Види нормативно-правових актів. 2

Курсова робота

 

З дисципліни: «Теорія держави  й права»

 

на тему: «Види нормативно-правових актів»

 

 

ПЛАН

 

Вступ

 

1. Поняття нормативно-правового  акта як форми вираження правових  норм

 

2. Класифікація нормативно  правових актів за різними  критеріями

 

2.1 Класифікація за юридичною  силою

 

2.1.1 Закони

 

2.1.2 Підзаконні нормативно-правові  акти

 

2.1.3 Міжнародні договори

 

2.2 Класифікація за дією  нормативно-правових актів в просторі  і за колом осіб

 

3. Система законодавства  України: теперішній стан та  шляхи вдосконалення

 

Висновок

 

Список використаної літератури

 

 

ВСТУП

 

Нормативно-правовий акт  є основною, а іноді єдиною формою (джерелом) права для багатьох держав із континентальною або романо- німецькою моделлю правової системи. Поширеність саме цієї форми права може бути пояснена можливістю чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст юридичних приписів та швидко довести до відома зацікавлених суб'єктів зміст нормативних приписів.

 

Нормативно-правові акти виступають засобами оформлення рішень відповідних державних органів  щодо встановлення, зміни або відміни  норм права та зовнішньою формою буття  самих цих норм. Тому значна увага  приділяється їм як в загальній теорії права, так і в окремих галузях  юридичної науки. Значною мірою  це пояснюється тим, що визначення поняття  нормативно-правового акта необхідно  для вдосконалення українського законодавства. Безпосереднє практичне  значения поняття нормативного акта не вичерпується його значенням для систематизації. Воно важливе для підготовки проектів рішень державних органів, для обліку діючого законодавства в державних органах, для публікації законодавчих актів тощо.

 

На нашу думку, найбільш вдалим є поняття, запропоноване В.О. Котюком, який визначає його як юридичний документ, який має загальнообов'язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, направлений на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей.

 

Метою даної роботи буде проаналізувати види нормативно-правових актів за різними критеріями класифікації. Також  дати загальну характеристику системи  законодавства України, проаналізувати сучасний його стан та шляхи його вдосконалення.

 

 

1. Поняття нормативно-правового  акта як форми вираження правових  норм

 

Нормативно-правові акти є основною і найбільш довершеною формою сучасного права. Їх велика питома вага порівняно з іншими формами  пов'язана перш за все з підвищенням  ролі держави в регулюванні суспільно  значущих відносин. Крім того, їх широкому використанню «допомагають» такі якості, як здатність централізовано регулювати різні відносини, швидко реагувати  на зміни потреб суспільного розвитку, чіткість і доступність викладу  виражених в ньому розпоряджень. Документально-письмова форма нормативно-правових актів дозволяє безпосередньо і  оперативно знайомити з їх змістом  населення.

 

Нормативно-правові акти слід відрізняти від інших формально  схожих (але не правових) актів, що містять  типові нормативні Розпорядження, виражені в документально-письмовій формі (установчі документи політичних партій, різноманітні акти суспільно-політичних рухів і громадських організацій, інструкції по користуванню електронною  технікою, побутовими приладами і  т.д.). Ця відмінність виражається  в наступному:

 

1) нормативно-правові акти  виходять від держави, виражають  збалансовану державну волю. При  цьому вони є результатом правотворчої  діяльності не всяких, а лише  компетентних (уповноважених на  те законом) державних органів.  Приймати такого роду акти  можуть також інші, недержавні  організації (акціонерні суспільства,  профспілки і т.д.), але лише  з відома (попереднього або подальшого  санкціонування) держави;

 

2) їх основний зміст  складають типові нормативні-приписи,  що володіють певною юридичною  силою і встановлюють єдиний, державно-владний порядок регулювання  суспільно значущих відносин, обмежений  в часі, в просторі і по колу  адресатів;

 

3) вони мають певну документально-письмову  форму (закон, указ, ухвала і  т.д.). Це офіційні акти-документи,  що мають встановлені символи  і реквізити. Їх зміст належним  чином структурований і висловлюється  стилем документів з використанням  спеціальної і загальновизнаної  термінології;

 

4) нормативно-правові акти  приймаються і здійснюються юридично  врегульованому процедурно-процесуальному  порядку;

 

5) їх реалізація забезпечується  комплексом заходів державної  дії (економічними, організаційними,  примусовими і т.д.).[15;379 – 380]

 

Нормативно-правові акти не слід ототожнювати не тільки з нормативними, але і з іншими правовими (правозастосовчими, інтерпретаційними) актами, що мають свою видову специфіку. Так:

 

• якщо нормативно-правовий акт направлений на регулювання  найбільш типових, масових відносин, то акти застосування права регулюють  конкретні життєві ситуації, одиничні випадки (вирок суду);

 

• якщо нормативно-правовий акт розрахований на невизначено  велику кількість ситуацій, то акт  застосування права — на одноразову реалізацію;

 

• якщо нормативно-правовий акт не персоніфікований, адресований  невизначено великому числу людей, що потрапили в типову життєву  ситуацію, то акт застосування має  конкретного адресата.

