Іван Франко – дослідник польської літератури

ВСТУП……………………………………………………………………………2

Розділ І. Іван Франко – дослідник польської літератури………………………4

Розділ ІІ. Юліуш Словацький очима каменяра………………………………………………………………………….14

Розділ ІІІ. Українська школа романтиків в польській літературі…………….18

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

                                                 ВСТУП 

Франко був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася «українській школі». Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича «Ogniem i mieczem» чи «політичної філософії Міцкевича», яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав.

Актуальність теми дослідження

Питання дослідження польської літератури Іваном Франком не нове і досліджується не вперше, проте деякі аспекти залишилися поза увагою або вимагають ще доповнень, уточнень і додаткових пошуків.

 І. Франко як до 1887, так і після 1897 активно співпрацював з прогресивною Польщею, і якщо оцінювати його участь в «чужій» культурі, то треба розпочинати з її перших виступів в польській пресі 1878 – 1879 років («Tydzien», «Praca») і закінчувати публікацією драми «Вєлька утрата» (1914). Що над польською він працював більше, ніж над іншими, то для цього було досить багато важливих причин. Познайомившись з матеріалами, пов’язаними з діяльністю Івана Франка в галузі польської фольклористики, можемо відзначити важливу участь вченого у справі об’єднання наукових сил Польщі і України для вивчення фольклору та етнографії обох народів. Значну цінність становлять Франкові статті й рецензії, надруковані у польських виданнях і присвячені питанням польської фольклористики, етнографії та літературознавства, а також листування Франка з видатними польськими дослідниками.

Об’єкт дослідження – дослідницька робота І. Франка.

Предмет дослідження – статті, рецензії І. Франка про польську літературу, критика польських письменників.

Мета дослідження – різнобічно проаналізувати дослідницьку роботу І.Франка та оцінити її значення для польської та української літератури.

Завдання дослідження

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

• з’ясувати роль Івана Франка у розвитку польсько-українських літературних взаємин;
• проаналізувати сучасні наукові погляди на І.Франка як на дослідника польської літератури;
• дослідити критичні відгуки українського генія про польських автор письменників.

Український учений завжди висловлював цікаві думки з питань фольклорно-літературних зв’язків, використовував народну поезію поляків у своїх дослідженнях. Важливою сторінкою творчої і популяризаторської діяльності Франка є його прагнення ознайомити польських читачів з фольклором України, для чого він перекладає ряд українських ліричних пісень на польську мову. Ці факти яскраво свідчать про значну роль Івана Франка в розвитку польсько-українських фольклористичних взаємин.

Багаторічна діяльність Івана Франка як пропагандиста, критика й перекладача польської літератури на Україні, а також його численні статті в польській пресі про українську культуру сприяли посиленню українсько-польських літературних зв’язків.

Методи дослідження

Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дослідження як основний використовувався культурно-історичний метод, з допомогою якого можна вивчити дослідницьку діяльність Франка, та біографічний для реконструкції окремих фактів біографії польських митців.

Наукова новизна

У роботі розширюються відомості про дослідницьку діяльність Івана Франка, зокрема, польської літератури, розглядається вплив української літератури на образи у польських творах і на всю польську літературу загалом.

Практичне значення дослідження визначається можливістю використання її результатів за основу більш глибокого вивчення творчості та дослідницької діяльності І.Франка. матеріали та висновки цієї роботи можуть бути використані для лекцій з української літератури, на факультативних заняттях та під час проведення гурткової роботи.

Структура роботи

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів (Ір. – «Іван Франко – дослідник польської літератури», ІІр. – «Юліуш Словацький очима каменяра» та ІІІр. – «Українська школа романтиків у польській літературі»), висновку, списку використаної літератури .

РОЗІЛ І.  Іван Франко – дослідник польської літератури

Кінець XIX – початок XX ст. – це ще період творчої діяльності старшого покоління видатних українських і польських письменників таких як: Панас Мирний, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Іван Франко, Болеслав Прус, Еліза Орешко, Генрік Сенкевич. Однак саме в цей час починає уже діяти і молодша генерація митців – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Владислав Оркан і цілий ряд інших.

