Виправдувальний вирок у кримінальному процесі

   Роздiл 1. Поняття та значення  виправдувального вироку 

           Відповідно до ст. 3 Конституції України [12] людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Пленум Верховного Суду України в п.п.1.3 постанови №7 «Про посилення судового захисту прав і свобод людини та громадянина» від 30 травня 1997 року звернув увагу судів на те, що їх діяльність повинна бути направлена на захист прав і свобод людини та забезпечення рівності громадян перед законом і судом. [11]

   Згідно  з ч.1 ст. 124 Конституції України  правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами і посадовцями не допускається. Вимога про здійснення правосуддя лише судом відображена і в ст. 15 КПК України, в якій підкреслюється, що тільки за вироком суду особа може бути визнана винною у скоєнні злочину і піддана кримінальному покаранню.

   Суд, що розглядає кримінальну справу, постановляє вироки, виносить ухвали та постанови. Найважливішим з них  є вирок суду, який відповідно до вимог ст. 321 КПК України постановляється  іменем держави. Ім’ям України постановляються вироки всіх судів загальної юрисдикції, незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі (колегіально чи одноособово) суд розглянув справу.

   Отже, в Україні єдиним процесуальним  актом, яким громадянин може бути визнаний винним у скоєнні злочину і підданий у зв’язку з цим кримінальному покаранню, є вирок, постановлений судом у результаті розгляду кримінальної справи в судовому засіданні в умовах, встановлених законом. Вирок підсумовує всю процесуальну діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в апеляційному та касаційному провадженні. [3]

   Вирок може бути постановлений тільки судом першої інстанції. Уся процесуальна діяльність по розкриттю злочину, встановленню і викриванню винного, що протікає до остаточного розв’язання справи судом, направлена на створення умов для постановлення судом законного та обґрунтованого вироку. У жодному процесуальному акті попередніх стадій процесу, як і під час самого судового розгляду, не можуть бути вирішені у повному об’ємі питання, які вирішуються у вироку. Кримінальна справа може бути закрита за наявності законних підстав органами досудового слідства та судом. Проте, якщо у справі необхідно вирішити питання про кримінальне покарання, то воно вирішується судом лише у вироку.

   Держава уповноважує суд здійснювати правосуддя від свого імені і забезпечує виконання його рішень. Проголошення вироку ім’ям держави підвищує авторитет цього акта правосуддя і відповідальність суддів за правильне здійснення правосуддя. Вирок суду, що постановляється іменем держави, щодо обов’язковості виконання прирівнюється до закону.

   Відповідно  до вимог ст. 322 КПК України вирок  постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті, в якій під час постановлення вироку можуть знаходитись тільки судді, що входять до складу суду у даній справі. Таємниця наради суддів є однією з гарантій незалежності суддів при розгляді і ухваленні рішень з кримінальних справах.

   Вирок суду має величезне виховне значення. Викриваючи небезпечні для суспільства дії злочинців і застосовуючи до них передбачені законом заходи покарання, суд привертає увагу громадськості до боротьби з правопорушеннями, створює обстановку нетерпимості до злочинів, причин і умов, що їх породжують. Вирок суду попереджає правопорушення серед нестійких членів суспільства і служить вихованню засудженого.

   Щоб вирок дійсно служив досягненню вказаної мети, він повинен відповідати  ряду встановлених законом вимог.

   Перш  за все, вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК України). 3аконність і обґрунтованість вироку тісно зв’язані, але вони виражають різні сторони акту правосуддя.

   3аконність  вироку – це його абсолютна  відповідність вимогам кримінального і кримінально-процесуального законів. Законним може бути визнаний тільки той вирок, який містить рішення, що відповідають всім вимогам Загальної і Особливої частин кримінального кодексу і інших кримінальних законів. Тому незаконним буде, наприклад, обвинувальний вирок, яким підсудний засуджений за дії, що не становлять суспільної небезпеки, вирок, в якому неправильно кваліфіковані дії засудженого або неправильно, без урахування вказаних в кримінальному кодексі обставин, визначена міра покарання.

   Обґрунтованість вироку — це відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце насправді.

