Особливості структурації ЛСП “dream” в сучасній англійській мові

ВСТУП

Вчені зазначають, що мрія – це акт уяви, при якому суб'єкт уявляє деякі майбутні події, настання яких він бажає. Вони можуть бути реальними, тобто такими, що справді можуть трапитись у майбутньому, або фантастичними, тобто такими, настання яких слід визнати практично неможливим. Мрія позитивно впливає на настрій суб'єкта, а також сприяє обдумуванню відповідного бажання, що може призвести до активізації діяльності щодо реалізації цього бажання. Тому реальна мрія корисна для настання тих подій, про які суб'єкт мріє [24, с. 75].

Іноді термін “мрія” розуміють ширше, включаючи сюди, наприклад, думки не тільки про майбутнє, а і про минуле. При певному широкому розумінні мрію можна ототожнити з такою фантазією, під час якої суб'єкт уявляє якісь події [19, с. 127].

Цікавим є факт, що в англійській мові поняття “мрія” позначається тим самим словом, що й поняття “сновидіння”: dream. Справді, сновидіння часто віддзеркалюють бажання, так само, як і мрії, але відрізняються тим, що гірше піддаються свідомому керуванню з боку суб'єкта, а також, як правило, сприймаються ним як реальність.

Тому це питання стало  досить цікавим для його дослідження. Сьогодні як і раніше теорія поля цікавить науковців. Огляд літератури останніх десятиріч, присвяченої розробці теоретичних питань лексичної семантики, зокрема лексико-семантичного поля, свідчить про постійний інтерес дослідників до принципів об’єднання лексем у різні лексико-семантичні угрупування.

У нашій роботі ми розглядаємо  лексико-семантичне поле (ЛСП) “dream” як одиницю лексико-семантичної системи сучасної англійської мови.

Актуальність  роботи зумовлена загальною спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень на виявлення розумових структур, що представлені різнорівневими мовними засобами. Тут набуває актуальності встановлення структурних та  семантичних  особливостей ЛСП “dream”, яке дозволяє з’ясувати розуміння англомовною спільнотою відповідного поняття.

Мета даної курсової роботи полягає у з’ясуванні структурних та семантичних особливостей ЛСП “dream” в сучасні англійській мові.

Об’єктом дослідження виступають лексичні одиниці (ЛО) на позначення поняття DREAM в сучасній англійській мові.

Предметом дослідження є принципи тематичного групування одиниць лексико-семантичного поля “dream” та особливості його ядерно-структурної організації.

Досягнення поставленої  мети потребувало вирішення таких  дослідницьких завдань:

1. розглянути засади вивчення ЛСП в сучасній лінгвістиці;
2. описати особливості ЛСП як одиниці лексико-семантичної системи мови з погляду сучасної лінгвістики;
3. з’ясувати лексичне значення слова dream, склавши синтетичну дефініцію лексеми dream за даними словників сучасної англійської мови;
4. окреслити особливості ядерно-периферійної організації ЛСП “dream” в сучасній англійській мові;
5. розробити тематичну класифікацію ЛСП“dream”.

Матеріалом дослідження слугували тлумачні словники сучасної англійської мови: Collins English Dictionary, Longman Dictionary of Contemporary English, Oxford Dictionary of English, з яких було відібрано 40 одиниць на позначення поняття DREAM.

Основним методом, який використовувався у курсовій роботі, є компонентний аналіз значення слова. Він був застосований для виявлення семного складу значень одиниць ЛСП “dream” і уможливив їх об’єднання за тематичним принципом (прийомом тематичних груп) та розподіл по шарам ядерно-периферійної структури.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання матеріалів та результатів роботи під час розробки курсу з лексикології сучасної англійської мови, при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт.

Дана курсова робота складається  зі вступу, двох розділів, загальних  висновків, списку використаних джерел. У першому розділі розглядається:

1. співвідношення поняття та мовного знака;
2. мова як системно-структурного утворення;
3. лексико-семантичні поля як одиниці лексичної системи мови;
4. особливості дослідження ЛСП у сучасному мовознавстві.

