Валютна політика

Вступ

Актуальність теми. Формування, еволюція та розширення зони євро вже тривалий час перебуває в епіцентрі жвавих теоретичних та прикладних дискусій з приводу проблеми функціонування Європейського валютного союзу. Понад десятилітній досвід ЄВС для економічної науки залишається джерелом тестування традиційних, часто суперечливих підходів, а також розроблення нових положень, які продовжують загальну лінію дискусій довкола проблем економічної інтеграції, її теоретичного забезпечення, інструментівімплементації та поглиблення. Незважаючи на вже достатньо усталені концептуальні позиції щодо критики монетарної інтеграції в Європі, які здебільшого спираються на теорію оптимальних валютних зон, гіпотезу спеціалізації Кругмана, брак політичних засад фіскального федералізму, скептичні застереження щодо стимулів для економічного зростання з боку спільної валюти тощо, докризові і посткризові тенденції виявили ряд прогалин у парадигмальному вимірі теорії економічної інтеграції.

Радикальні трансформації фінансового  сектора та зміна конфігурації глобальних монетарних процесів вивели на передній план проблему фінансових дисбалансів та пов’язані з ними процеси переходу до чітко артикульованого розвитку на засадах макрофінансового циклу. Сама специфіка макрофінансового підходу до аналізу глобальних процесів останнього часу виокремилася в самостійний напрям дослідження (під егідою фінансової макроекономіки, або внаслідок набуття популярності так званого ньюенвайронменталістського підходу, що акцентує на питаннях зв’язку між монетарним режимом, фінансовим режимом та фінансовою стабільністі) і, природно, не розглядалась як важлива складова політекономії монетарної інтеграції.

Об’єктом мого дослідження є особливості та конкретні характеритсики валютної стратегії держави, інструменти та методи її проведення.

Предметом вивчення в моїй курсовій роботі є валютна стратегія країн ЄС та особливості її проведення в зоні євро.

Метою даної курсової роботи є дослідження валютної стратегії ЄС на теоретичному рівні, що розкривається за допомогою наступних завдань:

- визначення загальних характеристики  валютних операцій Європейського  союзу;

- дослідження теоретичних та  методологічні основи валютної  стратегії Європейського союзу;

- оцінка напрямків  розширення  спектру валютних операцій в  Європейському союзі;

- оцінка основних напрямків  вдосконалення практаки,застосування  валютної стратегії Європейського  союзу в Україні

Теоретичне значення даної роботи полягає у вивченні національної валютної політики в багатоаспектному плані, деталізований розгляд основних сторін її проведення.

Практичне значення роботи виявляється у можливості її використання в подальших наукових дослідженнях з даної теми.

Методи дослідження. Для досягнення мети та вирішення основних задач роботи застосовані різноманітні методи дослідження. З використанням методу аналізу і синтезу та методу статистичних досліджень виявлені особливості застосування окремих форм валютного регулювання в Україні; на основі методу наукової абстракції та методу логічного узагальнення результатів сформульовано пропозиції щодо перспектив вдосконалення валютного регулювання в Україні, а також визначено концептуальні засади валютної політики України в умовах світової фінансової кризи.

Інформаційною базою для написання роботи послугували монографії та підручники вітчизняних та зарубіжних авторів, періодичні видання, статистичні матеріали та джерела інтернет. Питання розвитку національної грошової одиниці розкриваються в працях Гоша О., Гриценко А., Сушко Н., Євтуха О., Захарової О., Кота Л., Кузнєцова О., Лаврушина О., Лагутіна В., тощо.

1. Загальні характеристики валютних операцій Європейського союзу

Визначення валютних операцій є  необхідною правовою категорією, зміст  яких важливий для повноцінного дослідження валютного контролю. У юридичній літературі визначень валютних операцій небагато. З-поміж них потрібно виділити визначення Є. Карманова : „… урегульовані національним законодавством або міжнародними угодами операції з валютними цінностями. У більш вузькому розумінні – це вид банківської діяльності з купівлі-продажу іноземної валюти” [22, с. 292], „юридичну сутність валютних операцій можна визначити як вольові правомірні дії фізичних і юридичних осіб безпосередньо направлені на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків при здійсненні дій з валютою” [22, с. 156]. У російській літературі можна зустріти таке визначення : „... юридично значимі дії суб’єктів приватного і публічного права, як пов’язані, так і не пов’язані з укладенням угод, які ведуть або до зміни суб’єкта прав на валютні цінності, або до транскордонного переміщення валютних цінностей” [18].

Необхідно зазначити, що валютні операції є різновидом фінансових, які П. С. Пацурківський визначає так: „сукупність взаємопов’язаних між собою дій, спрямованих на вирішення якісно відокремлених завдань у рамках фінансової діяльності держави, складає ... окрему операцію” [3, с. 40]. В економічній науковій літературі валютні операції розглядаються як вид діяльності підприємств, банківських і фінансово-кредитних установ, юридичних і фізичних осіб щодо купівлі-продажу, розрахунків та надання в позику чужоземної валюти [4, с. 301–302]; як операції, що проводяться на валютному ринку банками, компаніями та фізичними особами; або, у більш вузькому розумінні, як банківська діяльність, пов’язана з купівлею-продажем іноземної валюти [4, с. 58].

Таким чином, у літературі не існує єдиного  підходу до визначення поняття валютної операції, що досить часто ототожнюється з валютним правочином.

Основними видами валютних операцій в ЄС є наступні:

- конверсійні (форексні) операції (обмін однієї валюти на іншу),

- депозитно-кредитні операції (надання міжбанківських позик (розміщення депозитів) у різних валютах).

Головна відмінність конверсійних операцій від депозитно-кредитних полягає в тому, що перші являють собою обмін еквівалентними сумами валют за узгодженим ринковим курсом, другі — передбачають одностороннє надання валютних коштів на певний термін на умовах повернення та сплати відсотків за визначеною процентною ставкою.

Також в країнах ЄС розрізняють валютний ринок обмінних операцій, або форексний ринок (від англ. Foreign Exchange — обмін валют), та грошовий ринок, на якому здійснюються угоди з надання (запозичення) міжбанківських валютних кредитів. Виходячи з об’єкта, цілей та завдань дослідження надалі ми будемо оперувати поняттям валютного ринку, розуміючи під цим саме форексний ринок.

Учасниками  валютного ринку країн ЄС є банки, валютні біржі, брокерські фірми, зовнішньоторговельні та виробничі компанії, міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації, фонди, приватні особи. Однак слід зазначити, що операції на валютному ринку здійснюються здебільшого комерційними банками — основними посередниками на валютному ринку. Напркилад, у Німеччині ринок валютних посередників є дуже розвиненим. Він включає валютні операції з деривативами. Однак, все ж  таки найбільша питома вага усього обсягу валютних операцій в країнах ЄС припадає саме на банківський сектор. До таких операцій належать:

- операції банків між собою за свій рахунок;

- операції банків між собою за рахунок клієнтури;

- торгівля банків зі своїми клієнтами.

Отже, можна констатувати появу до певної міри самостійного напряму фінансового бізнесу в країнах ЄС— «валютні операції». Цей бізнес охоплює такі сфери:

- міжнародна торгівля товарами, послугами, продуктами інтелектуальної власності, авторськими правами;

- міжнародний туризм;

- міжнародний рух капіталів (міжнародні інвестиції);

- міжнародні валютні спекуляції, операції з валютною готівкою.

Сучасний  етап розвитку валютного ринку в ЄС також характеризується інтеграційними процесами, що не може не впливати на інтеграцію фінансових ринків. Посилення ж фінансової, зокрема валютної, залежності викликає необхідність тісної координації валютної політики різних країн з метою уникнення нових міжнародних економічних потрясінь.

Країни ЄС (Швеція, Австрія, Нідерланди), що мають прив’язаний, або фіксований, курс (pegged rate). Такі країни фіксують вартість своєї валюти з нульовою можливістю відхилення або з дуже вузькими межами (не більше 1 %) таких відхилень від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти. Лідерами у списку еталонних валют, до яких прив’язується національна валюта, є долар США, євро та СДР (спеціальні права запозичення). Прикладом 100-відсоткової фіксації є країни Європейського Союзу, які зафіксували обмінні курси своїх національних валют у межах Союзу одна до одної та до нової грошової одиниці євро станом на останній робочий день 20 р. і дотримувалися визначених обмінних пропорцій до остаточного запровадження єдиної валюти євро.

Однак в ЄС є країни Крїни з підвищеною гнучкістю курсів (more flexibility). Курси валют можуть вільно рухатися, змінюючись під впливом факторів попиту і пропозиції тощо. Такі валюти мають підкатегорії:

- вільно плаваючі (freely fluctuating);

- керовано плаваючі (managed fluctuating);

- валюти, курс яких періодично коригується.

До країн ЄС з вільно плаваючим курсом валюти відносять промислово розвинуті країни: Швейцарія (швейцарський франк), група країн єврозони (євро) та ряд інших. Як уже зазначалося, основний обсяг валютних операцій не має прямого зв’язку з міжнародною торгівлею чи інвестуванням.

Для країни ЄС характерним є міжнаціональний, або загальний, валютний ринок, який діє в умовах розширеної кількості вільно конвертованої валюти. Кожна країна ЄС бере активну участь як на міжнародних, так і на регіональних валютних ринках.

В ЄС розрізняють декілька рівні  валютного ринку при здійсненні валютних операцій.

Національний валютний ринок ЄС - це відносини, що склалися з приводу купівлі-продажу обмеженої кількості вільно конвертованих валют однієї країни. Ці операції, як правило, здійснюють банки для клієнтів, що обслуговуються ними. Серед таких клієнтів - промислові підприємства, акціонерні товариства, приватні особи, банки, які не спеціалізуються на проведенні міжнародних валютних операцій. Крім того, до операцій національного валютного ринку належать валютні операції, що здійснюються окремими компаніями між собою, операції між приватними особами, а також угоди, що укладаються на валютних біржах.

Основними валютними біржовиками  є:

- банки, що формують певним чином "внутрішньобанківську біржу". Вони є природними посередниками серед тих, хто хоче купити або продати іноземну валюту, і здійснюють спекулятивні валютні операції, захищаючи при цьому своїх клієнтів в усьому світі.

- брокери іноземної валюти, які виступають посередниками між продавцями і покупцями, значно підвищуючи ефективність угоди;

- компанії, що беруть участь у світовій торгівлі, потребують іноземної валюти для здійснення операцій. Вони намагаються обмежити ризик, пов'язаний з іноземною валютою, і є результатом звичайних біржових операцій, а іноді беруть участь у валютних операціях із спекулятивною метою;

- менеджери, які у сфері міжнародного капіталовкладення обмінюють цінні папери з однієї валюти на іншу і постійно стежать за тим, щоб їх цінні папери мали максимальний прибуток.

Центральні (Національні) банки є  головними власниками іноземних  валют країн ЄС і фінансують уряд у разі необхідності. Центральні банки часто виступають посередниками на валютній біржі, з метою зменшення коливання вартості національних валют і недопущення негативних процесів, що пов'язані із знеціненням національної валюти.

Міжнаціональний валютний ринок ЄС  - це безпосередньо ринок з купівлі-продажу  євро. Основними учасниками цього ринку є міжнародні банки, корпорації, інститути фінансового регулювання.

Отже, валютна операція у широкому розумінні — це конкретна форма прояву валютних відносин у народногосподарській практиці, у вузькому розумінні — операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обороті, увезенням, вивезенням, переказуванням на територію країни та за її межі валютних цінностей.

