято виділяти:

1. джерело права в матеріальному змісті;
2. джерело права в ідеальному змісті;
3. джерело права в юридичному (формальному) змісті.

Джерелом права в матеріальному  змісті є розвиток суспільних відносин. До них належать засоби виробництва  матеріального життя, форми власності  та інше.[4., С. 58]

Під джерелом права в ідеальному змісті розуміють правову свідомість. Коли ж кажуть про джерела у  юридичному змісті,  то мають  на увазі різноманітні  форми  (засоби) вираження правових норм.

Окремі вчені (Н.Г.Александров, Л.Р.Сюкияйнен) відносять до джерел права діяльність держави по встановленню правових норм або адміністративні і судові  прецеденти. При цьому форми вираження таких норм розглядаються як форми,  а не як джерела права.[2., С. 38]

Форма права - це форма саме права як  окремого  явища,  і співвідноситься вона  тільки зі змістом права.  Її призначення - впорядкувати право, додати йому властивості  державно-владного характеру. Виділяють  зовнішню і внутрішню форми права.

Форми (джерела), звичайно, класифікуються на різні види. Так, форми права  поділяються на дві великі групи:

1. внутрішня форма права;
2. зовнішня форма права.

Під внутрішньою формою права  розуміють систему права, що має  об’єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності і  узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами і нормами  права.

Зовнішня форма права  – це спосіб  об’єктивізації форми  права, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Внутрішня форма права - це структура і  зв'язки.  До  неї  відносять систему права, горизонтальну  і вертикальну структури співпідпорядкованості  всіх її елементів. Щодо зовнішньої форми  права в сучасній юридичній літературі не сформувалося єдиного розуміння, що, мабуть, пов'язано з неоднозначним  трактуванням різноманітними авторами вже самого змісту права.[8., C.55] Іноді, наприклад, думають, що поняття права  виражає державна воля, а форма  права – це юридичні норми. Здається, проте, що більш близькі до істини є ті вчені, що поняття права визнають не як державну волю (це - його сутність!),  а як юридичні норми, і в цьому  зв'язку формою називають джерела  права. Правова норма це не форма  права, а саме право.

Як уже відзначалося, в  юридичній літературі,  термін "джерело" у сенсі форми вираження норм права одержав широке поширення,  він достатньо зручний  і образно  показує,  що нормативний правовий акт містить правові норми  і з нього як із джерела беруться дані про склад правових норм.

Джерела права – це обставини, що спонукають появу і  дію права. Термін "джерело права" юриспруденції  відомий давно. Ще римський історик  Тіт Лівія назвав закони XII таблиць джерелом  усього особистого і приватного права. Для позначення  форм вираження правових норм доцільно використовувати термін "джерело норм права", тоді  "джерелом  права" можна позначати соціальні умови і передумови права, а "юридичним джерелом" (Р.О.Халфін) – правотворче рішення компетентного органу про прийняття,  зміну або скасування нормативного правового акту, правових норм.[10., C. 174]

Право сучасної України переживає  період оновлення та входження у  європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність  з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського  правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, – проблема джерел та форм права (ця проблема активно обговорюється  також українськими та російськими  теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з’ясування особливостей права міждержавних об’єднань, зокрема права Європейського  Союзу, що є сьогодні реальністю і  конкурує з національним правом.

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з’ясування пропонується розуміння понять "джерело права" та "форма права" як тотожних. Як відомо, форма (джерело) права – це спосіб внутрішньої організації  та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття  розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі  України.

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване  римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види – закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього  терміна.

Під ним розуміли: а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада; б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало  джерелом німецького цивільного кодексу; в) історичні пам’ятки права, наприклад, "Руська Правда"; г) засоби пізнання чинного права або а) джерела  пізнання права; б) джерела права  в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори; в) джерела  права в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами  пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному  розумінні виступає правосвідомість  суб’єктів права. Джерела права  в формальному розумінні –  фактори, через які здійснюється об’єктивація права, тобто створення  системи загальнообов’язкових правил поведінки.[6., C. 211]

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше  місце ставили звичай, позитивісти  – нормативно-правовий акт, теоретики  соціологічного та психологічного напрямів – судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм  щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш  широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно  розуміти три фактори: джерела в  матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному  розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела  у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний  акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент).[12., C. 5]

Теорія комунікативного  права дає підстави розрізняти низку  понять, пов’язаних із терміном "джерело  права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело  суб’єктивних прав і обов’язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права  як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх  потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові  настанови чи домовленості об’єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова  доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно  змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права –  це явища соціального буття, які  виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні  джерела права – це правові  акти, в яких містяться правові  норми.[17., C. 7]

Нарешті, "джерела права" – це створювані чи санкціоновані  державою офіційно документовані способи  вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового  характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний  характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом  формам позитивного права ("право  законодавця", "звичаєве право", "право суду").

У контексті сказаного  до джерел права сучасної України  можна віднести правосвідомість  громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання  суспільних відносин, інтереси правотворчих суб’єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття "форми  права", на думку деяких науковців, з’явилось через неоднозначність  розуміння джерел права. Поняття "форми  права" було покликане іменувати  різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення  яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього  прояву права. На основі такого розуміння  пропонується виокремлення внутрішньої  і зовнішньої форм права. Внутрішня  форма права це її структура та зв’язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння  зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом  права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права – це воля держави, а форма права – це юридичні норми; з іншого боку, –  позиція згідно з якою змістом  права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми.[24.,C.5]

Розкрити зовнішню форму  права – означає вияснити яким способом реалізується воля суб’єктів  творення права і яких форм набувають  правові норми. Право завжди набуває  певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права – судовий  прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт та нормативний договір. Поряд  з цим, згадується і про правові  доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права.[23.,C.11] Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і  проблема співвідношення форми права  та правової форми). Для правового  регулювання суспільних відносин в  Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний  договір. Використання ж інших форм права має свої особливості.

На основі наведеного можна  зробити висновок про доцільність  розмежування двох понять – "джерела  права" та "форми права". Джерела  права – це його ідейні витоки, в  основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права  – це способи об’єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною  спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані  найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати  постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному  праві.[20., C. 375]

Розглядувана проблема має  ще один аспект – певна група  норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Отже, запропоновані положення  вказують на складність та неоднозначність  проблеми співвідношення джерел права  та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

РОЗДІЛ 2

ВИДИ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

У юридичній науці існують  різноманітні підходи до визначення класифікації джерел права. Оскільки предметом  нашого вивчення є джерела права  у юридичному значенні, необхідно  зазначити, що історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо  пов'язаний з виникненням держави. У первісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх  обставин, а періодичне повторення таких дій протягом тривалого  часу призвело до виникнення звичаю діяти  саме таким чином. З поступовим ускладненням суспільних відносин звичай набуває  характеру правила поведінки, якого  дотримуються всі члени певної соціальної групи в обов'язковому порядку.[22., C. 128]

Особливістю даних норм є  те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають  в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять  в звичку, існуючі у вигляді  соціальних норм. Дане джерело права  з'явилося на ранніх етапах розвитку держави і права, у так званих полісах — містах-державах і було спрямоване на регулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. Про важливу роль звичаїв у  формуванні правових систем країн стародавнього  світу свідчить те, що перші закони цих країн — це зведення звичаєвих  правил поведінки (Закони XII таблиць, Закони Ману, Руська правда).

Поява соціальної нерівності, протилежних інтересів призводить до порушення звичаєвих правил поведінки  окремими індивідами. Тому досягти  обов'язкового виконання звичаїв  можна було лише надавши їм захист з боку держави шляхом санкціонування (визнання).[18., C. 56] Відповідно, на відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується мірами державного примусу. Крім того, в результаті санкціонування державою звичай набуває загальнообов'язкового характеру щодо виконання, що означає можливість не лише його поширення на всіх суб'єктів, а й гарантування його виконання з боку держави.

