Захоплення заручників

Львівський державний  університет внутрішніх справ

Юридичний факультет

                           Кафедра кримінально – правових  дисциплін

Курсовий проект(робота)

                                     на тему : Захоплення заручників

                                                                                         Студентки 3курсу 4групи

Чернихівської І.Б.

                                                                                          Керівник: доцент                  кафедри кримінально – правових дисциплін , кандидаю юридичних наук

Яремко Галина Зіновіївна

                                                 Львів 2013р.

                                                       Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика складу злочину захоплення заручників

1.1. Місце в системі Кримінального законодавства…………………….….5

1.2. Об`єкт і об’єктивна сторона складу злочину………………………..…11

1.3. Cуб’єкт і суб’єктивна сторона складу злочину……………….…….....16

Розділ 2. . Відмежування захоплення заручників від інших  посягань…..19

Розділ 3. Відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних держав….………………………………………………….…….…26

Висновки……………………………………………………………….….…….32

Список використаної літератури…………………………………..….……..34

                                            Вступ

Розбудова незалежної Української держави на основі ліберально-демократичних ідей захисту прав людини обумовила докорінний перегляд існуючої системи соціальних цінностей. Згідно ст. 3 Конституції України найвищими з них визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а утвердження і забезпечення її прав і свобод є головним обов’язком держави. Серед правових гарантій здійснення цього обов’язку особливе місце посідає кримінальне законодавство.

Сучасна держава, що будується на ліберальних  цінностях, створює систему протидії основним загрозам, у якій провідну роль відіграють кримінально-правові заходи. З-поміж глобальних загроз на сучасному етапі є і суспільно-політичне явище особливого роду – тероризм. Будь-які акти насильства, що супроводжуються застосуванням зброї, вчиненням вибухів, підпалів і т.ін., якщо вони вчинені з метою порушення безпеки суспільства, задля впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування або для провокації міжнародного ускладнення, створюють серйозну небезпеку життю і здоров’ю невизначено великої кількості людей.

Мета  дослідження полягає в комплексному багатоаспектному дослідженні проблеми захоплення заручників.

Досягнення  визначеної мети передбачає вирішення  наступних завдань:

- дослідити суб’єктивні та об’єктивні ознаки складу злочину «захоплення заручників»;

-  охарактеризувати відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних країн;

-    розкрити специфіку відмежування захоплення заручників від інших посягань;

Об’єктом  дослідження є захоплення заручників у всіх його негативних проявах.

Предметом дослідження виступають чинні нормативно-правові акти, які регламентують відповідальність за захоплення заручників.

Нормативну та інформаційну основу роботи складають Конституція  України, Кримінальний кодекс України, чинні законодавчі і підзаконні акти, що мають відношення до проблеми захоплення заручників, праці вітчизняних і закордонних авторів по кримінальному праву, які стосуються даного питання.

Робота складається  зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі  висвітлюються суб’єктивні та об’єктивні ознаки складу злочину «захоплення заручників».

У другому розділі  розглядається відмежування захоплення заручників від інших посягань.

У третьому розділі характеризується відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних країн.

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика складу злочину

1.1. Місце в системі Кримінального законодавства

Тероризм сьогодні — реальний фактор загрози національній безпеці кожної держави. Не випадково політичні та громадські діячі вказують на подолання тероризму як на один з найважливіших напрямів міжнародного співробітництва. Організація боротьби з цим явищем у всіх його проявах є однією з найбільш актуальних проблем в Україні. Терористична діяльність — проблема не тільки спеціальних служб та правоохоронних органів, а й світової спільноти в цілому. Одним з найпоширеніших та небезпечних проявів тероризму в теперішній час є, безперечно, захоплення заручників. Адже цей злочин загрожує найціннішим правам і свободам людини — праву на життя, здоров'я, свободу і особисту недоторканність.