   Іншими  словами, обґрунтованим може бути тільки вирок, в якому виражена встановлена  судом у справі об’єктивна істина. Якщо ж вирок не виражає істини, містить судову помилку, то він необґрунтований. Крайнім випадком постановлення необґрунтованого вироку є засудження невинного, а також виправдання злочинця, який підлягає відповідальності. Такий вирок буде і незаконний. Але вирок буде необґрунтованим і у тому випадку, коли, наприклад, суд вирішив справу, не встановивши всіх істотних для справи фактів, хоча засудив дійсно винного. У даному випадку вирок ґрунтується не на всіх фактах, що мали бути враховані при його постановленні, що спричиняє його необґрунтовану м’якість або ж надмірну суворість. Необґрунтованим вважається вирок і тоді, коли суд, правильно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, ігнорує їх або ухвалює рішення, що суперечать матеріалам справи і значенню встановлених ним самим фактів. Необґрунтованим буде вирок, що спирається не на докази, а на здогадки, припущення, інтуїцію суддів.

   Іноді під обґрунтованістю вироку неправильно  розуміють тільки наявність в  самому вироку його обґрунтування, мотивування. У такому разі втрачається найголовніше — обґрунтованість вироку по суті, його об’єктивна істинність.

   У цій частині дуже цінною є думка  Ю.М.Грошевого, який вказав, що «для визнання вироку законним і обґрунтованим  необхідно, щоб мотивування, що наводиться в ньому, було послідовним і не містило внутрішніх суперечностей, щоб думки, викладені у вироку, з усіх питань, що вирішуються в ньому, повністю відповідали б матеріалам кримінальної справи і витікали б з них (логічні мотиви). Логічні помилки, суперечності між даними судового слідства і фактами, які суд визнав у вироку встановленими, між мотивуванням і резолютивною частиною вироку роблять це мотивування порочним і позбавляють вирок сили акта... правосуддя». [6]

   Ряд учених виділяють в науковій літературі і таку властивість вироку суду як його справедливість. На необхідність виголошення справедливого вироку суду прямо вказувалося раніше в Ухвалах Пленуму Верховного суду СРСР. [24]

   Як  вказує Толочко А.Н., справедливим буде вирок, який у повному розумінні  відображає те, що сталося насправді. Одночасно з цим справедливість вироку забезпечується неухильним виконанням процесуального законодавства під час розгляду кримінальної справи і постановленням вироку. [23]

   По  друге, вирок суду повинен бути обґрунтований  лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України).

   Ця  вимога закону означає перш за все  обов’язок суду обґрунтовувати судовими доказами всі свої висновки по справі, викладені у вироку. Жодне твердження суду про обставини справи не може бути викладене у вироку, якщо воно не спирається на докази.

   По  третє, вирок повинен бути судом  мотивованим (ст.327, 334 КПК України).

   Особливе  значення вироку встановлює підвищені  вимоги не тільки до його змісту, але  також і до форми, стилю викладу, іншими словами – до культури цього  найважливішого процесуального документу.

   У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 29.06.1990 «Про виконання  судами України законодавства і  постанов Пленуму Верховного Суду України  з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» із змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України N3 від 04.06.93 і N12 від 03.12.1997, підкреслено таке: «Звернути увагу судів на те, що вирок, постановлений ім’ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо дотримуючись вимог статей 321-339 КПК.

   Враховуючи  те, що поспішно, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати  сумніви в його законності, обґрунтованості  і справедливості, судді повинні  постійно удосконалювати стиль написання вироку, який повинен бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним і ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду». [11]

   Таким чином, Пленум підкреслив, що вирок повинен бути бездоганний і за формою. Непереконливий, поспішно складений, неохайний вирок може стати причиною появи неясності в процесі його виконання і, безумовно, не має необхідної виховної та попереджувальної дії.

   Постановлення вироку – це творчий процес, що вимагає значної праці та зосередженості. Різноманіття досліджуваних життєвих ситуацій, індивідуальні особливості підсудних і інших учасників процесу надають кожній справі своїх особливих рис, що виключають можливість шаблонного рішення.

   Вирок постановляється у складній обстановці нарадчої кімнати, коли у справі необхідно  ухвалювати невідкладні рішення, і  в той же час на діяльність судді  накладає відбиток відповідальність за долю людей. За таких умов тільки знання закону, ретельна досудова підготовка судді і постійна робота над підвищенням рівня професійної майстерності дозволять суддям постановляти вироки правильні по суті і досконалі за формою.

   Правильність  вирішення питання про наявність  або відсутність вини підсудного визначає весь подальший хід успішного постановлення законного та обґрунтованого вироку. До питань, які суд повинен вирішити при постановленні вироку, в першу чергу відносяться ті, що встановлюють вину підсудного або її відсутність:

   1) чи мало місце діяння, у вчиненні  якого обвинувачується підсудний;

   2) чи має це діяння склад злочину  і якою саме статтею кримінального  закону він передбачений;

   3) чи винен підсудний у вчиненні  цього злочину; 

   Позитивна або негативна відповідь на ці питання і визначає висновок суду про винність або невинність підсудного. Вирішенням цих питань суд приходить до висновку: визнати підсудного винним і постановити обвинувальний вирок або, визнавши його невинним, – виправдувальний вирок. Інакше кажучи, характер розв’язання вказаних питань визначає і вид вироку – обвинувальний або виправдувальний.

   Проблема  правильного вирішення питання  про винність або невинність є  центральною проблемою в кримінальному  судочинстві, в здійсненні правосуддя у кримінальних справах.

   Перше завдання полягає у правильному  і точному розв’язанні питання винності або невинності. Точність і правильність встановлення і затвердження у вироку винності підсудного (обвинувальний вирок) або невинності (виправдувальний вирок) є найважливішими умовами законності і обґрунтованості вироку.

   Частина 4 статті 327 КПК України вказує, що виправдувальний вирок постановляється  у випадках:

   1) коли не встановлено події  злочину, 

   2) коли в діянні підсудного немає  складу злочину, 

   3) коли не доведено участі підсудного  у вчиненні злочину. 

   Тільки  за наявності однієї з цих трьох підстав суд виносить виправдувальний вирок.

   Виправдовуючи підсудного за першою підставою, суд  констатує відсутність події  злочину, що становить предмет даної  кримінальної справи. Це означає, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не мало місця, взагалі не відбулося.

   Друга підстава виправдання означає, що дії  підсудного не можуть розглядатися як злочин, вони не передбачені як злочин кримінальним законом, в діянні підсудного немає складу злочину.

   Виправдувальний вирок за третьою підставою постановляється у випадках, коли, хоча злочинне діяння мало місце, але немає доказів винності підсудного, не доведено, що злочин скоїв підсудний.

   Виправдання з будь-якої із цих підстав тягне однакові наслідки: констатацію невинності підсудного і повну його реабілітацію. Юридична сила всіх підстав однакова: у всіх трьох випадках виправдання суд відкидає обвинувачення, визнає підсудного невинним.Суддям окрім знання вимог ч.4 ст. 327 КПК України, окрім необхідності глибокого практичного вивчення кожної з трьох підстав постановлення виправдувального вироку необхідно звернути увагу на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з цього питання:

   1. Коли відсутні докази, які підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення і вичерпані всі можливості для отримання додаткових доказів (абзац 3 п.1 постанови Пленуму Верховного Суду №1 від 1 квітня 1994 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини»; абзац 2 п.2 постанови Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» ; п.23 Ухвали Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і ухвали вироку»).

   2. Ухвалюючи рішення про перекваліфікацію дій винного з ч.2, ч.3 або ч.4 на ч.1 ст. 117 КК України за відсутності у справі скарги потерпілої, якщо це питання виникне в нарадчій кімнаті, суд повинен відновити судове слідство і повинен з’ясувати у потерпілої або її законного представника, чи вимагають вони притягнення підсудного до кримінальної відповідальності за зґвалтування. Якщо від вказаних осіб не поступить заява (усна або письмова), суд постановляє виправдувальний вирок. (абзац 3 п.21 ухвали Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування і інші статеві злочини»). 
 
 
 
 

   Роздiл 2. Особливостi обгрунтування та мотивування виправдувального вироку

   У Законi зазачено три пiдстави постановлення виправдувального вироку ( ч.4 ст.327 КПК України ),а саме:

   - постановлення виправдувального  вироку у випадку,  коли не встановлено  події злочину:

   Встановлення  події злочину стоїть на першому місці в переліку питань, що підлягають вирішенню судом в нарадчій кімнаті при постановленні вироку.

   Суд повинен спочатку вирішити питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, і при негативній відповіді на нього не обговорює решти всіх питань, перерахованих в законі, а ухвалює виправдувальний вирок, при позитивній же відповіді починає обговорення решти питань.

   Закон вказує, що виправдувальний вирок  постановляється у випадку, якщо не встановлена подія злочину, а  це означає як доказану відсутність  події злочину, так і недоведену подію злочину. Отже, обидва ці випадки рівнозначні і постановлення по ним виправдувального вироку буде правильним. За відсутністю події злочину кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю згідно з вимогами п.1, ч.1 ст. 6 КПК України.

   Закриття  справи у цьому випадку, як і постановлення  судом виправдувального вироку, констатує  невинність підсудного. І хоча законодавець замість слів “невстановлення події” застосовує слова “відсутність події  злочину”, ці поняття рівнозначні, і слідчий при невстановленні події злочину повинен закрити кримінальну справу за пунктом 1 ч. 1 ст. 6 КПК України, тобто за відсутністю події злочину.

