Історико – культурні особливості розвитку культури народів Латинської Америки

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Львівське вище професійне училище ресторанного

сервісу та туризму

Історико – культурні особливості розвитку культури народів Латинської Америки

Виконала 

Учениця ОТО 2.86

Ковальова Ольга

Львів - 2012

План

1. Геополітичне розташування, природні умови і ресурси регіону.  
2. Етнічний і конфесійний склад населення.  
3. Особливості культурного розвитку Латинської Америки.  
4. Економічний розвиток та інтеграційні процеси.

1.Геополітичне розташування, природні умови і ресурси регіону

Латинська Америка (Ібероамерика) – регіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка, Центральну Америку, острови Вест-Індії та материк Південна Америка. З заходу омивається Тихим океаном, зі сходу – Атлантичним. На території регіону розташовано 33 самостійні держави і 13 колоній та залежних територій загальною площею 21 млн. кв. км, що складає більше 15 % суходолу земної кулі. Населення становить більш ніж півмільярда чоловік (182-мільйонна Бразилія посідає 5 місце в світі за його чисельністю).

Термін “латинська” відбиває загальну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), котрими розмовляє абсолютна  більшість мешканців регіону, але  він, звичайно, умовний. Запроваджений  французькими географами в сер. ХІХ  ст., коли Наполеон ІІІ виношував  агресивні плани створення “Латинської  імперії”, що включала б колишні  колонії Іспанії. З 40-х рр. ХХ ст. в  Іспанії, Португалії та латиноамериканських  республіках набув поширення  синонімічний термін “Ібероамерика”, запозичений з німецької літератури.

На території Латинської Америки виділяють кілька субрегіонів: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індія), лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі). Аргентину, Парагвай, Уругвай і Чилі іноді називають країнами “Південного конусу”.

Складністю геологічної  будови визначається багатство й  різноманітність корисних копалин  Л.А., запаси котрих із розширенням геолого-розвідувальних робіт зростають, незважаючи на інтенсивну експлуатацію. На неї припадає 20 % світових запасів нафти, 25 % залізних і олов’яних руд та бокситів, 30 % - чорних і легуючих металів (хром, нікель, цинк, марганець та ін.), сірки та срібла, більше 40 % - мідних руд, 55 % рідкісних і розсіяних металів (алюміній, титан, стронцій, ніобій, літій, молібден та ін.). За запасами деяких корисних копалин окремі держави регіону посідають перше місце у світі (за винятком Росії та КНР): наприклад, за залізною рудою, ніобієм, берилієм і гірським кришталем – Бразилія; за міддю та селітрою – Чилі; за графітом і сріблом – Мексика; за літієм і оловом – Болівія. Великі запаси нафти і природного газу зосереджені у Венесуелі й Мексиці, що посідають 5-е і 7-е місця у світі за видобутком “чорного золота”.

Сезонні коливання температур яскраво виражені лише на крайній  півночі та півдні Латинської Америки, що заходять у субтропічні та помірні  широти.

Між окремими областями Латинської Америки існують великі відмінності  у кількості опадів та їхньому  розподілі за сезонами. Якщо в Амазонії та на тихоокеанських схилах Екваторіальних Анд сезон дощів триває практично круглий рік, а річна норма опадів сягає 10 тис. мм, то на тихоокеанському узбережжі Перу й на півночі Чилі дощі випадають не кожен рік, а пустеля Атакама є однією з найсухіших на Землі (1-5 мм опадів на рік). 
Кліматичні особливості Латинської Америки помітно вплинули на процес її заселення та господарського використання, й досі вони створюють чималі проблеми при освоєнні нових територій, наприклад басейну Амазонки. Останнім часом помітну стурбованість викликає кліматичний феномен “Ель-Ніньо” (іспанською – немовля), що з’являється перед Різдвом, коли пасати відносять поверхневі теплі води не на захід – до узбережжя Австралії й Нової Зеландії, а до берегів Перу й Чилі. Температура повітря підвищується на 3-8 градусів від звичайної, внаслідок чого спалахують величезні лісові пожежі, на кілька метрів опускається рівень води в Амазонії, а північний схід Бразилії охоплює засуха.

