Особливості франко-американських відносин на рубежі ХХ – ХХІ століть

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ ФРАНКО-АМЕРИКАНСЬКИХ  ВІДНОСИН У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ  ДОКТРИНІ ФРАНЦІЇ У ПЕРІОД ПРЕЗИДЕНТСТВА Ж. ШИРАКА………….………..……………………........11

РОЗДІЛ 2. Економічна взаємодія у Франко-американських відносинах………..........................................................................................24

ВИСНОВКИ……..……………………………………......….………….……...48

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……….……........................................51

ДОДАТКИ……...……………………………………….….…………………..62

ВСТУП

Відносини між  США і Францією — «єдиною наддержавою» та її найстарішим і «перекірливим» союзником, є прикладом конфликто-дружніх відносин. Обидві країни хочуть побудувати майбутнє, засноване на ліберальних цінностях, вирішити найгостріші проблеми сучасності, але при цьому кожна амбітно відстоює свої інтереси. Маючи схожі цілі, вони розходяться з питань їх досягнення і дуже часто два союзники опиняються на грані конфлікту, що не може не позначатися на трансатлантичних відносинах в цілому. Питання про джерела, глибину та перспективи франко-американського відчуження активно обговорюються і в США і у Франції. Спектр оцінок дуже широкий – від прогнозів повного розвалу цих відносин до оптимістичного трактування виникаючих криз як тимчасових і виправних. У той же час характеристика цих взаємовідносин завжди була і залишається фактором, визначаючим розвиток світової системи міжнародних відносин.

Актуальність  теми визначається тим, що франко-американські відносини на сьогоднішній день є  одним з основних вузлів всього комплексу трансатлантичних суперечностей. Від стану і розвитку цих відносин багато в чому залежатимуть і відносини США з ЄС у цілому. Загострення торкнулося основних вимірів міждержавних відносин і навіть взаємин громадянських суспільств двох країн. За розбіжностями з конкретних політичних проблем стоять серйозні відмінності в підходах американської та французької політичних еліт до будівництва нового світопорядку. Незважаючи на широкі антиамериканські настрої, у французькому суспільстві усвідомлюють необхідність єдності Заходу і підтримки партнерських відносин з США, а американська політична еліта, зі свого боку, розуміє важливість збереження Франції як союзника.

Об’єктом дослідження  є зовнішня політика Франції та США. Предметом дослідження є двосторонні відносини Франції та Сполучених Штатів Америки.

Хронологічно  робота охоплює 1995-2007 рр.. Це обумовлено тим, що в 1995р. у Франції на наступні два президентські терміни до влади прийшов Ж. Ширак, який спробував по-новому вибудувати відносини з США, не забуваючи при цьому про голлістську спадщину. У США це був час другого терміну Б. Клінтона, коли була вироблена нова зовнішньополітична стратегія. Прихід до влади в США у 2001 р. президента Дж. Буша – молодшого і зміна трансатлантичного «порядку денного» відкрили наступний етап франко-американських відносин.

Ступінь розробленості  теми в науковій літературі. Проблематика франко-американських відносин на сучасному  етапі достатньо досліджена в  західній, але ще не отримала належного  висвітлення у вітчизняній літературі. Автор спирався на роботи, які можна підрозділити на три групи.

У першу групу  увійшли загальні роботи по зовнішній  політиці Франції та США. Аналіз цих  робіт дозволяє побачити роль американського вектору у зовнішній політиці Франції та навпаки – місце Франції у зовнішній політиці США. Слід відзначити роботи українських та російських авторів таких, як Е. Ананьєва, А. Богатуров, К. Гаджиєв, В. Денисов, К. Зуєва, В.А. Кременюк. Значимість цих робіт полягає у тому, що вони дають змогу всебічно розглянути зовнішню політику країн та основні тенденції розвитку різноманітних напрямів.

У другій групі  – роботи, що характеризують характер та тенденції у різних сферах міжнародних  відносин між двома країнами. Цікавість  до цих робіт обумовлена двосторонньою взаємодією країн протягом певного історичного відрізку, що у свою чергу дозволяє дослідити тенденції взаємодії країн.

