Історичні форми кримінального процесу

МВС УКРАЇНИ

 

ОДЕСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ  ІНСТИТУТ ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО  УНІВЕРСИТЕТУ  
   ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

Кафедра кримінального права та кримінології

 

 

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА       В УКРАЇНІ

 

 

 

 

Курсова робота

курсанта 36 взводу

рядового міліції

Кушпели С.В.

 

Науковий керівник

Викладач кафедри

Грітенко О.А.

 

 

Одеса – 2008

 

ПЛАН.

Вступ. Історичні  етапи розвитку.

1.Кримінальне право в Україні (1920 – 1950 р.).

        1.1.основні риси розвитку право в період репресивного режиму;

1.2. зміни в  праві в період  (1941 – 1950 р).

2. Загальна  характеристика КК 1960 р.

3. Зміни в  кримінальному праві після проголошення  незалежності (1999–          2005 р.).

   3.1. прийняття  нового КК;

   3.2.новели КК – 2001 р.

    Висновок.

    Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Історичні етапи  розвитку.

Витоки, кримінального законодавства  України сягають сивої давнини  — часів Київської Русі, приблизно 1016— 1054 р., коли князем київським Ярославом Мудрим була створена   "Руська Правда".   Вона  стала   першим   кодифі кованим   актом    що   містив   перші   кримінально - правові   норми   щодо  захисту   вільної особи  та  її «Руська Правда» відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди^»   подальшим   її   удосконаленням   наступними князями.

Отже, у першому  випадку покарання виносилося і  виконувалося власником майна безпосередньо на місці вчинення злочину.

Вона започаткувала  й інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 19, громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп людини, яку ніхто не знав.

Розглядаючи Україну на етапі розвитку 1920 – 2005 рр., можна виділити кілька етапів, які виявляються вивчаючи історію розвитку кримінального права.

Перший етап, це – етап розвитку кримінального  права в період репресивного режиму тому кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання.

Другий етап – це зміни, які відбулися в кримінальному  праві в період війни, робився  наголос на час, який переживала СРСР, тому був прийнятий Указ Президії Верховної ради СРСР від 6 липня 1941 р. "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення", що встановлював відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком від 2 до 5 років, якщо ці дії за своїм характером не вимагали згідно із законом суворішого покарання.

Третій етап -  період "хрущовської відлиги". Так, Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. відмовився від такого тяжкого покарання, як оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства УРСР (отже, і громадянства СРСР) та з вигнанням назавжди за мело країни. Було вилучено норми, що позбавляли активного й пасивного виборчого права, а також права займати виборні посади в громадських організаціях та права на пенсію. Збереглися лише такі обмеження, як позбавлення права займати певні посади, військового чи спеціального звання, батьківських прав, причому два останні види покарань застосовувалися лише як додаткові.

Четвертий етап – це період прийняття нового Кримінального кодексу України, який був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р¹., і є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права. Новий КК є базовим для майбутніх Кримінально-виконавчого і Кримінально-процесуального кодексів України. Кримінально-виконавчий кодекс має визначати порядок і умови виконання кримінальних покарань, система, підстави і порядок застосування яких встановлені саме в КК.

Отже, приблизно розвиток кримінального законодавства в  Україні за період від 1920 до 2005 років  можна поділити на чотири періоду, які потрібно розглянут більш детальніше в своїй роботі.

 

 

 

 

 

 

1.Кримінальне  право в Україні (1920 – 1950 р.).

Головні риси кримінального права визначалися завданнями пролетарської революції — це, зокрема, придушення опору експлуататорських класів і боротьба з порушеннями революційного порядку.

Нове кримінальне право  базувалося на принципі доцільності, що протиставлявся принципу законності. Так, при визначенні вироку суд повинен був враховувати класову приналежність злочинця, соціальну спрямованість діяння тощо. Покарання передбачалося не лише за закінчене діяння, а й за задум та неповідомлення (недонесення).

"Керівні начала  з кримінального права РСФРР", що почали діяти в Україні  з серпня 1920 р., встановлювали широкий перелік різноманітних видів покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, оголошення поза законом, розстріл тощо.

Оголошення поза законом або ворогом народу застосовувались як щодо окремих осіб, так і щодо членів їхніх сімей або цілих організацій. Слід зазначити, що існували такі антиправові інститути, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення тієї місцевості, де були знищені склади, розібрані залізничні колії тощо¹.

Вирішальне значення у розвитку кримінального права  мало загальносоюзне законодавство, яке  ставало зразком для законодавчої діяльності в Україні. Подальший крок у посиленні ролі загальносоюзного законодавства було зроблено в Конституції СРСР 1936 р., яка віднесла все кримінальне законодавство до відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади, передбачивши створення й видання єдиного для всього СРСР Кримінального кодексу. Однак через те, що такий кодекс не було видано, в УРСР продовжував діяти Кримінальний кодекс УРСР поряд з окремими загальносоюзними кримінальними законами і указами Президії Верховної Ради СРСР, причому багато з них текстуально або з деякими змінами включалися до Кодексу. Тому всі кримінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна поділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки.

  

1.1.основні  риси розвитку право в період  репресивного режиму;

Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніш прийнятого в кримінальному законодавстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покарання". Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний  вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи  з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяльність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок".

Посилення кримінальної репресії знайшло своє відбиття перш за все у визначенні державних  злочинів. Так, у постанові ЦВК  СРСР від 14 березня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах "репресії повинні провадитись з особливою суворістю щодо викритих в цих злочинах службовців державних установ і підприємств". Постановою від 8 червня 1934 р. ЦВК СРСР доповнив Положення про злочини державні 1927 р. статтею про зраду Батьківщини, яка визначалась як "дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканості його території". Такі дії, як, наприклад, шпигунство, виказування військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніш, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які каралися розстрілом з конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 років. Тим самим було грубо порушено один з основних принципів кримінального права, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба відзначити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей¹.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Раднарком  УСРР 20 липня 1934 р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини. Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

У цей же час  було розширено перелік злочинів проти порядку управління. Тут  насамперед слід відзначити прийняту на підставі союзного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р., яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни. До особливо небезпечних злочинів відносилось порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР "Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту" доповнили КК УСРР ст. 56-30а, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини носили явно злісний характер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочини — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне  законодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької  колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні  вступу до колгоспу. У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби". Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 років. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфісковувати їхню худобу. Ще одна постанова від 1 листопада 1930 р. взагалі забороняла під загрозою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та молодняка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведення в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалась кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за інші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи призвели їх до непридатного стану.

До найважливіших  об'єктів соціалістичної власності  відносили в цей час трактори і сільськогосподарську техніку. Тому постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запровадила кримінальну відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за злочинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських машин. Слід мати на увазі, що зловмисне пошкодження державного чи суспільного майна призводило, як і будь-яке шкідництво, до найсуворішої кари, аж до страти. Таким же чином КК УСРР було доповнено статтями, що передбачали кару за поломку і псування тракторів і сільськогосподарських машин, а також за витрачання не за прямим призначенням пального для тракторів та ін.

Але всеосяжного  характеру охорона соціалістичної власності набула в Законі від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності"¹. Уперше було проголошено, що соціалістична власність є священною і недоторканою, і тому люди, які посягають на неї, повинні розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіскацією всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкрадання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) розкрадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирівнюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не зумовлювалися ні, розмірами розкраденої соціалістичної власності, ні способами її розкрадання. Це створювало умови для застосування Закону в дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або кооперативно-колгоспної власності.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим Законом було засуджено 54 645 чоловік, з них 2110 — до найвищої міри покарання. В першу чергу на підставі цього Закону до кримінальної відповідальності притягались діти, які збирали колоски по полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон отримав у народі назву закону "про "п'ять колосків". Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн. пудів хліба².

Цей Закон встановлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчинення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покарання — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від 30 січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. було поширене на заподіяння збитків соціалістичній власності ("шкідницьке" проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі, у відповідності  з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. "Про кримінальну  відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідальність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на 1 рік.

Значну увагу кримінальне  законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно - господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК  і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими і торговельними підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'язкових стандартів. У зв'язку з дальшим широким розвитком торгівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 25 липня 1934 р. "Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурювання Радянської держави". У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 р., зазначалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбавленням волі на строк до 10 років. У відповідності з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 22 квітня 1932 р. "Про боротьбу зі спекуляцією¹" ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 р. прийняли постанову "Про зміну ст. 127 Кримінального кодексу УСРР". За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

В умовах масових репресій керівництво держави робило вигляд, що воно піклується про захист прав радянських, громадян, зафіксованих в Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 р. внесли зміну до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за перешкоджання в здійсненні виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1, яка уводила покарання за підробку виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Шкідлива концепція  про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, висунута Й. Сталіним у січні 1933 р., істотно вплинула на розвиток кримінального законодавства, особливо в складних умовах воєнних років.  Радянське керівництво стало штучно відроджувати властиві епосі громадянської війни засоби жорстоких покарань, розкручувати маховик репресій, вважаючи, що за їх допомогою можна швидко та ефективно розв'язати завдання воєнного часу, нехтуючи інтересами громадян країни і навіть загально визнаними правовими принципами. Причому, слід підкреслити, що віднесення в Конституції СРСР  1936 р. усього кримінального законодавства до відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади призвело до посилення ролі загальносоюзного законодавства. Тому всі кримінально-правові акти, видані в 1939—1945 рр., слід ділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК У РСР, і кримінально - правові акти, прийняті в У РСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на внесення змін до чинного КК республіки¹.

 

1.2. зміни в  праві в період  (1941 – 1950 р).

Кримінальне законодавство цього періоду відрізняється суворістю, кримінальними репресіями, розширенням переліку злочинів, за які встановлювалась вища санкція. Жорстокішим став підхід до захисту соціалістичної власності. І далі діяв закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" від 7 серпня 1932 р. Більш того, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" від 10 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради У РСР своїм Указом від 10 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК У РСР, що встановлювали відповідальність за хуліганство та дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на один рік. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, головних інженерів і начальників відділів технічного контролю промислових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і з порушенням обов'язкових стандартів. Закон передбачав щодо винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради У РСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135³ КК У РСР. Хоч ця норма з'явилася в розділі про господарські злочини, та все ж подібне діяння, про що прямо йшлося у тексті статті, визнавалося антидержавним злочином, рівнозначним шкідництву, що відкривало шлях протизаконним репресіям.

Низка законодавчих актів  поряд з нормами трудового права містила кримінальні санкції. До числа таких законів належать Укази Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ", від 17 липня 1940 р. "Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях", від 19 жовтня 1940 р. "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших".

Указом Президії Верховної  Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено  кримінальну відповідальність директорів, головних інженерів і начальників відділів технічного контролю промислових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандартів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР встановлювали, що загальний військовий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Президія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 р. видала Указ "Про відповідальність за порушення правил військового обліку". Було внесено відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кримінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

У лютому 1941 р. запроваджується кримінальна відповідальність керівників підприємств і організацій за продаж, обмін та відпуск на сторону матеріалів і зайвого устаткування, в тому числі демонтованого. Покарання було суворим, бо ці злочини прирівнювалися до крадіжки соціалістичної власності¹.

Влітку й  восени 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла ряд актів, що стосувалися сфери трудового права, але водночас містили кримінальні санкції. У вищезгаданому Указі Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. встановлювалася кримінальна відповідальність робітників і службовців за прогул без поважних причин (виправно-трудові роботи до б місяців з утриманням ао 25 відсотків заробітної плати) та самовільне залишення роботи (тюремне ув'язнення строком від 2 до 4 місяців). Кримінальна відповідальність наставала також за порушення указів Президії Верховної Ради СРСР Про заборону самовільного залишення роботи трактористами і комбайнерами, що працюють на машинно-тракторних станціях" від 17 липня 1940 р. та "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств і установ до інших" від 19 жовтня 1940 р.

У грудні 1940 р. розширилася сфера судової відповідальності із застосуванням кримінального покарання до малолітніх, починаючи з 12-річного віку. До кола дій, за які кримінальна відповідальність наставала вже з 12-річного віку (крадіжка, тілесні ушкодження, вбивство або замах на вбивство) були включені дії, що могли спричинити аварію поїздів (розгвинчування рейок, підкладання на них предметів).

Указом Верховної  Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність неповнолітніх" від 31 травня 1941 р. у всіх інших випадках неповнолітні притягалися до кримінальної відповідальності починаючи з 14-річного віку.

Майже два десятиріччя діяли жорсткі санкції за несанкціонований проїзд у товарних поїздах і за самочинну (без нагальної потреби) зупинку поїзду стоп-краном, встановлені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1941 р.

У зв'язку з прийняттям 1 вересня 1939 р. Закону про загальний військовий обов'язок відбулися зміни у кримінальній відповідальності військовослужбовців. Стаття 2 Закону встановлювала, що зрада Батьківщини — порушення присяги, перехід на бік ворога, завдання шкоди військовій міцності держави, шпіонаж — карається як найтяжчий злочин. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1940 р. "Про відповідальність за самовільне відлучення і дезертирство" була підвищена відповідальність військовослужбовців за порушення встановленого порядку проходження служби. Під кримінальну відповідальність підпадало самовільне відлучення, вчинене більше одного разу тривалістю до двох годин або тривалістю більше двох годин, вчинене хоча б один раз. Якщо самовільне відлучення тривало понад добу, то порушник притягався ао кримінальної відповідальності як за дезертирство. 30 липня 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про відповідальність за порушення правил військового обліку". На його основі були внесені відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалася кримінальна відповідальність за повторне порушення правил військовою обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

З початком німецько-фашистської  агресії постала потреба видання правових актів, які б встановлювали нові склади злочинів чи змінювали кваліфікацію, або посилювали відповідальність стосовно деяких суспільно-небезпечних діянь. Підставою для пристосування кримінального законодавства до вимог воєнного часу була директива ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР партійним та радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 р., що пропонувала організовувати боротьбу з дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами тощо.

Проти таких осіб був  прийнятий Указ Президії Верховної  ради СРСР від 6 липня 1941 р. "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення", що встановлював відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком від 2 до 5 років, якщо ці дії за своїм характером не вимагали згідно із законом суворішого покарання.

Останнє застереження, що починалося зі слова "якщо", супроводжувало майже всі укази воєнного часу і передбачало можливість застосування вищої міри покарання. Те саме стосується вислову "за законами воєнного часу", який дуже часто зустрічався в законодавчих актах.

Особливого значення набуло суворе додержання воєнної таємниці. Указом від 15 листопада 1943 р. Президія Верховної Ради СРСР встановила, що розголошення посадовими особами відомостей, які є державною таємницею, а також втрата документів, що містять такі відомості, карається позбавленням волі на строк до 5 років; ці самі дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, каралися позбавленням волі терміном до 10 років. Встановлювалась також відповідальність за розголошення зазначених відомостей приватними особами: останні підлягали позбавленню волі на строк до З років, якщо їхні дії не повинні були суворіше каратися згідно із законом.

У 1942 р. Наркомюст СРСР сформулював, зокрема, склад нового виду контрреволюційного злочину — злісне ухилення від здачі трофейної зброї, а в подальшому й усього трофейного майна. Винні у його приховуванні або пошкодженні підлягали штрафу до 3000 крб. або позбавленню волі до 6 місяців, а за обтяжуючих обставин — смертній карі. В травні 1943 р. було встановлено кримінальну відповідальність за незаконне нагородження, а також присвоєння орденів, медалей та нагрудних знаків.

У грудні 1942 р. було розширено склад такого злочину, як спекуляція (до нього включався також продаж самогону в значних розмірах без скупки з метою збагачення та махорки до виконання даного місцевого плану заготівель). Постанова Раднаркому УРСР від 1 грудня 1944 р. підкреслювала суспільну небезпеку спекуляції під час війни, необхідність при розслідуванні справ про спекуляцію виявляти джерела та засоби придбання спекулянтами товарів.