Виділяють дві форми санкціонування звичаю: посилання на нього у статті закону або його визнання судовою, адміністративною практикою та використання як основи судового рішення. У таких випадках звичай набуває форми правового  і забезпечується не тільки заходами суспільного впливу, а й можливістю примусу з боку держави.[16., C. 92]

Правовий звичай має такі ознаки:

— природну основу виникнення;

— визначеність, тобто наявність  конкретних ознак правила поведінки;

— неписаний характер;

— загальність тобто поширеність  серед всього населення або локальність      — поширеність серед невеликих  соціальних груп чи у межах певної території;

— тісний зв'язок з релігійними  нормами, обрядами тощо;

— безперервність дії протягом тривалого часу та одноманітність дотримання;

— поступовість формування забезпечує врахування змін, що відбуваються в суспільних відносинах;

— входить у звичку людини, що не дає можливості сумніватися  у його необхідності;

— юридична сила як визнання правила певною спільністю та його санкціонування державою.[15., C. 63]

Рене Давід залежно від ролі у правовій системі розрізняє три види звичаїв.

1. Звичаї (secundum legem) — доповнення до закону, покликані полегшити з'ясування розуміння тих термінів і словосполучень закону або судового рішення, які вживаються в особливому значенні (наприклад, зловживання правом).

2. Звичаї (praetter legem) — крім закону, застосовуються у випадку існування прогалин у праві.

3. Звичаї (contra legem) — проти закону, якщо існує колізія звичаю й закону, то перевага надається звичаю.

Сукупність правових звичаїв  створює звичаєве право, розвиток і  дія якого має різні тенденції  у різних країнах світу: витіснення іншими джерелами як регулятора найважливіших  суспільних відносин і обмеженого використання в окремих сферах суспільного  життя або визнання правового  звичаю основним джерелом права. У останньому випадку, це, як правило, країни, соціально-економічний  розвиток яких відбувався еволюційним  шляхом, з врахуванням наступництва основних державних і правових інститутів, розвитку науки і культури. У країнах, хід історичного розвитку яких часто  змінювався в результаті революційних подій, використання правового звичаю має епізодичний характер, не відіграє суттєвої ролі в розвитку держави  і права.

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права  у різні періоди її історії  було неоднозначне. Беззаперечним є  те, що державно-нормативне регулювання  не охоплює всі суспільні відносини  і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. На сьогодні Конституція  України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми.[11., C. 6] У ст. 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у певному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття  першого його засідання, порядок  голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших  законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

У цілому ж використання правового  звичаю як джерела права має обмежений  характер в силу консерватизму і  неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками  сфера його використання може звужуватись  відповідно до вдосконалення законодавства.

На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвою  правовою системою, мусульманського  права, одним з основних в країнах  англосаксонської правової сім'ї.

Батьківщиною правового  прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності  основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення  судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник  судовий прецедент як джерело  права.[9., C. 249]

Правовий прецедент (від  лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов'язково враховувати обставини справи, у зв'язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов'язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.[7., C. 4]

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові  принципи, які застосовуються при  її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового  прецеденту як джерела права є  те, що не все рішення є обов'язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці — це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Ішими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов'язковим  для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанні аналогічних  справ, або є таким, що слугує прикладом  тлумачення закону та не має обов'язкової  сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій  системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

— динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні  обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;

— гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент  та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

— потреба високого рівня  професіоналізму суддів, що виявляється  у знаходженні відповідного прецеденту;

— формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних  засобах масової інформації;

— можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивного розуміння ним  норми.

Класифікація правових прецедентів  відбувається за наступними критеріями:

— залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму  права у випадку існування  прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;

— залежно від того, який орган постановив рішення, правові  прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно  взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування.[5., C.30] Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило, правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12—15 томів.[5., C.29]

У країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).