У зв'язку з відсутністю нормативного забезпечення боротьби із захопленням заручників у 1976 р. Генеральною Асамблеєю ООН був створений спеціальний комітет для розроблення необхідного міжнародно-правового документа. В результаті чого було розроблено і прийнято Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників(8 червня 1983 р. набула чинності) .

Для УРСР Конвенція набула чинності 19 липня 1987 року, а 31 липня Указом Президії Верховної Ради УРСР чинний КК був доповнений ст. 1231 «Захоплення заложників». Конвенція продовжує діяти і у незалежній Україні. Згідно із ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.¹

Відповідно до ст. 1 Конвенції «будь-яка особа, яка захоплює чи утримує іншу особу і погрожує вбити, завдати ушкодження чи продовжити утримувати іншу особу (тут і далі іменовану як заручник) для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну неурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу чи групу осіб виконати чи утриматись від виконання певного акту як прямої чи непрямої умови для звільнення заручників, вчиняє злочин захоплення заручників за змістом цієї Конвенції. Будь-яка особа, яка намагається здійснити акт захоплення заручників або бере участь як співучасник будь-якої особи, котра вчиняє, або намагається вчинити акт захоплення заручників, також вчиняє злочин, передбачений цією Конвенцією».²

Таким чином Конвенція закріпила в якості об'єкта злочинного посягання як внутрішньодержавні, так і міжнародні відносини, що значно розширило межі застосування даного міжнародно-правового акта. Погоджуюсь з думкою В.Комісарова, що особливості системи національного законодавства, специфіка об'єкта правового регулювання потребують виваженого підходу при трансформації міжнародно-правових норм у національне законодавство,³ бо у протилежному разі чинний у державі кримінальний закон відкине нову норму і вона буде приречена на незастосування. Оскільки раніше відповідної норми у Кримінальному кодексі УРСР не було, законодавець, керуючись принципом універсальності, текстуально відтворив основні ознаки захоплення заручників як злочину міжнародного характеру в диспозиції ч. 1 ст. 123 з позначкою 1. Крім того, як частина третя до статті був імплементований зміст ст. 13 згаданої Конвенції про незастосування останньої у випадках, коли злочин вчинений у межах однієї держави, коли заручник і злочинець є громадянами цієї держави та коли злочинець перебуває на її території.

У результаті такого політико-правового підходу до кримінальної відповідальності за даний злочин, використовуючи нововведену норму, можна було притягнути до відповідальності тільки громадянина іноземної держави; в зв'язку з цим правозастосовча практика була зведена практично до нуля. Злочини, які формально мали всі ознаки захоплення заручників (здебільшого в той час це траплялося у місцях позбавлення волі), і при цьому вчинювалися на території нашої держави її громадянами і стосовно її ж громадян, кваліфікувалися за різними статтями кримінального закону: бандитизм; дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ; незаконне позбавлення волі; вимагательство; втеча з-під варти; злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи і, навіть, злісне хуліганство. Як слушно зазначають Н.Бєляєва, Т.Орєшкіна та Е.Мурадов, однорідні по суті дії отримували різну правову оцінку, що не забезпечувало громадянам нашої держави рівний з громадянами іноземних країн кримінально-правовий захист.⁴ І це при тому, шо згідно із ст. 2 названої Конвенції кожна держава-учасниця самостійно передбачає відповідне покарання за даний злочин, враховуючи його тяжкий характер.

Вихід із складного становища, що склалося у зв'язку з цим, почався з внесенню змін до ст. 123 КК УРСР ще до проголошення незалежності України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1991 р. «Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів» до цієї статті були додатково включені дві частини: ч. 4 — описувала простий склад злочину захоплення заручників, а ч. 5 — передбачала кваліфікуючі ознаки цього діяння (в тому числі вчинення його щодо працівника правоохоронного органу чи представника влади, а так само і стосовно їх близьких родичів).

Але значною помилкою, було те, що диспозиція пункту 4 зазначеної статті містила звужений перелік адресатів погроз при захопленні заручників. З переліку тих, до кого, могли бути застосовані вимоги було виключено фізичну, юридичну особу і групу осіб.

Згідно з новим Кримінальним кодексом України відповідальність за захоплення заручників передбачають; ст, 147 (загальна норма, розділ III Особливої частини «Злочини проти волі, честі та гідності особи») та ст. 349 (спеціальна норма, розділ XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян»). Спір стосовно кола адресатів погроз при захопленні заручника нарешті вирішено:

в диспозиції статті вони перераховані повністю (державна або інша установа, підприємство чи організація, фізична або службова особа); крім того, введено новий можливий адресат звернення — «родичі затриманого». Будь-які посилання на незастосування статті чи її частини за колом осіб чи за територіальною ознакою виключені, що також є безперечною перевагою.

У ст. 115 нового КК, яка передбачає відповідальність за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, однією з останніх є вбивство заручника.

Міжнародна Конвенція про боротьбу із захопленням заручників визначила, що захоплення заручників є злочином, який викликає серйозне занепокоєння з боку міжнародного товариства, і, згідно з положеннями цієї Конвенції, будь-яка особа, яка вчиняє акт захоплення заручників, підлягає або судовому переслідуванню, або видачі.

Під захопленням особи  як заручника ми розуміємо будь-яке  протиправне посягання на фізичну  свободу й особисту недоторканність  людини з тим, щоб використати  це як засіб впливу на вказаних у  законі адресатів. Як правило, захоплення особи полягає у вилученні її з місця перебування та наступному поміщенні в обмежений простір (будь-яке приміщення, транспортний засіб, певна територія), тобто у викраденні людини. Таке викрадення може бути відкритим або таємним, із застосуванням фізичної сили або психічного впливу на потерпілого або без такого застосування. Захоплення може бути вчинене також шляхом обману або зловживання довірою потерпілого, коли він добровільно передає себе до рук злочинця, не усвідомлюючи до певного моменту факту захоплення.. Захоплення можливе також у випадках, коли потерпілий із будь-яких причин (хворобливий стан, втрата свідомості, вік) не усвідомлює характеру вчинюваних із ним дій.

Захоплення заручника  може мати форму незаконного позбавлення  волі та не супроводжуватися протиправним переміщенням особи із одного місця до іншого. Це відбувається в ситуаціях, коли потерпілий сам опинився у такому місці, де зусиллями злочинців позбавляється можливості вільно пересуватися.

Практично всі науковці стверджують, що захоплення слід вважати закінченим з того моменту, коли потерпілий фактично обмежений у свободі пересування.⁵ Погоджуючись із цим твердженням по суті, зазначимо лише, що воно не може бути поширене на випадки, коли потерпілий у силу своїх особливостей (каліцтво, малолітній вік, перебування на лікуванні у психіатричних закладах тощо) до моменту захоплення був позбавлений або суттєво обмежений у свободі пересування. Очевидно, захоплення, вчинене щодо таких категорій осіб, слід вважати закінченим із того моменту, коли винний отримує хоча б початкову можливість «розпоряджатися» потерпілим - вирішувати його подальшу долю.

Викладене свідчить, що можна кваліфікувати  дії винного як замах на злочин, передбачений ст. 147 або ст. 349 КК. Зокрема, якщо в наведеному прикладі про захоплення обманним шляхом як заручника працівника міліції, потерпілий до моменту обмеження його у свободі пересування зрозуміє, що відбувається щось підозріле і не дасть заманити себе у пастку, вчинене слід розглядати як незакінчений замах на захоплення заручника.

На нашу думку, тримання особи як заручника не повинно обов'язково пов'язуватись із перебуванням потерпілого у певному, визначеному винним місці. Наприклад, до тіла захопленої людини прикріпляється вибуховий пристрій, який спрацює за сигналом злочинця у разі невиконання його вимог. Ми вважаємо, що основним для оцінки дій суб'єкта як тримання заручника в даному випадку є той факт, що він у результаті вчинених дій отримав реальну можливість визначати долю потерпілого і тим самим використовувати його як засіб впливу на визначених у законі адресатів.