Тваринний світ Латинської Америки також багатий і своєрідний, ніде більше не зустрічаються лінивці, мурахоїди, броненосці, американські страуси, лами гуанако. Водночас фауна регіону  зберегла деякі риси спорідненості  з тваринним світом Південної  Африки і Австралії, що свідчать про  давні зв’язки з ними, зокрема, в регіоні зустрічаються представники сумчатих, характерних для Австралії.

У Латинській Америці все  гостріше відчувається потреба пов’язання економічного розвитку з раціональним використанням і охороною природних  багатств. За підрахунками латиноамериканських  учених протягом останньої третини  століття було винищено лісів більше, ніж за попередні 400 років. Під загрозою зникнення знаходяться вічнозелені  ліси Амазонії – “легені планети”, за збереження існуючих темпів вирубки вони припинять своє існування до середини ХХІ ст. Площа територій під охороною все ще не перевищує 1 % площі регіону (в Японії – майже 15 %, Танзанії – біля 10 %, США – більше 3 %). Пануючі методи землекористування привели до повсюдного прискорення процесів ерозії ґрунту, зокрема, в “пшеничному поясі” аргентинської Пампи ними охоплено не менше чверті угідь, у Мексиці – більше 70 %. Наприкінці 70-х рр. 17 провідних промислових зон Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Перу, Уругваю та Чилі були оголошені екологічно загрозливими.

2.Етнічний і конфесійний склад населення

Формування сучасних народів  Л.А. відбувалося на основі різноманітних  етнонаціональних і расових елементів, тому ще 15 лютого 1819 р. скликаний у Венесуелі з ініціативи Симона Болівара Ангостурський конгрес проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських колоній незалежно від їхньої етнічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни Латинської Америки відзначаються терпимістю до різноплемінності свого населення, а самобутня латиноамериканська культура розвивається на рівноправному співіснуванні різноманітних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням. 
           В андських (кордільєрських) країнах, за винятком Коста-Ріки, та Парагваї переважають індіанці та метиси, причому найбільш “індіанською” серед них є Болівія, де народи кечуа і аймара` складають 55 % населення. В сусідніх Перу і Еквадорі кечуа становлять біля 45 % населення, у Гватемалі приблизно 44 % мешканців – індіанці-майя, решта - метиси. В Бразилії та країнах Карибського басейн у (Венесуела, Колумбія, Панама, острови Вест-Індії), куди в ХVІ-ХVІІІ ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців – мулати і негри, в Домініканській Республіці, Гаїті, Ямайці та на Малих Антільських островах цей показник часом перевищує 90 %. 
           В країнах пізньої колонізації, масове заселення котрих почалося в ІІ пол. ХІХ ст., - Аргентині, Уругваї та Коста-Ріці – переважають нащадки європейських імігрантів; індіанці, метиси і мулати складають у них менше 10 % населення. Причому на відміну від андських країн, у колонізації котрих брали участь в основному вихідці з Іспанії, склад переселенців з Європи тут був різноманітнішим: приїжджало чимало італійців, німців, слов’ян. Вони віддавали перевагу компактному поселенню, створюючи замкнуті національні колонії. 
           Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана, Сурінам та Трінідад і Тобаго, де 35-55 % населення становлять вихідці з Індостану. В латиноамериканських країнах можна зустріти й людей з арабськими прізвищами, котрі попри нечисленність завдяки власній активності (більшість із них – торговці та підприємці) змогли добитися високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами імігрантів-арабів були в 90-і рр. президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем) і Еквадору (Джаміль Мауад Вітт). Все активніше в останній час заявляють про себе японці, котрі опинилися в Латинській Америці у 30-40-і рр. ХХ ст., один з них – Альберто Фухіморі – в 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу. 
          Таким чином, на сьогодні абсолютна більшість країн Латинської Америки багатонаціональна. У населенні кожної з них у тих чи інших пропорціях зустрічаються такі етнічні групи: 
- основний народ країни (в Болівії, Еквадорі, Перу і Гватемалі в якості основних слід вважати два народи – іспаномовні нації та близькі до них за чисельністю індіанські народи – кечуа, аймара, майя-кіче та ін.); 
- уцілілі й дуже малочисельні корінні народи; приблизно 2 млн. індіанців Бразилії, Венесуели і Колумбії мають племінну організацію й майже не пов’язані економічно з рештою наслення; 
- так звані перехідні групи – недавні імігранти чи їхні нащадки, котрі ще остаточно не асимільовані основними народами країн вселення, але вже значною мірою втратили зв’язки з країнами виходу; 
- національні меншини – вихідці з Європи й Азії останніх десятиліть, котрі ще не зазнали асиміляції. 
Наприклад, у Бразилії нині мешкають представники більш як 80-ти народів, Аргентині та Мексиці – більше 50, в Болівії, Венесуелі, Колумбії, Перу та Чилі – більше 25-ти (без урахування дрібних індіанських племен). 
         З часів конкісти європейські завойовники примусово насаджували свої мови в Латинській Америці, тому в усіх її державах і територіях вони стали державними (чи офіційними). Іспанська та португальська мови функціонують у Латинській Америці у вигляді національних різновидів (варіантів), для котрих властива наявність низки фонетичних, лексичних і граматичних особливостей (їх найбільше у розмовному спілкуванні), що пояснюється, з одного боку, впливом індіанських мов, а з іншого – відносною автономністю їхнього розвитку. 
          В країнах Карибського басейну державними мовами є головним чином англійська і французька (Гаїті, Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана). В Сурінамі, Арубі та на Антільських (Нідерландських) островах – нідерландська.  
         Індіанські мови після завоювання Латинської Америки були витіснені у вузьку сферу побутового спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу і гуарані` в Парагваї є офіційними мовами, на них, як і на деяких інших (у Гватемалі, Мексиці, Перу і Чилі), існує писемність, видається література, котрі, однак, не отримали широкого поширення внаслідок низького рівня грамотності основної маси індіанського населення. 
         В ряді країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські мови, що сформувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, англійської та французької) носіями мов інших лінгвістичних груп. Гаїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою. У Сурінамі функціонує кілька креольських мов: сарамаккан – на англійській і португальській основі; джука і сранантонга – на англійській. Остання, відома під назвою “сурінамська мова”, є поряд з нідерландською мовою, на котрій розвивається художня література країни.