Все більший і більший вплив мають на них революційно–визвольні ідеї і вони, тобто українсько – польське письменництво шукають нових форм і засобів їх вираження, зростає питома вага слова, збільшується роль контактів на всіх рівнях літературного розвитку.

Однак кожна література, тобто література кожного народу є специфічною, вирізняється своїми ідейно – естетичними домінантами, ідейно–художньою специфікою, обумовленою як соціально–історичним розвитком суспільства, так і значенням національних традицій.

Польська література цього періоду характеризується зіткненням реалістичних і модерністських тенденцій, адже, з одного боку, ще продовжується діяльність письменників – реалістів старшого покоління, а з другого, вже десь з кінця 90-х рр., на перше місце висувається модерна течія “Молода Польща”. Але серед так званих “молодополяків” повної єдності не було, бо, скажімо, Станіслав Пшибишевський, Станіслав Виспянський, Cтефан Жеромський – це постаті досить таки різні за їх світоглядно–естетичною орієнтацією, бо з точки зору загальних жанрово–стильових особливостей, поглиблення психологічного аналізу дійсно ці письменники мали багато спільного.  Але на цьому спільність і уривається і маємо, з одного боку,  реалізм і демократизм творчості Реймонта, С. Жеромського і В. Оркана, дещо затуманений громадський філософізм К. Тетмайєра і С. Виспянського, активний гуманізм Т. Боя – Желенського,  а з другого – поза суспільний, споглядальний, холодний парнасизм Міріама і відвертий ніцшеанський культ “оголеної душі” Пшибишевського.

Для української літератури цієї доби модернізм не відігравав такої великої ролі як для польської. Такі українські письменники як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський сприйняли філософізм і психологізм, а також всесвітній розмах як неодмінну новаторську умову справжньої “новітньої” творчості. Ці риси і притаманні їхнім художнім творам.

Отже, кінець ХІХ – початок ХХ ст. – це не лише період зіткнення різних тенденцій, але і період інтенсивного зближення національних літератур, виявлення не лише спільного, а й відмінного між ними, бо взагалі, поки народ замикається у своїй історії, він не відчуває великої потреби у тому, щоб розкрити свою відмінність від інших. Така потреба виникає уже в процесі спілкування з іншими народами, тобто внаслідок входження його літератури в ширші літературні утворення.

Український читач цього часу знайомився з польською літературою вже в досить численних художніх перекладах, що друкуються на сторінках таких українських видань: “Діло”, “Руслан”, “Рада”, “Буковина”, “Українська хата”, “Літературно–науковий вісник”, що відігравав виняткову роль саме завдяки Франкові і його перекладам українською мовою.

Українсько–польські літературні взаємини кінця XIX – початок XX століття розвивалися взагалі в умовах, коли ламалися національні перегородки, зникало поняття регіональної літератури, а зв’язки між окремими письменниками все частіше поступаються місцем перед зв’язками між окремими літературними групами й напрямами, що базувалися на глибинних суспільно–естетичних факторах.

Дослідником польської літератури в українській літературі вважається Іван Франко, який пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримував у ній усе передове і прогресивне.

Полоністика Івана Франка, скажемо ширше – його участь в суспільно–політичному й культурному житті Польщі, плідно досліджується. Йому вдалося створити чітку і послідовну концепцію шляхів розвитку польської літератури ХІХ ст. і причин, які обумовили появу в ній нового героя, який пішов з народу.

Природно, що статтю Івана Франка про польську літературу можна глибше зрозуміти, якщо брати до уваги його інші статті з питань, наприклад, української, російської та зарубіжної літератури. Переважна більшість статей його про польську літературу відносяться до 80–90-х років ХІХ ст. Це є також період дослідження вищезгаданих літератур. І. Франко особливо досліджує питання про появу в літературі нового героя–трудівника. Роман С. Золя  “Пастка” викликав у І. Франка виняткову зацікавленість саме тому, що там зображується “життя робітників без примітки всяких вищих верств”. Так на основі цих статей І. Франко почав розбирати те одностайне, темне життя робочого люду, почав шукати глибших причин здеморалізування і упадку особистості.А основним було саме те, що І.Франко бачив причини цього важливого літературного явища. Він бачив як загострюється соціальне питання, як зубожіють трудящі маси. Остаточно І.Франко сформулював цю думку в статті “Тарас Шевченко”. Отже, в літературі появився мужик, простий сільськогосподарський мужик.

Досліджуючи польську літературу, Франко шукає там ті ж закономірності. “Польська література донедавна була вбогою на селянські типи і постаті [31, 66] ”  - констатує він у 1887р. Переломним моментом щодо цього І.Франко вважає час з 1848р, бо пануючий до 1848 року романтизм лише декларував принцип народності, “та проте швидко забули про се і пішли там, де їх кликало перенатужене патріотичне чуття. Навіть у великій епопеї А. Міцкевича “Пан Тадеуш” є все... тільки нема мужика [39, 387]”. Цей погляд митця гостро заперечував М.Т. Рильський в роботі “А. Міцкевич – великий польський поет [К., 1955] ”. Ні Міцкевич, ні Словацький, на думку І.Франка, не створили тип селянина, не зробили цього і представники “української школи”. Простий народ тільки зрідка з’являється в творах романтиків, причому “звичайно як сіра, одноманітна маса“. А між тим народ “займав дуже важливе становище в еміграційній історіографі, ним оперували, мов якимсь математичним невідомим, на нього покладали свої надії [31, 66]”. Франко глибоко вірно вказує на помилки польського визвольного руху – фатальний відрив шляхетських революціонерів від народу. “Тому й не дивно, - пише він, - що під впливом тієї літератури ціла польська громадськість довгі роки жила чуть не в переконанні про те, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, а шукати народного життя і народної свідомості поза нею – це те саме, що шукати сонця вночі [31, 67]”. Саме тому в статті “Поезія Яна Каспровича” Іван Франко приходить до висновку, що “великий скарб мотивів, картин і форм романтичної поезії вже давно вичерпаний. Шляхетський елемент висловив уже чи не все, що мав сказати [32, 257]”.Чи означає все це, що І. Франко не бачив спадкоємності між різними етапами польського визвольного руху і польської літератури? Ні, звичайно. Відомо, що ще К.Маркс в статті “Польське питання в німецькій революції” писав про те, що стара Польща дворянської демократії давно померла і похована, і нікому не дано припинити “справжню трагедію” цієї Польщі. Але “герой” цієї трагедії породив здорового сина – Польщу селянської демократії.

Іван Франко розумів це по-своєму. В цьому плані великий методологічний інтерес має стаття І. Франка “Переднє слово”. В ній він розвиває тему “поет і суспільство”, “поет і народ” у світовій літературі.

Протиставлення поета і суспільства, вважає І. Франко, виникає тоді, коли “суспільність людська значно вже розвинулася і розпалася на різко відмінні від себе верстви суспільні [33, 288]”. Саме в  XVIII ст. виникає рішучий поворот у ставленні поета до суспільства. Трактати Руссо про виховання особи, проголошення прав людини – основи суспільного життя, безмірно підняли значення індивідуума. Особа бере на себе завдання боротьби зі старими порядками не лише в політиці, а й в літературі. Аналіз переживань, думок, прощень особи стає предметом багатьох літературних творів. У цих умовах з’являється новий погляд на завдання поета і його ставлення до народу. Поезія стає “просвітителькою умів і серця тої самої товпи, котра стала братами поета [33, 289]”. Яскравим вираженням цієї ідеї Франко вважає слова Гетте: “Для інших росте у мене благо, я не можу і не хочу більше закопувати скарб у землю. Пощо ж я шукав із такою тугою шляху, якби я його не мав показати братам? [33, 289]”.

Отже, в літературі  XVIII ст. виникає у своєрідній єдності дві ідеї: увага до особи і зображення особи – борця за інтереси суспільства.

Як пояснює Іван Франко виникнення романтизму в літературі і якобінства в політиці?

І.Франко приходить до висновку, що революційний політик і поет, діяч і мислитель мріють служити “товпі”, але не привертати їх до боротьби за щастя, бо це завдання посильне і одній особі.

Зближення І.Франком романтизму і якобінства потребує пояснення. Тут простежується якесь недовір’я до творчих сил народних мас. Але, наприклад, французькі якобінці зуміли підняти народ проти монархічної коаліції, зорганізувати його і спертися на його силу. То яких же якобінців, що діяли в повному відриві від народу, мав на увазі І.Франко? Очевидно, він мав на увазі польських прихильників Франції 1789-1793 рр. Польським патріотам якраз властива була політична непослідовність, хитання між народолюбством і недовір’ям до народних мас. Це і називає Франко якобінством і ставить перед собою мету звільнити польський суспільний рух від цих “якобінських” помилок.

Прояви цього “якобінства в поезії”  І.Франко саме і знаходить у польському романтизмі. Типовим виявом такої поезії він вважає “Велику імпровізацію” Конрада з третьої частини “Дядів” Міцкевича. Особливість героя-поета А.Міцкевича в тому, що він ставить себе вище юрби, яка не може його зрозуміти. “Він, - пише І.Франко, - нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, він доступник народу, терпить за весь народ [33, 290]”.

Як розумів І.Франко героя в романтичній літературі? Протиставлення героя народові залишається, але набуває іншого змісту. Для нього характерна вже не погорда у ставленні до народу, а прагнення вивести його до щастя. Франко правильно розумів як прогресивність цієї ідеї, так і її обмеженість. Боротьба в ім’я народу, але без народу безплідна: “перемога виявляється неможливою без звернення до ґрунту, до основ суспільності, без підняття простого люду до боротьби [34, 345]”.

Як відбувається в польській літературі поворот до нової тематики? Роздуми над цими питаннями проходять через усі статті Франка, присвячені польській літературі.

Свою увагу до Ленартовича І. Франко в статті “Польський селянин в освітленні польської літератури” пояснює тим, що саме він допоміг полякам заглянути глибше в душу польського селянина, подивитися на світ його очима, жити його життям; він навчив їх любити цього селянина, його щиру, здібну до поетичних поривів, радощів і глибоких смутків душу. Через 12 років у статті “Сучасні польські поети” І. Франко знову відмітив заслугу Ленартовича в тому, що його перші твори вносили справді новий елемент в польську поезію – “тон польської людської пісні [39, 387]”.

Поезія Каспровича привертає увагу І.Франка тому, що “вперше польська громадськість повірила в можливість поезії, яка мала б народний характер і високу мистецьку вартість... Тони сільської ліри та сумовиті мелодії народної пісні прозвучали в поезіях цього поета таким могутнім, настільки новим і оригінальним відгомоном, що відразу відчувалася в них нова стихія [32, 257]”.

Нарешті, і до поезії Марії Конопницької І. Франко звертається з цих же причин: “Конопницька, це передусім поетеса польського народу, чи, краще польського селянства. Селянин, земля, що його годує, польська земля, є сталим осередком світогляду, до якого зводяться всі її почуття і поетичні образи і від котрого вони набирають свого особливого освітлення і особливого життєвого подиху [41, 375]”.

“Конопніцька вийшла із шляхетського польського роду. Вона одержала добру освіту, а велику нужду селянського життя й пазурі злиднів міського пролетаріату пізнала вперше крізь кришталеві шибки вікон польського дому. До ближчого пізнання цих жахливих сил дійшла вона під загальним опором своєї доби; її велике серце, чуттєве і вразливе на кожний біль, також входило в цей шлях...”

