Вербалізація комічного в прозовому контексті Сергія Жадана

     Міністерство  освіти і науки  України 

     Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди 

     Кафедра української мови 
 
 
 
 
 

     Вербалізація комічного в прозовому контексті Сергія Жадана 
 

                                               Курсова робота студентки

                                               34 у/а групи українського

                                               мовно-літературного  факультету

                                               Чечери Аліни  Володимирівни 

                                               Науковий керівник:

                                               Маленко Олена Олегівна 
 
 

     Харків- 2010 
 

     Зміст

     Вступ………………………………………………..………………………………………………………..3

Розділ  І. Питання гумору та іронії на тлі української літературної            традиції……………………………..…………………………………………………..….5

     Розділ  ІІ. Вербальні засоби творення комічного в тексті

               Сергія Жадана………………………………….….………………………………....16

     Висновки…………………………………………………………………….…………………………..23

     Література……………………………………………………………………….………………………25 

     Вступ 

     Комічне як одна з естетичних категорій в літературі завжди слугувала для максимально близького та точного зображення стану суспільства або змалювання якогось образу, події. Завдяки тому, що комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам, митець в своєму творі нічим не обмежений, має певну площину до вибору. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. Як приклад маємо творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня. Пов’язані з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

     Дослідження питань гумору, іронії і сатири було і залишається актуальною проблемою різних галузей філологічних наук — лінгвістики, текстолінгвістики, лінгвостилістики. Мовні засоби реалізації цих естетичних категорій у структурі художніх творів привертали увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема таких, як А. Щербина, А. Макарян, Г. Почепцов, Т. Буйницька, С. Голубков, С. Походня, Ю. Борев, С. Іваненко, О. Титаренко, Дж. Сазерленд (J. Sutherland), Е. Нокс (E. Knox), Н. Нокс (N. Knox), П.К. Елкін (P.K. Elkin), Р. Ескарпі (R. Escarpit) та ін. Проте ряд питань проблеми залишаються недостатньо дослідженими. Зокрема це пов’язано з появою на літературному просторі сучасних письменників, які намагаються створити нові моделі зображення дійсності.

     Сьогоднішній національний психоповедінковий інваріант у сучасній прозі осмислюється засобами комічного, що характеризується не лише творенням нових форм написання та сприймання авторського твору, а й тяжінням до появи (зображення) нових героїв, руйнації класичних образів. Нові тенденції в розвитку комічного неминуче вимагають дослідження цих творів. Тому аналіз та системна презентація засобів гумору, іронії і сатири набувають значної ваги і актуальності в процесі вивчення мовних питань.

     Актуальність  курсової роботи зумовлена відсутністю комплексних досліджень доробку Сергія Жадана та української прози 1990-х років, які були б спрямовані на вивчення засобів творення комічного і цікавлять вчених для дослідження мовної картини світу.

            Мета роботи полягає у визначенні концептуальних дискурсів іронічної культури, дослідженні лексики в комічному контексті прозових творів Сергія Жадана та їх стилістичної репрезентації.

     Досягнення  поставленої мети передбачає вирішення  таких завдань:

1. З’ясувати своєрідність побудови мовних моделей відтворення суспільства та суспільних явищ в сучасній українській літературі.
2. Виявити художньо-стилістичні домінанти гумору в поетиці творів сучасних українських письменників, зокрема Сергія Жадана.
3. Віднайти паралелі між українською сміховою традицією та сучасною прозою.

     Теоретичне  підґрунтя нашого дослідження базується  на наукових працях мовознавців: Г.Удовиченко, А. Григорук, П. Плющ, О. Скорик, С.Дігтяр, Б. Пришва, Я. Януш, П. Майдаченко, О. Титаренко, Ю. Білодід, А.Попович і багато ін.

     Виходячи із мети та завдання, висунутих до курсової роботи, остання складається зі вступу, основної частини (а) 1.розділ— Питання гумору та іронії на тлі української літературної традиції, б) 2.розділ— Вербальні засоби творення комічного в в контексті Сергія Жадана), висновків та реєстру використаних джерел.