Якщо тримання як заручника здійснюється щодо особи, яка здатна самостійно пересуватись, юридичний момент закінчення злочину  — початок перешкоджання її виходу на волю. Якщо потерпілим є немовля, каліка, особа, яка перебуває без свідомості або в іншому стані, який виключає можливість пересуватися, тримання заручників слід вважати закінченим з моменту, коли винний досягає реального контролю над такою людиною. Слід зазначити, що тримання заручників традиційно розглядається як триваючий злочин , що робить необхідним окремо визначити момент його фактичного припинення. Очевидно, злочин може бути припинений як із причин, які залежать від волі винного (звільнення заручників незалежно від мотивів такої поведінки, з'явлення із зізнанням), так і з обставин, які знаходяться поза його волею (втеча заручників з місця тримання, їх звільнення працівниками правоохоронних органів або іншими особами, смерть потерпілих). Час фактичного припинення злочину має значення для обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Захоплення або тримання заручника  для винного є одним із проміжних  етапів у досягненні його кінцевої мети. Наступним етапом є пред'явлення  певних вимог родичам заручника, державній або іншій установі, підприємству, організації або їх службовим особам. Проте за змістом закону реальне висунення таких вимог не є обов'язковим для кваліфікації дій винного як закінченого злочину за ст. 147 або ст. 349 КК. Законодавець визначає лише мету злочину - спонукання вказаних адресатів до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Таке спонукання, очевидно, полягає у висуненні вимог певного характеру та може супроводжуватися погрозами на адресу заручника.⁶ Але ні пред'явлення ультимативних вимог, ні погрози не входять у зміст діяння, передбаченого ст. 147 чи ст. 349 КК України. У зв'язку з цим вважаємо помилковою позицію, відповідно до якої умова звільнення заручника обов'язково має бути доведена до тих суб'єктів, яким вона адресована .

1.2. Об`єкт і об’єктивна сторона складу злочину

Загальновизнано, що об’єктом злочину завжди є те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Проте, ст. 147 КК містить вказівку не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин.⁷

Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю, честь та гідність особи.

Об’єктом цього злочину є не тільки особиста воля, а й особиста безпека особи, захопленої як заручник. Потерпілим від злочину є фізична особа – заручник.⁸ Згідно з ст. 24 Цивільного кодексу України фізичною особою вважається людина. Захоплення заручника (-ків), що має додаткові суб’єктні ознаки, наприклад представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів, тягне відповідальність за ст. 349 КК.

Безпосереднім об’єктом цього злочину, виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону державою права вибору людиною на свій розсуд постійного чи тимчасового місця проживання (перебування), крім випадків передбачених законом. Таким чином, у цьому випадку йдеться про охорону фізичної свободи (волі) та особистої недоторканості людини.

П.С. Матишевський вважає під фізичною свободою (волею) людини з урахуванням встановлених законом обмежень право вільно пересуватись, обирати місце свого проживання та тимчасового перебування. Особиста недоторканість полягає у забороні протиправного втручання з боку інших осіб у питання вибору людиною (в окремих випадках – її законними представниками) місця проживання, тимчасового перебування чи здійснення свободи пересування.⁹

Важливим моментом для кваліфікації захоплення заручників є визначення додаткового об’єкта. В літературі вважається, що додатковим об’єктом цього злочину є основи громадської безпеки, забезпечувати яку покликані органи державного управління.

Як однозначно зауважує А.С. Політова при визначенні безпосереднього об’єкту захоплення заручників була допущена помилка.

Неоднозначно в працях вітчизняних і зарубіжних вчених вирішується питання про безпосередній об’єкт захоплення заручників, де виділяють дві точки зору: особисту волю людини або громадську безпеку. Так, наприклад, дотримуючись позиції, що захоплення заручників у міжнародному праві є різновидом тероризму, законодавець у Російській Федерації, Узбекистані та Республіці Бєларусь відносить це склад злочину поряд із складом тероризму до злочинів проти громадської безпеки. З іншого боку підійшов законодавець України та Туркменістану при визначенні причетності цього злочину, як такого, що виступає проти громадської безпеки; у законодавстві України захоплення заручників належить до злочинів, направлених проти особи. Як справедливо зазначає В.П. Ємельянов, неоднозначний підхід до цього складу злочину в частині розташування його в системі норм КК, мабуть викликаний багатогранністю самого діяння, тобто проявом його різних рівнів тероризування – від сфери вирішення дрібних побутових проблем до грандіозного політичного скандалу, тому в таких випадках це діяння буде виступати як злочин з елементами тероризування, в інших формах – як формений тероризм.¹⁰

Якщо визнавати, що об’єктом захоплення заручників є громадська безпека, то законодавець не повинен ігнорувати той факт, що для вказаного складу злочину властиві такі ознаки: а) він об’єктивно шкідливий для невизначеного широкого кола суспільних відносин (безпека особи, недоторканість власності, нормальна діяльність підприємств, установ, організацій та інших соціальних інститутів); б) основні соціальні блага суспільства порушуються опосередковано: шляхом завдання шкоди відносинам, які регламентують безпечні умови життя суспільства. Однак від цього зазначений злочин не стає менш небезпечним, ніж, наприклад, злочини проти власності, злочини проти життя та здоров’я особи тощо. Оскільки шкода заподіюється інтересам не конкретної особи, а й суспільно значимим інтересам – створення безпечних умов життя суспільства в цілому, тому законодавець встановлює достатньо суворі санкції за скоєні злочини проти безпеки суспільства.¹¹

Крім того, особа заручника цікавить винних не тільки як особистість, а як засіб тиску на певного адресата – родичів затриманого, державної або іншої установи, фізичної або службової особи для вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії (дій).

Наведені ознаки повною мірою відповідають злочину, передбаченого ст. 147 КК України. Більше того, віднесення захоплення заручників до суспільно небезпечних злочинів обумовлено і суб’єктивно, оскільки винний усвідомлює, що метою його дії є не захоплення заручників, а вчинення й утримання від вчинення будь-яких дій з боку родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи.

Отже, визнаючи, що головним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК України, є відносини громадської безпеки, а вже додатковим – особиста воля людини.

На цьому наголошує А.С. Політова, яка також висловлює думку, щодо віднесення складу злочину захоплення заручників до розділу ІХ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадської безпеки».

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.¹²

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України полягає в захопленні або триманні особи як заручника, тобто в активних діях винного, які полягають в досягненні наведених діянь. Вчинення одного із зазначених діянь є достатнім для встановлення об’єктивної сторони захоплення заручників.¹³

За конструкцією об’єктивної сторони склад цього злочину – формальний. Тобто такий склад злочину, який для встановлення діяння як злочинного, потребує лише вчинення шляхом дії чи бездіяльності (у даному випадку тільки шляхом активної дії) суспільно небезпечного діяння, а конкретніше, не потребує настання суспільно небезпечних наслідків, які будуть породжуватися причинним зв’язком із самим суспільно небезпечним діянням.

Цей злочин вважається закінченим з моменту захоплення потерпілого або з моменту фактичного позбавлення заручника права вільно пересуватися.

Захоплення заручника – це його викрадення, яке може бути таємним або відкритим; воно може супроводжуватися насильством (як фізичним, так і психічним), в тому числі із застосуванням зброї, інших знарядь вчинення злочину, або може обійтися без такого насильства.

Тут треба вказати, що у даному визначенні можливе не тільки особисте захоплення особі (чи осіб), а наприклад місця їх перебування чи значного скупчення.

Прикладом із світової практики, може слугувати випадок, коли 14 червня 1995 р. у місті Будьоновск чеченськими терористами було захвачено міську лікарню, під командуванням А. Басаєва, внаслідок цього загинуло понад 280 осіб.