 

На відміну від нормативно-правового  інтерпретаційний акт (акт тлумачення) взагалі не містить норм права. Виконуючи  допоміжні функції, він лише роз'яснює  сенс і зміст нормативних розпоряджень, обслуговує нормативний акт.

 

До нормативного правового  акта як офіційного письмового документа  ставляться відповідні вимоги.

 

По-перше, структура нормативного акта повинна включати назву акта (вказує на орган, який видав акт, вид  акта, предмет регулювання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить  норми-принципи, дефініції, юридичні конструкції, статутні приписи тощо, а особлива — норми, які визначають вид і  міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а  також підпис відповідальної посадової  особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних  актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом  України, постанов Кабінету Міністрів  — прем'єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

 

По-друге, нормативні правові  акти підлягають обов'язковій державній  реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших  центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і  законних інтересів громадян або  мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. В Україні створено Єдиний державний  реєстр нормативних актів, до якого  включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, в тому числі з  обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження  Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних  органів виконавчої влади, органів  адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного  банку, міжнародні договори України.

 

По-третє, нормативні правові  акти опрацьовуються з урахуванням  правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.

 

По-четверте, нормативні правові  акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Наприклад, закони України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів  України, Національного банку України, міністерств та інших центральних  органів виконавчої влади з 1997 року публікуються в щотижневому інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України».[2;297 – 298]

 

Отже нормативно-правовий акт можна визначити як виданий  в особливому порядку офіційний  акт-документ компетентного правотворчого  органу, що містить норми права. I слід мати на увазі, що деякі переваги нормативно-правового акту можуть перетворитися  на недоліки. Так, стереотипність, абстрактність  форми не дозволяє деколи враховувати  різноманіття життєвих реалій і перед  правозастосувачем виникає проблема відсутності правового орієнтиру для вирішення спірної ситуації, наслідку вона розв'язується в процесі правотворчої діяльності, для цього необхідний час. Не усуває невизначеності і використання правової аналогії.

 

Суперечність права і  конкретної дійсності систематично загострюється різними обставинами  об'єктивного і суб'єктивного  порядку, коли нормативні встановлення відстають від потреб сьогоднішнього дня, коли законодавець в результаті політичного компромісу створює  суперечливі норми, використовує оціночні поняття, не розкриваючи їх змісту (розкрадання  в особливо крупних розмірах, виробнича  необхідність і т.д.), віддає на розсуд правозастосувача порядок і характер дозволу деяких життєвих ситуацій і т.д. Суд же не може відмовити в правосудді із-за неповноти або неясності закону.[15;381]

 

 

2. Класифікація нормативно  правових актів за різними  критеріями

 

 

 

2.1 Класифікація за юридичною  силою

 

Загальновизнано в юридичній  науці, що основою правової системи  є норма права, а зовнішньою формою її об'єктивації є нормативно-правовий акт. Так, за Гегелем, перетворення права  на закон завдяки законотворчості  надає праву форми загальності  та повної визначеності. Різноманітність  нормативно-правових актів (в Україні  налічується понад 60 тис. нормативно-правових актів, які врегульовують весь комплекс суспільних відносин) зумовлює їх співвідношення та вплив один на одного. Враховуючи це, існує необхідність їх узгодження і належне функціонування. Однією з властивостей нормативно-правових актів, яка забезпечує таке узгодження, а отже, і злагоджене функціонування системи права та всієї правової системи держави, є юридична сила.

 

В юридичній науці поняття  та сутність юридичної сили не можна  вважати дослідженими. Поняття як вираз сутності явища виникає  в результаті розумової діяльності, тому наведемо наявні у юридичній  літературі позиції, точки зору щодо поняття юридичної сили нормативно-правових актів. Переважна більшість авторів  вважає, що юридична сила виявляє насамперед співвідношення нормативно-правових актів  між собою.

 

Юридична сила є релятивною, за висловом В.Ф. Котока, чи співставлюваною, за висловом І.Е. Фарбера, властивістю нормативних актів. Вона є такою, тому що виражає ступінь "підпорядкованості" нормативно-правового акта актам вищих органів. Це властивість, яка виражає співвідношення цього виду актів з іншими видами актів державних органів, його місце в системі правових актів.[11;40]

 

 

 

2.1.1 Закони

 

Закон — це нормативний  правовий акт вищої юридичної  сили, прийнятий в особливому порядку  вищим представницьким органом  держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового  регулювання суспільних відносин.

 

Закони відрізняються  від інших видів нормативних  правових актів за такими ознаками. Вони:

 

а) приймаються вищим представницьким  органом держави (парламентом) або  безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів  є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі  повноваження через всеукраїнський референдум;

 

б) регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні  відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок  проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів  виконавчої влади, основи місцевого  самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є  злочинами, адміністративними чи дисциплінарними  правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;[4]

 

в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

 

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної  виконавчої влади і місцевого  самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

 

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

 

Основним законом є  Конституція держави, яка має  найвищу юридичну силу і втілює принцип  верховенства права. Термін «конституція»  латинського походження і означає  «засновую», «установлюю». Розуміння  конституції як основного закону суспільства формується, починаючи  з XVIII століття. Першими такими конституціями  були американська (1787 р.), французька (1791 р.).

 

Залежно від способу вираження  основного закону держави розрізняють  писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з  одного, так і із кількох окремих  документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними  законами держави. Так, Конституція  Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною  конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових  прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад  у країні, проте є не проголошеними  формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.[1;156]

 

Конституція необхідна для  правового оформлення організації  і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави. Стаття 8 Конституції України  закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові  акти приймаються на основі Конституції  України і повинні відповідати  їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою  решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.

 

Норми Конституції України  є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при  розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми  Конституції. Допускається постанова  судових рішень на основі безпосереднього  застосування норм Конституції.

 

Конституція — акт установчого  характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства  і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального  устрою, організації органів державної  влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України  забезпечується спеціальним органом  — Конституційним Судом України.[2;300]

 

Закони поділяються на окремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:

 

конституційні закони — органічно  поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом ХНІ Конституції  України, або якими вносяться  зміни чи доповнення до Конституції;

 

звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і  визначають основи правового регулювання  суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються  простою більшістю від конституційного  складу Верховної Ради України;

 

надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які  приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту  конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);

 

кодифіковані закони —  нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну  групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства  України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування);

 

тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України  про державний бюджет на певний рік);

 

допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон  України «Про ратифікацію Протоколу  до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року).[2;301 – 302]

 

2.1.2 Підзаконні нормативно-правові  акти

 

Підзаконні акти — синонім  законів. Конституція України і  законодавство не визначають суть і  функції підзаконних актів. Це привело  до того, що практично закон і  підзаконний акт стали синонімами. У реальності підзаконні акти підміняють закони. Ще в умовах становлення  радянської влади партійній еліті  потрібні були нормативні акти, надаючі їй пільги і привілеї. Так з'явилися партійні правові акти, що відрізняються від законів порядком видання, змістом і сферою застосування. Надалі виникла відомча нормотворчість. Міністерства і інші структури управління на основі галузевих нормативних актів трансформували і підміняли законодавчу суть корпоративною вигодою, експлуатували закони у власних цілях. Так сформувалася відомча нормотворчість по виконанню законів, яке стало іменуватися підзакон ными актами. Вони успішно діють зараз і мають правову силу у всіх галузях.[6;61]

 

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації  законодавчих розпоряджень та їх трактування  або встановлення первинних норм. Підзаконність нормативно-правових актів не означає їх меншої юридичної обов'язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх юридична чинність не має такої ж загальності та верховенства, як це властиво законам. Проте вони посідають важливе місце в усій системі нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин. Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинністю. Юридична чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту, а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів. Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних), підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити на дві категорії (групи):

 

Такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі конституції, у цьому аспекті  вони близькі до законів)

 

Такі, що містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і  конкретизують первинні норми, приймаються  на їх підставі, спрямовані на їх виконання (відомчі акти)

 

Підзаконні нормативні акти, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового  регулювання: — укази і розпорядження  Президента України, видані в межах  його компетенції і обов'язкові до виконання на території України[4]

 

— акти (постанови) Верховної  Ради України нормативного характеру. Як правило, це постанови про порядок  введення в дію того чи іншого закону

 

— акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України, видані в межах його компетенції. Ці постанови  є самостійними загальними актами управління, поширюються на всю територію  країни і, відповідно до закону (за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все населення (ст. 1 1 7 Конституції України)

 

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування, якщо інше не визначено самими указами  і розпорядженнями, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні 

 

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування , якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування  в офіційному друкованому виданні.[8;67-70]

 

Звернемо увагу на поняття  інституту контрасигнації. Укази  і розпорядження президента мають  підзаконний характер і скріплюються, як правило, підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт  і його виконання. Скріплення підписом правового акта називається контрасигнацією (контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти + siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.), contresiqner (франц.). Контрасигнація — правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр-міністр або міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної відповідальності не має. Наявність інституту контрасигнації свідчить про те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну відповідальність перед парламентом.

 

Відомчий акт — підзаконний  нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається  в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить  вторинні (похідні) норми, що розкривають  і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання. Відомчі акти (акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.) мають внутрішнє, внутрішньовідомче  юридичне значення:

 

1) видаються з питань, віднесених  виключно до їх відання;

 

2) поширюються на осіб, які входять до сфери їхнього  відання, тобто знаходяться в  системі управлінської, службової  та дисциплінарної підлеглості  лише даних відомств.

 

Водночас акти деяких відомств (Міністерства фінансів, Фонду Держкоммайна, у певних межах — відомств, що відають транспортом, охороною громадського порядку) в силу їх статусу і делегованих  їм прав можуть набувати загального, міжвідомчого значення. Відомчі нормативні акти вступають у дію через 10 днів після  їх державної реєстрації (внесення до Державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений пізнішій строк, але не раніше їх офіційного дня обнародування. До державної  реєстрації не рекомендуються акти нормативно-технічного характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності тощо).[7;215 – 218]

 

Відомчі акти видаються у  випадках, коли в межах сфери відання  міністерства, комітету, відомства:

 

а) нечітко, лише у загальних  рисах, визначені права і обов'язки суб'єктів;

 

б) є прогалини у певних аспектах взаємовідносин суб'єктів;

 

в) прямо доручено законом (указом, постановою, розпорядженням) видати акт для конкретизації норми  закону.

 

Призначення відомчих актів:

 

1) встановлення права одного  суб'єкта і відповідно до обов'язку  іншого;

 

2) роз'яснення, конкретизація  змісту (значення) прав або обов'язків,  викладених у законі в загальних  рисах;

 

3) розширення (звуження) змісту  права одного суб'єкта і звуження (розширення) права іншого;

 

4) введення нових або  доповнення старих вимог для  здійснення суб'єктом свого права;

 

5) роз'яснення, конкретизація  змісту (значення) контрольної функції  органу управління, який знаходиться  в сфері відання міністерства, комітету, відомства.

 

Відомчі акти мають певні  позитивні риси: мобільність, охоплення  всіх сторін суспільних відносин, безпосередність  спілкування керівника і підлеглого, швидкість інформованості адресатів  виконання і оперативність організації  виконання та ін. Відомчі акти, ухвалені з перевищенням компетенції, є незаконними  і необов 'язковими до виконання.

 

Серед нормативних актів  є група таких, що не підлягають офіційному опублікуванню за рішенням правотворчих органів. Вони мають обмежувальні грифи (секретно). Наприклад, оперативно-розшукова  діяльність до останнього часу регулювалася підзакон-ними актами, які становлять секретні або повністю секретні документи. Такі акти вступають у дію з моменту одержання їх виконавцями.

 

Слід зважити на те, що серед відомчих актів є багато ненормативних, індивідуальних у правлінських актів, які містять індивідуальні  розпорядження і вичерпують себе одноразовим застосуванням (наприклад, призначення на посаду, виділення  бюджетних коштів). Індивідуальні  відомчі акти, як правило, іменуються розпорядженнями, наказами, тоді як відомчі  нормативні акти називаються інструкціями, циркулярами, взірцевими положеннями  і статутами. Не слід їх ототожнювати. Накази і розпорядження міністерств, відомств, які мають разове розпорядницьке значення, не містять нормативних  розпоряджень, тому підзаконними нормативно-правовими  актами вони не є.[7;217]

 

Нова система адміністративного  управління ґрунтується на поєднанні  двох підсистем — місцевого самоврядування і місцевих органів урядової адміністрації. Вони видають підзаконні нормативні акти, які містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують  первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання в межах  відповідної території і тому є обмежено-загальними.

 

Підзаконний нормативний  акт органів місцевого самоврядування — акт-документ (постанова, рішення), що видається в межах компетенції  органу місцевого самоврядування (Верховної  Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і районних рад), який містить  норми права, обов'язкові для населення  самоврядованих територій, а також для установ і організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій. Це правовий акт громадянського суспільства.

 

Підзаконні нормативні акти органів місцевого самоврядування:

 

Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

 

Рішення органів місцевого  самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і районних рад) ;

 

нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів  місцевих Рад народних депутатів.

 

Особливістю актів місцевого  самоврядування є їх територіальна  обмеженість і самостійність  в ухваленні рішень, які стосуються питань управління комунальною власністю, формування, затвердження і виконання  місцевого бюджету, встановлення місцевих податків і зборів, здійснення охорони  суспільного порядку та ін. їхні рішення обов'язкові для розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій незалежно  від відомчої підлеглості, а також  для посадових осіб і громадян цієї території.

 

Рішення сільських, селищних міських, районних у містах, обласних і районних рад вступають у  дію з дня їх офіційного обнародування, якщо радою не встановлений пізнішій строк уведення цих рішень у дію.