Україно-російська  традиція вивчення американо-французьких  відносин в різні періоди відображена в роботах А. І. Уткіна, Г. Н. Севостьянова, В. С. Міхєєва і Л. А. Саличевої. Незважаючи на відсутність у вітчизняній літературі комплексного дослідження теми в задані тимчасові рамки, важливо виділити кілька робіт, які зачіпають окремі її аспекти. Монографія Є. О. Обічкіної, в якій подано аналіз основних напрямів зовнішньополітичного курсу Франції кінця XX-XXI століть показує неоголлістську формулу трансатлантичного співробітництва Ж. Ширака та окремі протиріччя франко-американського партнерства, в тому числі співпрацю по лінії Франція-НАТО і США-ЄС. Роботи М.О. Троїцького і О. В. Приходько присвячені трансатлантичним відносинам, з акцентом на посилення європейської інтеграції та трансформації колективної безпеки. Хоча в даних роботах досліджуються відносини країн Західної Європи і США, а не тільки США і Франції, вони були корисні для розуміння загальних проблем американсько-європейського співробітництва в 1990-і і 2000-і рр.. Колективні монографії Інституту США і Канади, МДІМВ, а також Інституту Європи — під редакцією А. Б. Дубініна, В. А. Кременюк, П. Т. Підлісного, Ю. І. Рубинського, А. В. Уткіна аналізують особливості зовнішньої політики США і Франції під впливом глобальних змін у світі, а також зачіпають вплив зміцнення Європи на США і Францію. З питання політики безпеки Європи та інших європейських реалій важливо відзначити доповіді таких авторів Інституту Європи як В. В. Журкін і Д. А. Данилов.

До третьої  групи слід віднести роботи іноземних  авторів. У західній науковій літературі є кілька комплексних досліджень з американо-французьких відносин. Робота американського і французького професорів М. Бреннера і Г. Пармантье присвячена основним аспектам розвитку двосторонніх відносин, включаючи підходи двох країн до НАТО, ЄС і Косово в період 1990-х рр.. Американець У. Уеллс робить акцент на сучасних франко-американських суперечностях, але і з поверненням до історичного минулого. Особливості взаємин двох країн починаючи від часів де Голля і до наших днів показані в колективній роботі американських (Ч. Когана, Д. Коулмана) і французьких вчених (С. Берштейн, Ф. Бозо та інших) за редакцією Р. Лукича. Цікавий огляд американо-французьких відносин зроблений у вигляді бесід з трьома відомими французькими діячами, в яких розкриваються різні особливості взаємин країн в історичній перспективі і на сучасному етапі. Ще одне досить докладне дослідження франко-американських відносин американським професором Ж. Девіс присвячено в основному періоду після подій 11 вересня 2001 р., але воно має явне антифранцузьке забарвлення, що применшує його значимість. Відносини США та Франції під час кризи в Іраку 2003 р. детально розглянуті в книзі двох дослідників Брукінзького Інституту — Ф. Гордона і Дж. Шапіро. Робота американського професора П. Адамса аналізує відносини двох країн після Іраку через призму американських президентських виборів 2004 р. в сприйнятті французів. У праці відомого французького дослідника М. Вайса, присвяченій зовнішній політиці Франції з 1958 р. до наших днів, франко-американські відносини відіграють помітну роль.

Велика кількість  робіт присвячена відносинам США і Франції де проглядається лінія франко-американських відносин, якщо вона навіть окремо не виділена, так як Франція грає важливу роль у визначенні європейської політики, в тому числі по відношенню до США. У деяких роботах, наприклад, таких авторів як Ж. Вайс, Л. Коен-Танужі, Р. Лібер, Е. Понд, С. Серфеті, Т. Чопін, аналізуються відносини США і Європи в новому столітті, з розглядом, як окремих аспектів , так і загальної проблематики їх розвитку. В інших, в основному колективних роботах, досліджуються американо-європейські відносини по лінії США-ЄС, НАТО-ЄС.

Дослідженню культурних аспектів розвитку США і Франції, особливо «антинастроїв», присвячені роботи таких авторів як Р. Берман, Ж. Вайс, Т. Джудт, П. Катзенштейн, Р. Куізел, Д. Лакорн, Ж-Ф. Ревель, П. Холландер та інших. В основному це дослідження з антиамериканізму у світі, в яких Франції нерідко приділяється важливе місце в силу відомих французьких настроїв. Окремих робіт з антифранцузскими настроями у США дуже мало, в основному їм присвячені статті в політичних журналах, але можна звернути увагу на роботи П. Бодрі, Р. Чесноффа і Е. Діора.

Основні цілі і  завдання дослідження. Метою дослідження  є аналіз розвитку взаємин між  США і Францією в період президентства  Жака Ширака. Окреслена вище мета дослідження визначила постановку наступних завдань:

- Розкрити фактори впливу  на зовнішню політику досліджуваних  країн;

- Дослідити політичні  аспекти взаємин США і Франції,  простежити роль президентів  у розвитку двосторонніх відносин;

- Проаналізувати економічну взаємодію двох країн.

Новизна дослідження полягає  в тому, що у вітчизняній історіографії  до теперішнього моменту не було окремого дослідження, присвяченого даній проблемі. Більшість досліджень характеризується фокусуванням на окремих аспектах і  відсутністю комплексного підходу. У даній роботі зроблена спроба рівномірного залучення американського і французького матеріалу, включаючи порівняльний аналіз політики обох країн.

Наукова достовірність бакалаврської  роботи обумовлюється перш за все  ретельним відбором джерел і зіставленням різних оцінок тих чи інших подій.

Джерелознавча база бакалаврської  роботи є досить різноманітною. Слід поділити джерела на декілька груп:

Перша група джерел –  це базові документи по зовнішній  політиці держав. Яскравим прикладом  є Доктрина національної безпеки Франції та так звана «Біла книга» – доктринальний базис зовнішньої політики Франції.

До другої групи слід віднести нормативно-правову базу двосторонніх франко-американських відносин. У  контексті дослідження джерелами  постають: Угода про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і майно, Угода про взаємну правову допомогу у кримінальних справах, Договір про прибутковий податок та ін..

До третьої групи слід віднести виступи американських  і французьких офіційних осіб. Були вивчені виступи президентів США і Франції, а також виступи прем'єр-міністрів, державних секретарів та міністрів закордонних справ, міністрів оборони та інших офіційних осіб. Аналіз цих документів дозволяє простежити еволюцію та особливості зовнішньополітичних ліній двох країн.

В якості джерел четвертої  групи автор використовував роботи експертного співтовариства США  і Франції. У їх число входять  розробки політологів та експертів, що працюють у впливових «мозкових  центрах», в США такі, як Бруклінгський інститут, Інститут Гувера, Рада з міжнародних відносин (CFR), Центр з трансатлантичних відносин (CTR), Інститут вивчення проблем національної безпеки. У Франції – дослідний центр у стратегічних питаннях і міжнародних відносинах (IRIS), Французький Інститут міжнародних відносин (IFRI), Європейський інститут досліджень з питань безпеки (EUIS). Ці матеріали дають можливість більш широкого охоплення досліджуваної теми і часто надають альтернативний погляд.

Однією з джерелознавчих груп постає аналіз французької та американської періодичної преси: «Le monde» – газета ліберальних поглядів, яка домінує на французькому ринку, «International Herald Tribune» – міжнародне видання, асоційоване з «Нью-Йорк Таймс»; метою газети є висвітлення подій на міжнародній арені. «New York Times» – одна з найвпливовіших газет Америки, «Economist» – англомовний журнал глобальної орієнтації. Помітна роль у роботі відведена науковим публікаціям і статтям у вітчизняних, американських і французьких журналах. З вітчизняних це: «Європейська Безпека: Події, Оцінки, Прогнози», «Сучасна Європа», «США * Канада: економіка, політика, культура». З американських можна виділити «Brookings Review» (видання одного з найвпливовіших і незалежних мозкових центрів США - Брукінзького інституту), «French Politics, Culture and Society» (публікується за підтримки інституту французьких досліджень університету Нью-Йорка та центру європейських досліджень Гарварда; досліджує сучасну Францію за допомогою історичного та культурного аналізу, особлива увага приділяється відносинам Франції з Європою і США), «Foreign Affairs» (публікується Радою з міжнародних відносин, діяльність якого спрямована на поліпшення розуміння зовнішньої політики США та міжнародних відносин), «Harvard International Review» (аналізує важливі події в міжнародних відносинах, залучаючи вчених і політиків до обміну думками), «The National Interest» (консервативне американське видання, публікується Центром ім.Ніксона, який аналізує політичний «порядок денний» і прагне впливати на суспільні дискусії з питань пріоритетів США у світі), «Presidential Studies Quarterly» (публікується некомерційним і незалежним центром вивчення інституту президентської влади; охоплює всі аспекти президентства США), «The Washington Quarterly» (видається Центром стратегічних і міжнародних досліджень; аналізує глобальні стратегічні зміни та їх наслідки для державної політики).

Методологія дослідження  була заснована на діалектичному  підході, системному аналізі та синтезі, які надають можливість всебічно дослідити досліджуваний предмет дослідження. Основний акцент був зроблений на порівняльному методі, заснованому на вивченні французьких і американських матеріалів для більшої наукової об'єктивності.

Наукова значимість бакалаврської  роботи полягає в тому, що в ній  проаналізовано взаємини США і Франції, виявлено основні суперечності і зони згоди у військових, політичних та економічних аспектах.

Матеріали роботи можуть бути використані в науково-дослідницькій  діяльності і при підготовці лекційних  курсів та навчальних матеріалів з історії міжнародних відносин, історії Франції і США у вищих навчальних закладах, а також при вивчені курсу «Зовнішня політика країн Європи», «Зовнішня політика США».

Апробація роботи. Основні  положення та висновки бакалаврської  роботи відображені в публікаціях та апробовані у наступних конференціях: V Всеукраїнська науково-практична конференція молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність», VІ Всеукраїнська науково-практична конференція молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність», V Всеукраїнська науково-практична конференція «Особливості інтеграції України в світовий економічний та політико-правовий простір», Дебют: доповіді студентів за результатами участі у Декаді студентської науки – 2010, VІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Особливості інтеграції України в світовий економічний та політико-правовий простір», Дебют: доповіді студентів за результатами участі у Декаді студентської науки – 2011.

Структура. Бакалаврська робота складається з вступу, двох розділів, висновків та додатків. У першому розділі автор розглядає головні аспекти зовнішньої політики Франції та місце Сполучених Штатів Америки у зовнішній політиці Франції. Особлива увага приділяється нормативно-правовій базі двостороннього співробітництва держав. У другому розділі розглядаються економічні сторони взаємодії, аналізуються умови кооперації та робляться висновки тенденцій у зовнішній економіці країн. Також автор аналізує суть протиріч у білатеральних відносинах та аналізується їх вплив на відносини країн у цілому.

РОЗДІЛ 1.

РОЛЬ ФРАНКО-АМЕРИКАНСЬКИХ  ВІДНОСИН У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ  ДОКТРИНІ ФРАНЦІЇ У ПЕРІОД ПРЕЗИДЕНТСТВА Ж. ШИРАКА

З кожною зміною президента у Франції знову постає питання  про спадкоємність у зовнішній  політиці. Історія П'ятої республіки свідчить про переважання наступності над змінами, оскільки ні інтереси Франції, ні союзницькі зобов'язання не змінюються зі зміною президента, однак нові риси, відзначені печаткою особистості і темпераменту президента, завжди більш показові.

З точки зору міжнародної політики Франції прихід до влади Ж. Ширака – не просто зміна президента. У 1995 р. до влади після 21-річної перерви повернулися голлісти, і тому мова могла йти про реванш голлістської дипломатії. Відомий політичний коментатор А. Дюамель зазначив, що у зовнішньополітичному стилі Ж. Ширака утвердилися «інстинкт волюнтаризму і смак до різноманітності». Що стосується волюнтаризму, то у внутрішньополітичному плані його прояви були сильно обмежені млявим економічним зростанням і високим рівнем безробіття, тому він проявився головним чином на міжнародній арені. У цьому знайшли своє відображення і прагнення подолати дипломатичну пасивність останніх років правління Міттерана, і особистий темперамент нового президента, і голліська традиція [24, с. 66-67].

Що стосується різноманітності, то до традиційних  французьким геополітичним перевагам  додалася активність в Азіатсько-тихоокеанському  регіоні (АТР). Як і за де Голля, Франція  знову розвернулася обличчям до ізольованого Китаю.

До середини 90-х років стало очевидним, що міжнародна ситуація, на якій будувалася планетарна роль Франції в роки П'ятої республіки, пішла в минуле. Цього не можна сказати про французькі амбіції. П. Боніфас, видатний французький міжнародник, зауважив з цього приводу: «Не можна бути президентом Французької Республіки, понад те, голлістом, не маючи чіткої і високої ідеї ... про ту роль, яку Франція повинна грати в світі. Будь-який президент Франції з кінця другої світової війни мав зіткнутися з дилемою, до яких меж просувати співпрацю з нашими партнерами, не ризикуючи втратити власну автономність? До яких пір співпраця служить збільшенню поля діяльності країни і коли воно починає його обмежувати?»[24, с. 69].

Будуючи свою зовнішню політику, французьку дипломатію переслідувала  серія невдач: її ініціативи буксували, здавалося, вона починала втрачати вагу на міжнародній арені не тільки на користь могутніх США, але і на користь Німеччини. Прагнення президента зберегти міжнародну стабільність і зовнішньополітичні позиції Франції в умовах розвалу Ялтинсько-Потсдамської геополітичної системи накликали на нього звинувачення у консерватизмі, в прихильності віджилому світопорядку, що давало привід говорити, що «Париж відстав на одну війну». Саме в цьому дорікали Міттерана його політичні супротивники або недоброзичливі спостерігачі. Зовнішня політика Міттерана, настільки успішна в роки першого президентства, все більше потрапляла під вогонь критики.

1995 рік — час приходу до влади президента Ж. Ширака, був відзначений певною стабілізацією міжнародної обстановки, підірваної бурхливими подіями 1989-1991 рр.. Стало очевидним, що США залишилися єдиною наддержавою, хоча вони ще продовжували утримуватися від зовнішнього втручання, особливо в європейські справи. У той же час Росія — інший важливий партнер глобальної дипломатії Франції минулих десятиліть — продовжувала переживати період, який у Франції лояльно називали "перехідним". Один з головних векторів французької політики — європейське будівництво — зберіг своє значення. Але політика інтеграції була ускладнена слабким економічним зростанням і намітився євро скептицизмом населення. Все більшу економіко-політичну вагу придбали в очах французької дипломатії Китай, Японія і Південна Америка. Франція, як і раніше була стурбована процесами близькосхідного врегулювання і зростанням ісламського фундаменталізму, а також положенням в Африці, де тривали громадянські війни, економічний застій і політична нестабільність. Цей несприятливий фон ускладнював зовнішньополітичні перспективи нового президентства, тим більше що останні роки правління Міттерана були відзначені падінням активності французької дипломатії і невдачею ряду її ініціатив.

Особисті якості Ж. Ширака, здавалося, були покликані подолати несприятливі обставини та надати новий імпульс французької зовнішньополітичної активності. Оточення Ширака робило упор на такі його риси, як простота в спілкуванні, відсутність формалізму, людська теплота, рішучість і активність, які повинні були контрастувати з образом минулого президента, до кінця життя на бувшого імідж "старого мудреця, кілька відстороненого від суєти". Натиск і динамічність Ж. Ширака, його непередбачуваність з недоліків могли перетворитися на переваги. Якості, завдяки яким Ширак виграв президентські вибори — наполегливість, безстрашність і волюнтаризм, лягли в основу його зовнішньополітичної стратегії. З перших кроків на цьому терені діяльність лідера голлістів була відзначена особливими рисами, що відбили його особистий стиль. Першою відмітною рисою цього стилю є те, що Ж. Ширак надає виняткового значення особистим контактам, що робить його дипломатію схожою на "міжнародну виборчу кампанію", в якій особиста симпатія до кандидата відіграє велику роль, ніж оцінка його політики. У цілому, це відповідало тому духу зовнішньої сердечності і дружби, який встановився між керівниками провідних світових держав після закінчення холодної війни, в роки швидкого потеплення відносин Заходу з новим керівництвом СРСР. Проте Ф. Міттеран і "без краватки" залишався в рамках коректних, доброзичливих, але офіційних відносин.

Ж. Ширак прагне поставити на службу французьким зовнішньополітичним інтересам свої хороші відносини з державними лідерами, причому не тільки з Єльциним, Колем, Шредером, Клінтоном та Мейджором або Блером, але і з президентами латиноамериканських і африканських держав.

Друга відмінна риса зовнішньополітичного стилю Ж. Ширака полягає в поєднанні доленосних та принципових дипломатичних кроків (наприклад, в ядерній області або у відношенні НАТО) з прагматичними і конкретними діями, спрямованими на забезпечення економічних інтересів Франції. Ж. Ширак бачить прямий зв'язок між економічним здоров'ям країни та розширенням її впливу в світі. Ця ідея лежала в основі зовнішньополітичних позицій Великобританії, США та Німеччини протягом, принаймні, останніх півтора століття, але в дипломатичній культурі Франції ідея величі країни і її дипломатичної гідності погано поєднувалася з активним просуванням економічних інтересів. Так було і при Міттерані. Відомо, що в 1964 р. де Голль після зустрічі з японським прем'єром заявив, що замість політичного діяча він зустрів торговця транзисторами. Коли ж Ширак вирушає до Японії, він не гребує проштовхувати інтереси французьких виробників літаків або швидкісних поїздів і заявляє, що завданням Франції є подвоєння експорту в Азію і потроєння експорту в Японію.

П. Боніфас вважає, що стиль Ширака характеризується "скоріше оптимізмом волі, ніж песимізмом розуму", його колега Д. Моїзі відзначив "гарячий, прямий, часом по кілька безладний активізм" французького президента. У 1995 р. здавалося, що завдяки темпераменту, в тій же мірі, що і розрахунку, новий президент прагнув порушити встановлений status quo, який, врешті-решт, зумів нав'язати його попередник.

Голліст А. Жюппе, який очолив кабінет міністрів після виборів 1995 р., приступив до своїх обов'язків з повною свідомістю труднощів, що стоять перед французькою зовнішньою політикою: «Ми віддаємо собі звіт в тому, що наступне двадцятиріччя стане періодом переходу, потрясінь, може бути навіть конвульсій . Наше завдання полягає в тому, щоб намагатися привнести в нього більше права, більше порядку, поменше насильства і, особливо, поменше зброї масового ураження. Я завжди вважав, що Франція повинна бачити світ таким, яким він є, але що вона не повинна приймати його таким, який він є» [26, с. 15-16].

Відповідаючи  на звинувачення на адресу надто амбітною політики Франції, А. Жюппе заявив: "Франція  здатна домогтися результатів, які  дуже мало співвідносяться з простою  арифметикою її могутності" і  визначив три основні зони зовнішньополітичної активності країни:

- Європу, тобто  її безпосереднє оточення;

- Сферу її  світової відповідальності, де особлива  роль відводиться діалогу з  Росією та США; 

- "Сферу співробітництва  і уподобань", тобто Середземномор'є  і Африку.

Ці напрями  в цілому були традиційними для зовнішньої політики П'ятої республіки. Як вже було зазначено, в плані різноманітності Ж. Ширак додав до них АТР.

Зовнішньополітичні  методи Ж. Ширака також вписувалися у голлістську логіку: «Якщо ви боїтеся, що вас не почують через вашу слабкість, говорите голосніше». Так ви зможете змінити співвідношення сил на свою користь. Для французів розрив між декларативною політикою і реальною вагою не обов'язково є свідченням відсутності реалізму.

А. Жюппе займав пост міністра закордонних справ в уряді Е. Балладюра з 1993 до президентських виборів 1995 р., що забезпечувало наступність зовнішньополітичного курсу нового уряду.

Навпаки, перебільшені амбіції можуть сприяти поліпшенню національних позицій на світовій арені. На користь цього переконання  свідчить, зокрема, поведінка де Голля в 1943-1946 рр..

З початком свого президентства Ж. Ширак активно взявся за вирішення вузлових міжнародних проблем. І першою його турботою було підтвердження ядерного статусу Франції. Він відновив ядерні випробування, припинені Міттераном, і запропонував сусіднім країнам європеїзувати французькі сили ядерного стримування, прагнучи тим самим надати новий імпульс автономної європейської оборони, а також наполягав на принципово новому підході до вирішення югославської проблеми. Подібні вольові дії змусили світ заговорити про Францію і повинні були сприяти збереженню за нею статусу держави з світової відповідальністю. Така тактика демонстративних кроків була особливо характерна для перших років перебування Ж. Ширака при владі. Але з самого початку, а особливо в кінці 90-х років волюнтаризм французького президента вступав у суперечність зі зміненими міжнародними умовами, що змушувало французьку дипломатію давати «зворотний хід». Зокрема, глобальне засудження відновлення ядерних випробувань у Тихому океані змусило Ж. Ширака скоротити терміни їх проведення числа вибухів до шести замість восьми, передбачених у цій серії. У 1999 р. російський напрямок французької дипломатії було поставлено під питання через різких заяв Ж. Ширака з чеченської проблеми. Знадобилося два роки, щоб подолати відповідну відчуженість нового російського президента і відновити франко-російський діалог на найвищому рівні.

Іншим обмежувачем  зовнішньополітичного волюнтаризму президента стало розтягування на п'ять років (1997-2002 рр..) «cспівіснування» з урядом лівих сил на чолі з соціалістом Л. Жоспеном. Прем'єр-міністр зажадав собі повноважень в дипломатичній області, яку волів бачити сферою «розділеної» відповідальності, в той час як голліська традиція звикла бачити зовнішню політику і оборону сектором виняткової відповідальності президента. Слід зауважити, що далеко не завжди це обмеження діяло на благо. Дипломати, аналітики і громадська думка Франції сходяться на думці, що співіснування позбавляло французьку політику необхідної динаміки й ініціативності, особливо на її європейському напрямку. Аналізуючи скромні результати французького головування в ЄС у 2000 р., Т. Де Монтбріаль заявив: «Сьогодні Франція скута тривалим співіснуванням, несумісним із здійсненням справжнього міжнародного лідерства» [26, с. 50-52].

Слід погодитися з висновком Ф. Шарійона щодо факторів формування сучасного зовнішньополітичного курсу Франції: «Реальність часто диктує більший прагматизм тим, хто приймає рішення, ніж тим, хто спостерігає. Вона складається з цілей, пріоритетів, але також і з меж » [26, с. 61]. Відповідно до особливостей двох політичних сил, що змінюють одна одну при владі, після відходу Ф. Міттерана ці межі, як правило, більше приймаються до уваги соціалістами, ніж голлістами.

Не Франція  в якості направляючої керівної сили в Західній Європі, а Франція разом  зі своїми союзниками і в згоді  з головними тенденціями світової політики — ось гідна роль, за яку ратували з середини 90-х років соціалісти.

П. Боніфас — автор вищезгаданої брошури «Чи є ще Франція великою державою?» — попереджав, що еліксир з написом: «Прагнення до могутності» слід «вживати помірно». «Просторікування на стару тему про необхідність підтримувати наш ранг, що одночасно і суперечить темі занепаду, і доповнює її, хоч скільки-небудь реалістичному спостерігачеві здаються часто просто смішними. Вони тільки підсилюють сприйняття Франції, просоченої забобонами, сили відстояти власні егоїстичні інтереси. Непомірна демонстрація могутності послаблює її. Істинна перевага полягає в реалізмі» [26, с. 58]. З усіх французьких лідерів останнього десятиліття найбільш сміливе висловлення в тому ж дусі дозволив собі колишній прем'єр-міністр Л. Жоспен. Під час свого візиту до Єрусалиму в березні 2000 р. він заявив: «Я хотів би, щоб Франція не перебільшувала свого значення на міжнародній арені» [26, с. 69]. Патріотичний тижневик «Маріанна» обрушився з різкою критикою на прем'єр-міністра, його оточення з лівих інтелектуалів і на лібералів, яких підозрює в схожих думках. Це означає, — пише автор статті, що для них «голлізм вже помер». Заяву Жоспена він розцінив як визнання безсилля Франції чинити серйозний вплив у процес близькосхідного врегулювання і, в більш широкому сенсі, зберігати активну незалежну позицію всередині НАТО, що було продемонстровано під час косовської кризи. Компенсацією могутності і проявом «реалізму», на думку «Маріанни», є звернення до моралізаторської риториці і у випадку з Косово, і тоді, коли Франція вирішила очолити «хрестовий похід» проти Австрії у зв'язку з перемогою Хайдера. Критикуючи скромність прем'єр-міністра, автор нагадує, що занепад Франції після другої світової війни не міг перешкодити де Голлю боротися за утвердження провідної світової ролі країни. Сенс цього нагадування в протиставленні двох підходів до зовнішньополітичної стратегії Франції. З них двох голліська стратегія Ж. Ширака ближче до традиційної французькій політиці могутності, ніж «реалізм», запропонований новим соціалістичним керівництвом.