“Польській літературі здавна, ще з самих початків письменництва, жінка відігравала значну й корисну роль, однак тільки посередньо, як покровителька й інспіраторка, що репрезентувала вищу культуру і зберігала традиції. Безпосередньо, як поетеса й письменниця, аж до останніх років ХІХ ст. не виявляла вона в літературі майже ніякої участі. У велику добу розквіту польської літератури, за часів поетичної трійці – Міцкевича, Словацького і Красінського, - на польському Парнасі також не бачимо хоч би одної чим-небудь більш помітної жінки... Тільки після того, як великі подвижники польської поезії спочили в гробі, в добу глухої реакції 50-х років, піднімає свій голос і польська жінка, домагаючись, ще напівсвідомо, свого права на співучасть у великій роботі на полі національного відродження... [41, 376]”.

І.Франко зосередив саме особливу увагу в польській літературі на цих трьох митцях і зумів дати та пояснити різні оцінки їх діяльності в різні часи. В цьому плані особливо показовим є характеристика Ленартовича. Його суперечливе становище в польському літературному русі І.Франко пояснює тим, що він не зміг перебороти таких вузьких суспільних і релігійних поглядів. “Ленартович хоч і підглядів життя народу, хоч вслухався в народні пісні і відчув їхню чарівну мелодію, - ні своїми поглядами, ні тенденціями не сягнув поза виднокруг шляхетського середовища; на його гадку, чудова народна пісня повинна була служити інтересам шляхти...[32, 258]”.

Для Івана Франка одного тільки звернення митця до народного життя зовсім не досить, щоб визнати його митцем демократичним. “Невичерпна любов до праці, тісний зв’язок між совістю і вчинками і сумний досвід перехідної доби, - великий запас віри в людей. Все це характерні риси верств живих, що бачать життя перед собою [36, 150]”. Така точка зору Франка на життя селян, і з цим критерієм він підходить до аналізу польської літератури.

З тим же критерієм підходить І.Франко і до поезії Каспровича.  Каспрович не спромігся сповна показати цю позитивну сторінку селянського життя. “Йому не вистачило сил, - як пише І.Франко, - щоб дати повні і закінчені образи нового селянина.” Поглибити цю проблематику, сягнути в саму серцевину теми, Каспрович так і не зумів. І коли це побачив Франко, то остаточно підсумовує своє ставлення до його творчості в статті “Сучасні польські поети”.

Що стосується Конопницької, то на думку І.Франка, її поезія має спільні рими з поезією Ленартовича, але “ті ж звуки у неї бринять далеко глибшими і сумнішими тонами [31, 69]”. Але хоча вона і має “ширший і глибший погляд на життя, ніж Ленартович”, І.Франко вважає, що Конопницька недостатньо знає життя народу. “Народна поезія, - пише він, - це тільки частина її творчості, тільки одна струна в її гуслях, зате в іншому місці вона є чистокровним епігоном шляхетського романтизму”. У 1889р. ставлення І.Франка до М. Конопницької змінюється. Він, широко висвітлюючи протиріччя в її творчості, відмічає тепер і позитивні риси в її поезії. І тільки вже в 1902 р., підсумовуючи все написане про поетесу раніш, І.Франко визнає, що “все завчене вона відкинула, іронія щезла, але смуток став більший, ширший. Польський селянин з його тужливою піснею, польський краєвид з його сумною монотонністю вросли їй в серце [31,72]”. Зросла зрілість поезії Конопницької примушує Франка переглянути деякі попередні оцінки поетеси. Тепер вона – поетеса польського селянства, велике і важливе явище в розвитку польської літератури. І зараз, висловлюючи окремі критичні зауваження на адресу “Пана Бальцера”, Франко вважає цей твір “могутньою поемою”, а в усій поезії Конопницької не бачить жодної фальшивості.

Так, І.Франко бере найактивнішу участь у польському літературному русі, підтримуючи все прогресивне і заперечуючи все те, що заважало польським письменникам стати справжніми художниками народного життя.

Високо оцінював Франко творчість Е.Ожешко, Б.Пруса, М.Конопницької, але разом з тим він бачить, що життя кінця ХІХ століття ставить перед літературою нові завдання. Таке явище, як боротьба робітничого класу, на думку І.Франка, не знаходить в польській поезії „досить сильного і талановитого виразу [39, 395]”. Не задовільняє його творчість “робітницької поезії” таких поетів, як Болеслав Чернівецький, Францишек Новицький.

Польська декадентська література зустріла надзвичайно рішучого ворога в особі І. Франка. “Містика і еротика, надмірне переоцінювання штуки і самих себе – се її головні оклики”, - писав І. Франко про декадентів. Саме тому Франко не бажав, аби їх твори популяризувались українською мовою. Коли А. Крушельницький переклав на українську мову один з творів польського декадента Пшибишевського, Франко виступив з невеликою заміткою в “Літературно-науковому віснику”, де сказав, що Пшибишевський прагне замкнутися у своє власне “я”. “Божевілля, тяжка духовна хвороба, се виразні признаки його писання, виразні особливо в тім неспокійнім і прудкім миготінню образів його уяви, в наглих перескоках із п’ятого на десяте, і в тім наскрізь хворобливім затісненню духовного кругозору, що змушує автора в цілім світі бачити тільки своє власне “я”,оборане і нічим не звидане [39, 411]”.

І.Франко дуже критикував декадентство, бо вважав, що воно являє собою хворобливе явище, яке воскрешає небезпечні традиції індивідуалізму і відриває літературу від життя народу.

Також глибоко в цей час проникає в соціальну природу декадентства Леся Українка. “Воно, - пише Леся Українка, - пішло з Бодлера..., з реакції натуралізму, із загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції”. Леся Українка добре розуміла складність цього явища, народженого кризою буржуазного суспільства, зокрема французького.

Значну увагу приділяє вона відкриттю декадентства у польській літературі.

Те, що деякі польські письменники перейшли у табір декадентських митців і відійшли від своїх попередніх позицій, Леся Українка пояснювала втратою їх віри у можливість вибороти світле майбутнє, відривом від народних інтересів, згубним впливом містики.

Іван Франко і Леся Українка боролися разом проти цих декадентських теорій. Обидва революційні демократи часто зосереджували свою увагу на однакових проблемах, перебуваючи у різних місцях, відгукувалися на одні і ті ж питання.

Отже, підсумовуючи усе сказане, можна зробити висновок, що І. Франко насправді був прекрасним дослідником польської літератури. Він пристрасно боровся за демократизацію тематики, ідеалів і героїв польської літератури ХІХ ст., підтримуючи у ній усе передове і прогресивне. Важливим і оригінальним у концепції І.Франка є аналіз своєрідності героя в польському романтизмі, шукання зв’язків між революційним романтизмом і реалізмом і, нарешті, глибокий аналіз того повороту, який мав місце в польській реалістичній літературі другої половини ХІХ ст.

Розділ ІІ. Юліуш Словацький очима каменяра

Чому ж творчість Ю. Словацького так зацікавила І.Франка, цього великого українського поета і митця, який був першим, хто насправді дав критичні оцінки творчості Ю. Словацького. У працях  І. Франка дійсно міститься досить багато висловлювань про Ю.Словацького. Наприклад, “поезія Ю.Словацького мала важливий суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби [37, 113]”. “Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Словацький зробив величезний вплив на ціле польське покоління, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія, як це доведено такими критиками, як Шуйський, Тарнавський і Малецький, має крім великої літературної вартості, також немале історичне значення, як фактор розвитку польської громадськості [38, 427]”.

Таких висловлювань у Франка про Словацького дуже багато, але Франко ніколи не ідеалізував Ю.Словацького. Він говорить про нього як про такого, яким він був насправді, нічого не приховуючи.

Досліджуючи польську літературу Іван Франко відносив Словацького до визначних романтиків епохи. Українські і польські митці епохи романтизму хоча розуміли і трактували це явище по-своєму, але всі вони були породжені даною епохою.

Юліуш Словацький у своїй творчості піднімав подібні проблеми що І.Франко,  досліджуючи польську літературу. Це передовсім те, що література кожної нації, безумовно, повинна мати народний характер. У статті “Poezje Jana Kasprowicza” Франко згадує Ю.Словацького в контексті поезії народного характеру і високої мистецької вартості. „Саме Ю.Словацький був одним із тих, хто плекав таку літературу, яка здавалася шляхті профанацією національної святині [32, 257]”.

Можливо також і те, що Словацький цікавив Франка через те, що був своєрідним у скарбницях своєї творчості і мав безпосередній зв’язок з Україною, спільність тем з „українською школою”, спільність образів. Та й зрештою, як ми знаємо, Словацький був народжений в Україні, в Кременці. Так у статті І.Франка „Сучасні польські поети”, він згадує Словацького як одного із трьох геніальних польських романтиків поруч із Міцкевичем і Красінським, розквіт творчості яких припадає на 1820-1848 рр. – період великого розвитку польської поезії. Франко також наближує до них таких польських товаришів, як Залеського, Гощинського, Вітвіцького та інших.

Іван Франко зацікавився цим польським романтиком вже в 70-х рр. ХІХ ст. Він настільки проникливо аналізував його твори, що після смерті поета вони викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича, хоча А.Міцкевича І.Франко просто обожнював, говорячи про нього, що „у своїй письменницькій діяльності він виявив таку велику різносторонність духовних інтересів, незвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання; при тім, як чоловік, він був людина високоморальна, а його поетичний талант не ставав на перешкоді тверезому розумінню людей та відносин [42, 256]”.

Словацький, хоч і перестав бути польським суспільно-політичним євангелієм, до рівня якого його творчість свого часу підносили поряд з творчістю знову ж таки Міцкевича і Красінського, однак не перестав бути незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів. Цей вплив і до сьогодні є переважаючим, особливо серед жіночої молоді, яка згодом у старшому віці також не знаходить жодного іншого впливу, що міг би своєю силою зрівнятися з впливом Словацького, - це, на мою думку, міг би підтвердити кожний уважний спостерігач сучасної психології поляків.

Ім’я Словацького пов’язане ще з одним характерним явищем в історії польської літератури. Немов наперекір тій невдалій формі, в якій з’являються на світ видання його творів, він діждався від нас першої ґрунтовної біографії, написаної в новому дусі, на основі листів його власних і його оточення, спогадів про нього осіб, що його знали, а також на основі цілого науково-критичного апарату, яким характеризується новітня біографічна література.

РОЗДІЛ ІІІ.  УКРАЇНСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ

В ПОЛЬСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У слов’янських літературах романтизм виникає в умовах, коли завдання революції залишалися нерозв’язаними, а суспільний розвиток загальмований.

У слов’янському романтизмі саме суспільна мораль і політичні проблеми становлять основний зміст художньої творчості. В центрі – не апофеоз особистості, а піднесення героєм свого обов’язку перед суспільством. Величезну роль у слов’янському романтизмі відіграє проблема патріотичного обов’язку і боротьби за свободу народу. І вона знайде своє втілення у поезіях Міцкевича, Шевченка, Ботева.

Треба сказати, що ця епоха романтизму дала Польщі і світу найвизначніших творців літературного слова: Міцкевича, Словацького, Фредра, Норвіда, а також Залеського, Гощинського, Малчевського, які належали до “української школи романтиків”. Однак всіх їх поєднувала одна епоха романтизму. Романтизм більшості країн Європи ХІХ ст. зайняв значні сфери людського мислення і творчості. Появився він і в ідеологіях, мистецтві, політиці, моді, звичаях. Романтизм кожного митця був, безумовно, інший. Інший був романтизм Міцкевича, ще інший Словацького, а ще інший Норвіда.