Види комунікативных систем та їх призначення

Зміст 

Вступ……………………….………………………………………………………3

Розділ 1. Системність  комунікацій  ...........5

1. 1. Поняття системності .........5

1. 2. Система мови та комунвкативні системи ............7

1. 3. Системи масової комунікації ...........9

Розділ 2. Види комунікативных систем та їх призначення .........16

2. 1. Натуральні  та штучні комунікативні системи .........16

2. 2. Змішані  комунікативні системи .........19

Вступ

Комунікація сьогодні розглядається у багатьох вимірах цілим блоком гуманітарних та точних наук. Масова комунікація, як її вид, завдяки процесам глобалізації так чи інакше впливає на все людство, адже масовокомунікаційний вплив є процесом необоротним та всеохоплюючим.

Комунікативні системи  у сучасному постіндустріальному  світі, де інформація стає коштовним товаром, а знання — найвищою цінністю, відіграють значну роль у міжнародних зв’язках та відносинах, наукових дослідженнях, обміні інформацією та досвідом у глобальному вимірі. Мова перестала бути просто засобом спілкування, вона стала джерелом поширення культур, національних інтересів певних країн, впливовим інструментом ведення міжнародної політики. Мова, як один з основних засобів комунікації, продовжує розвиватись, мов стає більше. Людству вже недостатньо природних мов, тому воно вже давно почало створювати штучні та змішані мови відповідно до поставлених цілей. Всі ці процеси призводять до створення нових комунікативних систем, які допомагають розвиватись інтеграційним та глобалізаційним процесам.

Актуальність теми полягає  в тому, що зростає вплив масових комунікацій на життя та діяльність людей у глобальному масштабі. Саме тому вивчення тенденцій розвитку масових комунікацій, в тому числі і комунікативних систем, є актуальним на сучасному етапі.

Метою виконяння даної  роботи є аналіз сутності ключових понять системності та дослідження видів комунікативних систем.

Завдання роботи:

• проаналізувати поняття системності;
• розглянути сутність систем мови та комуікативних систем;
• дослідити системи масової комунікації;
• вивчити основні види комунікативних систем.

Об’єктом дослідження виступають сучасні масові комунікації та комунікативні системи.

Предмет дослідження  — передумови розвитку комунікативних систем.

Для написання роботи було використано праці відомих  вітчизняних та зарубіжних науковців  та дослідників, таких як Зернецька О. В., Леонтьєв А. Н., Леонтьєв А. А., Зимня І. А., Різун В. В., Смелзер Н., Почепцов Г. Г. та інші.

Розділ 1. Системність комунікації

1. 1. Поняття системності

Комунікація виникла  у людському суспільстві як потреба одного індивіда передати іншому індивіду необхідну для спільної дії інформацію. Первинними комунікативними засобами були найпростіші — вказівні жести, міміка — невербальні (лат. verbalis — «усний», «словесний») знаки. Правильне розуміння цих знаків було можливе лише в їхньому стійкому співвідношенні, частіше за ознакою протилежності — вказівка ліворуч, вверх означала напрямок праворуч, вниз. Врешті – решт, homo habilis («людина вміла») почала використовувати для передачі інформації вербальні засоби — слова та фрази; вона розвинулась до homo loquens («людини, яка розмовляє»). З’явилися нові слова, які людина «пропускала» через свою свідомість, фіксуючи співвідношення того чи іншого слова з реальною дійсністю. Люди повинні були упорядкувати ці слова за певними спільними або розрізненими ознаками (формальними та змістовними). Так виникала певна системність у первісній комунікації. На думку психолога Л. С. Виготського, системність являє собою критерій обізнаності. Він вважає, що ми й досі користуємося засобом наїаної систематизації слів. [5, c.44].

Цей дещо спрощений погляд на природу системності дозволяє, тим не менш, визначити її як онтологічну  властивість впорядкованості множини  елементів, в тому числі комунікативних засобів, в основі яких лежать взаємообумовлені принципи їх тотожності та відмінності. Тому не дивно, що виникла необхідність наукової інтерпретації цієї властивості — обгрунтування системного підходу як методологічного принципу наукового пізнання. Пошуки вчених – філософів, логіків, спеціалістів – у сфері суспільних, гуманітарних та точних наук прояву можливих зв’язків та взаємозв’язків множини елементів, що представляють реалії дійсності та відображають уявлення про них, призвели до заснування різних засобів їх систематизації. У науковому вжитку використовують такі поняття, як система, класифікація, таксономія, стратифікація, типологія.

Система (грец. systema «ціле, складене з частин, з’єднання») — сукупність елементів, що знаходяться між собою у багатовимірних відносинах та утворюють певну цілісну єдність, здатну функціонувати. На сьогоднішній час розроблено теорію систем, яка пристосована до дослідження різноманітних об’єктів, але з різним ступенем ефективності, що залежить від природи самих об’єктів та складності їх взаємозв’язків. Для порівняння: соціальна система, система мови, кібернетична система, система управління тощо. Загальною вимогою до будь-якої системи є наявність трьох ознак системності: об’єктність – елементи певної множини або сукупності, структура — мережа відносин та зв’язків між цими елементами, цілісність – властивість даної сукупності елементів функціонувати як певну єдність, в якому ціле залежить від елементів, а елементи — від цілого. Система не зводиться до суми елементів; властивості елементів визначаються їхнім місцем у структурі – співвідношенням з іншими елементами. [9, c. 51-55]

Класифікація (лат. classis «розряд, клас» + facere «робити») — розподіл об’єктів або понять про них на класи на основі певної ознаки, яка дозволяє встановити однорідні зв’язки. Нарпиклад, класифікація слів по частинах мови, класифікація мов  світу за їхніми ознаками генеалогічних зв’язків. Класифікація може предбачати ієрархію відокремлених класів або більш дрібних сукупностей, якщо між ними можливо утворити відношеня підпорядкованості.

Таксономія (грец. taxis «порядок» + nomos «закон») — сукупність принципів та правил класифікації об’єктів, а також сама систематизація складно організованих областей дійсності, які мають ієрархічну будову.

Стратифікация (лат. stratum «шар, настил» + facere «робити») — виділення окремих однорідних множин елементів в області, яка має шарувату будову.

Типологія (грец. tyrjos «відбиток, форма, зразок» + logos «вчення, слово») — групування елементів на основі спільності їхніх найбільш суттєвих ознак. У соціології – це моделі соціальних відносин у суспільстві або моделі масової комунікації на основі виявлених стійких збіжностей та розбіжностей множини соціальних об’єктів. Типологія важлива для порівняльного аналізу достатньо великих сукупностей елементів як у синхронічному, так і у діахронічному планах дослідження.

Приведені засоби представлення  системності елементів є науковим аналогом їхніх реальних зв’язків та відносин. Не дивлячись на збіжність цілей, кожен з них підкреслює різні боки системності. Відтак:

система – цілісна єдність, здатна функціонувати;

класифікація – встановлення груп та класів елементів на основі однорідних ознак;

таксономія – ієрархічне представлення відношень та зв’язків складно організованих областей дійсності;

стратифікація – розмежування цілого на страти – групи, з’єднані спільною ознакою

типологія – об’єднання елементів у великі сукупності на основі спільності суттєвих ознак з метою використання виділених типів як основи для порівняльного аналізу.[ c.87-89]

1. 2. Система мови та комунікативні системи

Ознаки цілістності  комунікації в значній мірі визначаються структурою тих соціумів, які вона обслуговує. Зазначають, що у так  званих формально організованих  соціальних структурах комунікація  характеризується більшою цілісністю за рахунок стереотипної побудови висловлювань. Достатньо порівняти особливості лексичного складу висловлювань, які доводиться використовувати представникам таких професійних структур, як політичні, економічні, військові, суспільні, культурні тощо.

Комунікація, яку можна  спостерігати у неформальних спільнотах, що можуть бути представлені соціально-територіальними структурами, соціально-демографічними групами тощо, характеризується розпливчатістю меж, змішуванням норм побудови висловлювань та індивідуальними особливостями.

Разом з тим, відзначається загальна тенденція виокремлювати у комунікації певну підсистему, орієнтовану на вузьке функціонування. Особливо яскраво це проявляється у професійних групах та субкультурах, хоча й соціопсихологічні причини тут різні. Науковий прогрес, як відомо, припускає як інтеграцію, так і диференціацію сфер дослідження. Необхідна диференціація наукових понять та концепцій відображаться також у диференціації комунікації, переважно за рахунок створення  своєї системи термінів. Цілісність цих підсистем, яка іноді асоціюється з «закритістю» (мова наукової еліти), обумовлена необхідністю економно та адекватно здійснювати обмін великим обсягом інформації. У зв’язку з цим з’явились спеціалізовані комунікативні системи, побудовані на спеціалізованих «мовах».

Цілісність підсистем, що обслуговують, наприклад, молодіжні  субкультури, обумовлена прагненням до певогї «престижності» – соціальної дистанційованості від суспільства.

Цілісність підсистем, які обслуговують, наприклад, молодіжні  субкультури, обумовлена ​​прагненням до свого роду "престижності" - соціальної дистанційованості від суспільства. Набір особливостей спілкування робить дані підсистеми дійсно "закритими", зрозумілими лише для "посвячених". За цими ж принципами створюються підсистеми "таємних" мов - арго, які обслуговують обмежені групи, що об'єднують, як правило, антигромадських індивідів. [11]

На основі порівняння трьох істотних характеристик системи  можна зробити висновок, що в системній  організації мови як вербального  засобу спілкування і комунікації як процесу взаємодії людей за допомогою різних комунікативних засобів є спільні та відмінні риси.

До загальних рис належать:  структурно-функціональні зв'язки одиниць "по горизонталі", соціальна диференціація і варіативність одиниць, відносний характер цілісності.

До відміннних рис належать: природа і номенклатура одиниць, їх структурно-функціональні зв'язки "по вертикалі", одночасна реалізація факторів, що обумовлюють варіативність комунікативних одиниць. Все це дає підставу стверджувати правомірність виділення комунікативних систем як функціонально орієнтованих сукупностей різнорідних комунікативних засобів, взаємопов'язаних мовними та немовних факторами спілкування у відносно цілісну єдність. Плюралізм комунікативних систем обумовлений їх цільовим призначенням, різнорідністю комунікативних засобів і способами їх актуалізації. [6, c.- 22]

1. 3. Системы массовой коммуникации

Масова комунікація  є одним із видів комунікації. Кожен вид комунікації відрізняється  один від одного не тільки природою комунікативного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих компонентів називати системою, то можна говорити про особливості системи комунікації залежно від її виду та природи.

Для розуміння співвідношення творчого й виробничого у структурі діяльності необхідно уявити її структуру.

Масова комунікація  як суспільно-культурна діяльність включає дії мовців (комунікантів), а також дії мас (комунікатів). Очевидним є те, що контакт між  комунікаторами опосередкований засобами масової комунікації, які функціонують у системі масової комунікації для забезпечення впливу комунікантів на комунікатів.

Є цікава думка у Зернецької О. В. про специфічну природу масової  комунікації. Природа її - у виробництві інформації за допомогою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей поведінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі. [1, c.- 7-8]. Виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і підтримання контактів  у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні - це:

1) виробництво інформації як продукції;

2) використання технічних засобів для виробництва інформації;

3) масова культура (масові цінності, типові для мас моделі поведінки), яка обумовлює цілі виробництва  інформаційної продукції, її призначення;

4) специфічне суспільне середовище, для якого властива масова  культура і яке є замовником  та споживачем інформаційної  продукції.

Типовим явищем для систем масової  комунікації є дисперсія функції  мовлення й дивергенція комуніканта, тобто розсіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом, а в результаті утворюється розходження (дивергенція) психологічних, соціальних, професійних ознак єдиного комуніканта, в ролі якого виступає одна людина, що веде до появи сукупності розпорошених у часі й просторі ознак мовця, закріплених за різними носіями мовлення, коли збір інформації здійснює одна людина, її аналіз - друга, обробку - третя і т. д. Так виникає дисперсна й дивергентна система масової комунікації. Натомість з’являється колективна відповідальність (а при високій дисперсності, коли неясно, хто стоїть за повідомленням, - безвідповідальність) за зміст і форму мовлення та організацію процесу спілкування. Окремі мовні акти, що структурно пов’язані темою, метою спілкування, виконуються поетапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на акти мовлення (зміст і форму висловлювання), встановлюється певна монополія на мовлення. Останнє спонукає організаторів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і займатися комерціалізацією цього процесу.[2, c.122]

Отже, у ролі комуніканта, професіонального комуніканта під час масового спілкування можуть виступати різні соціальні ролі - автори (кореспонденти), організатори (менеджери, видавці, засновники) комунікативного процесу: захисники, регулятори (редактори, ведучі) тощо. Таким чином, під впливом цих ролей комунікативний процес більшою мірою структурується, виділяється більша кількість фаз.

У системі масової комунікації  виробники інформаційної продукції  виконують, по суті, єдину роль комуніканта. Перерозподіл цих ролей веде до трансформації  систем масової комунікації, а трансформація масово-комунікаційної системи веде до виникнення нових засобів масової комунікації. Але найбільш визначальним процесом для системи масової комунікації є процес її глобалізації. Трансформація й глобалізація системи мас-медіа породжує зміну, в свою чергу, суспільно-політичної й економічної систем, які теж трансформуються. Трансформація й глобалізація системи масової комунікації, однак, не є першопричиною соціально-економічних змін: модернізація технологій, розвиток науки і техніки, а також суспільно-економічний розвиток сприяли розвитку системи масової комунікації.

Глобалізація системи масової комунікації - поняття, яке активно використовується з кінця ХХ ст. Це поняття відображає процес трансформації комунікаційної системи, такої трансформації, яка пов’язана з утворенням більш широкої мережі комунікаторів, що обслуговуються й покриваються на великому інформаційному просторі єдиною, але розгалуженою системою засобів масової комунікації та контролюються більш організованою спілкою їх виробників. [4, с.211]

Глобалізація систем масової комунікації тільки посилює дивергентність і дисперсність системи масової комунікації, структуризацію, фазовість, дискретність мовлення та монополію на нього.

Як приклад дисперсності й дивергентності системи масової комунікації  може бути система, в якій глядач споживає новини, виготовлені редактором й опрацьовані ведучим, включені в програму на прохання засновника каналу й інтерпретовані певним чином на прохання керівників телеорганізації (дивергенція). Для глядача ведучий є уособленням комуніканта, насправді ж функція повідомлення тут розсіяна між багатьма людьми (дисперсія).

Глобалізація системи масової  комунікації пов’язана безперечно з технічною революцією, але ця революція не є єдиним чинником утворення  глобальних масовокомунікаційних систем. Прикладом може бути Україна, яка відстає від Заходу в утворенні глобально трансформованих систем комунікації. Причиною цьому є як економічне відставання, так і соціально-психологічна неготовність комунікаторів до утворення глобальної системи комунікації й активного входження в світові інформаційні системи. Народ має пережити "геостратегічний землетрус", щоб під впливом соціальних, економічних, технологічних, культурних, етнічних факторів шукати навпомацки, як вважають А. Кінг та Б. Шнайдер у доповіді Римському клубові "Перша глобальна революція", свій шлях до розуміння нового світу, а також, перебуваючи в імлі невідомості, вчитися, як керувати новим світом і не бути керованим ним [1 с. - 44].

У такі перехідні періоди  для суспільства актуалізується поняття інформаційних технологій. Вони стають частинкою поняття глобалізації системи масової комунікації, оскільки без технологічної модернізації процесу спілкування неможливим є утворення більш потужних систем збору, обробки, передачі й поширення інформації у масовокомунікаційному просторі. Суспільство тоді змушене шукати кошти й придбавати інформаційні технології, щоб не залишатися на периферії світового інформаційного простору.

Розвиток інформаційних технологій має переважно характер науково-технічний, за яким дуже часто губляться поняття моралі й честі, соціальної відповідальності, психологічної ідентичності тощо. Прикладом може бути мережа Інтернет. В систему інтернетівського спілкування закладені великі технічні можливості, але зовсім відсутні засоби стримування мовців й контролю за інформацією. Інтернетівська система спілкування, таким чином, має характер соціально й психологічно незахищеної системи, в якій порушено соціально-психологічний баланс правильного / неправильного, порядного / непорядного, морального / аморального, естетичного / неестетичного і т. д. Поки інформаційна система Інтернет залишається фактом віртуальної реальності цей дисбаланс і ця незахищеність фатально не шкодять суспільній інформаційній системі, а також самій системі Інтернет, оскільки вона все-таки існує як технічний витвір. Але як тільки ця віртуальна система стане частиною суспільної інформаційної системи і не будуть вироблені засоби інформаційного захисту, тоді суспільна інформаційна система, а разом із нею й суспільство деградують і загинуть, як будь-яке явище в природі при порушенні інформаційного балансу й систем захисту.

Людство, розуміючи таку загрозу, намагається "загнуздати" інтернетівську систему й надати їй "людського вигляду". Так, у  Китаї обмежено діяльність інтернет-провайдерів. Вони тепер зобов’язані записувати й надавати інформацію правоохоронним органам про зміст сайтів і дані про користувачів [12, с.- 6]. Безперечно, у пошуках "людського вигляду" для інформаційних систем можливі всілякі перегини, які властиві й людському суспільству як живому організму.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що системи  масової комунікації у своєму розвитку проходять шлях від звичайної системи масової комунікації, коли є людина-комунікант, через дисперсію функції мовлення й дивергенцію комуніканта та виникнення розгалуженої системи виконавців ролі комуніканта аж до глобальної системи масової комунікації.

У науковій практиці сьогодні існують спроби змоделювати глобальні системи масової комунікації. Такою спробою є, наприклад, системна модель, або модель ДеФлоєра , американського соціолога Мелвіна ДеФлоєра у книзі "Теорія масової комунікації". [6, c.-39]

Висновки до 1 розділу

Комунікація виникла  у людському суспільстві як потреба  одного індивіда передати іншому індивіду необхідну для спільної дії інформацію. Спочатку засобами комунікації були невербальні знаки, на зміну яким пізніше прийшли вербальні. Вся сукупність таких знаків являла собою систему, яка з часоу еволюціонувала у систему мови. З виникненням мови люди привчались впорядковувати слова за спільними ознаками. Так виникла первинна комунікативна системність.

Розділ 2. Види комунікативних систем та їх призначення

2. 1. Природні та штучні комунікативні системи

Специфіка комунікативних систем визначається трьома критеріями:

1) цільовим призначенням  системи (яка інформація повідомляється і кому призначається);

2) вибором комунікативних засобів;

3) каналами передачі  і сприйняття інформації (аудитивні, візуальним, аудитивно-візуальними, тактильними) і способами обміну інформацією (природними і штучними).

В узагальненій формі можна сказати, що комунікативні системи розрізняються за цільовим призначенням, мотивованості комунікативних одиниць і техніці актуалізації. На основі цих критеріїв розрізняють природні і штучні комунікативні системи.

До природних систем відносяться ті, в яких використовуються комунікативні засоби природної мови слова, словосполучення, жести, міміка, рухи тіла. Вони мають національну специфіку. До штучних систем відносяться ті, в яких використовуються сконструйовані (часто на базі вербальної мови) або запозичені з різних галузей знань символи, формули, графи, знаки для позначення зв'язків і відносин елементів. Штучні системи орієнтовані на завдання спілкування на міжнародному рівні, тому національна специфіка для них не характерна.

Найчастіше говорять про природні і штучні мови, а не про комунікативні системи, але комунікативна система передбачає співвіднесеність з конкретним мовою як засобом спілкування. Однак умови виділення природних і штучних комунікативних систем різні. Якщо природні комунікативні системи виділяються з потоку мовного спілкування, в якому актуалізується природна мова, то штучно створені комунікативні системи будуються на основі функціонального аналога природної мови, тобто конструкту, який не володіє всіма властивостями і функціями природної мови. Ось чому, говорячи про "штучні мови", слід пам'ятати, що цей термін використовується умовно.

Природні системи характеризуються багатофункціональністю, соціальною диференціацією, високим ступенем варіативності, динамікою  розвитку та представляють різні рівні комунікації.

Однією із сильних  сторін природних вербальних комунікативних систем є їх широкий комунікативний діапазон - деякі мови містять понад  півмільйона лексичних одиниць  і функціонують у всіх сферах спілкування. Будучи неоднорідними за своїми функціонально-стилістичним властивостям, вони вивчаються (комунікативної) лінгвістикою і стилістикою. Безпосереднім предметом вивчення соціолінгвістики і соціокоммунікаціі є їх соціальна диференціація. Невербальні засоби комунікації та їх функціонування вивчаються спеціальною дисципліною - паралінгвістикою (грец. para "біля" + фр. Linguistique. лат. Lingua "мова"). 
Штучні комунікативні системи поділяються на апріорні, апостеріорні і змішані.

Апріорні (лат. a priori "спочатку") системи створюються як незалежні, без опори на природну мову. Наприклад, такими є системи, засновані на логічній класифікації понять, так звані філософські мови. Комунікативними засобами служать символи; до символічних систем відносяться так звані мови математики - мова диференціального й інтегрального числення, мова математичної логіки та ін. . Використання буквеної нотації і символів математичних операцій в Європі відноситься до XVI ст., дещо пізніше складається символічна мова хімії, елементи символічних мов лінгвістики створюються лише в 30-40 роках XX ст. Крім буквених символів, використовувалися звукові символи і жести. Так, наприклад, в музичній мові соль-ре-сіль (1817-66 роках у Франції) була використана нотна азбука з відповідними звуками, цифрами, варіантами колірного спектру. На основі жестів створювалися так звані мовчазні мови, які обслуговують певні релігійні громади, що дали обітницю мовчання, або вузькі професійні групи, зацікавлені в збереженні "таємного" коду комунікації.

Виникнення таких спеціалізованих  мов, особливо в точних науках, пояснюється прагненням подолати одна з онтологічних властивостей природної мови - багатозначність її одиниць, яка не усувалася навіть у комунікації. Прагнення домогтися однозначної відповідності між планом вираження (формою комунікативних одиниць) і планом змісту (їх змістом) змусило творців апріорних мов віддалитися від природних мов. У них актуалізуються лише дві функції природної мови - репрезентативна (називається або представляється якийсь об'єкт, властивість, явище, істотні для даної сфери діяльності) та металінгвістична (використовуються символи, що позначають наукові поняття). Математична і філософська "мови", крім того, виконують функцію, невластиву природній мові - служать засобом логічного висновку. Ці "мови" обслуговують певні соціальні групи суспільства для вирішення спеціальних завдань і актуалізуються як спеціалізовані комунікативні системи (підсистеми, мікросистеми) в різних областях людської діяльності.

Апостеріорні (лат. a posteriori "з подальшого") системи створюються на базі природних мов, з яких зазвичай запозичуються комунікативні засоби і структура. Лексичні одиниці - слова та їх складові - суфікси, префікси, закінчення орієнтовані на інтернаціональну лексику досить широкого ареалу, наприклад, європейського, структура заснована на базі спрощеної граматики того чи іншого природної мови.

Причиною створення  апостеріорних систем з'явилося  прагнення знайти порівняно простий  і ефективний засіб для міжнародного спілкування при вирішенні неспеціалізованих  завдань комунікації. Спроби втілити цю "вавілонську" мрію людства сходять до античної епохи IV-III ст. до н.е. Протягом певного часу функцію засобу міжнародного спілкування виконували мови, які "застигли" в своєму розвитку. Так, в Європі функцію міжнародної мови в наукових і релігійних сферах спілкування тривалий час виконувала латинь. Починаючи з XVII ст. стали розроблятися проекти різних штучних систем. Найбільш ефективним і популярним у Європі виявився мова, створена в 1887 р. варшавським лікарем ЛЛ. Заменгофом, псевдонім якого Есперанто (esperanto "сподівається", від лат. Sperare "сподіватися"), став назвою цієї штучної мови. Есперанто побудована на основі інтернаціональної лексики, переважно романського походження, але з німецькими і слов'янськими елементами. Граматика проста і стандартизована (усунені "виключення", властиві природним мовам), графіка представлена на латинській основі, наголос на другому складі від кінця. На відміну від інших штучних побудов есперанто "жива", тому що видозмінюється, збільшується її словниковий склад. Цьому сприяє значний обсяг публікацій - художня та суспільно-політична література, поезія, переклади, підручники, словники та активна діяльність міжнародних і національних об'єднань есперантистів. Тому не дивно, що есперанто претендує на статус мови (Ісаєв М.І. 1981). 
Значно менше поширення мала мова Ідо, фактично представляє собою реформований есперанто колом вчених Франції в 1907 р.. Досить обмежені комунікативні функції мають й інші штучні системи апостеріорного виду, такі як окциденталь, яка згодом була переіменована в інтерлінгву. (Кузнецов. 1987). [3, c.- 238]

2. 2. Змішані комунікативні системи

До змішаного виду комунікативних систем відносяться  такі, в яких використовуються елементи природної мови і штучно створені елементи і зв'язки між ними. У змішаному вигляді досить чітко розрізняються неспеціалізовані і спеціалізовані комунікативні системи.

До неспеціалізованим  мов, які були реалізовані у практичній комунікації як засіб міжнародного спілкування, відноситься волапюк. Він був створений в 1879 р. І.М. Шлейером в Німеччині. Хоча в складі слів волапюк були використані коріння латині і найбільш поширених європейських мов, вони були так видозмінені, що "вгадати" їх неможливо навіть для поліглота. Досить відновити склад слова, що називає цю мову: віл (vol) є видозмінене анл. world "світ" + струм (puk) спотворене до невпізнання англ, speak "говорити". Граматичні зв'язки слів грунтувалися на іменних і дієслівних категоріях. На цій мові деякий час навіть видавалися газети і журнали, але як засіб міжнародного спілкування він виявився непридатним. Фактично треба було вивчити абсолютно нову мову, що практично було недоцільно.