Тримання заручника – це, як правило, логічний наслідок його захоплення, хоча тримання може здійснюватися і особою, яка не брала участь у захопленні. Також тримання заручника може бути здійснене і без його попереднього захоплення.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі.

Прикладом такої суспільно небезпечної активної дії виступає терористичний акт який стався 1 вересня 2002 р. (якраз під час проведення урочистих заходів, з нагоди Дня знань) в м. Беслан (Дагестан), коли терористи захопили школу, разом з тим і понад 800 осіб, з яких переважною більшістю були діти, та тримали їх як заручників близько трьох днів, потребуючи від місцевих органів влади дуже великі кошти за збереження життів заручників. Внаслідок штурму, який був не досить розробленим загинуло понад 300 осіб.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі, коли йому забороняють залишати певне місце або унеможливлюють це зробити.

Аналізуючи співвідношення таких діянь, як захоплення заручників та терористичного акту, можна дійти висновку, що активні дії, які пов’язані із захопленням заручників при терористичному акті можуть бути способом його вчинення. У такому випадку захоплення заручників з терористичною метою буде посягати на громадську безпеку, внаслідок чого дане діяння слід кваліфікувати за ст. 258 КК («Терористичний акт») і в додатковій кваліфікації за ст. 147 КК України немає потреби.

З наведеного можна побачити, що захоплення заручників може виступати як триваючий злочин. Виходячи з цього, активні дії особи, яка приєднується до утримування захопленого заручника (-ків), який (-які) перебуває у стані позбавлення волі та свободи, можуть бути кваліфіковані як спів виконавство або інша форма співучасті у вчиненні даного злочину.

Інші факультативні ознаки об’єктивної сторони даного складу злочину (місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину) прямо не зазначені в диспозиції даної статті, а отже при кваліфікації даного злочину, вони будуть вказувати тільки на наявність обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, які у свою чергу будуть враховуватись судом при призначенні покарання ¹⁴

1.3. Характеристика суб’єктивних ознак захоплення заручників

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України характеризується виною у формі прямого умислу.

Прямий умисел – згідно з ч.2 ст. 24 КК України – прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Захоплення заручників не може бути здійснене шляхом необережності, або непрямого умислу (коли особа не бажала, але свідомо допускала і усвідомлювала настання суспільно небезпечних наслідків).

Крім того, захоплення заручників виступає як формальний склад злочину, а, як зазначає юридична література, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину є мотив і мета вчинення злочину. Залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони складу злочину конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль обов’язкових, кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, або ознак, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

При аналізі суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна визначити, що мета виступає як обов’язкова ознака захоплення заручників.

Мета злочину – це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягнути особа, що визначає спрямованість діяння.

Згідно з диспозицією ч.1 ст. 147 КК, особа вчинює злочин з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення, чи, навпаки, утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам, органам держави чи іншої установи. Мета, яку переслідує винний, може мати різний характер – вимога надання зброї, звільнення заарештованого (-них), надання транспортного засобу тощо.

Проте, як слушно зауважує В.П. Ємельянов, мотив цього злочину, теж буде відігравати велику роль при визначені вини особи, хоча він, не зазначений у диспозиції статті. Неможливо уявити захоплення заручників без корисливого мотиву, тобто без власної вигоди для винного.¹⁵

Тобто можна зробити висновок, якщо при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК, не буде встановлено зазначеної у ч.1 ст. 147 КК мети, то це виключає наявність суб’єктивної сторони захоплення заручників, яке в свою чергу тягне за собою відсутність складу злочину, що в свою чергу повністю виключає підстави настання кримінальної відповідальності.

Згідно з ч.1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Для встановлення суб’єкта злочину, потрібно, щоб були наявними три обов’язкові ознаки, які характеризують суб’єкта злочину: це особа, фізична, осудна, та яка досягла певного віку з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перш за все, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено в статтях 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці і особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо).