Особливості функціонування адміністративної економічної системи

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ 
 

КАФЕДРА "ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ТА ФІНАНСИ" 
 
 

КУРСОВА РАБОТА 
 

з дисципліни "Політична економія"

Тема: Особливості функціонування адміністративної економічної системи

Студентки Малютіної Софії В’ячеславівни

Курсу I Групи Еп 17-б Інституту Економіки Менеджменту та Права в Будівництві

Спеціальність Економіка Підприємства

Керівник  
 
 

Допущено до захисту " "  201_ р.

Рецензент    

                                                        (підпис) 

Захищено за оцінкою     "    " 201_ р. 
 

Макіївка, 201_

ЗМІСТ 

ВСТУП 

     У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи  важлива роль належить державі. Держава упродовж усієї історії свого існування разом із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувало певні функції у сфері економіки.

     Виникає дилема - з одного боку, неконтрольовані  ринкові процеси руйнівні для економіки і суспільства, тому ринкова економіка більш ніж будь-хто інша, потребує державного регулювання, з іншої -  неминучість регулювання ринкової економіки постійно народжує спокусу директивного рішення багатьох економічних проблем. Проте найчастіше результат такого «адміністративного» рішення обертається лише видимістю подолання кризових економічних ситуацій. Отже, завдання полягає в тому, щоб знайти оптимальну міру і найбільш ефективні форми державного регулювання економіки, які, не руйнуючи її ринкову природу, в той же час забезпечили максимальну ефективність.

     Мета  цієї роботи полягає в тому, щоб  спробувати дати відповідь на питання, що таке адміністративна економічна система, чи може в принципі вона бути ефективною і забезпечувати високий рівень життя громадян і розглянути особливості функціонування, основні риси і протиріччя командно-адміністративної системи.

     На  підставі сформульованої мети були поставлені наступні завдання: надати класифікацію економічних систем; розглянути поняття адміністративної економічної системи і основні принципи її функціонування; дослідити історичні умови появи адміністративно-командної економічної системи; проаналізувати особливості планової організації народного господарства в СРСР; проаналізувати її достоїнства і недоліки.

     Методи  дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. У ході написання роботи використовувалися методи вибіркового дослідження.

     Інформаційною базою дослідження є підручники з дисципліни, конспект опорних лекцій, інформація зі спеціальних наукових економічних видавництв, та ресурси всемірної мережі Інтернет. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ 

1. Поняття економічної системи

     Більшість економістів характеризують економічні системи як форми господарювання за формою власності на засоби виробництва  і за способом координації та управління економічною діяльністю.

     Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці, політології, політиці. Проте в його трактуванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис), сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні. [2, c. 15]

     Первіснообщинній  системі, господарствам рабовласників  і феодалів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип організації  виробництва і координації економічних зв'язків, коли люди виробляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних виробничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, традиції та звичаї.

     Окремі  вияви натуралізації економіки  існують і в наш час у  вигляді автаркії — господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спрямованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв'язків зі своїми партнерами. За деякими оцінками, в середині XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві у країнах, що розвиваються, працювало близько 50—60% населення. Однак у сучасному суспільстві переважають зовсім інші економічні системи.

     Люди  у своєму житті дуже часто використовують термін «система», а економісти відповідно – «економічна система», однак мало хто досить чітко розуміє, про що в цьому випадку мова йде. Питання простій: що «системного» у системі, у чому її суть? Саме цей стан справ сформував ситуацію, у якій автори вітчизняних видань пишуть про «системи», дають їхню класифікацію, але виявляється, що вони говорять про різні речі. Звідси виникають серйозні різночитання й зовсім непорівнянні класифікації, серед яких неможливо виділити найбільш кращі, їх навіть неможливо зрівняти один з одним, тому що відсутнє загальна підстава для порівняння, на якім можна було б їх провести. Хтось (наприклад, німецький економіст Ф. Аркуш) класифікує економічні системи по «галузевій ознаці» і виділяє п'ять їх різновидів, хтось (К. Маркс) їх класифікує по «способу виробництва» і виділяє три види, хтось ( марксисти-ленінці) - по класових відносинах в «суспільно-економічних формаціях» і виділяє п'ять видів, але вже інших, не таких, як у Ф. Аркуша, і т.д. Усі ці розбіжності - через невизначеність у згаданих концепціях, не визначене саме поняття «економічна система». З цього я й почну. [10, c. 61]

     Системність надає об'єкту «цілісність». А ціле, у свою чергу, - це не просто сукупність частин. Людина - це не сукупність рук, ніг, тулуба, голови, внутрішніх органів і т.п. Якщо все перераховане звалити в купу, людину ще не вийде, потрібно ще їх певне з'єднання, якась «конструкція», конструктивна ідея, яка додасть зазначеної сукупності «цілісність». Причому ця цілісність не губиться, навіть якщо якісь елементи із системи забрати: людей без руки, наприклад, теж людей. Інакше кажучи, для того щоб сформувалася система, мало одних її елементів, необхідно ще щось, що об'єднає їх цілком певним чином. І це не якийсь «додатковий елемент», а деяке «властивість», яке з'явиться в результаті «правильного з'єднання» наявних елементів. Дана властивість так і називають – «системна властивість». Звідси можемо сформулювати й визначення: система - це сукупність елементів, з'єднаних таким чином, що в цієї сукупності з'являється властивість, відсутнє в кожного елемента окремо. У жодного елемента даного властивості ні, а якщо їх з'єднати «правильно», з'являється ця властивість. Звідки воно з'являється і як, поки чи навряд кому достеменно відомо, учені використовують у цьому випадку поняття «синергетичний ефект». Я не буду глибшатися в тонкощі даного феномена, це не входить у рамки моєї роботи. Констатую тільки факт, що «системність» системі надає «правильна» (тобто певна) організація елементів і виражається вона (системність) у появі певного «системної властивості», яке й відрізняє одну систему від іншої. Наприклад, піаніст і піаніно на концерті - система із двох елементів. Зверніть увагу, що ні в піаністові, ні в піаніно не має нічого спільного, а от якщо їх «з'єднати» певним чином, з'являється те, чого не було ні там, ні там, - музика.

     «Економічна система» відрізняється від інших систем у першім наближенні своєю системною якістю, яку ми розглянули вище, а саме – «вигодою». Інакше кажучи, економічна система - це система, що приносить комусь вигоду. Вигоду ж її одержувачі здобувають, як ми бачили це в попередній главі, у процесі перерозподілу економічних ресурсів між економічними суб'єктами. Цей перерозподіл може відбуватися по - різному: за допомогою угод, наказами держави, за допомогою застосування збройної сили й т.п., але це однаково перерозподіл ресурсів. Звідси сформулюємо й визначення: економічна система - це форма перерозподілу економічних ресурсів на певній території, що приносить вигоду економічним суб'єктам.

     Економічні  системи можуть виникати всього двома  способами: або «природнім» образом (як говорять – «знизу»), у ході нормального історичного розвитку суспільства, або силовими методами («зверху») у ході радикальних політичних перетворень (державні перевороти, революції, війни й т.п.), як це було, наприклад, у Чилі часів Піночета, або в Росії більшовицького періоду. І залежно від політичного режиму, що знову формується, держави перерозподіл ресурсів здійснюється або в ході вільної економічної діяльності громадян, що вирішують проблеми власної вигоди самостійно, «на свій розсуд», або вольовими приписаннями державних органів, які нав'язують своє бачення «вигоди» для населення країни. Звідси формуються й три критерії класифікації економічних систем: історичний, по якім системи діляться в послідовності їх природного формування й відмирання; «товарно-продуктовий» критерій, по якім системи діляться залежно від тієї частки, яку серед продуктів виробництва займають товари, тобто продукти, призначені для вільної торгівлі між економічними суб'єктами; національний критерій, по якім системи діляться залежно від того, які самі громадяни, яка специфіка їх національної культури. [7, c. 124] 
 

2. Структурні  елементи економічної системи

     Структурними  елементами в будь-якій економічній  системі виступають: 

     1. Продуктивні сили, які включають предмети праці, засоби праці,  науку, інформацію, робочу силу,  їх рівень визначається рівнем розвитку науки і техніки під впливом НТП, професійною та кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технічним потенціалом, розвитком інформаційних технологій тощо.