2. Теоретичні та  методологічні основи валютної стратегії Європейського союзу

Європейський союз включає в  себе 25 держав, що входять тим самим  в два Співтовариства (ЄС і Євратом), які складають один з компонентів  Європейського союзу, що спирається також на співпрацю в сфері  зовнішньої політики і спільної безпеки і в правоохоронній (кримінально-правової) сфері. Європейський союз проходить довгий шлях розширення не тільки в складі учасників, але в предметній сфері (сфері компетенції). Сфера здійснення грошово-кредитної і валютної політики є одним з напрямків інтеграції країн Європейського союзу, в історії якої є свої особливості. Інтеграція в цій сфері має різні напрямки, обумовлені природою і змістом суспільних співвідношень, не тільки складають цю політику, але і є об'єктом її впливу. Іншими словами, європейська інтеграція в розглянутій сфері може бути розбита на інтеграцію розрахунково-платіжних систем, банківську інтеграцію, фінансову інтеграцію і, природно, валютну інтеграцію. Кожен з цих напрямків має свою історію і сучасні прояви. Але, основа у них одна - реалізація грошового суверенітету. І безсумнівно, вінцем європейської інтеграції в зазначених напрямках став Економічний і валютний союз (далі - ЕВС), який і визначає специфіку здійснення грошово-кредитної і валютної політики Європейського союзу [24].

Положення, що стосуються Економічного і валютного союзу, були вперше закріплені Маастрихтським договором 1992 р. Зокрема, в преамбулі Договору про Європейський союз підкреслювалася рішучість  заснувати економічний і валютний союз (economic and monetary union), а також у ст. "B" (тепер ст. 2) в якості мети Європейського союзу визначається сприяння економічному і соціальному прогресу і високому рівню зайнятості, а також досягнення збалансованого і стійкого розвитку, зокрема, шляхом створення простору без внутрішніх кордонів допомогою створення в числі іншого економічного і валютного союзу. Однак основні норми про ЕВС і, відповідно, про єдиної економічної і валютної політики були включені в нову версію Договору про ЄЕС (ЄС).

Одним з основних елементів ЕВС поряд з економічним союзом є Європейський валютний союз (european monetary union) <

Для позначення валютного союзу, що є елементом Економічного і валютного  союзу, використовують також термін "валютний союз ЄС"

Початок свого втілення ідея європейського валютного союзу бере з усвідомлення необхідності забезпечення сумісності економічної політики держав - учасниць Європейських Співтовариств. Як зазначає Р. Сміт, "хоча ідея заснування Економічного і валютного союзу не була включена до Угоди про ЄЕС, однак вона є майже ровесницею ідеї самого Європейського економічного співтовариства. Наприкінці 1950-х років Жан Монне запропонував створити Європейський резервний фонд. На початку 1960 -х років Комісія стверджувала, що митний союз повинен неминуче привести до економічного і валютного союзу .

Разом з тим необхідно враховувати, що досвід інтеграції у грошово-кредитній і валютній сфері країни Європи отримали ще до початку інтеграції в рамках Європейських Співтовариств, зокрема при створенні Європейського платіжного союзу (1950 - 1959) [24]

Створення Європейського платіжного союзу (далі - ЄПС) багато в чому стало  реакцією на економічні наслідки Другої світової війни. Майже всі західноєвропейські валюти у відповідний період були піддані гіперінфляції. При цьому США перетворилися в безперечного світового лідера. У 1944 р. в Бреттон-Вудсі була офіційно закладена нова міжнародна валютна система, заснована вже не англійською фунті стерлінгів, як це було до війни, а на американському доларі, розмінні на золото в певному співвідношенні (золотодевізний стандарт). Долар США став світовим еталоном цінності і мірою вартості інших валют. Тим часом у Європі доларів США гостро не вистачало: наявні запаси американської валюти йшли на оплату імпортованих зі США товарів і послуг, а внутрішньоєвропейських оборот залишався майже без засобів обігу. Дефіцит "живих" грошей і "доларовий голод" призвели до того, що всі розрахунки між європейськими країнами були засновані на угодах про двостороннє кліринг. Подібна форма розрахунків була вкрай незручною і перешкоджала розвитку економічного співробітництва. Таким чином, освіта в 1950 р. західноєвропейськими державами Європейського платіжного союзу мало основною метою відновлення нормального грошового обігу і, зокрема, ліквідацію всіх видів двосторонніх розрахунків і платежів з заміною їх системою багатостороннього клірингу; скасування валютних і зовнішньоторговельних обмежень між країнами- членами, які повсюдно вводилися в цілях вирішення проблем з платіжними балансами; підвищення ліквідності західноєвропейських валют і відновлення їх конвертованості.

В умовах наростаючих проблем світової валютної системи, заснованої на механізмах Бреттон-Вудса, європейська Комісія  представила на початку 1969 р. Раді ЄС меморандум про координацію економічних політик, передусім у сфері сільського господарства ("план Барра"). Складовим елементом механізму координації, природно, була стабільність цін (на сільськогосподарську продукцію), можливість забезпечення якої не представлялася можливою без здійснення спеціальних заходів грошово-кредитної політики.

Однак загальна криза Бреттонвудської  валютної системи змусив країни - члени  Європейських Співтовариств активізуватися на шляху грошово-кредитної і  валютної інтеграції. На нараді в Гаазі  глав держав і урядів членів Європейських Співтовариств 1 грудня 1969 був прийнятий меморандум про підготовку проекту створення економічного і валютного союзу.

Основу для створення Європейського  фонду валютного співробітництва  заклала Резолюція від 22.03.1971. Європейський фонд валютного співробітництва, покликаний забезпечити функціонування механізму "валютної змії" через координацію діяльності центральних банків держав - членів Співтовариства, був створений відповідно до Рішення Ради ЄЕС в 1973 р.

Вказаному органу була надана власна правосуб'єктність. Однак рішення повинні були прийматися на засадах одностайності Правлінням, що складаються з членів Комітету Керуючих. Такий порядок не сприяв ефективності прийняття рішень. Крім того, функції фонду були в основному технічного характеру і пов'язані з врегулюванням вимог і боргів держав-членів один до одного в зв'язку з позиками на проведення інтервенцій на валютних ринках у випадках перевищення меж коливань валюти якої-небудь з держав-членів.

Таким чином, ЕРЕ стала орієнтиром, до якого прив'язувалися курси західноєвропейських грошових одиниць (до цього в "валютної змії" вони прикріплялися тільки один до одного, за винятком періоду З квітня 1972 р. по березень 1973 р., коли вони всі разом прикріплялися до долара )

ERM, так само як і "валютна змія", заснована на спільному плаванні валют держав-учасниць. Особливість полягає в тому, що в рамках ERM механізм спільного плавання та ЕКЮ були вперше ув'язані в одну систему.

ЕКЮ визначалася на основі кошика валют держав-учасниць. Курс ЕКЮ  на відміну від курсу ЕРЕ був стабільним (а не змінювався щодня) і міг переглядатися тільки раз на кілька років. Європейський фонд валютного співробітництва відповідно до Резолюції про ЄВС було надано додаткові повноваження щодо випуску ЕКЮ відповідно до обсягу внесених у фонд золотовалютних резервів центральних банків держав-учасниць (вносилося 20% золотовалютних резервів у вигляді золотого запасу і 20% золотовалютних резервів у вигляді активів в доларах США). Фактично величина фонду золотовалютних резервів визначала курс ЕКЮ. Курс валют країн - учасниць ЄВС встановлювався у відповідному паритеті до ЕКЮ в залежності від "внеску" в фонд. При цьому визначалися межі відхилення (divergence threshold) національних валют від курсу ЕКЮ, а також національних валют інших держав - учасниць ЄВС.

Особливу увагу в рамках ЄВС  приділялася також механізму  валютних інтервенцій, багато в чому грунтується на взаємному кредитуванні центральними банками (короткостроковому <271>) і самими державами-членами (середньостроковому <272>). Тим самим створювалися умови для підтримки падаючого курсу національної валюти через продаж на внутрішньому валютному ринку іноземної валюти <273>.

Важливою правовою особливістю  функціонування ЄВС до Маастрихтського  договору було те, що елементи цієї системи практично не регулювалися комунітарне право (Community law) .

Третій  етап почався 1 січня 1999 р. і ознаменувався  установою Європейського центрального банку (далі - ЄЦБ) і Європейської системи  центральних банків (далі - ЄСЦБ). Одночасно  зі створенням ЄЦБ і ЄСЦБ на початку третього етапу був заснований Економічний і фінансовий комітет (далі - ЕФК), який замінив Валютний комітет, створений ще в 1958 р. ЕФК так само, як і ЄЦБ володіє певними повноваженнями у сфері здійснення грошово -кредитної і валютної політики Європейського союзу.

Не  всі держави перейшли на третій етап ЕВС. Утворилися дві групи держав - членів Європейського союзу (з точки  зору специфіки здійснення грошово-кредитної  і валютної політики):

1) "держави-члени без вилучень" - це держави, які перейшли на третій етап ЕВС. На третій етап ЕВС в 1999 р. перейшли Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Німеччина. Греція отримала статус держави-члена без вилучень з 2001 р. Євро став для цих держав єдиним законним платіжним засобом. У зв'язку з цим зазначені держави називаються також країнами зони євро (euro area) . Однак, застосовуючи цей термін, слід враховувати, що, по-перше, в зону євро входить тільки та частина держав-членів без вилучень, яка є учасником Співтовариств, а по-друге, Європейське Співтовариство уклало валютні угоди (monetary agreement) з рядом територій про офіційне прийняття ними євро.

Крім того, Швеція і Великобританія не беруть участь в європейському механізмі обмінних курсів, заснованому в зв'язку з переходом більшості держав - членів Європейського союзу на третій етап ЕВС і отримав назву Exchange Rate Mechanism II  (далі - МОК2). Великобританія вийшла з механізму обмінних курсів ЄВС і до теперішнього часу не приєдналася до МОК2 в результаті подій 16 вересня 1992 р. ("чорна середа" - спекулятивна атака на фунт стерлінгів). І хоча МОК2 не є для держав-членів з винятками обов'язковою умовою членства в Європейському союзі, слід враховувати, що участь у ньому є необхідною умовою переходу на третій етап ЕВС, тобто для входження в зону євро. Саме в цьому зв'язку Данія бере участь в МОК2 [24].

Таким чином, територіально зона обігу  євро як законного платіжного засобу (зона євро) в даний час не збігається з територією Європейського союзу ("Euroland"), що, природно, впливає на характеристику специфіки грошово-кредитної і валютної політики Європейського союзу. Необхідно чітко визначити місце і роль держав-членів з винятками і без вилучень у здійсненні грошово-кредитної і валютної політики Європейського союзу. І перше, що в цьому зв'язку можна відзначити, - це те, що проведений вище короткий огляд історії європейської інтеграції в грошовій сфері продемонстрував існування певних обмежень свободи здійснення грошово-кредитних і валютних політик держав - учасниць Європейських Співтовариств ще до утворення Європейського валютного союзу. У зв'язку з цим представляється доцільним досліджувати природу грошово-кредитної і валютної політики Європейського союзу з точки зору концепції обмеження грошового суверенітету.

Обмеження свободи здійснення грошово-кредитної і валютної політики поряд з самостійним здійсненням грошово-кредитної і валютної політики є однією з форм реалізації грошового суверенітету

Фактичні обмеження, на відміну  від формальних, безпосередньо не пов'язані з укладенням яких офіційних угод (міжнародних договорів), а також із вчиненням носієм основи яких офіційних дій одностороннього характеру. При цьому від фактичного обмеження грошового суверенітету слід відрізняти його реалізацію шляхом співвіднесення, яке є способом щодо вільного здійснення грошово-кредитної і валютної політики. У цьому випадку носій основи грошового суверенітету створює внутрішні механізми орієнтування заходів своїй грошово-кредитної і валютної політики на дії влади іншого носія, пов'язаного з ним не безпосередньо в грошовій сфері, а через інші економічні взаємини. В якості прикладу фактичних обмежень грошового суверенітету можна назвати неофіційну "доларизацію" економіки.

Таким чином, специфіка Європейського  валютного союзу, його унікальність полягають у тому, що він наділений статусом носія основи грошового суверенітету, що тягне цілком конкретні правові наслідки: по-перше, Європейський валютний союз тим самим наділений міжнародною правосуб'єктністю у відповідній сфері; а по-друге , рішення грошової влади Європейського союзу стають обов'язковими на території зони євро. При цьому для цілей цієї роботи істотно, що міжнародну правосуб'єктність володіє Європейський союз в цілому. На підставі цього органи, що здійснюють грошово-кредитну і валютну політику в Європейському союзі, мають право укладати угоди з відповідними органами держав - членів Європейського союзу, які не беруть в Європейському валютному союзі. Прикладом таких угод є вже згадувані вище угоди у сфері функціонування МОК2 [24].

У зв'язку з міжнародною правосуб'єктністю Європейського союзу в грошово-кредитній  і валютній сфері актуальним залишається  і питання взаємодії Європейського  союзу з міжнародними фінансово-економічними організаціями, і перш за все з  Міжнародним валютним фондом. Основним в цій проблемі є неординарність статусу Європейського союзу для цілей Статей угоди МВФ, які оперують поняттям "країна". Не заглиблюючись у докладний аналіз проблеми, зауважимо, що Європейський союз, в рамках якого функціонує Європейський валютний союз, для цілей Статей угоди МВФ повинен бути визнаний самостійним членом, оскільки він наділений основою грошового суверенітету. При цьому держави зони євро повинні втратити самостійний статус членів МВФ, а держави-члени з винятками повинні зберегти даний статус, оскільки перші втратили основу грошового суверенітету, а другі - ні.

З наведеної позиції випливає, що, незважаючи на невгаваючі суперечки щодо правової природи права Європейського союзу, система правового регулювання у сфері здійснення грошово-кредитної і валютної політики придбала явно виражені риси внутрішньодержавного правового порядку. Причому Європейський союз як єдине ціле (а не кожна держава-член без вилучень окремо) виступає в цій сфері на рівних з іншими носіями грошового суверенітету, в тому числі з державами-членами з вилученням, активно беруть участь в інших сферах функціонування Європейського союзу. У результаті склалася цікава ситуація: держави Європейського союзу розділилися на дві частини. Одна частина бере участь у валютному союзі і, відповідно, позбавлена ​​основи грошового суверенітету. Інша частина бере участь разом з Європейським союзом у валютній угрупованні, якої всіма її учасниками (в тому числі Європейським союзом) делеговані окремі повноваження, що випливають з грошового суверенітету.

У зв'язку з викладеним вище можна зробити висновок, що в даний час поняття "єдина грошово-кредитна і валютна політика Європейського валютного союзу" тотожна поняттю "грошово-кредитна і валютна політика Європейського союзу". Держави-члени з винятками не беруть безпосередньої участі в здійсненні грошово-кредитної і валютної політики Європейського союзу, але мають можливість опосередковано впливати на цю політику з правової точки зору навіть не стільки як члени Європейського союзу, а як рівноправні з Європейським союзом учасники валютної угруповання.

Таким чином, специфіка грошово-кредитної  і валютної політики Європейського  союзу полягає, з одного боку, у  функціонуванні Європейського валютного  союзу, а з іншого - в тісній співпраці Європейського союзу як самостійного носія основи грошового суверенітету з державами-членами, що не входять в зону євро. Причому зазначені вище особливості не тільки знаходять своє відображення в статусі євро як єдиної валюти (тобто в емісійному праві), в статусі органів, що реалізують грошовий суверенітет Європейського союзу, а також у фінансові основи його реалізації, але й дають підставу з високою часткою впевненості укласти, що реалізація грошового суверенітету Європейським союзом пов'язана з формуванням комплексу норм, що володіють основними характеристиками норм внутрішньодержавного (національного), а не міжнародного правопорядку. Саме тому предметом цього фінансово-правового дослідження є аналіз насамперед єдиної грошово-кредитної і валютної політики Європейського валютного союзу, а не вивчення, наприклад, грошово-кредитних і валютних політик держав - членів Європейського союзу. Враховуючи викладене, дослідження правових засад здійснення грошово-кредитної і валютної політики держав-членів, що не входять в зону євро, має бути предметом міжнародного права.