Особливості граматичної категорії іменника французької мови

«Особливості граматичної категорії іменника французької мови»

Курсова робота

                                                ЗМІСТ

Всуп ……………………………………………………………………...4

Розділ 1.  Іменник, як частина  мови та його функції………….......6

1.1.  Історичний розвиток іменника ……………………………………7

1.2.   Функції іменника…………………………………………………..8

1.2.1.  Морфологічні функції іменника…………………………………8

1.2.2. Синтаксичні функції іменника…………………………………..12

Розділ 2. Граматичні категорії  іменника…………………………..14

2.1. Категорія роду іменника…………………………………………...15

2.1.1. Засоби вираження роду іменника……………………………….15

2.1.2. Рід в іменниках, що позначають  назви істот…………………...20

2.1.3. Рід в іменниках, що позначають  назви неістот ………………..21

2.2. Категорія числа іменника………………………………………….23

2.2.1. Засоби вираження числа іменника……………………………....23

2.2.2. Семантика форм  числа іменника………………………….........25

Висновки ………………………………………………………………..28

Список використанних  джерел…………………………………...….29 

                        ВСТУП            

    Наша робота присвячена  вивченню грматичних категорій  іменника  французької мови. В  ній  ми розглянемо питання,  які пов'язані з особливостями  цих категорій, функціями та  способами їх вираження. Актуальність цієї теми полягає в тому, що граматичні категорії іменника – дуже важливі для практичного оволодіння мовою. Ускладнює цю тему  те, що вона не піддається логічному осмисленню, а також розбіжність числа та роду між французькими та українськими іменниками. Потрібно від-значити, що питання про категорію роду у французькій мові часто стає предметом суперечок між ученими. Граматичні категорії іменника  відіграють важливу роль у висловленні думок та  при побудові речень. Більш глибоке вивчення даної теми може допомогти в практичному оволодінні французькою мовою.

    Мета нашої роботи проаналізувати граматичні ознаки іменника  французької мови. Виходячи з цього, перед нами постають наступні задачі: вивчити природу граматичних ознак іменників французької мови; виявити особливості і фактори, що впливають на граматичні ознаки іменників французької мови;розповісти про актуальність цієї теми.

    Об’єктом  нашої роботи є граматичний устрій французької мови, предметом, відповідно, – граматичні ознаки цієї мови.

    Предмет дослідження нашої роботи – граматичні ознаки іменника французької мови.

    Під час виконання  нашої роботи були використані  наступні методи: вивчення та дослідження граматичних категорій іменника французької мови, спостереження та порівняння  змін,  яких вони зазнали протягом історичного розвитку мови.

    Наша робота складається  з вступу, двох розділів, чотирьох  підрозділів, висновків та списку  використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ІМЕННИК, ЯК ЧАСТИНА  МОВИ                            

    Іменник – самостійна частина мови, що означає назву предмета і відповідає на питання хто? що?, та є однією з двох головних частин мови. Він виступає як найважливіший засіб номінації: позначення предмета, явища здійснюється насамперед за допомогою іменника або словосполучення з іменником, у якому останній виступає в ролі опорного слова. Як частина мови іменник виділяється на підставі трьох ознак: семантичної, морфологічної та синтаксичної.

У семантичному аспекті іменники позначають субстанції, тобто істот, предмети, речовини, а  також якість, дію, стан. Відмінність  іменника від прикметника чи дієслова полягає в способі подання  якості або дії. Слова long, jouer у мовленні підпорядковані найменуванню предмета, якому приписується дана якість або  дія: un long chemin, les enfants jouent. Іменники позначають ті ж якості та дії як самостійні предмети думки, так що вказівка на носія дії або ознаки виражається  залежним словом: la longueur du chemin; les jeux des enfants.

Морфологічними  категоріями іменника є рід і  число. Вони відображають класифікацію об'єктів та їх кількісну характеристику.

Первинні  синтаксичні  функції іменника –  функції підмета та додатка.Загалом  він може виступати в ролі як головних, так і другорядних членів речення. У французькій мові, на відміну від української, кожний іменник повиннен бути визначений за допомогою детермінатива.  До детермінативів відносяться артикль та займенникові прикметники. Це службові слова, які супроводжують іменник у реченні й виражають його граматичні категорії.

    1.1. Історичний розвиток іменника

    В латинській мові граматичні категорії іменника — рід, число та відмінок виражалися за допомогою відмінникових закінчень.

    На першому етапі розвитку індоєвропейских мов  рід іменника в уявленні  людей  виражав поділ усіх предметів на активні (істоти, явища природи) та пасивні. В мові цей поділ відобразився в утворенні двух різних  за  морфемними показниками  груп слів:  іменники, що позначали “активні” предмети мали загальний рід, а іменники, що позначали  “пасивні” предмети — сердній рід. З розвитком мови  цей поділ  втратив свою актуальність. Поступово зросла роль закінчень. В цих умовах відбулося  відокремлення  іменників, основа яких закінчується  на голосну ( а, і ), це стало  базою для формування третього роду  - жіночого. Утворення жіночого роду відбулося через  внутрішні   причини мови [ 1; 18 ].

    В  пізній латинський період в  системі відмінюваня відбулися  дві істотні зміни: спрощення   її стуктури та парадигм.  Ці  зміни  являються завершенням   процесів,  які почалися ще  в класичній  латинській мові  та пов’язанні з поступовим  зникненням   середнього роду.

    Перехід іменників середнього роду в чоловічий та жіночий  був зумовлений аналогічними та фонетичними факторами. Загалом відмінювання проіснувало у французкій мові  до кінця XIII ст. та зникло в  XIV ст. В історії розвитку способів граматичного оформлення синтаксичних функцій іменника з’явився  диалектичний закон заперечення заперечення. Старофранцузька система відмінюваня, перейняла пізньолатинську, занадто узагальнену структуру парадигми (протиставлення підмета не підмету). Між цим в мові поступово розвинувся новий спосіб граматичного оформлення синтаксичних функцій іменника, який заперечував старофрапцузьку систему та відновив співвідношення форм та синтаксичних функцій іменника.

    До новофранцузького періоду нова система в мові затвердилась остаточно. Завершивши розвиток по спіралі, вона повернулася до класичного латинського статусу, однак на більш високому, синтаксичному структурному рівні [ 4;16 ].

     1.2. Синтаксичні та морфологічні функції іменника

     1.2.1. Морфологічні функції іменника

     Іменник в різних морфологічних значеннях може відноситись до різних груп (підкласів). Змінюючи своє значення, він може переходити з одного підкласу в інший. За змістом і граматичними особливостями розрізняють наступні іменники: загальні та власні, назви істот та неістот, конкретні та абстрактні, злічу вальні та незлічувальні, авто семантичні та синсемантичні(відносні), предметні та речовинні.                                     

     Загальні та власні іменники. Іменники позначають клас об'єктів: мова не могла б існувати, якби для кожного об'єкта потрібно було б мати власну назву. Однак, у мові є й індивідуальні позначення – власні назви.                Загальні іменники є узагальненою назвою ряду однорідних предметів (людей, тварин, речей, явищ тощо).Наприклад: un ami, un écolier, unetable.

    Власні  іменники – індивідуальні назви  одиничних предметів чи осіб, що виділяються з ряду однорідних. Наприклад: le Louvre, Lille, Paris.

Проміжне  положення між загальними та власними іменниками займають

одиничні  іменники (noms uniques), що позначають одиничні об'єкти (soleil, lune, ciel) [ 2;13 ].