           Взагалі, для значної частини населення Латинської Америки характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомовність. Інтенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого зниження смертності у повоєнний період за збереження високої народжуваності. Щоб добитися в цьому відношенні того, на що у Європи та Північної Америки пішло 100-150 років, Латинській Америці завдяки досягненням світової медицини і санітарії знадобилося лише 25-40 років. Уже в першій половині 80-х рр. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців становив у регіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинених країн – США (9) чи Західної Європи (11). 
 
           На відміну від Європи чи Північної Америки скорочення смертності в Латинській Америці (за винятком Аргентини і Уругваю) не супроводжувалося помітним зниженням народжуваності, тому на континенті склалася молода вікова структура населення. Діти й підлітки до 15 років складають біля 45 % населення регіону (для порівняння в Європі цей показник – 25 %, у США – майже 30 %). Середня густота населення в Латинській Америці становить біля 22 чол. на 1 кв. км, тому й нині це один із найменш заселених крупних регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що займає 7 % території Бразилії, мешкає біля половини населення цієї країни. Водночас обширні внутрішні райони та південь Латинської Америки заселені вкрай рідко, величезні області екваторіальних лісів у басейні Амазонки практично безлюдні.

Релігійна структура населення  Латинської Америки відзначається  абсолютним переважанням католиків (більше 90 %), оскільки в колоніальний період католицизм був єдиною обов’язковою релігією, а належність до інших  віросповідань преслідувалась інквізицією. Після війн за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплятися свобода віросповідання, а в низці держав (Бразилія, Гватемала, Гондурас, Еквадор, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Уругвай і Чилі) було проголошено відокремлення церкви від держави. Але в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї та Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи та надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) зв’язані з Ватіканом конкордатом – угодою щодо правового регулювання католицької церкви.

Саме в Латинській Америці – регіоні гострих соціальних суперечностей з’явилися масові народні організації віруючих – християнські низові громади, що активно включалися в політичне життя. Узагальненням досвіду цих громад у середині 60-х рр. ХХ ст. стала “теологія визволення” – участь служителів культу у визвольній боротьбі за допомогою богослівських аргументів, посилань на Священне писання, папських енциклік та інших релігійних документів. У рамках “теології визволення” існують: помірковане крило – “теологія розвитку” і радикаль не – “теологія революції” (“бунтівна церква”), найвідомішими представниками котрого в 70-80-і рр. були бразильський архиєпископ, прибічник “християнського соціалізму дон Елдер Камара та архиєпископ Сальвадора Оскар Ромеро, вбитий під час служби правими екстремістами 24 березня 1980 р.