     2. Соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на певній формі власності на засоби виробництва. Власність характеризує відносини між людьми щодо присвоєння засобів і результатів виробництва. Відносини власності є визначальними у структурі економічної системи, оскільки вони зумовлюють соціально-економічну специфіку даного суспільства. По-перше, вони визначають, хто реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на чию користь розподіляється суспільне багатство; по-друге, вони визначають поділ суспільства на класи і соціальні групи, лежать в основі диференціації суспільства на багатих, середніх і бідних, оскільки багатство розподіляється відповідно до вкладених ресурсів, їх розмірів; по-третє, вони показують, хто має економічну владу і керує суспільством; по-четверте, вони значною мірою визначають систему економічних інтересів та специфіку економічних суперечностей, що виникають у різних господарських суб'єктів.

     3. Техніко-економічні   відносини,   які   визначаються   рівнем розвитку техніки і технології та характеризують поділ праці і взаємовідносини   людей  у   процесі   виробництва.   Вони   є матеріально-речовим  змістом  виробництва  і  передбачають існування певних форм та методів організації праці на рівні окремих підприємств.

     4.  Організаційно-економічні  відносини  -  це  відносини,   що стосуються    встановлення    ефективних    форм    організації економічних зв'язків між підприємствами, які проявляються у процесах спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва.

     5. Господарський механізм — це сукупність форм, методів та систем управління господарством на макрорівні на основі використання   економічних   законів,   економічних   важелів, правових норм та інституційних утворень.

     6.  Тип економічних зв'язків між господарськими суб'єктами. Цей елемент показує, яким чином переважно встановлюються економічні зв'язки: або через систему цін і ринків, або через адміністративно встановлені структури, або через довгострокові угоди, що укладаються між партнерами.

     Ці  елементи певною мірою присутні у кожній економічній системі. їх специфіка якраз і визначає суть певного типу економічної системи. [10, c. 96]

     У праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ в 1986 році в Токіо, відомий японський економіст Наохіро Амая сформував суть основних форм управління, притаманних тій чи іншій економічній системі. Зокрема, він виділяє «модель Рікардо», основу якої складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави; «проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між частками держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх змінність, рухливість. [2, c. 84]

     Сучасна економічна теорія визначає два критерії приналежності до певного типу економічної системи:                                                            

     1) форма власності на засоби  виробництва;

     2)  спосіб координації дій економічних суб'єктів.

     За  цими критеріями виділяються такі типи економічних систем:

     1.  Традиційна економіка.

     2.  Ринкова економіка вільної конкуренції.  

     3. Командна економічна система.  

     4.  Змішана економічна система.                                                        

     5.  Перехідна економічна система.

     Як  правило, ці два критерії взаємообумовлені і передбачають один одного. Наприклад, за державної форми,власності має  існувати Централізоване планування як основний механізм координації економічних  суб'єктів, а дрібна приватна власність передбачає ринковий механізм регулювання. Хоч можна навести і деякі винятки, зокрема економіку фашистської Німеччини та югославський ринковий соціалізм. У Німеччині за умови переважання приватної власності існувала тоталітарна система, спрямована на підготовку до війни, а в Югославії за радянської влади допускалася приватна власність та ринкові стосунки в сільському господарстві.

3. Класифікація економічних систем

     Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового реформування їх економіки.

     Командне  господарство характеризується:

     1) одержавленою суспільною власністю  практично на всі матеріальні  ресурси;

     2) централізованим регулюванням економіки  на основі державних директив  і планів;

     3) централізованим розподілом матеріальних  ресурсів між підприємствами;

     4) одержавленням робочої сили: централізованим  вирішенням питань підготовки  і використання працівників окремих професій на підприємствах, у регіонах; застосуванням примусових методів активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР — наявністю навіть таких архаїчних типів експлуатації людини людиною, як античний («табірна економіка», де в окремі періоди радянського режиму експлуатувалася праця 11—14 млн чоловік, або 25% зайнятих у галузях матеріального виробництва) і кріпосницький («казармена економіка» для 35 млн селян та близько 3 млн спецпоселенців), як наслідок — відсутністю матеріальної заінтересованості більшості працівників у результатах своєї праці;

     5) централізованим регулюванням виробленого  національного продукту, встановленням  обов'язкових співвідношень і  основних народногосподарських  пропорцій; 

     6) існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

     Отже, суспільне виробництво регулюється  з єдиного економічного центру, який ототожнюється з державою та її управлінським  апаратом. Останній бере на себе всі  повноваження верховного власника засобів  виробництва. [6, c. 48]

     Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівартості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо.

     Однак все це не вирішує основної економічної  суперечності командної економіки  — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників  засобів виробництва і дійсним  економічним привласненням окремими представниками суспільства — державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають здобуття доходів без будь-якого зв'язку з результатами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи застосовують економічні страйки.

     Поступово стає очевидним, що подальше функціонування виробництва й існування суспільства  в цілому неможливі без реформування економічної системи у напрямі  її демократизації, насамперед шляхом індивідуалізації і персоніфікації відносин власності.

     «Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основними принципами є:

     1. приватна власність на матеріальні ресурси і вироблену продукцію;

     2. свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників — у виборі сфери діяльності, придбанні матеріальних ресурсів, наймі робочої сили, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпорядженні ними;

     3. особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб'єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

     4. конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

     5. господарські ризики:

     а) загальноекономічного характеру, які  можливі внаслідок поточної господарської  ситуації у країні та окремих галузях;

     б) політико-правового характеру, зумовлені  діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйками тощо;

     в) виробничого характеру на рівні  підприємств;

     г) комерційного характеру як результат  зміни господарської кон'юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

     6. ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

     Отже, ринкова економіка не потребує спеціального керівного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ресурси, а це означає мінімум державного втручання. [9, c. 310]

     Суто  ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. В чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

     Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному — законами держави. Економічними функціями держави при цьому є:

     1) підтримка конкуренції і вільного  підприємництва шляхом створення  необхідної правової бази та  захисту ринку від можливих  проявів монополізму;

     2) розподіл доходів на основі  принципів ринкової економіки—за  власністю на ресурси (матеріальні  і трудові) при одночасному державному регулюванні нерівності розподілу економічними методами (через трансфертні виплати, систему оподаткування, регулювання цін, контроль за доходами і т. ін.);

     3) забезпечення повної зайнятості;

     4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

     5) реалізація програм економічного  зростання;

     6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з  урахуванням зовнішніх чинників  та ін.

     Проте змішані економічні системи окремих  країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

     Економіка узгоджень. Останнім часом багато хто із зарубіжних учених звертають увагу на соціально-економічний розвиток у напрямі від ринкової економіки до змішаної, а далі — до економіки узгоджень.

     Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень: з питань політики заробітної плати — в Данії; споживчого попиту — в Норвегії. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв'язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки.

     Найбільш  очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються  рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Таким самим чином між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

     У переговорах беруть участь:

     а) політичні формування — громадські комісії і комітети, які створюють для формулювання проблем і рекомендацій щодо здійснення необхідних заходів;

     б) наукові організації — інститути, які вивчають зміст об'єкта переговорів;

     в) організації з проведення переговорів  — постійні чи сформовані у разі потреби;

     г) арбітраж — приватні або напівгромадські інститути, які займаються розв'язанням спорів і накладанням санкцій у разі порушення узгоджень.

     Моделі  змішаної економіки та економіки  узгоджень часто називають «соціальним ринковим господарством». Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі конкурентного ладу.

     Термін  «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мирної. Однак з часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку і було реалізовано у 50-х роках. [1, c. 543]

     Основними елементами сучасної структури соціального  ринкового господарства вважають:

     1) конкурентний лад, заснований на приватній власності на засоби виробництва;

     2) ринок як координуючий механізм  і регулятор господарської діяльності;

     3) домогосподарства та фірми (промислові, сільськогосподарські, торговельні,  банківські та ін.) як основні  господарюючі суб'єкти;

     4) принципово нову роль держави,  яка забезпечує і контролює  загальні умови нормального функціонування  ринкового господарства, сприяючи  зменшенню соціально-економічної  нерівності різних суспільних  груп за допомогою грошово-фінансової  стабілізації, певної політики у сферах оподаткування, ринку праці, освіти, соціального страхування і т. ін.