   Під не встановленням події злочину  як підставою виправдання, на нашу думку, слід розуміти відсутність, не існування самої події злочину, що становить предмет даної справи, взагалі, відсутність події, про яку йдеться в даній справі.

   Наприклад, коли у справі про вбивство встановлюється, що особа, яка за припущенням була убитою, виявилася живою, це означає, що подія взагалі не мала місця. Коли ж усі обставини справи свідчать, що смерть є не результатом вбивства, а наслідком серцевого нападу, факт смерті, тобто подія взагалі, є, але немає події злочину. Те ж саме буває, коли встановлюється, що мало місце самогубство, бо в цьому випадку є подія, але немає події злочину. [3]

   Постановлення виправдувального вироку за не встановленням  події злочину означає невинність і в кримінальному, і в адміністративному  порядку. Воно виключає також будьяку  матеріальну відповідальність перед потерпілим.

   - постановлення виправдувального  вироку у випадку,  коли в діянні  підсудного немає  складу злочину:

   Другою  підставою для постановлення  виправдувального вироку є відсутність  в діянні підсудного складу злочину. Тому точне визначення поняття “склад злочину” має величезне не тільки наукове, але і практичне значення. Правильне розуміння цієї проблеми створює міцну теоретичну базу для зміцнення законності, для напряму всієї діяльності судів, прокуратури, органів досудового слідства на суворе виконання кримінального і кримінальнопроцесуального закону.

   Без правильного, науково обґрунтованого розуміння загальних основ проблеми складу злочину неможливе безпомилкове здійснення правосуддя у кримінальних справах.

   При постановленні вироку суд повинен неухильно виходити з вимоги ст.2 КК України про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

   Особа вважається невинною у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

   Стаття 11 КК України зазначає, що:

   1. Злочином є передбачене цим  Кодексом суспільно небезпечне  винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

   2. Не є злочином дія або бездіяльність,  яка хоча формально і містить  ознаки будьякого діяння, передбаченого  цим Кодексом, але через малозначність  не становить суспільної небезпеки,  тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

   У цій чіткій вимозі закону виражена суть поняття складу злочину: сукупність ознак, що характеризують певне суспільно  небезпечне діяння як злочин.

   Конкретні склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом. Ніяке розширення цих складів, застосування їх за аналогією закону не допускаються.

   Точне визначення кримінальним законом поняття  злочину створює ситуацію, в якій суд визнає вчинене підсудним  злочином, оскільки в його діях є передбачена законом суспільна небезпека.

   Суд може постановити обвинувальний  вирок тільки тоді, коли в діях підсудного вироком встановлений передбачений кримінальним законом склад злочину.

   В інших випадках, коли в діях підсудного немає всіх необхідних елементів складу того або іншого злочину за об’єктом, об’єктивною стороною, суб’єктом і суб’єктивною стороною, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок.

   Правильне постановлення виправдувального вироку, зважаючи на відсутність складу злочину, обумовлене правильним тлумаченням цього поняття, ознак, що характеризують конкретні склади злочинів.

   При неправильному його розумінні неминучими є судові помилки під час постановлення  вироку.

   Виправдання з цієї підстави відбувається у таких випадках: поперше, якщо суд встановив, що особа не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто не є суб’єктом злочину; подруге, коли злочин вчинений не підсудним, а іншою особою; потретє, якщо в судовому засіданні встановлені підстави, що виключають злочинність діяння.

   У літературі розрізняють три групи  підстав, що виключають злочинність  діяння. [5]

   Перша група об’єднує вчинки, що відрізняються  властивим злочину ступенем небезпеки, які з тих чи інших причин не передбачені кримінальним законом. У таких випадках суд зіштовхується з проблемами в кримінальному законі. Отже, у мотивувальній частині вироку суд указує, що діяння хоч і характеризується необхідним для злочину змістом, але не є таким, оскільки не закріплене в кримінальному законі.

   Друга група охоплює діяння, які формально містять ознаки певного складу злочину, але за своїм змістом позбавлені суспільної небезпеки. Це вчинки, що підпадають під ч.2 ст. 11 КК України, які формально містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але унаслідок малозначності не є злочином. Визначення судом малозначності залежить від того, ознаки якого складу злочину формально містить вчинена особою дія або бездіяльність. Питання про малозначність діяння завжди питання факту, для встановлення якого необхідний аналіз у вироку конкретних обставин справи. Причому суд в мотивуванні повинен обов’язково пояснити, що встановлена дія або бездіяльність підсудного або взагалі не заподіяли і за своїм характером та змістом вини не могли заподіяти шкоди, або заподіяли чи могли заподіяти лише вкрай незначну шкоду. У вироку суд повинен встановити, що особа не тільки об’єктивно заподіяла незначну шкоду, але і суб’єктивно мала намір заподіяти саме таку, а не більшу шкоду. При розбіжності між фактично заподіяною незначною шкодою і суб’єктивними намірами підсудного відповідальність повинна визначатися відповідно до спрямованості наміру.

   Законодавству і судовій практиці відомі підстави, що виключають суспільну небезпеку  і протиправність діяння. Вони складають  третю групу діянь, що зовні нагадують злочин, але є за своєю природою суспільно корисними і правомірними. Чинне законодавство відносить до них необхідну оборону, крайню необхідність, добровільну відмову від скоєння злочину і затримання злочинця. Виправдовуючи підсудного з цієї підстави, суд дає іншу, ніж на досудовому слідстві, юридичну оцінку діянню, вважаючи, що воно не злочинне. У мотивуванні указується, які з передбачених у законі елементів складу злочину не властиві діянню, і чому оспорюється його правова природа.

   Розглядаючи кримінальні справи, Верховний Суд України систематично звертає увагу судів на правильне і єдине розуміння встановлених кримінальним законом конкретних складів злочину і вимагає при винесенні вироку суворо виходити із змісту диспозиції кримінального закону.

   Постановляючи виправдувальний вирок за відсутністю  в діях підсудного складу злочину, суд  визнає, що хоча дії підсудним і  вчинені, але вони не можуть розглядатися як злочин, оскільки вони не передбачені  законом як злочин.

   На  відміну від не встановлення події злочину, коли виключається і будьяка інша відповідальність особи, при виправданні за відсутністю складу злочину можлива відповідальність цивільна, адміністративна, моральна, оскільки дії, не будучи злочинними, можуть бути неправомірними, заслуговують на осуд не як злочин, а як антигромадський, аморальний проступок, адміністративне правопорушення тощо. [23]

   Визнання  відсутності складу злочину припускає  оцінку діяння підсудного з погляду не відсутності події, а відсутності тих ознак, які утворюють склад даного злочину.

   Форми виявлення відсутності складу злочину, як підстави виправдання, різні.

   Суд, встановивши наявність події, з  приводу якої велося досудове слідство, може визнати відсутність в діях підсудного ознак неправомірності.

   Такі  правомірні дії визнаються законодавцем як суспільно корисні і вони вказані  в розділі 8 КК України (Обставини, що виключають злочинність діяння) [20]:

• необхідна оборона (ст.36 КК України);
• уявна оборона (ст.37 КК України);
• затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК України);
• крайня необхідність (ст.39 КК України);
• фізичний або психічний примус (ст.40 КК України);
• виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК України);
• діяння, пов’язане з ризиком (ст.42 КК України);
• виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК України);

   Виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину  може бути постановлений також при встановленні судом добровільної відмови підсудного від доведення злочину до кінця. Особливістю підстави виправдання в цих випадках є відсутність складу злочину у фактично вчинених підсудним діях.

   Пленум  Верховного Суду України у постанові  від 27.03.1992 року ( із змінами, внесеними постановами від 04.06.1993 г №3 і від 03.12.1997 року №12) “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” вказав:

   “У  відповідності зі ст. 18 КК добровільна  відмова від вчинення зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести злочин до кінця, відмовилася від цього і з власної волі припинила злочинні дії». [8]

   Відсутність складу злочину іноді може виявитися і в результаті встановлення судом відсутності ознаки повторності або систематичності в діянні, вчиненому підсудним, оскільки деякі діяння стають злочином тільки за наявності цих ознак.

   У той же час суд при постановленні виправдувального вироку за відсутністю в діях підсудного складу злочину повинен при постановленні вироку підходити з особливою ретельністю, щоб не допустити помилок.[3]

   - постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не доведена участь підсудного у вчиненні злочину:

   Суд обгрутовує вирок виключно на доказах, розглянутих у судовому засіданні. За допомогою дослідження на суді всіх доказів відбувається і формування внутрішнього суддівського переконання  про винність або невинність підсудного.

   Доказування — це єдиний спосіб встановлення об’єктивної істини в кримінальному судочинстві. Поки не доведені обставини скоєння злочину, не можна сказати, що вони були, мали місце насправді.

   З приводу того, що доведення є єдиним способом для встановлення істини в ст. 327 КПК України вказано:

   “Обвинувальний  вирок не може ґрунтуватися на припущеннях  і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.

   “Виправдувальний  вирок постановляється у випадках, коли не встановлена подія злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину”.