Другим після католицизму  за кількістю вірних віросповіданням  у Латинській Америці є протестантизм (на поч. 90-х рр. ХХ ст. – біля 20 млн. чол.), представлений великою кількістю  різноманітних церков і сект. Отримавши  поширення в регіоні у перші  десятиріччя ХІХ ст., він став релігією більшості населення в  багатьох країнах Вест-Індії. У Бразилії мешкає більше 10 млн. протестантів (у  т. ч. 6 млн. п’ятидесятників і 1,5 млн. баптистів), в Мексиці – майже 2 млн. (головним чином п’ятидесятники і пресвітеріани), в Чилі – більше 1 млн. (в основному п’ятидесятники). Зростання впливу серед віруючих в останні десятиріччя протестантських  церков – одна з особливостей релігійної обстановки в Л.А.

3.Особливості культурного розвитку Латинської Америки

Зародження сучасних національних культур Латинської Америки відноситься  до ХVІІ ст., коли в колоніальних володіннях Іспанії та Португалії почали формуватися  нові етнічні спільноти, котрі відрізнялися одна від одної в результаті відмінностей географічних умов, расового складу мешканців, ступеня збереження традицій корінного  населення та особливостей європейської колонізації. При цьому взаємодія  різноманітних культур аж ніяк не була механічним додаванням елементів  індіанської, європейської й африканської спадщини.

В країнах, де збереглися великі компактні групи корінного населення  зі стійкими традиціями, склався своєрідний “дуалізм культур”. У цих державах, наприклад, у Болівії чи Перу, поряд  з орієнтованою на європейські цінності національною міською, т. зв. креольською, культурою існує і самобутна індіанська культура, що своїм корінням сягає доколумбових цивілізацій. Ще в сер. ХІХ ст. у Гватемалі, Болівії, Еквадорі, Мексіці та Перу виникла течія індіанізму як антитеза поглядам землевласницької олігархії, що заперечувала можливість самостійного економічного та культурного розвитку країн з індіанським населенням і вважала це населення негативним фактором.

Як негативна реакція  на таку доктрину сформувалося положення  про майбутню домінуючу роль індіанської  раси. Ідеологи традиціоналістської течії в індіанізмі висунули гасло побудови “індіанського общинного комунізму” на базі відроджених традицій імперії інків. Традиціоналісти протиставляють “іманентний гуманізм” індіанця – доброту, любов до родини, близькість до природи, розуміння краси світу, тобто “природні” якості людини, західним стандартам з їх антигуманністю. Але в 60-і рр. ХХ ст. традиціоналісти відійшли від своєї основної тези – можливості общинного шляху розвитку індіанців і визнали необхідність їхньої інтеграції у соціально-економічне та культурне життя нації. Правлячі кола латиноамериканських країн з індіанським населенням віддають собі відчит у тому, що від вирішення індіанського питання значною мірою залежить подальший суспільний прогрес цих держав. Зокрема, у Мексиці під час перебування при владі президента Лопеса Портільйо (1977-1982 рр.) були створені Національна рада двомовних робітників-індіанців для стимулювання навчання на базі двох мов і двох культур та Управління у справах народної культури. Такий підхід отримав назву “нового індіхенізму”, тобто визнання “множинності етноменшин” і “множинності культур”. 
           На становлення національних культур у Латинській Америці вирішальний вплив справило досягнення країнами регіону політичної незалежності в 1-й чверті ХІХ ст. Розвиток латиноамериканської суспільної думки, науки і культури відбувався в наполегливому пошукові національної своєрідності, власного місця у світовій історії та культурі. Прогресивно мисляча творча інтелігенція регіону завжди зверталася до гуманістичних і демократичних ідеалів Європи, її культурної спадщини. Водночас вона прагнула відокремитися від Старого Світу – і задля ствердження своєї самобутності, і в надії відкрити нову сторінку загальнолюдської культури, що особливо виявилося в другій половині ХХ ст. 
          Але паралельно в Латинській Америці сформувалися такі концепції історико-культурної самобутності, що претендують на обґрунтування політичного гегемонізму та культурно-ідеологічної опіки щодо інших країн. Одна з них – “бразиліанідад”, запропонована ще в 30-і рр. ХХ ст. відомим соціологом Жілберто Фрейре, стверджує унікальність бразильської цивілізації та біологічний зв’язок її носіїв з народами Африки і Карибського басейну. Окремі ідеологи військового режиму 1964-1985 рр. виводили з концепції “бразиліанідаду” право на провідну роль країни не лише в Латинській Америці, але і в Африці. 
           Великодержавною ідеєю національної виключності та зверхності просякнута і концепція “архентинідаду”, що обґрунтовує (єдина в Латинськй Америці) вищість представників білої раси. В її основі лежить теза про специфіку аргентинського національного духу, способу життя, в котрому нібито виявляється колективістська душа общини й нації в цілому. В історичних дослідженнях та художній літературі всіляко звеличується ідеалізований образ пастуха-гаучо як вищого виразника духу “архентинідад”. 
          І все ж усвідомлення взаємозалежності процесів, які розвиваються у світі, в т.ч. в області культури та суспільної думки, привело у 80-90-і рр. ХХ ст. до відходу багатьох учених, літераторів і діячів культури Латинської Америки від концепцій “особливого шляху” та “самобутнього розвитку”, заснованих на протиставленні історичних доль Європи і Америки. Багато з них (як, наприклад, відомий мексиканський філософ Леопольдо Сеа) зараз ставлять питання про необхідність якісного стрибка у розвитку світової культури в цілому, зміни способу життя і цінностей людства, поступового формування цивілізації нового типу.

Міста-держави майя

Структура типового міста-держави  в доколумбовій Мезоамериці X-XVI ст. і на давньому Сході відзначаються дивною схожістю: метрополія та її сільськогосподарські округи, що знаходяться від міста на відстані 15 км; столиця – основне політико-адміністративне, культурно-економічне ядро міста-держави. Це насамперед місце перебування правителя та його наближених, а також храму головного міського божества й пов'язаного з ним жрецтва. Тут же знаходились й представники знаті, воїни, торговці, чиновники, ремісники тощо. Однак основну масу міського населення складали, напевне, общинники, що займалися різними видами сільськогосподарського виробництва.

Підсічно-вогненне землеробство майя здатне було давати сталий додатковий продукт, якого вистачало для  утримання верхівки суспільства, що володарювала, державного апарату та інших груп населення. Археологічні ознаки міста майя – кам'яні палаци та храми, планування споруд навколо  прямокутних двориків та майданів, "акрополі", культ стели-вівтаря, ієрогліфічна писемність і календар представлені у комплексі приблизно  на рубежі нашої ери. Вся повнота  влади всередині майяського міста-держави у І тис. н. е. була зосереджена в руках правителя. Дані письмових джерел кануну конкісти та ряд безумовних археологічних ознак (деякі мотиви класичного мистецтва, заупокійні храми та гробниці з особливо пишним ритуалом) свідчать про наявність у майя культу обожнення царя. Це непрямо вказує на існування вже на той час деспотичної форми правління (схожої на ту, що відома нам у фараонівському Єгипті та в містах-державах Шумеру). Є ряд даних на користь того, що на рубежі нашого віку у майя з'явився культ царських предків, який став з часом загальнодержавною релігією.

Релігійні уявлення пронизували всі  сторони життя давньомайяського суспільства. Пантеон божеств майя був досить обширним і складним, як і в інших ранньокласових суспільствах. Дослідникам відомі десятки імен, які в залежності від їх функцій можуть бути розділені на групи. Це насамперед боги родючості та води, мисливські боги, божества вогню, зірок і планет, смерті, війни тощо.

Всесвіт майя (як і в ацтеків) складався  з 13 небес та 9 підземних світів. У  центрі землі стоїть світове (зелене або перше) дерево, що пронизує всі  шари небес, а в чотирьох її кутках (по сторонах світу) – чотири інших  дерева: червоне (схід), біле (північ), чорне (захід) та жовте (південь). Світове дерево відзначалося місцеперебуванням бога дощу, якого звичайно зображували  із сокирою або з факелами під  дощем. Всі ці атрибути нагадують  про первинний зв'язок його з підсічно-вогневим землеробством.

Характерною рисою релігійних поглядів народів Мезоамерики було уявлення про те, що вся історія Всесвіту ділиться на певні періоди або цикли, які змінюють один одного. Кожний з цих циклів мав за свого правителя те чи інше божество і закінчувався світовою катастрофою: пожежею, повінню, землетрусом та ін. Існуючий світовий цикл мусив також закінчуватися загибеллю сучасного Всесвіту.

Давньомайяські культури характерні складними та витонченими ритуалами, метою яких було, як і в усіх інших релігіях, здобрення божеств і отримання від них різних благ. До таких обрядів належали димлення ароматними смолами, молитви, культові танки та співання пісень, пости і пильнування, жертвоприношення найрізноманітнішого вигляду. В жертву приносилися квіти та різні гілки кущів, плоди, страви, тканини, вироби і статуетки з глини, нефриту, кістки і раковини, пір'я цінних птахів. Регулярно здійснювалися й людські жертвоприношення.

Зрозуміло, що жерці займали почесне  місце в суспільстві майя, причому  вони, як і жерці інших народів  Мезоамерики, складали спеціальні корпорації; серед них панувала сувора ієрархія: від верховного жерця до юнаків-прислужників. Жерці майя, подібно жерцям інших культур давнього світу, займалися дослідженнями навколишнього середовища, нагромаджували наукові знання. Розвиток наукових знань у майя досяг значного рівня, хоча, здебільшого, знання було тісно пов'язане з релігією.

Стародавні майя приділяли увагу  вивченню календаря та літочислення, математики, астрономії, медицини та історії. Крім того, вони володіли деякими практичними  знаннями з географії, геодезії, метеорології, кліматології, сейсмології та мінералогії. Однак всі ці галузі позитивних знань  були тісно переплетені з релігійними  вченнями про демонів, божества, знамення та передрікання. До того ж нагромаджені знання викладалися на заплутаній та перевантаженій міфологічними натяками мові. Великим досягненням майя в  галузі математики була розробка в  період останніх віків до нашої ери  позиційної системи ліку і математичного  поняття нуля. Ці два поняття були значним кроком уперед в історії  математичного мислення, адже в Індії  вони були розроблені приблизно в VIII ст., а до Європи потрапили лише в XV ст.

В жодного з народів стародавньої Америки не було такого високорозвинутого календаря і системи літочислення, як у давніх майя класичного періоду (300 – 900 рр.). Практичні потреби сільського господарства викликали до життя найточніший календар, який став у руках жерців могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси. Визначаючи найзручніші строки для землеробських робіт (відхилення від них в умовах тропіків й за тодішньої системи сільського господарства означало б справжню катастрофу), жерці оточували це складною містичною символікою й супроводжували пишними релігійними церемоніями. Точне літочислення, що виникло спочатку з календарних потреб, пізніше було пов'язане з суто релігійними вченнями про зміну богів, які керували всесвітом, і з культом правителя міста-держави.

Найвідомішими галузями культури майя були архітектура і образотворче мистецтво, які були безпосередньо  пов'язані з певною датою чи астрономічним  явищем. Споруди будувалися через  певні проміжки часу. І кожна з  них набувала не тільки функцій житла  або ж храму, а й календаря. Культура стародавнього царства, що існувала в центрах Вашактун, Тикаль, Копан, Паленке та Нового царства, характерна для Чичен-Іца, Ушмаль та Майяпан, були "скульптурним обумовленням хронології майя. Археологічні дані свідчать, що регулярно, через кожні 52 роки, майя заново облицьовували свої піраміди каменем або штукатуркою, кожні 5 років зводили стелі, а дані, що містилися на них, завжди були пов'язані з певними подіями.

Значного розвитку досягла у  майя література. Такі літературні  жанри, як епічні перекази про долі тих чи інших племен, міфи та казки, трудові, військові та любовні пісні, загадки, прислів'я були вже в  глибокій давнині. До нашого часу зберігся відомий епос "Пополь-Вух", у якому йдеться про створення світу і подвиги двох божественних близнят. "Пополь-Вух" має паралелі в таких літературних пам'ятниках Старого Світу, як "Теогонія" Гесіода, перші книги Біблії, "Калевала", інші епічні твори народів Європи та Азії.