 Іменники назви істот і  неістот. Іменники назви істот позначають живих істот, наділених здатністю самостійно рухатися, виконувати дії, відчувати. У французькій мові існують особливі суфікси, що утворюють назви істот: назва діяча (danseur, lecteur), професії (pharrnacien), дитину дорослої особини (lionceau, aiglon), жіночий рід (danseuse, lectrice). Іменники назви істот мають наступні  граматичні властивості:

а) категорія роду в них дуже важлива, вона вказує на рід істоти; вони можуть змінюватись за формою роду без зміни загального 
значення слова: ouvrier, -ere; acteur, -trice;

    б)вони  заміняються певними формами  займенників - питальних(qui?), відносних (de qui), особовиих (a lui, de lui);

в) вони можуть виконувати функцію підмета при перехідному дієслові, 
неістоти в цій функції виступають рідше (в такому випадку дієслово приймає метафоричний характер);

г) вони поєднуються з дієсловами та прикметниками, що позначають 
дії, стани й властивості саме одушевлених об'єктів. Наприклад: dire, manger, dormir, décider, mort, vivant, fatigué і т.п. Використання цих слів з неживими іменниками пов'язане зі зміною їхнього значення.

    Проміжне  положення між іменниками назвами  істот та неістот займають  іменники, що позначають сукупність  людей або тварин. Такими є  назви груп людей: classe, troupe, détachement; організацій та установ: municipalité, gouvernement; збірні іменники: humanité, bourgeoisie [ 7; 15 ].

     Конкретні та абстрактні іменники. Конкретні іменники виражають поняття, що утворені шляхом узагальнення властивостей подібних предметів дійсності. Абстрактні іменники виражають поняття, що утворені шляхом відволікання властивості від її реального носія. У цьому випадку іменник вказує на щось таке, що, як субстанція, реально не існує. Наприклад: un vieux, une belle – конкретні імена; la vieillesse, la beauté, l'аttеntе – абстрактні. Абстрактні іменники вказують на якість, ознаку, дії конкретних об'єктів. Конкретні іменники характеризуються в кількісному відношенні відносно розміру (deux arbres, un grand arbre, beaucoup de voyageurs), абстрактні   можуть   характеризуватися   з погляду інтенсивності, повноти, тривалості (une grande beauté, line longue attente).

Конкретні іменники, як і власні, можуть самостійно називати об'єкти

Наприклад: С'еst un chat; Voilà un arbre. Абстрактні зазвичай позбавлені цієї здатності й часто синсемаитичні. Вони іменників не можуть самі по собі, без вказівки на носія ознаки, позначати об'єкти. Не можна сказати: С'étаіt une arrivee, але: l'аrrіvéе de qn.

    Злічувальні та незлічувальні іменники. До злічувальних іменників належать конкретні предметні іменники, істоти та неістоти (chien, table), a також неодиничні власні назви. До незлічувальних іменників відносяться: а) іменники, що позначають предмети єдині у своєму роді (одиничні загальні та власні назви); б) іменники, що по-значають недискретні об'єкти (речовинні, збірні)  та абстрактні.

Злічувальні іменники, на відміну від незлічувальних, можуть мати форму множини (без зміни значення) та приєднувати всі види артикля (крім часткового).

    Автосемантичні (незалежні) та синсемантичні (відносні) іменники. Перші означають об'єкт, незалежно від іншого, другі – у зв'язку з іншим об'єктом. Наприклад, слово garcon автосемантичне, воно самостійно може позначати в мовленні особу певного віку та роду (Je vois un garcon. Quel est ce garçon?). Слово fils синсемантично, відносно, воно означає дану особу лише по її зв'язку з іншим (не можна сказати: Je vois un fils, але тільки Je vois le fils de qn). До синсемантичних слів належать іменники, що позначають: а) родинні чи інші відносини між людьми (рèге, mère, voisin, sosie); б) частини тіла (tete, bras); в) частини предмета (le toit d'unе maison); г) узагальнюючі слова (catégorie, type, exemple de qch) і деякі інші. Вони проявляють особливості в синтаксичному плані, оскільки частіше, ніж інші іменники, вимагають використання залежних слів, або, при відсутності останніх, присвійних або вказівних детермі-нативів: С'еst le рèге de Louis; С'еst son рèге.

    Дискретні та недискретні іменники. Дискретні  іменники позначають об'єкти, які характеризуються цілісністю. До таких належать всі живі істоти (homme, chien, voyageur) та предмети, (table, ballon, plume). Вони не можуть бути поділені без порушення їх специфіки. Сукупність однорідних дискретних об'єктів містить в собі безліч окремих екземплярів. Їх можна полічити [ 8; 20 ].

Недискретні іменники (noms de matière) позначають речовини, недискретні об'єкти, що не мають цілісності (pain, sable).

 При порушенні  цілісності такі предмети не  втрачають своєї суті. Недискретні  об'єкти не можна  перелічити, але можна виміряти обсяг, вагу, простір і т.п. Наприклад, п'ять  стільців або собак, але кілограм  хліба, кубометр піску, гектар  землі. 

    Проміжне  положення між предметними й  речовинними іменниками займають  збірні іменники, які множину  об'єктів представляють у вигляді  одинини. Якщо предметні та  речовинні іменники об'єктивно  обумовлені властивостями самих  позначуваних об'єктів і тому  у французькій та російській  мовах збігаються, то збірність  – категорія суб'єктивна, вона  залежить від точки зору мовеця  на предмет. Наприклад: на деревах пожовкло листя(збірність) та на деревах пожовкли листи (множинність). Ми говоримо: кошик з горіхами, але – кошик з полуницею. Не випадково при переході від однієї мови до іншої збірність може поступатися місцем множині та навпаки, багато збірних іменників, властивій одній мові, відсутні в іншій (наприклад: дітвора, студентство, біднота, що не мають еквівалентів у французькій мові та branchage, pierraille, що не мають еквівалентів в українській мові).

 Іменник  може переходити з однієї групи  в іншу: з абстрактних у конкретні  (beauté «краса» → «красуня»), з  речовинних у предметні (fromage «сир»  → «голова сиру»), з істот   у неістоти (Corot → un corot) і т.п.  Прийняття ознак іншої групи  називається семантичною транс-позицією  або рекатигорізацією.

    1.2.2. Синтаксичні функції іменника

     У реченні іменник приймає  синтаксичну форму, виконуючи  функцію певного члена речення.  Синтаксична форма утворюється:  а) наявністю прийменника й  артикля; б) місцем іменника  стосовно інших слів. У зв'язку  із цим розрізняються: 1) безприйменникова й прийменникова форма іменника, що відповідають певним функціям. Наприклад: II tient ce livre a la main (прямий додаток). II tient beaucoup a ce livre (непрямий додаток); 2) артикульована та неартикульована форма. Наприклад: Le grand poète Mistral a rénové la langue occitane (підмет); Grand poète, Mistral a rénové la langue occitane (прикладка); 3) препозиція та постпозиція. В залежності від місця іменника до дієслова розрізняють підмет і прямий додаток (Pierre voit Paul), стосовно до іншого іменника - обумовлене та визначення. Наприклад: déjeuner-débat, pause-déjeuner.

    Іменник  – найбільш поліфункціональна  частина мови: він може вико-нувати  будь-які функції і при цьому  не переходити морфологічно в

 іншу  частину мови.

    Серед  функцій іменника розрізняються  первинні та вторинні.

Питання про  те, які функції іменника варто  відносити до первинних, викликало  суперечні думки в лінгвістиці. Деякі вчені (наприклад,        Ш. Балі) вважали, що до них відноситься  тільки функція підмета. Однак речення  має структуру не тільки N + V (вираження  стану або характеристики суб'єкта): (Петро читає. Петро – студент), але й структуру Ni + V + N₂ (вираження відносин між двома або більше субстанціями, вплив однієї субстанції на іншу): Петро читає книгу; Петро дружить з Іваном. Тому не тільки підмет, але й додаток повинин мати субстантивний характер і виражатися предметним іменником. До первинних функцій відносяться всі ті, в яких має бути слово, що позначає субстанцію. У своїх первинних функціях іменник замінюється тільки займенником. У вторинних функціях іменник втрачає значення

 предметності  й може бути замінений прикметником, дієсловом чи  прислівником.

                       Первинні функції іменника:

1) підмет (будь-який   іменник); 2) прямий додаток (будь-який іменник) і непрямий (зазвичай -  іменники - назви істот); 3) додаток, що виражає відношення (приналежність та ін.): Et sur ce  il, éclaboussa les bottes vernies d'un passant; 4) іменна частина присудка, що виражає ідентифікацію суб'єкта: II est le directeteur de cette usine; або його класифікацію: Mouron fut nommé président; 5) прикладка з іденти-фікуючим або класифікуючим значенням: Son père, Philippe Mouron, professeur de chimie à l'Eсоlе Normale était rnort jeune; 6) обставина місця з предметним значенням: Rentrons dans la rue, dit Gavroche; 7) обставина часу, що виражає абсолютний час: La nuit, l’aspect changeait;звертання: Est-ce vous, mon commandant?

                           Вторинні функції іменника:

 1) іменна частина присудка, що характеризує суб’єкт: C’est un vrai enfant; 2) означення: un cheval de course; 3) обставина способу дії. У цій функції звичайно вживається абстрактний іменник:  parler  avec véhémence; 4) обставини причини, умови, мети, які звичайно утворю-ються шляхом згортання підрядного речення. У цих функціях звичайно вживаються віддієслівні іменники. Наприклад: Aussi, malgré le bon accueil que cet Espagnol avait fait a Victor Marchand et à ses soldats, le jeune officier se tenait-il constamment sur ses gardes (=bien que l'еsраgnоl 1'eùt bien accueilli) [ 11; 19 ].

РОЗДІЛ 2. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ІМЕННИКА

     Іменник у французькій мові  має категорії роду та числа.  Морфологічні засоби вираження  цих категорій у сучасній мові  значною мірою стерті, особливо  в усному мовленні. Нерідко поза  контекстом і використанням   службових слів рід і число  іменника не виявляються. Так,  вимовлене без речення, слово  [livrə] не виявляє свого роду та числа (це може бути un livre, une livre, des livres). Однак, у ряді випадків рід і число закономірно виражаються фонетичними змінами  в усному мовленні: напр. [animal - animo], [uvrije - uvrijerl і т.п. Незважаючи на нерегулярність морфологічних ознак, у загальній системі французької мови значення роду та числа можуть виражатися у звуковій формі слова.

    У  багатьох граматиках категорія  детермінації (визначеність/ невизначеність) розглядається як одна з морфологічних  категорій іменника, поряд з родом  і числом. Однак, значення детермінації  виражене не морфемами в іменнику, а особливими службовими

словами –  артиклем і іншими детермінативами, які в склад іменника не входять. Подібно до того, як синтаксична  функція іменника може бути виражена морфологічно (наприклад, відмінками в  україській мові) або синтаксично (прийменниками  у французькій), так і детермінація може бути виражена морфологічно або  синтаксично.

    В іменниках, що позначають людей і частину тварин, переважно більшість, свійських, рід вмотивований і розрізняється залежно від статі: un homme — une femme; un fils — une fille; un acteur — une actrice;un coq — une poule; un chat — une chatte. Такі іменники можуть уживатися як у чоловічому, так і в жіночому роді.

    2.1. Категорія роду іменника

    На відміну від української мови у французькій є тільки два роди  чоловічий (masculin) і жіночий (féminin). Рід українських і французьких іменників не завжди збігається. Наприклад: ніж —un couteau, стіл — une table, стіна — un mur. Категорія роду у французькій мові виявляє велику своєрідність, особливо в плані вираження. В теоретичній граматиці має особливої форми для розрізнення статі та існує в мові лише в одному роді, un corbeau — ворон, ворона; une souris — миша. Якщо буде потреба до них можна додати слова mâle або femelle: un moustique mâle — самець комара та un moustique femelle — самка комара. У неживих іменників —une affaire, une fête, un verre, le pain — рід не вмотивований і є чисто формальним установленням. Ці іменники вживаються тільки в одному роді.

    2.1.1. Засоби вираження роду іменників

    В  письмовій та усній формах  французької мови засоби вираження  роду іменників мають значні відмінності. Насамперед кількісно: багато іменників, що мають специфічні форми вираження роду в письмовому мовленні, втрачають їх в усному: employé - employée [ãplwaje].

 Але   більш істотні якісні розбіжності.  У письмовому мовленні рід  має більш узагальнену форму  вираження: переважна більшість  слів ж. роду мають закінчення е, що є обов'язковим, якщо іменник має співвідносну форму ч. роду.

    Для  утворення ж. роду використовують  наступні засоби:

а) провідний спосіб — аглютинація (додавання е): étudiant — 
étudiante, ami — amie. Її можуть супроводжувати орфографічні

ускладнення: подвоєння кінцевої приголосної (lion — lionne).

До аглютинації  можна віднести також використання  суфікса — 

- esse:   poete— poetesse;

    б) флексія: зміна форми суфіксів (actif — active; acteur — 
actrice ; paresseux — paresseuse) або форми основи (roux — rousse ; fou — folle);

Найбільш  уживані суфікси чоловічого роду: age, eau, ment, isme, ier, teur.

Найбільш  уживані суфікси жіночого роду: ance, ence, aison, ison, sion, tion, ure, ture, tude, ade, ée, esse.

    в)  аналітичний прийом — незмінюваність  іменника, коли рід 

передаєтся  у формі пов'язаних з ним слів, насамперед артикля:

le/la secrétaire; un/une élève. Такі іменники називаються noms épicènes 
(спільного роду);

 г) супплетивізм (використання іменником різних основ):

un homme — une femme; un père — une mère; un oncle — une tante; un mari — une femme; un garçon — une fille;un coq — une poule; un bœuf — une vache;un frère— une sœur; taureau — vache. etc.

    В  усному мовленні відбуваються  зміни цих прийомів і приналежність  конкретних іменників до того  або іншого типу. Так ami - amie в  усній формі мови відносять  к прийому «в» (аналітизм), що  тут є ведучим. Форма partisane утворена  від partisan у письмовому мовленні  шляхом аглютинації е, в усному її варто віднести до внутрішньої флексії (зміна звучання основи).

 В  усному мовленні показники роду  розпадаються на дві великі  групи:

I. Показник роду не входить в основу іменника, утворючи особливу морфему — суфікс роду. Тип écolier — éсоlièге. Через морфологічну зміну суфікс може злитися з основою, так що рід виражається зміною основи. Так, суфікс [ã - an] виділяється в Persan - Persane  ( < Perse); але не виділяється в faisan - faisane.

II. Показник роду не утворює особливого суфікса, але може розглядатися як частина основи або флексія. Тип chat — chatte.  

 Характерною  для мови є опозиція форм  типу chat - chatte [ſa- ſat]   одержала   таку   інтерпретацію:

     а) ж. рід утворюється  від ч. роду. Таким чином відбувається  в письмовій мові, де форма  ж. роду маркірована формантом е, що додають до форми ч. роду. За аналогією деякі автори вважають, що в усному 
мовленні ж. рід утворюється від чоловічого, але тільки шляхом додавання приголосного. Однак, кількість цих приголосних різноманітна, використовуються вони нерегулярно та нерівномірно.

Як відзначив А. Мартине, ніщо у  формі ч. роду не передбачає форму

ж. роду. Дійсно, [etydjã] дає [etydjãt], але [marſa] — [marſãd].

Все залежить від форми суфікса  або самого кореня.

б) в усному мовленні не ж. рід утворюється від ч. роду, а чоловічий від жіночого — шляхом відкидання або заміни кінцевої приголосної.

Морфологічно маркірованою часто виявляється форма ч. роду. Нерідко в ж. роді ми виявляємо форму основи, що властива всім 
словам даного типу, тоді як у ч. роді — ізольовану, окрему форму, що більше ніде не зустрічається. Наприклад: veuf і veuve (veuvage), époux і épouse (épouser, épousailles).

    Правило, в якому йде мова про те , що ч. рід утворюється від жіночого шляхом відкидання приголосної, відповідає особливому положенню форми ч. роду в групі слів. Але й це явище неможливо трактувати як зовнішню флексію або зворотну аглютинацію через нерегулярність явища: неможливо передбачити, не знаючи особливостей даної основи, яким чином вона має бути перетворена при переході до ч. роду: [vœv] дає [vœf],  [luv] — [lu],   a [elεv] залишається без змін.

 в)  в усній формі один рід не  утворюється від іншого, але для  вира- 
ження цих граматичних значень використовуються різні форми 
однієї основи. Формально цей прийом можна віднести до внутрішньої флексії, що відрізняється від внутрішньої флексії інших мов тим, що має місце не заміна голосного, а додавання або заміна приголосного. Однак це додавання не може вважатися аглютинацією, тому що  елемент, який ми додаємо, не є специфічним носієм даного значення. Наприклад, морфеми [es] – -esse або [in] – -ine виступають як показники ж. роду. Про [v] або [t] (veuve, chatte) цього сказати не можна. Остання інтерпретація більше переконлива, через те, що чергування основ використовується й в інших областях французької морфології , в тому числі для словоутворення.

Через нерегулярність морфологічних засобів вираження  роду, та, особливо, через їх ослаблення в усному мовленні, була висунута така думка, що рід іменника виражається  через узгодження з прикметником, дієсловом і, особливо, за допомогою  детермінативів. В деяких граматиках артикль визначається як службове слово, що виражає рід і число іменника. Але тут виникають наступні питання:

     а) справжній вплив елементів і,  особливо, детермінативів у визначенні роду іменника;

     б) здатність французького іменника вказувати на рід своєю формою.

Що стосується першого питання, то дослідник французького розмовного мовлення А. Соважо відзначав, що роль детермінативів у вираженні  роду  (і  числа) французького іменника  перебільшена . Артиклі та детермінативи мають загальні форми роду: а) перед словами, що починаються з голосного (в усній формі): l'іllustrе rnaison, l'іllustrе personnage; mon ami, mon arnie; cet élève, cette élève; quel auteur? quelle action ? ; б) у множині, де детермінативи мають загальну форму для обох родів: les (ces) maisons, les (ces) murs; в) деякі (leur, plusieurs) взагалі не мають форми роду. Більш ніж у половині випадків елементи іменних груп не показують рід іменника, до якого вони відносяться. Це підтверджує, що  артиклі та детермінативи не  приймають участі в розпізнанні й тим більше у вираженні роду іменників. Особливо це стосується усного мовлення, де число показників роду в словосполучен-нях завжди менше, ніж на письмі. Наприклад, у фразі Cette employée est partie є три  показники роду в писемній формі, тоді як в усній - жодного.

 Що  стосується другого питання, то  відсутність чітких морфологічних  ознак роду приводить часто  до зміни й коливання у вживанні  роду іменників. 

 Однак  останні дослідження показують,  що в іменниках які позначають  назви неістот існує певний  зв'язок між родом і фонетичним  закінченням слова. Так, слова,  що закінчуються на приголосний  (крім, r, 1, j) звичайно ж. роду. 70,4% слів, що закінчуються на [õ], ж. роду, а на [jõ] —91 % . Зрозуміло, у значній мірі це пов'язано з тими чи іншими суфіксами. Але в цілому, у свідомості носіїв мови закінчення іменників пов’язане з певним  родом. Це свідчить про те, що інформацію про рід мовці отримують не з форм артиклів чи прикметників, що поєднуються з іменником, а з форми та значення самого іменника, а потім уже інші компоненти іменної групи узгоджуються з ним, якщо вони мають різні форми роду.

     У словосполученні preuve de dévouement étonnant і preuve de dévouement étonnante  форма прикметника  дозволяє розрізнити зміст.

Значення  категорії роду пов'язане з розрізненням іменників, що позначають істот чи неістот. В іменниках, що позначають істот, категорія  роду має істотне значення: вона відбиває розходження статі об'єктів. Такий рід у граматиках називають genre réel або naturel. В неістотах категорія роду асемантична: вона не вказує на якісь особливості даного об'єкта, а лише розділяє іменники на граматичні класи, особливості яких проявляються: а) в утворенні інших форм іменників (наприклад, множина на -aux утворюється тільки від слів