Історичний аспект трактовки документознавства

ВСТУП

Сучасність характеризується стрімким збільшенням обсягів інформації, що призводить до проблем її ефективного використання. В умовах сьогодення створюється ринок значущої інформації для задоволення потреб суспільства і  окремих  індивідів в інформаційних продуктах і послугах, організовується міжнародний обмін культурними, освітніми і науково-технічними знаннями, формуються системи забезпечення прав громадян і соціальних інститутів на вільне отримання, розповсюдження і використання цих знань, створюється єдиний інформаційно-комунікаційний простір. Інформація міститься частіш за все у матеріальному носії – документі.

“Проникнення ” документів у  всі сфери людської діяльності –  науку, управління, практику, освіту тощо – зумовило об’єктивне зростання  їх типо-видового розмаїття, формування новітних систем документних потоків, масивів систем документів і документації, створення єдиного інформаційного простору. Поняття “документ” набуває багатозначності (полісемії). Все інтенсивніше розвиваються науки, об’єктом вивчення яких є структура, створення та функуіонування окремих видів і типів документів.

Донині існують досить полярні концепції документознавства: широкого й вузького його розуміння. Паралельне існування в науковій та освітній сферах двох документознавств – наук із однією назвою, але різним змістом створило двоякий смисл дисціпліни, зумовило певні незручності й спричинило полеміку на сторінках періодичних видань.

Питання щодо визначення документознавства та його місця  у системі наук належать до числа  найбільш дискусійних та актуальних для сучасних науковців. За останні роки минув шлях від включення документознавства у число обов’язкових загально професійних дисциплін до заміни його документологіею.Таке рішення пояснюється необхідністю відмежуватися від так званого “традиційного документознавства”, яке сформувалося у надрах архівознавства. Разом з тим термин “документознавство” вже затвердився у якості позначення наукового та освітнього напрямку, заснованого на широкій трактовці документа, як будь якого матеріального носія з записаною на ньому соціальною інформацією.

Дослідження наукових праць  з питань документознавства дозволило  зробтит висновок, що документознавство  належить до розряду молодих наук і воно ще остаточно не сформувалося як наукова дисципліна, не має чітко визначенної структури.

У час коли відбувається поява нових нетрадиційних носіїв інформації проблема визначення місця наукової дисципліни “ документознавство ” у системі наук та її структури є досить актуальною.

Важливий вклад у  розвиток науки про документ внесли: П.Отле, С.Г.Кулешов, Г.М. Швецова-Водка, Н.С.Ларьков, В.В.Бездрабко, І.О.Белоусова, І.Б.Матяш, Н.М.Кушнаренко, М.С.Слободяник, Ю.І. Палеха, Н.О.Леміш.

Об’єктом даного дослідження є документознавство як наука.

Предметом дослідження є зміст і структура документознавства як науки.

Метою дослідження є визначення змісту та структури документознавства як науки.

На основі об’єкта, предмета та мети дослідження були визначені  наступні завдання:

• дослідження трактувавання документознавства як наукової дисципліни у історіографічному аспекті;
• аналіз традиційного документознавства та його структури;
• вивчення поглядів сучасних вчених на структуру документознавства.

Методологічною основою дослідження є принципи діалектики та об'єктивності; принцип історизму, який застосовувався при вивченні історичних аспектів розвитку документознавства; термінологічний підхід який дозволив розглянути основні категорії та поняття дослідження; інформаційний підхід; структурно-функціональний підхід який використовується в процесі вивчення документознавства як науки.

Нормативною базою дослідження  є : ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний  опис, аналіз документів. Терміни та визначення; ДСТУ 2732:2004. Діловодство  й архівна справа. Терміни та визначення понять.

У процесі дослідження  було використано наступні методи:

• на теоретичному рівні: аналіз, синтез, дедукція, індукція, сходження від абстрактного до конкретного, порівняння та ін.;
• на емпіричному рівні: вивчення літератури, бесіди зі спеціалістами.

Курсова робота складається  зі вступу, основного розділу, висновків  та списку використаних джерел. Основний текст містить 28 сторінок, список використаних джерел налічує 25 найменувань.

РОЗДІЛ 1 ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ  ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ     ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Трактовка документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект.

Формування знань про документ відбувалося досить тривалий час. Спочатку єдиної думки про сутність та основні  етапи її розвитку не існувало. Становлення наукового знання про документ, на думку провідних дослідників у цій галузі, йшло двома шляхами:

• як спеціальної галузі історичної науки (поряд із історичним джерелознавством, архівознавством, археографією, історичною картографією тощо) – традиційне документознавство;
• як науки інформаційного циклу (проходячи шлях від документації, документалістики до сучасних про інформацію та документацію) – альтернативне документознавство [14, с. 7].

Різноаспектний аналіз складових документа (у першу  чергу тексту) завжди слугував основою дослідження ряду наук. Так аналітико-синтетичний метод дослідження застосовувася ще давньогрецькими логографами в VI ст. до нашої ери для написання логосів (історій) на основі опрацювання міських та храмових хронік.

Грецький філософ Геродот вивчав офіційні документи управлінських структур Ахменідів. Арістотель, учитель Александра Македонського, цікавився не тільки семантичною характеристикою творів, а й їхньою структурою, внутрішньою формою и впливом на читача. У другій половині ІІІ ст. до нашої ери александрійськими вченими зроблені висновки щодо архетипу текстів класичних художніх творів, створені й відредаговані їхні варіанти [14, с.8].

Значно підвищився статус документа, як юридичного акта, за умов феодального права, особливо коли це стосувалося питань володіння землею й людьми. Виникла необхідність у більш чіткій регламентації документів, захисту їх від фальшування.

У 1276 р. побачила світ праця  “Summa de arte prosandi”цюріхського каноніка Конрада з Муре, в якої розглядалися питання перевірки документів на автентичність, спроби застосування підробленніх печаток тощо.

У добу Відродження набуває  поширення діяльність гуманістів щодо вивчення й видання античних пам’яток, використання їх для обгунтування власних  концепцій філософського, політичного й правового характеру.

Прибічники первинної  теорії знаходять віддалені праобрази  загальної науки про документ у працях Ж. Мабільона – основоположника  “дворянського” документознавства, який пов’язав зародження цієї науки з  початком дослідження актів на їх достовірність ( к XIV ст. – в Європі, к XV ст. – в Росії); посібниках засновника бібліографії Конрада Геснера (4-томна праця “Biblioteka universalis” (1545-1555 рр.); перших наукових часописах (сер.XVІІ ст.) та спробах випуску реферативних журналів (спочатку в Західній Європі – 60-ті роки XVІІ ст.), а потім у Росії (20-30-ті роки XVІІІ ст.) [14, с.8].

Формування наукових дисциплін  про документ пов’язане також  із розвитком центрів х зберігання. Уже в XV ст. у зв’язку з розширенням діяльності канцелярій відбувається відокремлення офіційних документів з єдиних сховищ манускриптів.

У 1571 р. побачили світ перші праці  зі справочинства та архівознавства, серед яких показовою є робота Якоба фон Рамінгена з Німеччини  під назвою “Про реєстратуру, її устрій та управління” й “Коротке повідомлення про вид досконалої та повної реєстратури”, де пропонувався поділ існуючої документації на три групи.

У 1725 р., в зв’язку з необхідністю регламентації й упорядкування  форми боргових зобов’язань, установлення на них обов’язкових реквізитів за наказом Петра І був прийнятий Вексельний статут, який набув поширення на території всієї Російської імперії [14, с.9].

Середина XIX ст. характеризується працями М.Л. Магницького (спроба класифікації окремих типів документів та аналіз їх лінгвістичних особливостей), В.О. Вельдбрехта (проведення досліджень у галузі теорії діловодства, розробка правових засад діяльності канцелярій), М.В. Варадінова (розробка класифікації документів державних установ та уніфікація їх форм).

Уперше як термін, поняття “документознавство” з’явилось в 1942 році в доповіді радянського вченого К.Г. Мітяєва під назвою “Розвиток радянського архівознавства за 25 років” на конференції архівістів СРСР. У своїй доповіді він запропонував вважати документознавство як архівознавчу дисципліну, що може стати вступом до теорії й практики архивної справи. К.Г.Мітяєв наголосив, що документознавство мусить бути науково влаштованою теорією, яка призначена вирішувати проблеми загальної класифікації та історії розвитку різних видів документації [2, с.9].

У подальшому професор К.Г.Мітяєв деталізував свої підходи до науки  про документ у курсах  “Історія і організація діловодства в СРСР» та «Теорія і практика архівної справи», одним з розділів якого було «Загальне документознавство».

Поступово вивчення документів та систем документування, розпочате вченим в архівознавчому аспекті, стало відокремлюватися в самостійну наукову дисципліну. Документи в ній стали вивчатися як об'єкти оперативної дії та соціальної функції, заради виконання якої були створені. У своїх подальших публікаціях К.Г.Мітяєв визначав документознавство як «наукову дисципліну, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти й системи документування явищ об'єктивної дійсності і створювані в результаті документування окремі документи, їхні комплекси й системи» [10, с.12].

У зазначених роботах учений подає  своє бачення об'єкта дослідження документознавства, який складається з трьох частин:  способи документування в цілому;  способи документування в різних галузях діяльності;  документи, їхні комплекси та системи.

Не розглядаючи спеціально поняття об'єкта документознавства, К.Г.Мітяєв нічого не говорить і про його предмет. Однак головні риси предмета цієї дисципліни вимальовуються з переліку названих ним завдань. А саме: вироблення оптимальних характеристик засобів документування та визначення засад класифікації цих засобів і документації в їх історичному розвитку на сучасному етапі.

У роки Великої Вітчизняної  війни в 1943 р. Головне архівне  управління розробило проект «Інструкції з постановки документальної частини й охорони документальних матеріалів у поточному діловодстві установ, організацій і підприємств». У цьому проекті вказувалося на необхідність збереження єдності вимог до документа в діловодстві та архіві, зроблена спроба уніфікувати вимоги до організації документаційного забезпечення в цих установах.

У післявоєнні роки відставання  у сфері управління народним господарством  країни примусило звернути увагу на стан організації роботи з документами, що являються як об'єктом так і результатом праці у сфері управління й виступають основним носієм інформації для прийняття управлінського рішення.

Урядовими постановами (Постанова  Ради Міністрів СРСР від 25.07.1963 «Про заходи щодо поліпшення архівної справи в СРСР») було поставлене завдання розроблення та реалізації Єдиної державної системи діловодства (ЄДСД). Основним розробником Системи став створений у 1965 р. галузевий науково-дослідний Всесоюзний інститут документознавства і архівної справи —ВНДІДАС [14, с.11].

Створення ЄДСД потребувало  не тільки вивчення й аналізу попереднього досвіду роботи з документацією, а й проведення необхідних досліджень та підготовки відповідних ресурсів. Указане, як підкреслює професор С.Г.Кулешов, послугувало поштовхом для подальшого розвитку документознавства як наукової й навчальної дисципліни та проведенню нових досліджень у цьому напрямі [5, с.12-13].

Про становлення документознавства  писали також багато у свій час Т.В.Кузнецова, Я.З.Лівшиць, М.П.Ілюшенко, В.М.Автократов. Помітним осередком розвитку документознавства стала кафедра історії державних установ і діловодства Московського державного історико-архівного інституту (МДІАІ).

Вийшовши з надр радянського  архівознавства, документознавство  взяло для використання багато методів вивчення документів і певних документальних комплексів, розроблених архівознавством. У якості основних питань стало вивчення закономірностей функціонування документів, розробки систем документації, їх уніфікація та стандартизація, організація створення і руху документів у поточній діяльності установ, механізація діловодних процесів.

Уперше, обґрунтовуючи  теоретичні засади нового наукового напряму, К.Г.Мітяєв називав це документознавство загальним, бо саме воно стало основою для дослідження проблем документування й руху документації в дисциплінах, що вивчають різні види документів. Власне таке трактування, подібне метанауковій концепції, й окреслює підходи до визначення головного об'єкта вивчення — документа. У своїх роботах К.Г.Мітяєв відокремлює документи від книг, оскільки перші є завжди першоджерелами знань. Прерогативою спеціального документознаства він вважав, переважно, різні типи документації (або ж специфічні види документів, наприклад, кінофотофонодокументи) [2, с.12].

У 1969 р. відбулося юридичне оформлення документознавства як наукової спеціальності, а дещо пізніше — і як навчальної дисципліни. Вона почала викладатися в Московському державному технічному університеті ім. М.Е.Баумана та Московському державному інституті культури та мистецтв, а згодом — в інших навчальних закладах СРСР.

Прибічники інформаційної  теорії походження документознавства в статусі науки інформаційного циклу її становлення пов'язують із процесами розвитку наукового прогресу та інформаційної діяльності.

Розвиток друкарства, удосконалення поліграфічної справи на початку XVI ст. спричинило появу значної кількості друкованої продукції. Початковим питанням стало проведення її аналізу не тільки для обліку, а й видання відповідних посібників, для орієнтації читачів і надання їм відповідних рекомендацій.

Прикладом ретроспективного бібліографічного покажчика став бібліографічний твір англійця Джона Бейла, що був опублікований в 1548 р. Своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення книговидань став також випущений в Римі у 1559 р. бібліографічний покажчик заборонених церквою книг до видання, продажу та читання.

Необхідність певним чином описувати й оцінювати  книги стала вимагати наявності  відповідних знань і професійних навичок. Серед перших робіт про «документ» у цьому напрямі слід відмітити видане в Парижі у 1763— 1788 рр. «Керівництво з бібліографії», або «Трактат про знання рідкісних і унікальних книг», а також «Вступ до книгознавства» М.Деніса, який ототожнював поняття бібліографії, бібліології та книгознавства. Бібліографію цей дослідник визначив саме як науку про книгу в цілому, включаючи рукописи, знання про шрифти, друкарську справу, бібліотеки та описи книг. Упродовж XIX ст. бібліографія й книгознавство розглядались як єдина наука, і лише на початку XX ст. вони сформувались як окремі науки [14, с.13].

Період XIX — поч. XX ст. в історії знаменується потребою в оперативному способі інформування, переходом провідних країн світу до нових соціально-економічних та суспільно-політичних відносин. Відбувається становлення індустріального суспільства, яке вимагало зміни та регламентації соціальних відносин. Гостріше стала усвідомлюватися необхідність вивчення будь-яких каналів передачі інформації, в тому числі документальних.

Структура, загальні властивості та закономірності надання, передачі та одержання інформації починає розглядатися новою науковою дисципліною — документацією.

Основоположниками документації як практичної діяльності і прикладної інформаційної наукової дисципліни є бельгійський учений Поль Отле (1868—1944) і його сподвижник та однодумець Анрі Лафонтен (1854—1943). їх погляди та ідеї знайшли практичне втілення в діяльності Міжнародного бібліографічного інституту, створеного в 1895 р., а в 1931р. перейменованого в Міжнародний інститут документації. За рішенням Міжнародного конгресу з документації (Париж, 1937) на базі інституту в 1938 р. була створена Міжнародна федерація з документації (МФД),). Пізніше вона отримала назву МФІД — Міжнародна федерація з інформації і документації [14, с.14].

Пропагуючи свої ідеї й прагнучи до найбільш широкого розповсюдження світової документаційної діяльності, П.Отле неодноразово виступав на міжнародних конференціях, публікував статті й, нарешті, у 1934р. видав фундаментальну працю «Трактат про документацію». В цій праці він сформував концепцію універсального розуміння поняття «документ» та загальні засади теорії документації. Теорія документації, на думку П. Отле, призначалася для вивчення:  книги у широкому контексті цього слова;  документа — книги (видання) та адміністративного документа;  документації, що відповідає сучасному розумінню теорії інформаційно-аналітичної діяльності [13].

Вважається, що термін «документація» був уперше використаний П.Отле ще в 1905 р. у доповіді на Міжнародній конференції з економіки. Науковець запропонував дану назву використовувати як групу процесів, пов'язаних з документами (виробництво, передача, нагромадження) в певних інституціях (бюро, інститут, редакція, видавництво, бібліотека, офіс), головною метою яких є надання послуг щодо швидкого й повного отримання будь-якої інформації необмеженій кількості споживачів.

Основним завданням документації Поль Отле вважав аналіз, класифікацію та узагальнення знань про документ, сприяння визначенню теоретичних і  практичних понять терміна документ, розробку додаткових форм подання даних [13].

Всю зафіксовану на тих  чи інших носіях сукупність документів П. Отле також вважав за потрібне включати в документацію: рукописи, друковані видання, гравюри, креслення, схеми, кіно- та фотодокументи, карти, малюнки, записи голосу, ноти, медалі, листівки і т.д. До документації він відносив навіть скульптури, технічні предмети, що знаходяться у музеях, пам'ятки архітектури тощо, тобто будь-яке джерело інформації, утілене в матеріальній формі [13].

Оскільки поняття «документ» у трактуванні П. Отле охоплювало носії інформації, з якими переважно  працюють в бібліотеках, архівах і музеях, то цю науку називали також «книго-архіво-музеєзнавство». Розуміння документа тут майже збігається з трактуванням висловленим ще наприкінці XIX ст., Ш.В.Ланглуа та Ш.Сеньобосом, які також основними сховищами документів вважали архіви, бібліотеки та музеї [14, с.15].

Висунуте П.Отле й утілене  в життя визначення документації як діяльності по збиранню, зберіганню і наданню в користування документів спочатку одержало досить широке міжнародне визнання й поширення. Документація, що розумілась як система знань, яку можна подати як науку, технологію та практичну діяльність, широко обговорювалася у виданнях Міжнародної федерації з документації. У різних країнах створювалися проекти й організовувалися центри документації.

Широке тлумачення науки  про документ зустріло розуміння й серед російських фахівців. Про це свідчить, зокрема, визначення поняття документ, сформульоване в 16-ому томі «Нового енциклопедичного словника», що видавався Ф.А.Брокгаузом та І.А.Ефроном. Поняття «документ» у ньому було подано не тільки в традиційному для того часу, юридичному змісті, але й у цілком співзвучному з тим, що пропонував П. Отле: «Документ у широкому розумінні — будь-який неживий предмет, що містить у собі сліди людської думки й діяльності» [14, с.15-16].

Палким прихильником та пропагандистом ідей бельгійського вченого був відомий російський бібліограф Б.С.Боднарський, який у 1924—1925 рр. у Москві й Рязані видав російською мовою посібник П.Отле «Загальна організація документації».

Документаційна наука  стала декларувати своїм завданням вивчення процесів класифікації та розповсюдження (а з середини 1940-х рр. — і створення) документів у всіх сферах соціальної діяльності. У 1950-х рр. результати досліджень різних її напрямів публікувалися в часописах «Атегісап Оосшпепіаііоп» (СІЛА), «Кеше оіа Воситеп-Іапоп» (Нідерланди), «Воситепіаііоп» (Німеччина) та в інших періодичних виданнях.

На ниві цієї науки працювали  такі відомі вчені, як С.К.Бредфорд (у 1948р. опублікував працю під назвою «Документація»), Сюзання Бріє (мадам  «Документація»), Джесі Шира, Луї  Шорс, Вальтер Шюрмайтер, Фриц Донкор Дюйвис, Ш.Р.Ранганатан, О.Франк, Б.С.Віккері [5, с.26].

Матеріали з цієї галузі знань публікували у спеціалізованих журналах чи неперіодичних виданнях, що, як правило, випускалися міжнародними або національними організаціями, а також у архівознавчій періодиці. Так Міжнародна рада з управління документацією розпочала випуск «Тhе Іпtегпаtiопаl Rесогds Мапаgеmепt». Збірники статей, нормативних документів та матеріали конференцій почали видаватися під егідою ЮНЕСКО у межах програми з управління документацією та архівами — RАМР.

Документознавчій проблематиці присвячений також заснований у США в 1944р. часопис «Тhе Kесогci», окремі матеріали розпочало випускати періодичне видання «Offiсе». Зросли обсяги потоків публікацій з проблем документування, зазначена проблематика стала розглядатись як дослідницький рудимент «документаційної науки» (зокрема, у Франції, Іспанії, Бельгії та ін.).

Відомий польський дослідник  Ян Мушковський у статті «Документація  і документологія», опублікованій 1946 р., у межах документаційної науки (документації) відокремлює її наукову основу — документологію, яка в подальшому, на його думку, може трансформуватися в інформаціологію [14, с.17].

У 50-ті рр. XX ст. у центрі уваги фахівців — теоретиків і практиків документації — виступають поняття «інформація» і «комунікація». Починає усвідомлюватися той факт, що головною метою є забезпечення функціонування укладеної в документах інформації, її включення в систему суспільних комунікацій. Поступово головним об'єктом документації стає не документ, а інформація.

Перехід до «інформаційної» науки замість «документаційної», завдяки уявленню про документацію як інформаційно-комунікаційну діяльність, необхідну для існування наукових знань, закладену ще в працях П.Отле, ставав усе більш природним і логічним. Значну роль в переорієнтації зіграла підвищена увага до можливостей ЕОМ по нагромадженню й пошуку інформації. Поняття «інформація» пережило друге народження в кібернетиці, увійшовши в число загальнонаукових категорій.

Гостріше стала усвідомлюватися  необхідність вивчення будь-яких каналів передачі інформації, не тільки документальних. Документаційні центри й інститути почали перейменовувати на інформаційні.

У той же час у деяких країнах поряд із новою назвою продовжувалась зберігатися попередня. У поняття інформаційної й документаційної діяльності вкладався різний зміст. Міжнародні конгреси, конференції, співробітництво в міжнародних організаціях, таких як Міжнародна федерація з документації і Міжнародна організація стандартизації, сприяли зближенню позицій, формуванню єдиного підходу до вирішення кардинальних проблем (поняття «документація» використовується й сьогодні у деяких країнах Західної Європи, як певна сукупність документальних джерел інформації незалежно від їхнього характеру і виду (друковані, рукописні, електронні).

У результаті зазначеного  почала формуватись інформатика — наука, що всебічно розглядає проблеми теорії інформації й комунікації, питання організації процесів збору, збереження й пошуку інформації, у тому числі за допомогою сучасних засобів автоматизації. Розвиток цієї науки продовжується й дотепер, розробляються різні наукові підходи, але завжди до числа її основних понять відноситься «документ».

У Радянському Союзі  відродження документаційних ідей відбувається у 1960-ті роки минулого століття на новій основі — головна увага приділяється інформаційному забезпеченню науки, розвитку переважно наук точних, природничих і технічних. Тому нова наукова дисципліна одержала спочатку назву «теорія наукової інформації» або «теорія і практика науково-технічної інформації» [14, с.18].

Незабаром автори провідної  концепції «теорії наукової інформації»  О.І.Михайлов, О.І.Чорний і Р.С.Гіляревський дійшли висновку про необхідність зміни  назви цієї наукової дисципліни на «наукову інформатику» [52].

Дослідження автоматизації інформаційних процесів стимулювало розвиток інформатики, хоча цей термін в країнах, де він став уперше використовуватися, розуміють по-різному. Так, у Франції ним позначали науку про засоби обчислювальної техніки, а в СРСР — дисципліну, у якій головним об'єктом виступають наукова інформація, наукові комунікації, науково-інформаційна діяльність, і саме тут враховуються найвагоміші результати документаційної науки.

Одночасно з інформатикою в СРСР на базі документаційних ідей сформувалася інша наукова дисципліна — документалістика. На думку М.І.Стяжкіна і М.Д.Кравченка [16, с.21], термін «документалістика» на теренах СРСР був уперше запропонований В.А.Успенським у 1958 р. на семінарі з теоретичних основ наукової інформації в Лабораторії електромоделювання ВІНІТІ АН СРСР. Цей новий науковий напрям став пов'язувати документацію з технічними засобами оброблення, зберігання й видачі інформації, що міститься в документах, та інформацію про самі документи.

Документалістика стала  претендувати на роль узагальнюючої науки, що вивчає документальні системи з погляду їхньої оптимізації. Вона досить активно розвивалася у 1960-х рр.; її розуміли також як прикладну галузь кібернетики, що вивчає властивості документа і документальної інформації, організацію документальних потоків і масивів, зокрема в архівах, бібліотеках та музеях.

Найвідоміший провідник  ідей документалістики Г.Г.Воробйов опублікував  у 1973 р. монографію «Документ: інформаційний  аналіз», яка відіграла помітну  роль у розвитку документознавства. У цьому ж році була опублікована також монографія К.І.Рудельсон, де в контексті проблем архівної класифікації документів були розглянуті досягнення у вирішенні питань у межах документаційної науки та інформатики.

Однак у подальшому документалістика не набуває поширення; найбільше про неї згадують у працях з архивознавства, причому не розкриваючи її змісту й споріднюючи з інформатикою.

Поширення з початку 1970-х  років електронних комунікацій  зумовило поєднання проблематики дисциплін, пов’язанних зі створенням, зберіганням та використанням електронних документів. Виникла необхідність формування комплексу інтегруючих знань, у якому синтезувалися загальні знання про документ, досліджувалась історія та теорія документа, формувався загальний поняттєво-категоріальний аппарат, враховувалися думки концептуальних напрямків чи поглядів щодо розвитку знання про документ.

Ще на початку 1970-х років російський вчений В.М.Автократов показав наявність  двох точок зору на зміст документознавства: перша відповідає теорії й методиці документування управлінських процесів, а друга – вважає його як узагальнюючу науку про способи фіксації реальної дійсності взагалі. Цей відомий вчений розглядав документознавство “як своєрідну метанауку, яка повинна розробляти загальні питання теорії документонакопичення й практику документування всіх сфер діяльності людини, узагальнювати результати досліджень документів у всіх гуманітарних і технічних науках” [1,с.33]. І хоча йшлося про “власне” документи, ідея синтезуючої науки про документ була плідною і набула в наші часи нового змісту.