Розділ  І. Питання гумору та іронії на тлі  української постмодерної літературної традиції 

         Постмодернізм бачиться однією  з ключових категорій, у межах  яких осмислюється свідомість  сучасної людини, а також глибоко емоційна внутрішня реакція сучасної людини на оточуючий світ, у його річищі відбувається пошук само ідентичної сучасної літератури. Цей напрям часто трактувався як невластивий українській літературі та запозичений ззовні. Утім, близькість сучасної постмодерної свідомості та самовідчуття іронічної культури помічено багатьма вченими: М.Бахтіна на Заході вважають постмодерністом, а його концепцію діалогічності, карнавалізації та оліфонії сприймають як квінтесенцію постмодерну.

          Проблема українського постмодернізму розглядається шляхом виокремлення низки специфічних рис, як-от: підвищена політизованість, послаблена стратегій „смерть автора”, „смерть суб’єкта”, деконструкція модерністського міфу творчої особливості та ін., пошуки центруючих ідей, серед яких новий міф про Україну, у якому акцент робиться на майбутньому відродженні, а не загибелі, поєднання із серйозним змістом, сильний етичний струмінь. Серед особливих формальних прийомів українського постмодернізму називається руйнування точки зору суб’єкта, визначеної для модернізму, пов’язане з примірянням різних масок, інкрустація порожнин розмовної мови, езотерика потоку свідомості, імітація мови в „мертвій” мові або в тих зонах, які будь-яку смислову артикуляцію (жаргон, діалект, арго) [3;397]. Вагома роль в українському постмодерному дискурсі надається іронічному обіграванню та карнавалізації, що спричиняється його зв’язком з національним корінням літератури.

     Третьою основною естетичною категорією є комічне. Комічне, як і трагічне, має міфілогічні джерела і пов’язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйняттям бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія [5;335].

     Мистецька, зокрема літературна практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася  з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів[10;436].

     Теоретичне  осмислення комічного також має  тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного, псевдозначного і значного, безкінечної доцільності і безкінечного свавілля.

     На  межі ХІХ і ХХ ст. з’являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції на комічне[4;10].

     Комічне в соціальному аспекті виражає  життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-іронічній необхідності. Для суб’єкта комічного не існує  руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціально пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільно значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб’єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей[1;37].

     У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об’єднує різні  форми сміху. Комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоч, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов’язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

     Великий тлумачний словник зазначає, що комічне  – це пройнятий комізмом, той  що викликає сміх. Як естетична категорія, комічне розглядається через  протистояння нікчемного і піднесеного, псевдозначного і значного, безкінечної доцільності і безкінечного свавілля.

     Як  тлумачить літературознавчий словник, комічне (грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Дослідники комічного (Аристотель, Т.Гоббс, Г.-В.Ф. Гегель, М.Чернишевський, А.Бергсон, Б.Борев, Б.Мінчин) встановили ряд об’єктивних передумов і суб’єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення[11;253].

     По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

     По-друге, суб’єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

     По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв’язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

     По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

     По-п’яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності. Для сприйняття комічного, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Тією чи іншою мірою комічне здатна переживати кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо. Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива[14;19].

     Щодо  специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор – це м’яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об’єкта, в естетичній оцінці якого поєднується  серйозне і смішне.

     На  відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, відкриття повторних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

     Між гумором і сатирою ціла гама відтінків  сміху. Насмішка Езопа, карнавальний регіт  Рабле, їдкий сарказм Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, вишукана, раціоналістично строга сатира Мольєра, мудра і зла посмішка Вольтера,  пломенистий гумор Беранже, карикатура Дом'є, гнівний гротеск Гойї, колюча романтична іронія Гейне, скептична іронія Франса, веселий гумор Марка Твена, інтелектуальна іронія Б. Шоу, сміх крізь сльози Гоголя, вбивча сатира і сарказм Салтикова-Щедріна, душевний, сумний, ліричний гумор Чехова, сумний і  сердечний гумор Шолом-Алейхема, пустотливий, веселий гумор Гашека, оптимістична сатира Брехта, чесний, здоровий і  благородний сміх Котляревського, теплий, м'який, народний  гумор Остапа Вишні. Величезне, неповторне розмаїття  індивідуально-авторського гумору[16;19].

     Однією  із форм комічного є іронія. В  енциклопедії української мови подано таке визначення терміну іронія:

                 Сутність постмодерністського переосмислення дискурсів сміхової культури полягає у прагненні по-новому, на сучасному рівні, переписати і осмислити культурний феномен на основі якісно нового духовного контексту, постмодернізму, який не руйнує, а розчленовує феномен, знімаючи норми звичайної рецепції, і визначається як іронічна гра із нарощенням додаткового змісту.