Великим визнанням і любов'ю  користувалися у стародавніх  майя драматичне мистецтво, більшість  драматичних творів були тісно пов'язані  з танком і являли собою своєрідні  балети з обширним текстом. До нас дійшла драма "Рабіналь-ачі", яка за своєю формою досить близька до давньогрецької трагедії. Це свідчить про наявність певних суворих закономірностей розвитку цього мистецтва. Танки у майя були нерозривно пов'язані не лише з драматичним мистецтвом, а й з музикою.

Давня культура майя не зникла безслідно, не дивлячись на всі зусилля іспанських завойовників та монахів. Вона значно впливає сьогодні, як і в минулому, на культуру народів латиноамериканських  країн, а значить, вносить свій вклад  у скарбницю світової культури.

Доколумбова Мезоамерика являє собою мозаїку народів, мов і культур. Однак вона мала характерні загальні культурні елементи. До них належать: ієрогліфічне письмо, ілюстровані книги (кодекси), календар, жертвування людей, обрядна гра у м'яч, віра в життя після смерті й складний шлях померлого у потойбічний світ, ступінчаті піраміди та ін. Долина Мексики займає особливе місце у Мезоамериці, бо тут розвивалися і формувалися прадавні культури середньої частини Мексики. Тут виникла найбільша у регіоні Мезоамерики держава ацтеків, яку описували в багатьох іспанських хроніках як справжню імперію, тут розташувалася її столиця Теночтітлан, яка викликала подив конкістадорів своєю величчю, красою та вигодами міського життя (столиця налічувала 300 000 жителів).

Перехід до осілості та розвинутого  землеробства відбувся, напевне, між 2300 – 1500 рр. до н. е., цей період є переломним в історії доіспанської Мексики. Творцями прадавніх землеробських культур були народи, які походили з різних груп мисливців та збирачів й поступово переходили до осілого способу життя. На своїх землях вони вирощували кукурудзу, квасолю, різновиди дині та перцю, а також займалися мисливством та рибальством. Доступність і різноманітність засобів здобуття їжі та необхідних матеріалів (каміння, деревина, кістки, черепашки, бавовник та ін.) сприяли розповсюдженню осілості та розвиткові культури.

Ацтеки

Під час взаємодії місцевих культур  Мексики поступово виникли такі високі культури, як тольтекська та ацтекська. Остання багато що запозичила з культури тольтеків, і особливу зацікавленість являє у зв'язку з цим міфологічний цикл тольтеків про Кецалькоатля. Це – стародавній бог народів Мексики з виключно складною міфологічною біографією. У тольтекській традиції він швидше є культурним героєм, легендарним владикою Х ст., засновником тольтекської столиці Тула, любителем та вчителем мистецтв і релігії, духовним наставником і моральним вождем, ворогом кривавого, що вимагав людських жертв, культу Тескатліпокі. Для тольтеків Кецалькоатль як бог або герой був насамперед символом мудрості Ометеотла, подвійного бога, бога-гермафродита.

Ометеотль – це взаємодоповнюючі та взаємодіючі начала чоловічого – Ометекутлі – "Владика двоїстості" та жіночого – Омецухуатль – "Владичиця двоїстості". Ометеотль – космічна творча сила, що має витоки сама в собі, принцип Всесвіту. Це надто важко було уявити, як і місце перебування Ометеотля – Омейокан ("Місто двоїстості"); це був бог, якому не приносили жертв.

Кецалькоатль вважався ацтеками за великого вчителя свого народу, під час його правління Тула та її околиці були казковою країною. Палаци для жерця-правителя побудовані з дорогоцінного каменю, срібла, різнокольорових черепашок і прекрасного пір'я. Земля приносила Щедрі дари, рясні плоди, народжувала незвичні рослини. Однак Кецалькоатль не тільки турбувався про благоденство своїх підданих та розвиток ряду мистецтв і ремесел, а й присвячував багато часу внутрішньому самовдосконаленню, молитвам, роздумам і духовним вправам. Але настав час, коли скінчилося щастя Кецалькоатля і тольтеків, виступили проти нього три чародії й примусили покинути Тулу. Коли Кецалькоатль покидав своє місто, він обіцяв повернутися, і віра індійців Мексики у його повернення драматично відбилася на їхній долі, коли вони прийняли Кортеса за бога Кецалькоатля.

Міфологічний тольтекський цикл про Кецалькоатля був сприйнятий ацтеками, котрі у XIII ст. прибули з північного заходу нинішньої Мексики до регіону землеробських і високоурбанізованих культур Долини Мексики. Прибувши із своєї напівлегендарної прабатьківщини Ацтлан (місце чаплі), вони поселилися на одному з островів озера Текскоко й заклали невелике місто Теночтітлан. У ході перетворення їх культури під впливом давніх культур Долини стабілізувалося і становище ацтеків, зміцнилася їхня позиція й зросла могутність. Це дало можливість збільшитися й розквітнути Теночтітлану, котрий пізніше перетворився на відому столицю ацтекської імперії. [4;

Ацтеки запроваджували свою політику таким чином, щоб посісти домінуючу  позицію серед сусідніх народів  й висунути на перше місце у  пантеоні божеств свого малозначущого  племінного бога Хунцилопочтлі, якого затьмарювали головні боги Кецалькоатль і Тескатліпока, які брали участь у створенні наступних сонць. Зовнішнім виявом зусиль, що так цілеспрямовано доклалися до підвищення позиції та рангу ацтеків і шанованих ними богів, було між іншим, підкреслення зв'язків із тольтеками, культура яких продовжувала вважатися найбільшим досягненням, особливо в галузях мистецтва та "механічних" ремесел. Тому включення до кола богів-творців власних богів, насамперед Хунцилопочтялі, бога сонця, війни та захисника воїнів, мало велике значення.

У культури ацтеків дві ідеї божества протистояли одна одній у результаті конфронтації двох традицій: тольтекської, що сягала в глибини минулого культур Мезоамерики, та ацтекської, яка ще не втратила духу релігійної племінної ментальності войовничих кочівників. Дві релігійні традиції протистояли одна одній із своїми міфологіями – Кецалькоатль та Хунцилопочтлі. Про першу традицію вже зазначено вище, культ Хунцнлопочтлі вимагав кривавих людських жертв. Найчастіше у жертву приносили військовополонених, іноді рабів і навіть власних дітей. Щоб забезпечити для богів достатню кількість людських жертв, ацтеки вимушені були часто воювати. Як правило, жертовний обряд полягав у вириванні серця, яке приносили у дар богам, однак були й більш жорстокі та витончені обряди: на честь бога Каіпе-Тотека жерці здирали шкіру з живої людини й носили її протягом багатьох днів. Про розміри таких обрядів жертвопринесення свідчить факт посвячення в 1487 р. великого храму, під час якого було здійснено ритуальне вбивство 20 тис. чоловік. Ці жертви необхідні були, щоб дати сонцю животворний напій, або кров. Від цього залежав рух сонця небом, а значить, і існування світу.

Таким чином, релігійна мета перепліталася  з прагненням ацтекської держави, що являла собою прекрасно організовану імперську машину. На чолі імперії  ацтеків у період її розквіту (половина XV ст. – іспанські завоювання) стояв  володар, якого в хроніках називають царем. В управлінні імперією йому допомагав вельможа, який був наділений дивним за звучанням для нас титулом "Жінка-Змія" і виконував функцію, згідно з нашою термінологією, прем'єр-міністра. Одночасно з ним і верховною царською радою існували свого роду спеціальні "департаменти", що займалися судовими, господарськими та військовими справами. Керували ними високопоставлені сановники за допомогою армії чиновників-адміністраторів.

Ієрархічну систему мала також  жрецька каста, що складалася із жерців різного рангу і статусу. Очолювали  її два верховних жерці, різнозначного  положення та Статуту і одного титулу – тлатоані. Ними були жрець бога Хунцилопочтлі та жрець бога Тлалока; вони мали свої рівноправні храми, зведені на одній піраміді – підставі, й разом звалися "Величним Храмом". У момент прибуття у Теночтітлан Кортеса тлатоані був Великий імператор Монтесума. У своїй хроніці Бернал Діас дель Кастільо описав цього імператора і поведінку вельмож його оточення. Він звернув увагу на суворий етикет, що підкреслював відстань, яка відмежовує імператора від його підданих, а вони опускають погляд перед його величністю. Цей етикет красномовно свідчить про шлях ацтеків від кочового способу життя до народу, який засвоїв високі форми витончених культур інших народів Мексиканської Долини.