Овочевий комплекс україни

 

• з’ясувати чинники економічного зростання;
• охарактеризувати державне регулювання кон’юнктурних коливань;
• проаналізувати динаміку показників економічної кон’юнктури в Україні;
• дослідити характер циклічності української економіки;
• оцінити кон’юнктурну політику в Україні;
• визначити стримуючі фактори економічного зростання в Україні;
• запропонувати шляхи удосконалення державної  кон’юнктурної політики;
• обґрунтувати основні напрямки забезпечення сталого економічного розвитку.

Об’єктом дослідження е економічна кон’юнктура в Україні, а предметом – . кон’юнктурні коливання та економічне зростання в Україні.

У процесі дослідження  було використано такі методи, як аналітичний, наукове абстрагування, табличний, графічний, статистичний, порівняння, узагальнення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОН 'ЮНКТУРНИХ КОЛИВАНЬ ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

 

1. Сутність кон’юнктурних коливань. Теорії кон’юнктури.

 

Економіка України, так само як і економіка будь-якої іншої країни, розвивається неоднаковими темпами. Періоди прискореного зростання, що можуть бути достатньо довгими, чергуються із періодами призупинення темпів росту або навіть скорочення обсягів виробництва.

Загальна економічна рівновага – це певною мірою абстракція, ідеал економіки. В реальній дійсності відбуваються її порушення, тому розвиток економіки має циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку ХІХ ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва, відсутністю сформованого суспільного характеру виробництва у кожній окремій країні, навіть у країні з розвиненою ринковою економікою.

На етапі становлення  вітчизняної економічної науки  феномен циклічності розглядали та аналізували відомі українські вчені — М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, Я.Д. Іманштейн, В. Акуленко та багато інших. Серед відомих вітчизняних дослідників варто відзначити В. Гейця, Б. Панасюка, О. Білоруса, Д.Лук'яненка. Так, В. Гейцем проведений теоретико-емпіричний аналіз економічних циклів в Україні. Вченим встановлено, що економіка України характеризується асиметричністю ринкової рівноваги, яка викликана відсутністю структурних зрушень в економіці, низьким її інноваційним потенціалом порівняно з країнами Заходу, втратою макроекономічної конкурентоспроможності.

Вивченню економічних  циклів присвячені наукові праці  Б.Панасюка. Дослідник показав, що циклічність  властива країнам не лише з ринковою економікою, а й із командно-адміністративною, в тому числі Україні за часів СРСР. Роль антициклічного регулювання на загальнодержавному рівні та на рівні транснаціональних компаній досліджується в наукових працях О.Білоруса та Д.Лук'яненка.

Кон’юнктура – це сукупність умов, що склалися на ринку у певний момент часу. Таким чином, саме поняття «кон’юнктура» містить у собі сукупність взаємозалежних між собою умов, що визначають перехід з одного стану в інший.

Кон'юнктурні коливання  — це загальна форма руху національних господарств і світового господарства як єдиного цілого. Вона виражає нерівномірність функціонування різних елементів національного господарства, зміну революційних і еволюційних стадій його розвитку, економічного прогресу.

 Окремі питання  аналізу макроекономічної кон'юнктури  в Україні висвітлювались Й. Завадським, В. Поповою, І. Грабинською, Л. Возною, О. Бандурою.

У міру дослідження феномену циклічності виділяються всі  нові фактори, що обумовлюють його. До них відносять метеорологічні умови, психологічні помилки в оцінці кон'юнктури, створення нового промислового обладнання і нову техніку, розміри накопичення, банківські операції, механізм руху грошових доходів і підприємництво та ряд інших[8]. Все це дало підставу для класифікації теорій економічних циклів, яку найбільш повно представив у своїй праці «Економічні цикли» У. Мітчелл.

Американським економістом  виділяються наступні теорії економічних  циклів[21]:

1. Теорії, що зводять  економічні цикли до природно-фізичним  процесам. Ці теорії пояснювали  циклічність господарського життя  циклами сонячної радіації, зміною положення Венери щодо Землі, метеорологічними умовами. Характерним прикладом подібних теорій є теорія У. Гершеля, який обґрунтовував циклічність економічної діяльності змінами на Сонці, що викликає зміни в метеоумовах, а через них у врожайності і далі в цінах. Оскільки поява сонячних плям має циклічний характер (в середньому 11 років), то і господарське життя має цикли подібної тривалості.

2. Теорії, що зводять  економічні цикли до психологічних  причин, які створюють або сприятливу, або несприятливе середовище для господарської діяльності. На думку деяких економістів, коливання в масових настроях людей передує коливань в оптових цінах, впливають на прийняття рішень в економічній сфері. В основі даних теорій лежить помічений у суспільному житті факт, який вказує на періодичність зміни в суспільстві мотиваційних структур, творчої активності населення, соціальних настроїв. Циклічні зміни соціально-психологічної змінної, що охоплює «ступінь активності» населення, його заповзятливість, «оптимістичний погляд у майбутнє »та інші індивідуальні та соціально-психологічні устремління людей, визначають довгострокові цикли економічного розвитку.

3. Теорії, що зводять  економічні цикли до інституціональним  процесам. Суть циклічності, з  позицій даних теорій, полягає в тому, що економічні цикли виникають внаслідок змін господарських інститутів. Найбільший вплив на формування циклічного характеру економічного розвитку надає функціонування існуючих господарських інститутів.

Круг теорій, що пояснюють  природу економічних циклів функціонуванням господарських інститутів досить великий. Одні з них, зокрема теорія С. Коваля, побудовані на твердженні, що цикли виникають в силу технічних умов отримання грошових доходів. Коливання перспектив на отримання прибутку викликає коливання в капіталізації підприємств і умовному довірі, що в свою чергу породжує коливання перспектив на отримання прибутку. Організація грошового господарства така, що вона обумовлює коливання в розмірах замовлень з боку торговців, у виробництві готових виробів та сировини. Амплітуда цих коливань послідовно наростає в міру наближення до стадії виробництва сировини, і вона більше, ніж амплітуда коливань попиту, від якого прямо або побічно залежить стан ринку і всього господарства.

Інші теорії виходять з твердження, що цикли виникають через порушення рівноваги в процесах загального виробництва і споживання благ. Сприятлива торгово-промислова кон'юнктура веде до швидкого зростання промислового обладнання, пізніше до зростання випуску продукції і, в кінцевому рахунку, до падіння граничних цін попиту на споживчі товари. Наслідком цього є депресія, протягом якої зростання кількості промислового устаткування і продукції переривається. Врешті-решт, граничні ціни попиту на предмети споживання знову піднімаються, і починається новий період пожвавлення.

Численні дослідження  вчених Франції, Німеччини, США, Росії  були присвячені з'ясуванню самих основ  руху кон'юнктури та спробам його прогнозування. У 1894 р. російський економіст  Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1918), один з перших вітчизняних вчених-економистів, що здобув світову популярність, опублікував книгу «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчим впливи на народне життя », яка стала важливою віхою на шляху вивчення закономірностей ринкової економіки. У цій роботі він досліджував цілий ряд фундаментальних проблем, пов'язаних з циклічним розвитком капіталістичного господарства. Багато ідей Туган-Барановського про цикли, поєднанні стихійного і свідомого в економіці отримали розвиток у працях його учня - економіста зі світовим ім'ям Н.Д.Кондратьева (1892-1938)[12].

Найбільш глибока розробка концепції економічних циклів припадає на період між двома світовими  війнами і пов'язана в першу  чергу з працями учня М.І.Туган-Барановського - видатного вітчизняного економіста Н. Д. Кондратьєва, який опублікував у 20-ті роки роботи: «Великі цикли кон'юнктури», «Великі цикли економічної кон'юнктури», «Динаміка цін промислових і сільськогосподарських товарів ». Саме Кондратьєву належить заслуга створення першої систематичної концепції циклічних коливань економіки. Він висунув гіпотезу про механізм довгих циклів в економіці ( «великих циклів кон'юнктури» за його термінологією), зв'язавши їх не тільки з динамікою цін, але і з процесом накопичення капіталу, темпами зростання виробництва і динамікою інновацій, з постійним еволюціонування народного господарства. У подальших дослідженнях довгих хвиль, що виробляються послідовниками ідей Кондратьєва, особлива роль відводилася саме пункту, пов'язаного з динамікою інновацій. Прикладом можуть бути роботи австрійського економіста Й. Шумпетера.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, розквіт – кризою і депресією. Багаторічні спостереження  засвідчують, що циклічні коливання мають синхронний характер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених часових межах. Це дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку[11].

Економічний цикл – це сукупність постійних фаз національної економіки – розширення та скорочення обсягів виробництва. Його ще називають циклом ділової активності або кон'юнктурним циклом[22].

Економічний цикл являє  собою чергування піднесення і спад рівня ринкової активності протягом кількох років. Економічні цикли можуть відрізнятися один від одного за тривалістю й інтенсивністю, але всі вони мають одні й ті самі фази(рис.1.1).

Рис. 1.1 Графік фаз економічного циклу.

Визначальною фазою  економічного (промислового) циклу  є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий. Основними напрямами прояву економічної кризи є:

• перевиробництво товарів стосовно платоспроможного попиту на них;
• значне скорочення обсягів виробництва;
• падіння цін;
• дефіцит вільних грошових коштів, необхідних для платежів;
• біржовий крах і банкрутство підприємців;
• зростання безробіття;
• зниження рівня заробітної плати;
• спад рівня прибутку;
• масове знищення товарів, устаткування тощо;
• дезорганізація кредитної системи.

Криза змінюється депресією, характерними рисами якої є[27]:

• застій виробництва;
• низький рівень цін;
• незначний обсяг торгівлі;
• невисока ставка позичкового відсотка;
• ліквідація товарного надлишку

Наступними фазами промислового циклу є пожвавлення й піднесення. Як пожвавлення, так і піднесення характеризуються зростанням виробництва. Різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги виробництва перевершують до кризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:

1. Швидке зростання виробництва;
2. Значне підвищення товарних цін;
3. Скорочення розмірів безробіття;
4. Підвищення заробітної плати;
5. Кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками. Під час промислового піднесення попит на позичковий капітал починає обганяти пропозицію, що викликає зростання норми процента.

Ознаки пожвавлення:

1. розширення обсягів виробництва до маштабів докризового рівня;
2. зростання цін;
3. підвищення прибутку;
4. зростання зайнятості;
5. пожвавлення торгівлі;
6. посилення оптимістичних очікувань (сподівань).

Отже, кон’юнктурні коливання  – це зміни обсягу національного  продукту, зайнятості й доходів, що спричиняються піднесеннями та спадами  в багатьох секторах національної економіки. Вони є нерегулярними, і їх практично не можна прогнозувати з високим ступенем точності. У діловому циклі вирізняють чотири фази: піднесення, спад, вершину і дно.

 

2. Характеристика та чинники економічного зростання

 

Всезагальною, найважливішою  проблемою людства є забезпечення економічного зростання. Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

 Одна із головних  цілей макроекономіки – досягти економічного зростання. Основним в теорії економічного зростання є питання, яким чином можна збільшити обсяг валового внутрішнього продукту в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості.

Характер і динаміка економічного зростання країни є предметом найпильнішої уваги економістів і політиків. Проблеми економічного зростання  особливо гостро постали перед людством у ХХ ст.,але вони хвилювали і раніше.У перше про економічне зростання заговорили меркантилісти , а більш-менш предметно цю проблему поставив Ф. Кене. З точки етимології (походження) терміну зротання близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом.

Економічне зростання - стан, що характеризує зростаючу економіку. Це такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво і споживання, які перебувають у постійному русі, в динаміці.

Економічне зростання  – це збільшення обсягів реального  ВВП в одному періоді порівняно  з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.

Економічне постачання вимірюється двома взаємопов’язаними  способами:

1. Зростання реального валового внутрішнього продукту за певний період часу
2. Зростання обсягу валового внутрішнього продукту на душу населення за певний період часу. Як правило певний період дорівнює одному року.

Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють:

1. Низьке економічне зростання
2. Високе економічне зростання

Світовий досвід свідчить,що нормальними темпами економічного зростання є  річні темпи на рівні 3-5%.

Розрізняють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

1. Екстенсивний тип  економічного зростання - це розширення  виробництва на основі кількісного  збільшення його функціонуючих  факторів при збереженні попередніх  техніко-технологічних і кваліфікаційних  параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

2. Інтенсивний тип економічного  зростання (від французького слова  intensif-«напруга») - це розширення виробництва  на основі якісного поліпшення  його функціонуючих факторів  при вдосконаленні організаційно-економічних  відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробниц-тва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їх ефективність.

Для того щоб стимулювати  економічне зростання , підтримувати його темпи на стабільному і оптимальному рівні потрібно виділити і вивчити  чинники економічного зростання.  У макроекономіці розрізняють три групи чинників економічного зростання:

1.Чинники пропозиції - кількість і якість природних ресурсів (земля, корисні копалини, клімат і ін.), працездатного населення, наявність капіталу, рівень технології і т.д. Залежність економічного росту від цих чинників пряма.

2.Чинники попиту – це такі чинники, котрі підвищують сукупний попит суспільства на вироблену продукцію (заробітна плата, податкова політика держави, схильність населення до заощадження) і цим стимулюють її ріст.

3. Чинники розподілу  - розподіл природних, трудових  і фінансових ресурсів країни, що повинний бути організований  таким чином, щоб у більшому  ступені сприяти економічному  росту (приросту продукції, поліпшенню  її якості й удосконалюванню  виробництва).   

Але слід розрізняти здатність  до зростання і реальне зростання  по суті, для чого важливим є два  наступних фактори.

• Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.
• Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Фактори пропозиції і  попиту взаємопов’язані. Наприклад  безробіття уповільнює темпи нагромадження  капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки низькі темпи впровадження нововведень та інвестиції можуть стати головною причиною безробіття.

 Крім того чинники  економічного зростання поділяють  на прямі і непрямі.

До прямих чинників економічного зростання відносять:збільшення чисельності  робочої сили, нагромадження фізичного  капіталу, технологічний процес.

До непрямих чинників економічного зростання належать: податкова, цінова, зовнішньоекономічна політика держави.

Окремі чинники по-різному  впливають на економічне зростання:одні стримують, інші, навпаки, можуть його прискорити.

До чинників які негативно  впливають на економічне зростання і, відповідно, стримують його, належать:

1. Злочини у господарській діяльності;
2. Недобросовісне ставлення до праці;
3. Страйки;
4. Великі капіталовкладення в охорону навколишнього середовища;
5. Несприятливі погодні умови ( для сільського господарства ).

До прискорюючи або  позитивних, чинників економічного зростання  належать:

• сприятливі запаси природних ресурсів;
• сприятливі кліматичні умови;
• сприятлива соціальна, культурна ситуація в суспільстві;
• стабільність політичної системи.

Отже, економічне зростання є найбільш вживаним критерієм економічного розвитку. Для того щоб стимулювати економічне зростання, підтримувати його темпи на стабільному і оптимальному рівні потрібно виділити і вивчити чинники економічного зростання. 

 

1.3 Державне  регулювання кон’юнктурних коливань.

 

Кон'юнктурна політика – регулювання загальноекономічної ситуації в країні. Адже економічне становище будь-якої країни - кон'юнктура - зазнає постійних змін і коливань. Після періоду сприятливої, іноді кажуть "високої кон'юнктури", настає її спад (рецесія) з наступним занепадом (депресія), після чого може знову початися піднесення (у вигляді чи то пожвавлення, чи навіть бурхливої експансії). Боротьба з різкими перепадами кон'юнктури - чи не найскладніша з проблем, які доводиться розв'язувати уряду держави.

 Загальноекономічну  кон'юнктуру визначають чотири  передумови:

• розвиток економіки
• повна зайнятість
• стабільність цін
• зовнішньоекономічна рівновага

 

Уряд будь-якої країни має виявляти неабияку майстерність і навіть мистецтво, аби постійно домагатися усіх чотирьох названих передумов одночасно.

Найчастіше виділяють  два типи заходів держави, спрямованих  на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюється економічними агентами.

Політика стримування  – це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. вони застосовуються у тому випадку, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов’язкових резервів тощо(рис.1.2)[23].

          

 

 

 

 

Рис.1.2 Дія держави: ↑ – політика експансії, ↓ – політика стримування

 

Політика експансії  – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які  використовуються тоді, коли економіка  перебуває у фазі спаду. Збільшуючи рівень сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов’язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання. Однак антициклічне регулювання повністю не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.

За характером впливу на поведінку  економічних суб’єктів кон’юнктурна політика не є внутрішньо єдиною. За цією ознакою в ній виділяються:

• фіскально-бюджетна політика;
• грошово-кредитна (монетарна) політика;
• заходи прямого впливу.

Фіскальна, або бюджетно – податкова, політика держави –  це політика використання державних  податків та витрат (видатків) з метою  впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Засобами фіскальної політики –  державні витрати та податки  - використовуються для забезпечення повної зайнятості і стримування темпів інфляції.

Слід розрізняти дискреційну та автоматичну фіскальну політику.

Дискреційна фіскальна політика – це політика свідомого внесення змін у державні видатки і державні податки з метою регулювання національного виробництва, рівня зайнятості,контролю над інфляцією, тобто з метою прискорення економічного зростання.

Автоматична фіскальна  політика – це фіскальна політика, за якої бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів (механізмів, які дозволяють зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики).

Економічний цикл можна  характеризувати двома типами фіскальної політики: стимулюючою та стримуючою[24].

Стимулююча фіскальна  політика – це бюджетно–податкова політика, спрямована на збільшення державних  витрат та скорочення податків з метою  розширення сукупного попиту в економіці у період спаду(рис.1.3).

Рис.1.3 Стимулююча фіскальна політика

 

Стримуюча фіскальна  політика – це бюджетно-податкова  політика, що має на меті скорочення державних видатків та збільшення податків для стабілізації економіки в  умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту в період пожвавлення. 

Грошово–кредитна –  це політика спрямована на зміну грошової пропозиції з метою стимулювання розвитку національної економіки, забезпечення низькою рівня безробіття та стримування  інфляції.

Основними інструментами  грошово-кредитної політики є :

• операції на відкритому ринку;
• Зміна норми резервування;
• Зміна дисконтної ставки.

Грошово-кредитна політика є елементом кон’юнктурної політики і через неї входить до структури  загальноекономічної політики держави (рис.1.4).

Рис.1.4 Місце  кон’юнктурної політики в загальноекономічній  політиці.

Отже, головним завданням кон’юнктурної політики є забезпечення рівномірного розвитку економіки через згладжування коливань у кон’юнктурних процесах із метою досягнення загальноекономічної рівноваги та зростання обсягів виробництва. Таке згладжування може забезпечуватися засобами як монетарної, так і фіскально-бюджетної політики, або обома одночасно.        

 Механізм взаємозв’язку  монетарної та фіскально-бюджетної політики як складових кон’юнктурної політики показано на рис. 1.5.     

                                                                                                                    

 

Рис. 1.5. Механізм взаємозв’язку  монетарної та фіскально-бюджетної політики в межах кон’юнктурної політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2                                                                                                                             ОЦІНКА  КОН 'ЮНКТУРНИХ КОЛИВАНЬ ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В УКРАЇНІ

 

2.1 Динаміка  показників економічної кон’юнктури  в  Україні

 

            За досить короткий  проміжок  часу,  що  минув  з  моменту   оголошення України  незалежною  державою,  вона  стикнулася  з   безліччю  проблем,   що зачепили  практично усі сфери  суспільного   життя  країни.  Та  найголовнішою  проблемою сучасної України є її теперішній економічний стан.

Макроекономічна рівновага  – явище нестабільне. Її порушення 
пов’язані з трьома основними причинами: циклічним розвитком економіки, 
неповною зайнятістю й інфляцією[25].

Економіка України сьогодні надзвичайно залежна від світових тенденцій, як на ринках товарів, так і на ринках капіталу. Після майже десятиріччя падіння реального ВВП, зумовленого трансформаційною кризою, у 2000 р. в Україні вперше з часів незалежності було зареєстроване зростання реального ВВП, яке насамперед було пов’язано зі стрімким збільшенням експорту[10].

Протягом 2000-2008 рр. середньорічні  темпи приросту реального ВВП  становили 6,9%, а в період з 2008-2010 рр. складає 6,8%. За результатами 2009 р. реальний ВВП України скоротився на 15,1%. Необхідно зазначити,що різке гальмування економічного розвитку країни спостерігалось і раніше. Наприклад, темпи приросту реального ВВП України уповільнились до 3,0% у 2005 р. після 12,1% у 2006р. Це зниження темпів відбулося, головним чином через падіння експорту, зумовленого кризою на світовому ринку сталі, де Україна є одним з провідних гравців. Однак у 2006 р. ситуація на світових товарних ринках стабілізувалась, що дало змогу Україні відновити експорт та пришвидшити темпи приросту реального ВВП у 2006-2007 рр. до 7,5% в середньому (рис. 2.1)[33].