У другому розділі подається  синтетична дефініція лексеми dream як домінанту поля та ядерно-периферійно структура ЛСП “dream”, крім цього розробляється тематична класифікація одиниць ЛСП “dream”.

Розділ І. Теоретичні засади вивчення ЛСП в сучасній лінгвістиці.

1. Співвідношення поняття та мовного знака.

Зміст поняття становлять усі його елементи, які можуть бути виділені у вигляді окремих понять. Обсяг поняття – це всі інші поняття, для яких воно служить ознакою, головною їх частиною. Обсяг поняття А схематично можна подати так:

Аа, Ав, Ас, Аd, Ае…

За цією схемою, наприклад, поняття А («людина») буде родовим  відносно видових понять Аа («росіянин»), Ав («українець»). Ас («англієць») та ін. [42].

 Обсягом поняття іноді  називають множину предметів,  які мисляться за допомогою  даного поняття. Якщо визначається наявність обсягу поняття А, то це означає, що має визнаватись наявність понять, для кожного з яких воно є частиною змісту, відсутність їх означає відсутність і самого поняття А, бо без обсягу поняття бути не може [42].

Наведемо кілька визначень терміна «поняття».

Поняття – це думка, яка вказуванням на певну ознаку виділяє з універсуму й узагальнює в клас предмети, яким притаманна ця ознака [30, c. 87].

Поняття – це форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних  та істотних ознаках [29, c. 212].

Поняття – це думка, яка  фіксує ознаки відображуваних у ній  предметів і явищ, що дають можливість відрізнити ці предмети і явища від  суміжних з ними[8, c. 104].

Поняття як форма (вид) думки, або як мисленнєве утворення, є результат  узагальнення предметів деякого  класу і мисленого виділення  самого цього класу за певною сукупністю загальних для предметів цього  класу – і сукупність відмінних для них – ознак [5, c. 145].

Поняття – це форма мислення, яка є результатом узагальнення і виділення предметів деякого  класу за загальними та специфічними для них ознаками [13, c. 189].

Поняття – це форма мислення, в якій відображаються суттєві ознаки одноелементного класу чи класу  споріднених об’єктів[6, c. 167].

Отже, виведемо загальне визначення, поняття – це форма мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в їхній суперечності і розвитку; думка або система думок, що узагальнює, виділяє предмети деякого класу за визначеними загальними і специфічними для них ознаками [4, c. 218].

Усі перелічені визначення є дуже схожими, однак деякі з  них відображають поняття як думку. І дуже часто буває досить непросто для деякого класу явищ чи предметів  підібрати відповідне поняття, котре, з одного боку, охоплювало б процес конструювання, а з іншого – узгоджувалася  з усталеними нормами, традиціями, прийнятими як в суспільній, так і мовній практиці.

Поняття можуть позначатися  словами. Слово – матеріальна дійсність поняття. Поняття не може існувати інакше, як втілившись у слові. Слово виражає й закріплює певне поняття. При цьому, поняття й слово – не одне й те саме. Поняття є категорією мислення, слово – це категорія мови. Але як думка перебуває в нерозривному зв'язку з мовою, так і поняття органічно пов'язане зі словом [9, c. 228].

Поняття, закріпившись у  слові, постає потім як його значення. Тому з'ясування значення слова є  не що інше, як установлення того, яке  поняття виражає дане слово.

Одне й те саме слово може виражати не одне, а кілька понять і, отже, мати не одне, а кілька значень. Наприклад, під словом "гіпотеза" розуміють "форму мислення". А слово “коса” може позначати слова, однакові за звучанням, але різні за своїм значенням, які дістали назву омоніми. З іншого боку, існують синоніми – слова, близькі за значенням і різні за звучанням. Зазвичай наявність синонімів свідчить про багатство мови, адже вони відрізняються відтінками значення і сферами вживання [35, c. 145]. Зазначене свідчить про складні відношення, що складаються між поняттями і словами, що їх позначають.

Слід зазначити, що слово є одиницею мови  та має два боки – зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова – це мовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей [19, c. 285].

Ф. де Соссюр вважав, що мовні  знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю), змінність [14, c. 175-176].

Основні соціальні функції  мовних знаків:

- пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову);

- інформаційна, тобто за  допомогою мовних знаків передаються  відомості, знання від людини  до людини, від покоління до  покоління; 

- комунікативна, тобто  функція спілкування; 

- культурологічна (мовні  знаки, знакові системи є засобом  засвоєння національної та загальнолюдської  культури окремою людиною або  соціальною групою, засобом передачі  культурних традицій, особистого  та колективного досвіду, навичок,  умінь) [17, c. 152].

Перше, що привертає увагу  Ф. де Соссюра при аналізі знака – це умовність. Не викликає сумніву факт, що мова – це продукт історії, але у будь-який момент свого існування цей останній являє собою компроміс, на який погоджується розум, коли укладає угоду з певними символами, створює простір репрезентації. Будь-яка мова складається із певної кількості об’єктів зовнішнього порядку, які людина використовує як знаки. Лише тією мірою, якою даний об’єкт сприймається як знак, передбачає наявність мовної діяльності, він має право бути складовою частиною мови [26, c. 25-26].

Тому слід зазначити, що поняття і мовний знак пов’язані між собою. Враження від будь-якого матеріального предмету ми асоціюємо з іншими враженнями, що веде до утворення поняття, в якому предмети і явища дійсності відображаються в узагальненій абстрактній формі. Мовний знак слугує виразником поняття, уможливлює передавання думок, що складаються з понять, а також є одиницею мови.

2. Мова як системно-структурне утворення.

Однією з характеристик  мови вважається її системно-структурний  характер [28, c. 95]. При цьому існує проблема потрактування термінів “система” та “структура” в сучасному мовознавстві.

Вираз «система» мови інколи прирівнюється до  виразу «структура мови», і відповідно поняття   «системи» прирівнюється до поняття  структури. Багато лінгвістів прагнуть розмежувати поняття системи  і структури  стосовно мови. Інколи визначення системи мови  у одного автора виявляється схожим або збігається з   визначенням структури мови у іншого автора, те, що покривається поняттям структури в одному випадку, виявляється  розподіленим між поняттями  структури і системи в іншому випадку і так далі. Терміни “структура” і “система” застосовуються в мовознавстві нестійко і по-різному. У багатьох роботах взагалі легко замінюються і не диференціюються. “Структура” співвідноситься з елементами, формами, конструкціями мови і їх значеннями. Розходження в розумінні термінів «система» і «структура» спонукають ще раз звернутися до  розгляду цих понять в загальному вигляді й інтерпретації їх стосовно мови [25, с. 9-11].

Мова є система, і як системно-структурне утворення, вона має  невелику кількість елементів, які  можуть вступати у безліч комбінацій. І як система, вона має всі її атрибутивні  характеристики. Мови можуть відрізнятися одна від одної за ступенем складності синтаксичної структури сфери позначуваних об’єктів, завданнями, які можуть адекватно розв’язуватися [20, c. 236].

Слід зазначити, що відомими у мовознавчій науці є такі визначення понять як система і структура  стосовно мови загалом: система –  це внутрішньо організована сукупність елементів (одиниць) мови, пов’язаних стійкими відношеннями; структуру мови утворюють сукупності закономірних відношень між елементами (одиницями) мови, у яких вони перебувають чи в які вступають відповідно до їхніх функцій у мовленні [32, c. 252].

Під системою розуміється  сукупність взаємозв'язаних і взаємообумовлених елементів, які створюють складну єдність, що розглядається з боку елементів. А структура розуміється як склад і внутрішня організація єдиного цілого, такого, що розглядається з боку його цілісності [27, c. 298].

Структура мови формується за допомогою рівнів мови. Структура  мови – будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова – префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Найчастіше виділяють  чотири основних рівні мовної структури:

1. Фонетичний (фонологічний, або фонемний) – рівень одиниць звукової будови мови;
2. Морфологічний, або морфемний – рівень одиниць словотвірної і словозмінної структури слова – морфем, до яких належать корені – носії концепту лексичного значення і афікси (префікси, суфікси, закінчення та ін., які використовуються для творення нових слів мови або ж для творення граматичних форм певного слова у мовленні, при породження мовного тексту);
3. Лексико-семантичний, або лексемний – рівень одиниць лексикону, тобто лексичного складу мови (словника);
4. Синтаксичний, або синтаксемний – рівень комунікативних одиниць мови – речень, а також умотивованих темою і метою мовного повідомлення їх послідовностей – текстів.

Такий погляд на рівні мовної структури уперше сформульований французьким  мовознавцем Емілем Бенвеністом, проте  багатьма вченими заперечується  на тій підставі, що фонеми не є носіями  значення, а всі інші одиниці мають  свою семантику, тобто фонеми складають  план вираження і не є знаками, а морфеми, лексеми та речення  є одиницями плану змісту і  мають знакову природу. Однак  ієрархічний погляд на рівні мовної структури зовсім не означає, що одиниця  вищого рівня є простою сумою  одиниць нижчого рівня. На кожному  рівні з'являється і щось своє, якісно нове, що й виправдовує існування  цього рівня [21, c. 215].

Мову як системно-структурне утворення вивчають різними методами, методиками і дослідницькими процедурами  відповідно до того що аналізується –  рівні мови, її одиниці чи характер структурних відношень між ними. Так, із пари аспектів вивчення мовних явищ, що мають назви – синхронія  та діахронія, перший найбільше придатний до вивчення системно-структурних властивостей певної мови, оскільки передбачає опис мови у певний момент її розвитку, на противагу аспекту діахронії, який передбачає опис мови як процесу її розвитку з виявленням відповідних змін у її системно-структурній організації [32, c. 254].

Отже, мова є системно структурним  утворенням, яке включає в себе елементи, аспекти і відношення. Таке її розуміння полегшує дослідження  і опис мови, забезпечує побудову несуперечливої моделі такого складного, універсального засобу спілкування і пізнання, яким є людська мова. Елементи мови групуються, утворюючи більші структурні одиниці.

1.3. Лексико – семантичне поле  як одиниця лексичної системи мови.

Лексико-семантичне поле (ЛСП) – це термін, який застосовується в лінгвістиці найчастіше для позначення сукупності мовних одиниць, які об’єднані якоюсь загальною (інтегральною) лексико-семантичною ознакою;  іншими словами, тим, що має деякий загальний нетривіальний компонент значення.  Початково в ролі таких лексичних одиниць розглядали одиниці лексичного рівня – слова; пізніше в лінгвістичних працях з’явились описи семантичних полів, які також включали словосполучення та речення [3, c. 65]

Семантичною основою ЛСП  є система уявлень людини, про  об’єктивну дійсність, тому лексико-семантичне поле розглядається як основна структурна одиниця лексико-семантичної системи мови, яка може бути представлена у вигляді сукупності різних об’єднань слів і системи відношень між ними, що відбивають закріплене у свідомості носія мови осмислення світу та себе в ньому [7, с. 216].

Семантичне поле характеризується такими основними властивостями  як:

1. наявністю семантичних відношень (кореляцій) між словами, що його складають;
2. системним характером цих відношень;
3. взаємозалежністю та взаємообумовленістю лексичних одиниць;
4. відносною автономністю поля;
5. безперервністю позначення його смислового простору;
6. взаємозв’язком семантичних полів у межах всієї лексичної системи [16, c. 150-154]

Досить широко властивості  ЛСП виділила Чумак І.І.:

1. Семантичне поле утворюється за допомогою багатьох значень, які мають хоча б один загальний компонент (загальну семантичну ознаку). Цей компонент звичайно виражається архілексемою (гіперлексемою), тобто лексемою з найбільш узагальненим значенням.
2. В ЛСП виділяють мікрополя – семантичні об’єднання, члени яких пов’язані інтегральною ознакою, вираженою зазвичай домінантою мікрополя (ядерною лексемою). Зовнішню структуру мікрополя складає ядро та декілька областей, одні з яких можуть розташовуватися в безпосередній близості до ядра (ближня периферія), а інші на периферії мікрополя (дальня периферія).
3. Внутрішня структура поля розуміється як набір кореляцій, які пов’язують  семантичні одиниці (Кореляція в лінгвістиці, протипоставленість або зближення одиниць мови за певними властивостями (на всіх рівнях мовної системи)).
4. Для поля характерною рисою є взаємовизначеність елементів, яка виступає іноді у вигляді взаємозаміни цих елементів.
5. ЛСП не ізольовані один від одного. Кожне слово мови входить в певне ЛСП, причому найчастіше, внаслідок своєї багатозначності, не тільки в одне.
6. Одне семантичне поле може включатись в інше поле більш високого рівня [33, c. 132].

Розглядаючи ЛСП, варто зупинитись на його структурі. У структурі семантичного поля можна виділити такі частини  як:

• Ядро поля, що представлене родовою архілексемою спільною для певного лексико-семантичного поля чи тематичної групи – компонентом, навколо якого розгортається поле. Оскільки ядро є лексичним вираженням смислів, або семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи представником усієї парадигми;
• Периферія поля складається з одиниць, що є найвіддаленішими за своїм значенням від ядра. Вони деталізують та конкретизують основне значення поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у зв’язку з іншими семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цілісність мовної системи та її континуум (неперервність) [3, c. 87].

Отже, ЛСП складає група слів (словосполучень), яка об’єднана одним родовим значенням архілексеми. ЛСП містить в собі одиниці, які за своїм значенням знаходяться на різних “відстанях” від ядра поля (ближня і дальня периферія), і є самостійною одиницею лексикону, яка має свою структуру, ознаки та зв’язки між її елементами всередині та з елементами інших систем ззовні. Для з’ясування особливостей структури ЛСП та його зв’язку з іншими одиницями лексико-семантичної системи мови необхідно знати структури значень слів, що до нього входять.

1.4. Компонентний аналіз значення слова.

Для дослідження змістового аспекту значеннєвих одиниць  мови найефективнішим є компонентний аналіз [23, с. 55]. Він є системою прийомів лінгвістичного дослідження значення слова та вивчення його складових компонентів, які називаються семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами. За цими ознаками (компонентами) ЛО різняться між собою або об’єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які мають з нею семантичну спільність [1, с. 53-54].

Основи  компонентного  аналізу заклали американські антропологи У.Лаунсбері та Ф.Гудінаф. Поштовхом для його виникнення послужила методика опозитивного аналізу у фонології, розроблена М.С. Трубецьким, за якою шляхом протиставлення фонем виділялись їх ознаки. Згодом цю методику застосував Р.О. Якобсон у граматиці при описі відмінкових закінчень. Перенесена на вивчення лексичної семантики, ця методика отримала назву компонентного аналізу, що цілком обґрунтувано, оскільки на лексико-семантичному рівні компонентний аналіз суттєво відрізняється від подібного аналізу у фонології [41, c. 23].

Для компонентного аналізу  важливим є встановлення не тільки сем, і їх структурної організації, тобто місця і ваги кожної семи в компонентній структурі значення, оскільки простий перелік сем не дає вичерпного уявлення про смисловий зміст значення слова, який залежить також від структурної організації сем, їх способу групування, тобто від місця кожної семи в структурі значення тощо.

Не всі семи за своєю  природою і функціями є однаковими [12, c. 175]. Розрізняють такі види сем: класема, архісема, диференційна, інтегральна, ймовірна (потенційна) та градуальна семи.

Класема – найбільш узагальнена  за змістом сема, що відповідає значенню частин мови (предметність, ознака, дія  тощо), її ще називають категоріальною семою (наприклад: книжка – категоріальна сема “предмет”).

Архісема – сема, спільна  для певного ЛСП чи тематичної групи (наприклад: “хлопчик прийшов додому” – архісемою слова “прийшов” буде рух).     

Диференційна сема – сема, за якою розрізняють значення (наприклад: учень – той хто навчається в школі, чи вчиться якоїсь професії чи майстерності).

Інтегральна – сема, спільна  для двох чи більше значень (так, їхати, ходити, бігти мають інтегральну сему  «місце переміщення – земля», бігти і летіти – «одно спрямованість»; інтегральною завжди є архісема).

Ймовірна (потенційна) –  сема, яка не характеризує предмет, чи взагалі поняття, позначене аналізованим словом, а може виявлятися в певних ситуаціях (наприклад для слова блискавка потенційною семою буде швидкість).

Градуальна сема – сема, яка не представляє якоїсь нової  ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність  тієї самої ознаки, що є в інших  близьких за значенням словах. Так, скажімо, слова теплий, жаркий, гарячий протиставлені між собою градуальною семою: різняться ступенем вияву ознаки тепла [11, 57-56].

Компонентний аналіз є ефективним методом дослідження значення слів, об’єднаних в одну лексичну мікросистему за визначеною інтегральною змістовою ознакою, шляхом логічного зіставлення значень одиниць цієї мікросистеми за різноманітними змістовими параметрами (форма, колір, розмір і т.д.) з метою виявити диференціальні ознаки, які розрізняють значення поданих одиниць в межах аналізуючої мікросистеми.

Процес компонентного  аналізу розділяється на три етапи:

1. Побудова гіпономічної групи;
2. Виявлення диференціальних сем і параметру, за яким виділяють ці диференціальні семи;
3. Перевірка результатів аналізу [42].

І. Побудова гіпономічної групи:

Як відомо, гіпономія – одне з основних парадигматичних стосунків в семантичному полі – ієрархічна організація його елементів заснована на родо-видових стосунках: семантично однорідні одиниці включаються у відповідний клас найменувань. Слова, що відповідають видовим поняттям (наприклад, місяць, сонце, зірки)  виступають як гіпоніми по відношенню до слова що співвідноситься з родовим поняттям (небесне світило) і як когіпоніми по відношенню один до одного.

Гіпономічна група будується таким чином:

1)     береться  аналізоване слово, наприклад,  німб;

2)     виділяються його согіпоніми (якщо такі є) – ореол;

3)     виявляється гіперонім цих когіпонімів: сяйво.

ІІ. Виявлення диференціальних  сем:

Другий етап компонентного  аналізу полягає у виявленні диференціальних сем (смислових компонентів, що розрізняють значення когіпонімів) і параметру за яким виділяються ці диференціальні семи.

У разі відсутності у слова  когіпонімів, що досить характерно саме для метафоричних найменувань або абстрактних понять, диференціальна сема виявляється шляхом порівняння значень видового і родового найменувань відповідної гіпонімічної пари. Як приклад проаналізуємо значення слова hope (родове ім'я feeling):

ІІІ. Перевірка результатів  аналізу:

Третій етап компонентного  аналізу включає перевірку результатів аналізу. Один з прийомів перевірки був запропонований Т.П. Ломтєвим: якщо сума виділених в результаті компонентного аналізу сем дорівнює значенню проаналізованого слова, це свідчить про те, що аналіз проведений вірно[18, c. 137]. Наприклад: батько = один з батьків + чоловік.

До прийомів компонентного аналізу входить, зокрема, дефініційний аналіз, що є аналізом словникових визначень з метою виявити структуру значення слова (його компонентний склад) або відмінності в значеннях декількох (двох і більше) слів. Під час дефініційного аналізу використовуються переважно логічні дефініції, які складаються з двох частин: 1) ідентифікатора, який називає архісему; 2) конкретизатора, що називає диференціальну сему. Слід відмітити, що конкретизаторів в дефініції може бути декілька. Наприклад, якщо порівняти дві дефініції: 1) око (орган зору); 2) вухо (орган слуху). Дефініції відображають семний склад значень  слів (око = орган + зір, вухо = орган + слух), проте не містять (або не завжди містять) інформацію про семантичний параметр. Тому, слід відмітити, що дефініційний аналіз досить часто використовується як своєрідний, неповноцінний замінник (ерзац) компонентного аналізу [2, c. 48].

Отже, у компонентному  аналізі  дефініційний аналіз виступає як один з інструментів виявлення сем. А оскільки компонентний аналіз використовується й на практиці, то удосконалення методики виявлення й опису сем сприяє проникненню в семантичну природу слова, яка відображає знання, набуті людиною в процесі суспільної практики та її осмислення різних аспектів свого фізичного та духовного існування.