          Іронія (грец. Eironeia—удаване незнання) —троп, різновид антифразису, рідше тлумачить як стилістичну фігуру; вважається, на відміну від сатири, тонкою насмішкою, прихованою за допомогою поважного інакомовлення, запереченням під виглядом згоди, глузливою оцінкою поціновуваного предмета, явища. З історії поетики відомі й авторські терміни: пороуганіє (Херобоск), антифразис, омісія, препозиція (Феофан Прокопович).Іронія зазвичай поєднується з удавано серйозною, шанобливою, співчутливою інтонацією, за якою приховується металогічна фігура, як форма семантично амбівалентного заперечення: книгам властива профанація, сумніви щодо істинності певних релігій і водночас випробування дійсності на справжність. Істинними вважаються підтекст, і чим глибша суперечність між ним на безпосереднім висловленням, тим влучнішою й дотепнішою вважається іронія [3;436].

          За способом доказу і переконанням іронія, за спостереженням О.Потебні, розмежована на інакомовну, (заперечування стверджувального, заміна його вдаваною суперечливістю), метафоричну (уявлення про предмет взяте з набору понять, не пов’язаних із даним предметом), стилістичну (використання низького стилю у значенні високого).За доби античності іронія вживалась як риторичний прийом ”говори щось, прикидаючись, ніби не кажеш, тобто називати речі протилежними іменами”. Вже у 5ст.до н.е. у давньогрецькій комедії вводилась роль іроніка, який зазвичай прикидався простаком, наголошував на своїй скромності, хоча коментував події у викривленому дзеркалі свого світосприйняття. За елліністичної доби іронія набула вигляду риторичної фігури, призначеної посилювати висловлення шляхом зумисного його переакцентування. У римському красномовстві та письменстві вона стала алегорії, яку сприйняли та розвинули представники Ренесансу, Бароко та інших напрямків новоєвропейської літератури [20;134].

          Теорію іронії розробляли в барокових поетиках Тихін Олександрович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка. Цей прийом був поширений у багатьох жанрах давньої української літератури, у добу мандрованих дяків, у творчості Григорія Сковороди, який віддавав перевагу іронічним питанням, використовуючи алегоричні сентенції, міркування про серйозні речі, несумісні з абсурдом буття [6;51]. Цю традицію продовжило і поглибило нове українське письменство: почасти І.Котляревський(„Енеїда”) та представники котляревщини: А.Метлинський („Дитина-сиротина”, „Старець”), В.Забіла („Сирота”, ”Будяк”, ”Маруся” тощо) та ін. Особливо ярко представлена іронія у прозі М.Гоголя („Вечори на хуторі коло Диканьки”, „Вій”). Пристрасна іронія у творчості Т.Шевченка („Сон”, „Кавказ”, „Великий льох” тощо) врівноважується холодною іронією, притаманною І.Франку („Свинська конституція”). Цю традицію поглиблювали І.Багряний, О.Чорногуз, Є.Дудар, Ю.Андрухович, В.Діброва та ін., вона розвивалася у річищі „епічної іронії”, апробованої Т.Манном [22,376].

          Особливого значення надають  іронії постмодерністи, спростовуючи  серйозні спроби модернізму „називати  речі своїми іменами” (Л.Арагон).У  текстах зазвичай вживаються  лапки, що вказують на глибинне  прочитання тексту в потоках  інтертекстуальності, незалежно від того, поставлені вони автором чи ні. Іронія за таких умов вільних мовних ігор, конструкцій, що замінюють оригінальний твір. Тому з’являється багаторівневе символічне кодування тексту: подвійне кодування Ч.Дженкса, метамова гра, переказ у квадраті У.Еко. Багаторівневість найповніше виявляється на рівні самоіронії, само пародіювання, виходу за межі, гри соціальності поза соціальністю (М.Бланшо). Настанови на „смерть автора” та „вкрадений об’єкт” (Ван де Гевель) призводить до розпорошення об’єкта в різних інтерпретаціях, до розчинення суб’єкта в іронічних масах, що „зношуються”. В іронії вбачають свободу інтерпретації та нарації, подолання засилля метанарацій. Фігура іронії стає визначальною в сучасному мистецтві: Х.Ортега-і-Гасет зауважив, що „сумнівно, щоб сучасний юнак зацікавився віршем, мазком пензля чи звуком, позбавленої іронічної рефлексії” [5;332].

     Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.»

     Іронія  займає проміжне місце між гумором  і сатирою. Основною рисою, що зближує  її з різними типами комічного, вважаються наявність протиріччя між формою і змістом. Про наближеність іронії до сатири свідчать такі аргументи:

1. як іронія, так і сатира, на відміну від гумору, виражають критику, непогодження;
2. обидві категорії мають яскраво виражений емоційний характер.

     Особливо  важливою для іронії є можливість виявлення відношення автора до зображуваного  явища, внесення оцінного моменту в  формально-об’єктивне повідомлення, яке  стає можливим завдяки певній кількості  мовних конструкцій.

     О. Потебня про природу іронії, як про привід ухилятися від чогось, лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який не знає того, що він знає. Вчений виокремлює:

1. інакомовлення – іронію формальної протилежності (тобто заперечення того, що видається істотною протилежністю);
2. метафоричну іронію, де уявлення береться з кола думок, що не має великого зв’язку з означуваним;
3. стилістичну іронію, яка виникає при усвідомленні самим мовцем або самим слухачем протилежності між високим складом словесної оболонки й вульгарності або прицільності думки [13;254].

     Дослідниця  Болдіна визначає іронію як вид комічного, яке ґрунтується на протиставленні самої об’єктивної суті предмета, що на нього спрямована увага письменника, і авторським ставленням до цього  предмета [13;78].

     Кожний народ володіє особливим почуттям гумору. Про схильність українців до гумору широко відомо в усьому світі, а про природу комічного в українському фольклорі та художній літературі йдеться у дослідженнях літературознавців.

     Загалом, сюжети українських жартів не відрізняються від відомих в усьому світі, але, разом з тим, є й особливі теми, які не завжди зрозумілі народам інших національностей. Така тематика стосується традиційного побуту, подій та історичних явищ. Насамперед традиційна сміхова культура різниться від низки інших відсутністю руйнівної рефлексії, добродушністю, самоіронією, не саркастичністю. Для українського гумору характерна актуалізація життєстверджуючого початку і відчуття свободи, яку він дарує.

     Найпопулярнішим об’єктом для сміху в українців  є сама людина, ми часто сміємося і з власних невдач та помилок, але цей сміх носить добродушно-іронічний характер. Об’єктом сміху стають соціальні, класові, національні стереотипи. Сміх для українця – джерело оптимістичного погляду на життя,наснага до праці і боротьби за кращу долю.

     При сприйнятті словесних форм комізму важливим є фактор несподіваності, зумовлений перехід від звичного, автоматичного режиму використання елементів мови до процесу їх креативної актуалізації. У творах сатири та гумору завжди є другий план, і вролі основної інтриги млже виступати зміна фокусу уваги, ракурсу сприйняття: наприклад, читач налаштувався на розуміння будь-якої лексеми(або словоформи), гадаючи, що вона використана в прямому значенні, а її слід сприймати в переносному тощо [17;42].

     Національна специфіка гумору є історично  змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу. Тому дослідження сміхової традиції в українській літератури як світоглядних моделей зрізу того чи іншого періоду були завжди актуальними.

     Класик  української літератури І.П.Котляревський, до того ж родоначальник нової української мови, вживає в своїй славетній “Енеїді” безліч вульгаризмів, приказок, мовну суміш, зниження або заміна лексичного значення, бо хоче показати саме такою Україну, якою вона була у ХVІІІ столітті.

     Зовсім  інакше звучить гумор в комедії  М.Старицького «За двумя зайцями».  Перекручення слів з французької  мови надає розглянутому діалогу  комічного звучання. Також дуже смішною  є сама манера спілкування Проні  та Свирида, бо фрази, на їхню думку, показують високий рівень освіченості та інтелігентності на той час. Але герої не зовсім влучно вживають слова в їхньому прямому значенні, чим створюють комічні ситуації. М.Старицький, дуже влучно маніпулюючи стилістичними та семантичними засобами комічного, створив шедевр української драматургії.

     Найширше  застосування комічне знайшло в  байках. Неперевершений майстер байки  Л.І.Глібов користується такими стилістичними  прийомами: вводить до творів згрубілу лексику.

     Комічне знайшло своє місце і в гуморесках П.Глазового. Подивимось хоча б на власні імена героїв, які говорять самі за себе: Мина Липкорукий, робітниця Раєчка, Льовка Блин, Грицько Воротило, Жоржик, Ромуальд Коробка, Едуардик тощо. Користуючись такими влучними назвами, автору вже не приходиться їх тлумачити з семантичного боку. Комічним ефект створює також наділення слів несподіваними морфемами (-аш-, -каш-, -х-,     -ух-, -ань-, -як-, -ад-): папаша, однокашник, діваха, реготуха, вусань, друзяки, куміада тощо. Саме вказані морфеми надають словам іншого відтінку значення[13;65].

     У XX ст. українська сміхова культура збагатилася  гумористичним талантом Остапа Вишні. Характерною рисою «вишневих  усмішок» є колоритна мова. Письменник звертається до різноманітних і  часто дуже  оригінальних мовно-стилістичних засобів комічного, досягаючи  великої виразності в змалюванні характерів і ситуацій. До словесних засобів творення гумору належать: комічні  неологізми, конотативні власні назви, комічні метонімії і  синекдохи, комічні словесні евфемізми, комічне спотворення  звукового комплексу слова, невідповідність граматичної форми 

слова, старослов'янізми, слова галузевої лексики.

     Зовсім  під новим кутом зору формується сміхова традиція постмодерної літератури. В.М. Русанівський  досліджуючи мову творів Чорногуза, Крижанівського, Дудяра та Андруховича засвідчує появу нових  вульгарних лексем в тексті, інверсію однакових за словесним наповненням сполучень, використання сучасного сленгу, використання натяку, перекручення значення слів іншомовного походження тощо.

     Таким чином в сучасній літературі гумор змінює свою первинну функцію – розсмішити читача, а наповнюється функцією гострої сатири та слугує мовним компонентом яскравішого зображення певного образу як типу певної епохи. 

     Розділ  ІІ. Вербальні засоби творення комічного в тексті Сергія Жадана 

     В художньому стилі вживання комічних засобів є найбільш вмотивованим. Змінюючи семантику деяких слів або цілих виразів, будуючи стилістично неправильні конструкції, використовуючи оказіональні синоніми та антоніми тощо письменники досягають своєї художньої мети[19;15].

     Сергій  Жадан неодноразово вживає в своєму творі безліч вульгаризмів, мовну  суміш, зниження або заміну лексичного значення, бо хоче показати Україну  та її громадян такими, якими вони були на початку 90-х років ХХ століття.  Для цього автор вдається до різноманітних мовно-стилістичних засобів реалізації гумору, а саме іронії, сарказму та парадоксу як естетичних категорій сміхової культури.

     Однією  з найбільш широко представленою  групою таких літературних перевтілень є семантичні та лексичні іронічні трансформації. Сергій Жадан ламає звичну семантику слів, пов’язуючи в одні семантичні пари слова з різним або протилежним значенням. Вперше в тексті такий яскравий приклад трапляється нам під час зображення опису героя «Власника найкращого клубу для геїв» - Сан Санича:

     «…  Санич дістав з  кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори.»

     Звичайно, що слова з різним смисловим навантаженням  «пістолет» (в даному випадку «пушка») та «чесні вибори» об’єднані в  одну лексичну групу. Саркастичного  відтінку набуває розмова власників клубу про запрошуваних гостей, коли в подібну єдину близьку за значенням категорію потрапляють пожежники, робітники податкової інспекції, представники управління культури та «пара нормальних геїв»:

     «Ну добре, – погодився  Гога, – тільки ти вже постарайся, щоби крім цих підарів і пару нормальних геїв було.»

     Майже нероздільно зміна семантичного поля того чи іншого слова як засіб  гумористичного пов’язана в тексті з явищем синонімії. Під час розмов герої постійно намагаються пояснити один одному ту чи іншу ситуацію, в наслідок чого виникають нереальні синонімічні пари. Наприклад: японці  – в’єтнамці, карлик – горбань. І навіть цілі синтаксичні конструкції, побудовані на іронічній синонімії: Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам. В даному випадку це слугує й яскравішому зображенню різноманітних образів твору Сергія Жадана.

     В тексті має місце й семантичний  парадокс: назва організації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію»; смертність у рядах була високою; Ось тільки спонсора нашого випустять. Комічне в цих поєднаннях має життєву основу: сполучаючи сталі мовні формули з явищами суспільства, авторові вдається створити типові образи, що гармонійно співіснують в межах одного тексту.

     Не  нехтує автор й улюбленим комічним засобом постмодерних письменників, а саме вживання оказіональної інверсійної омонімії: