Засвоєння молодшими школярами соціального досвіду у процесі ігрової діяльності

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І. ВИКОРИСТАННЯ ГРИ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА…………………………………..5

1.1. Історія розвитку гри………………………………………………………….5

1.2. Психолого-педагогічні основи ігрової діяльності молодших школярів...15

РОЗДІЛ ІІ. ВИКОРИСТАННЯ ІГРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА УРОКАХ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ…………………………………………………20

2.1. Засвоєння молодшими школярами соціального досвіду у процесі ігрової діяльності…………………………………………………………………………20

2.2. Інтелектуальні кросворди, вікторини, ребуси…………………………….29

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….42

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….45

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….50

ВСТУП

Будівництво незалежної держави, перетворення, що відбуваються у сферах нашого суспільства, висувають підвищені вимоги до кожної особистості. Від учителів залежить, яким буде майбутній світ, якими будуть майбутні громадяни суспільства і наскільки будуть вони готові до життя в світі вічного руху. Зростає значення таких ділових якостей, як компетентність, відчуття нового, ініціативність, сміливість, готовність брати відповідальність на себе, розуміння смислу життя людини, що в будь-яких умовах повинна бути не лише робочою силою, а й зберігати власну самоцінність.

У Законі України “Про освіту” від 04.06.1991 р., визначено, що метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжувалися ігровою діяльністю. Змагалися у стрільбі з луків, метанні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. Народна виховна мудрість емпірично передбачала розв’язання важливих технологічних завдань формування особистості дитини. Зокрема засобами народної гри виводили маленьку людину з її реального побутового повсякденного життя, запобігали складання стереотипів сумніву й недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції.

Гра дарує щохвилинну радість, задовольняє актуальні невідкладні потреби, а ще – спрямована в майбутнє, бо під час гри у дітей формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, панує здоров’я, радість дитячого життя.

В грі формується багато особливостей особистості дитини. Гра – це своєрідна школа підготовки до праці. В грі виробляється спритність, витримка, активність. Гра – це школа спілкування дитини.

Гра тільки здається легкою. А насправді вона потребує, щоб дитина, яка грається віддавала грі максимум своєї енергії, розуму, витримки, самостійності. Гра постійно стає напруженою працею і через зусилля веде до задоволення.

Ігри в школі – перш за все дидактичні, повинні приковувати нестійку увагу дітей до матеріалу уроку, давати нові знання, заставити їх напружено мислити.

Важливою являється виховна сторона. Гра вимагає від дітей уяви, вміння швидко знаходити правильне рішення.

Все вище сказане є актуальністю курсової роботи.

РОЗДІЛ І. ВИКОРИСТАННЯ ГРИ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Історія розвитку гри

Потрапляючи до школи після дитячого садка, дитина зустрічається з іншим видом діяльності – навчанням. Але гра залишається важливим засобом не лише відпочинку, а й творчого пізнання життя. Ігрова позиція – могутній засіб виховного впливу на дітей. В. Шатанов зазначає “Придивіться: чи не дуже рано згасає наш педагогічний інтерес до ігор, які вірою і правдою завжди служили і покликані служити розвиткові кмітливості та пізнавальної цікавості дітей на всіх, без винятку, вікових рівнях. Відомо, що ті діти, з яких на уроці й слова не витягнеш, в іграх активні. Вони можуть повернути хід гри так, що деякі відмінники тільки руками розведуть. Їхні дії відзначаються глибиною мислення. Мислення сміливого, масштабною, нестандартною”.

У процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, самостійно думати, розвивати увагу. Захопившись грою, вони не помічають, що навчаються, до активної діяльності залучаються навіть найпасивніші діти.

А. Макаренко писав: “Гра має важливе значення в житті дитини... Якою буде дитина в грі, такою вона буде і в праці, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається перш за все в грі...». Отже, гра, її організація – ключ в організації виховання” [7, c. 366-380].

Гра виникла на ранній стадії розвитку людського суспільства. Природно-історичною основою виникнення й розвитку гри є праця (трудова діяльність). Гра відображала трудові й побутові дії людини, що були пов’язані з танцями, співами, музикою.

Поступово, у міру вдосконалення засобів виробництва, з розвитком мови, мислення, ігри виділяються в самостійний вид діяльності, збагачуються за змістом, і в них виникають більш складні дії. Ігри стають певною школою, в якій діти й молоді люди отримують фізичне та духовне загартування, пізнають навколишній світ, вчаться працювати, діяти в колективі й здобувати перемоги [18, c. 89-104].

З історії відомо, що вже в Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції ігри були одним із найактивніших засобів виховання. Ігри перебували на одному рівні з розумовим вихованням і були наслідком потягу греків до прекрасного, тому що вимагали раціональності, точності рухів, витримки й тілесної спритності. Греки завжди були готові першими показати дітям приклад в іграх, вважаючи, що вони виконують неабияку роль у справі розвитку молодого покоління. Спартанський цар Агеласій не соромився їздити з дітьми верхи на паличці, як на коневі; Геракліт організовував біля храму Діани в Ефесі ігри для хлопчиків; Сократ в Афінах неодноразово особисто брав участь в іграх із дітьми.

Римська гімнастика, на відміну від системи фізичного виховання в Греції, пропонувала хлопчикам лише ті вправи, які готували їх до військової діяльності. Але діти все одно знаходили час для ігор із м’ячем, вели навчальний бій з укопаним у землю стовпом, використовували в іграх біг та різноманітні стрибки.

У середні віки дітей виховували в монастирях, де головну увагу приділяли релігії та моралі, тимчасом як усе інше було заборонене. Грати в “бабки”, “гилки”, стрибати тощо школярам дозволяли лише в “дні розваг”. Їздити верхи, плавати, стріляти з лука, фехтувати, грати в шахи тощо мали змогу тільки лицарі.

Назви ігор та їхній зміст змінювалися від покоління до покоління. Як правило, вони відповідали духові часу й – що особливо важливо – дитячому сприйняттю та уявленню про навколишній світ [28, c. 85-86].

Зважаючи на те, що гра має неабияке значення у формуванні особистості, науковці та педагоги багатьох країн приділяють чимало уваги вивченню її сутності, походження та розвитку. Однак підходи до вивчення цього явища й висновки щодо його сутності та значущості різні. Наприклад, К. Бюхер і Г. Спенсер розглядають гру як форму реалізації невикористаної енергії, К. Грос – як вроджений потяг до діяльності, що сприяє підготовці до життя, Е. Торндайк – як спадковий інстинкт, що суворо лімітує виховні можливості, Й. Шиллер – як задоволення.

Правильно окресливши генезис гри в житті суспільства, Г. Плеханов уважав, що зміст гри визначається утилітарною діяльністю як у тварини, так і в людини. У своєму висновку він ігнорував якісну різницю між зоологічною діяльністю тварини та грою людини, яка розвивалась історично. В історії суспільства гра є наслідком трудової діяльності людини.

У тварин джерелом походження гри є інстинктивно пристосовані дії, унаслідок чого “ігри” тварин не можуть відображати навколишню дійсність. Із соціальною грою людини вони не мають нічого спільного.

В історії розвитку суспільства праця старша від гри, але в житті людини ігри передують її майбутній трудовій діяльності [31, c. 5-6].

Розуміння того, що в центрі навчального процесу перебуває учень, потребує пошуку та використання сучасник засобів розвитку його особистості. У зв’язку з цим першочерговими завданнями шкільної освіти є: методологічна переорієнтація на особистість учня, оновлення змісту, впровадження сучасних технологій навчання і виховання відповідно до вимог часу.

Звернення до навчальних ігор не лише виправдане назрілими суперечностями між вимогами, які ставляться перед школою і існуючим у її розпорядженні арсеналом засобів, а й підготовлене низкою педагогічних досліджень.

Проблемам гри приділяли значну увагу мислителі і педагоги як минулого, так і сучасного: Платон, Арістотель, Рабле, Я.А. Коменський,                Д. Локк, Ж-Ж. Руссо, І. Кант, Ф. Шиллер, Г. Гросс, Ж. Піаже, К. Ушинський, А. Макаренко, А. Виготський, О. Леонтьєв, Д. Ельконін, П. Гальперін,                  О. Запорожець та ін. У дослідженні проблем гри та використання її у процесі навчання можна виділити кілька історичних періодів [39, c. 12-14].

Перший пов’язаний із використанням гри як засобу навчання. За свідченням Платона, ще жерці Древнього Єгипту славилися конструюванням соціальних навчальних і виховних ігор. Перші військові ігри виникли у                  III тисячолітті до н.е., але лише наприкінці XVIII ст. військова ділова гра набуває статусу методу навчання. Саме завдяки грі стало можливим планувати і розігрувати хід військових дій за допомогою різних фігур.

У 1799 р. Вінтуріні вперше замінив гральну дошку топографічною, картою. Вдосконалення військової ділової гри здійснив фон Рейсвіті, який створив гру в ящику з піском. Це дало можливість імітувати рельєф місцевості й розробити стратегію ведення бойових дій. Згодом техніка ділової гри стала поширюватися в сферу економіки, управління тощо.

Дослідження другого періоду (XIX – середина XX ст.) пов’язані з розробкою теорії гри. Однією з перших була теорія “надлишку сил”                    Ф. Шиллера і Г. Спенсера. Вона мала біологічне спрямування, оскільки ґрунтувалась на дослідженні й аналізі гри тварин. Ф. Шиллер пояснював, що гра у тварин виникає завдяки надлишку енергії, яка знаходить вихід у різноманітних рухах і не має прямого відношення до боротьби за існування. Г. Спенсер доповнив теорію “надлишку енергії”, виділивши такі елементи гри, як імітація і вправа. На підставі отриманих висновків учені ототожнили причини виникнення гри у тварин і дітей [40, c. 3-8].

Виникнення гри у тварин і дітей з погляду діяльності були предметом спеціального дослідження у працях німецького філософа і психолога                  К. Гроса (1899 р.). На думку вченого, гра є не що інше як функціональна вправа. Завдяки їй здійснюється опосередковане самостійне навчання людини, її самовдосконалення. Що ж стосується тварин, то, за його твердженням, у грі беруть участь лише ті види тварин, у яких уроджені інстинкти є недостатніми для пристосування до навколишнього середовища. Саме завдяки грі відбувається попередня адаптація тварин до природних умов у боротьбі за існування.

Теорія К. Гроса, до якої хоч і вносилися пізніше корективи й доповнення, у цілому була прийнята Е. Клапаредом, Р. Гауппом,                            В. Штерном, М. Виноградовим, В. Вахтьоровим. Вони визначали гру як діяльність, що супроводжується функціональним задоволенням, заради якого і здійснюється.

Отже, автори зазначених теорій не вбачали суттєвих відмінностей у діяльності дитини під час гри, яка розвивається у суспільстві й засвоює його досвід, і діяльності тварини, яка лише пристосовується до умов існування завдяки спадковому видовому досвіду, тому ці теорії є метафізичними за своїм змістом.

Дещо протилежну теорію гри розробив голландський психолог і фізіолог Ф. Бойтендайк (1933 р.). Коли в теорії К. Гроса головна увага приділялась біологічному значенню гри, то Ф. Бойтендайк досліджує природу гри. Учений пов’язував особливості гри з характерними рисами поведінки, які притаманні для дитячого віку. Ф. Бойтендайк виділив чотири особливості:

      ненаправленість рухів;

      імпульсивність;

      афективний зв’язок з оточенням;

      сором’язливість і страх [43, c. 51-52].

Саме ці особливості, на його думку, за певних умов сприяють грі. Отже, аналізуючи виникнення гри у процесі еволюційного розвитку,                    Ф. Бойтендайк приходить до висновку: по-перше, гра завжди пов’язана з яким-небудь предметом і саме таким, який містить новизну; по-друге, в основі гри перебувають не окремі інстинкти, а більш загальні бажання, що знаходяться поза інстинктами. Таких бажань, на його думку, є три: прагнення до звільнення, гармонія з навколишнім і можливість повторення.

Аналізом ігрового феномену в людській культурі займався іспанський філософ Хосе Ортеги-і-Гасети. За своїми поглядами він дотримувався проміжної позиції між філософією життя Ніцше й екзистенціоналізмом. Гра визначається ним як вища людська пристрасть, яка спроможна допомогти людині піднятися над буденністю життя з її щоденними турботами. Згідно з його концепцією, гра – це порив життєвих можливостей, спосіб переміщення до сфери інших вимірів. Як приклад він наводить спорт. На думку Х. Ортеги, спорт – це не просто реальність, а духовний принцип, що виражається в якісно іншому ставленні до світу. Філософ стверджує, що культура гине від масовості, тому нова культура має бути грою, вільною від сірої буденності і тісно пов’язаною зі спортом. Отже, Х. Ортеги неправильно трактує зміст гри, його концепція науково необґрунтована.

Досить своєрідно підходить до розуміння гри голландський історик і соціолог Йохан Хейзінг. Він, подібно до Х. Ортеги, аналізує гру як елемент культури і вважає, що головний зміст історичного процесу становить розвиток культури, в основі якої перебуває гра, яка є вищим проявом людської сутності. Культура, на думку Й. Хейзінга, не народжується в грі, а виникає як гра, хоч остання, як це не парадоксально, трактується ним як дещо протилежне культурі. Учений піднімає багато проблем, пов’язаних із грою: природа і значення гри як культурного феномену, гра і поезія, гра і правосуддя тощо. Для Й. Хейзінга характерне містифіковане, ірраціональне трактування ігрового феномену в культурі. Досить часто він ставить гру за значенням і результатом вище раціонального пізнання дійсності.

Отже, незважаючи на низку слушних зауважень, висновків і оцінок               Ф. Бойтендайк, Х. Ортега і Й. Хейзінг все ж таки не зуміли з’ясувати істинного змісту ігрового феномену [35, c. 58-63].

Джон Дьюі, який обґрунтував теорію прагматизму, тобто інструментальної педагогіки, вказував на необхідність такої організації процесу навчання, яка б ґрунтувалася на спонтанних інтересах і особистому суб’єктивному досвіді дитини. Він пропонував навчання замінити ігровою діяльністю, в процесі якої дитина робить власні відкриття і вибирає власний спосіб пізнання істини.

Певний інтерес мають дослідження швейцарського психолога Ж. Піаже (1945 р.) щодо аналізу розвитку мислення дитини під час гри. За його визначенням, гра – це насамперед звичайна асиміляція, функціональна або відтворююча. Учений дає інтерпретацію гри, виходячи із структури мислення дитини. Ж. Піаже виділяє ігри-вправи, символічні ігри та ігри за правилами. За його твердженням, ігри мають риси подібності та відмінності. Ігри подібні тим, що є формами поведінки, у якій переважає асиміляція, а їх відмінність полягає у тому, що на кожному етапі розвитку дитини дійсність асимілюється за різними схемами. Ж. Піаже вказує на те, що вправа, символ і правило є трьома послідовними етапами, які характеризують групи ігор за їх змістовою структурою. Учений стверджує, що гра залежить від структури мислення дитини на тому чи іншому етапі розвитку.

Проблемами психології гри займалися і радянські вчені: Б. Ананьєв,  М. Басов, П. Блонський, Л. Виготський, Д. Ельконін, А. Леонтьєв,                          С. Рубінштейн та інші [49, c. 266-269].

Так, М. Басов, заперечуючи чисто натуралістичну теорію гри, яка стверджує, що джерело гри перебуває у самій особистості, а не в системі відносин дитини з навколишньою дійсністю, ототожнює діяльність і активність. Учений аналізує поведінку за схемою “стимул – реакція”, не розуміючи предметної сутності людської діяльності.

Своєрідну точку зору щодо гри висловив психолог П. Блонський. Він стверджував, що теорії гри взагалі немає і не може бути, оскільки термін “гра” застосовується до різних видів діяльності. П. Блонський вказує на ті види діяльності дітей, які об’єднуються терміном “гра”, та аналізує їх. Він виділяє ігри-конструювання, драматизація, рухливі, інтелектуальні тощо. Загалом П. Блонський зводить гру до конструювання або драматичного мистецтва і висловлює думку, що взагалі немає жодної діяльності, яка б називалася грою.

Значний внесок у розробку теорії гри зробив Л. Виготський. Він звернув увагу на гру як основний вид діяльності дітей дошкільного віку і сформулював гіпотезу психологічного змісту розгорнутої форми рольової гри [50, c. 25-38].

З критичними зауваженнями щодо цієї гіпотези виступив                         С. Рубінштейн. На його погляд, зміст гри визначають її мотиви. “Мотиви ігрової діяльності відображають більш безпосереднє ставлення особистості до навколишнього, значущість тих чи інших його сторін відображається в ігровій діяльності на основі більш безпосереднього відношення до їх власного внутрішнього змісту. У грі здійснюються дії, цілі яких значущі для індивіда за їх власне внутрішнім змістом”.

Велике значення для розвитку теорії гри, її психологічного аспекту мала праця Д. Ельконіна “Психологія гри”. Учений розробив гіпотезу щодо історичного виникнення тієї форми гри, яка є типовою для дошкільнят.                 Д. Ельконін теоретично довів, що рольова гра є соціальною за походженням та змістом. Учений розкрив і проаналізував умови виникнення гри в онтогенезі та показав її розвиток під впливом виховання. Він розглянув внутрішню психологічну структуру гри, простежив її розвиток і згасання.             Д. Ельконін зазначив, що основним змістом гри є людина, її діяльність і ставлення дорослих один до одного. Тому гра є формою орієнтації у завданнях і мотивах людської діяльності. Він установив, що ігрова техніка – це перенесення значення з одного предмета на інший. Чіткість і узагальнення ігрових дій – важлива умова проникнення дитини у сферу соціальних відносин, їх своєрідного моделювання в ігровій діяльності. Д. Ельконін визначив функції гри в психічному розвитку дітей дошкільного віку.

Отже, об’єктом дослідження психологів стала дитяча ігрова діяльність. Однак увага зосереджувалася не на аналізі гри як діяльності, а на психології гри як специфічній першооснові людської життєдіяльності. Водночас необхідно зазначити, що в своїх узагальненнях учені торкалися і деяких аспектів гри як більш узагальненого явища. Зокрема це простежується у дослідженнях психологів Л. Виготського, С. Рубінштейна, Д. Ельконіна.

Певний інтерес викликають філософські погляди на проблеми теорії гри. Так, на думку Г. Клауса, ігри є не що інше як моделі реальних ситуацій. Саме вони є вихідною точкою для підготовки живих істот до існування в навколишньому середовищі. Ігри як моделі реальних ситуацій дають можливість виробити стратегію поведінки в реальному житті. У зв’язку з цим Г. Клаус виділяє три типи ігор: чисто випадкові, жорстко детерміновані (ґрунтуються на майстерності) та ігри на основі розуміння (орієнтовані на майстерність з участю випадку). Водночас учений вважає, що самі по собі ігри – це суперечлива боротьба того чи іншого типу [53, c. 85-87].

На думку К. Ісупова, значення гри полягає у “евристичній діяльності, евристичному стані свідомості й поведінки, евристичному світосприйнятті”.

Свій погляд на розуміння гри висловлює В.І. Устиненко, яка вважає, що гра – це довільна діяльність, що відображає в умовно-узагальненій формі ставлення людини до навколишнього, людей, самої себе. Метою цієї діяльності є самовираження індивіда і формування у нього типів соціальної поведінки, прогнозування ситуації спілкування. Тому гра є одним із способів пізнання світу і самоствердження людини. Зміст гри – довільне конструювання дійсності в умовному плані, коли людина бере на себе роль (не реальну, а уявну функцію), ставить себе в умовну ситуацію.

М. Дьомін розглядає гру з погляду діяльності. Аналізуючи її, він вказує на суперечність, яка виникає при співвідношенні гри, навчання і праці як етапів діяльності і розвитку людини. Учений стверджує, що гра не обмежується початковим періодом у житті людини, а є необхідною і суттєвою складовою діяльності у всі без винятку періоди її життя. Тому гра, навчання і праця є не етапами діяльності і розвитку людини, а її видами.

Крім названих теорій, існує ще й математична теорія гри. Вона пов’язана із виробленням засобів подолання конфлікту як особливої дійсності ігрового характеру. Під конфліктом розуміють взаємодію двох об’єктів, що мають несумісні цілі або способи досягнення цих цілей. Зміст математичної теорії гри полягає у виробленні способів оптимізації рішень, які приймаються у конфліктних ситуаціях [52, c. 158-160].

Отже, результатами розробки теорії гри стали: психологічні аспекти її виникнення, визначення природи і змісту гри.

Наступний період (кінець 60-х – 80-ті роки XX ст.) пов’язаний із визначенням дидактичних і розвиваючих функцій гри, її впливу на активізацію пізнавальної діяльності, процесу навчання школярів. Проводиться систематизація дидактичних ігор і використовуються різні підходи до їх класифікації. Сприяли цьому дослідження О. Вербицького,              М. Кларіна, Г. Ляпіної, О. Селецької, В. Семенова. Варто відзначити і праці з методики навчання географії А. Верзіної, М. Гробштейна, С. Захарова,                 В. Корнєєва, Р. Редіної. У працях зазначених авторів наведено приклади та методики використання ігор на уроках та позашкільних заходах з географії.

Значна увага у цей період приділяється розробці та використанню ділових ігор, створюються наукові центри з розробки теорії та практики ділової гри (Москва, Ленінград, Київ, Новосибірськ, Одеса, Челябінськ). Значну роль у становленні та розвитку цього нового методу навчання відіграли праці М. Бірштейна, В. Буркова, С. Гідрович, В. Єфімова,                        Р. Жукова, В. Комарова, В. Платова, В. Прауде, В. Рибальського,                             І. Сироєжина, О. Смолкіна, Т. Тимофіївського, Б. Христенко та ін.

Дана проблема знайшла відображення у дослідженнях і західних учених (європейських та американських): Е. Баффі, Е. Говена, Г. Еберта,               К. Кіршбольда, Х. Кліпперта, Б. Роуена, Б. Штаймане та інших.

Сучасний напрям досліджень визначений розширенням сфери використання ігрової форми навчання і вдосконалення методу імітаційного моделювання. Зумовлено це тим, що тривалий час форма уроку як відносно одноманітна не привертала уваги педагогічної науки. Пошук засобів навчання, найбільш адекватних сучасній педагогічній ситуації, посилив інтерес до нових форм навчальних занять, особливо ігрових. У зв’язку з цим, з’явилася низка публікацій наукового, науково-методичного та методичного характеру: В. Галузинського і М. Євтуха, Г. Ковальчук, В. Корнєєва,                    Ю. Мальованого, Р. Осадчука, І. Підласого, І. Рижова, С. Спічака,                          С. Тесленка та інших [55, c. 50-52].

Дисертаційні дослідження ігрових форм навчання (О. Бєлової,               Г. Кашканової, Н. Стяглик, Т. Шукурова) сприяли розвитку методики використання ігор у процесі навчання учнів як нетрадиційної форми уроку в розвитку пізнавальної діяльності школярів, формуванні професійної орієнтації студентів. Однак теоретичний аспект обґрунтування власне ігрових форм навчання залишився поза увагою науковців [59, c. 5-9].

Отже, аналіз педагогічної та методичної літератури, дисертаційних досліджень показав, що інтерес до навчальної гри впродовж багатьох років не згасає, з’являються нові напрями її дослідження. Проте і нині ще недостатньо теоретично обґрунтовані ігрові методи і форми навчання, відсутня їх класифікація, не розроблена структура ігрового навчання, технологія застосування та оцінювання ефективності використання тих чи інших ігрових методів і форм навчання, зокрема у середній та старшій школі. А головне – потребує розробки технологія підготовки, вчителів до використання ігрових методів і форм навчання [58, c. 2-3].

1.2. Психолого-педагогічні основи ігрової діяльності молодших школярів

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжувалися ігровою діяльністю. Змагалися у стрільбі з лука, метанні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. Народна виховна мудрість емпірично передбачала розв’язання важливих психологічних завдань формування особистості дитини. Зокрема, засобами народної гри виводила маленьку людину з її реального побутового повсякдення, запобігала складанню стереотипів сумніву й недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі моделі сюжетної вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції [68, c. 18-21].

З переходом із умов гри до умов навчальної діяльності настає в житті дитини переломний момент.

Нове становище дитини в суспільстві визначається тим, що вона не просто йде з дитячого садка до школи, а тим, що навчання для неї стане віднині обов’язковим. За результат свого навчання дитина нестиме відповідальність перед вчителем, школою і своєю сім’єю. Тепер дитина мусить дотримуватися однакових для всіх школярів правил. І тут на допомогу учням і вчителям знову приходить гра. У сучасних умовах – це не спонтанні сюжетні ігри, не стихійно засвоєні від старших поколінь розваги за правилами. Сьогодні гра контролюється системою суспільного виховання.

У грі при цьому існує суб’єктивна свобода для дитини. Тут діти мають змогу самостійно (без допомоги дорослих) розподіляти ролі, контролювати один одного, стежити за точністю виконання того чи іншого завдання. Тут дитина виконує роль, яку взяла на себе, враховуючи свій досвід. Гра стає сьогодні школою соціальних відносин для кожної дитини. Під час гри дитина ознайомлюється з великим діапазоном людських почуттів і взаємостосунків, вчиться розрізняти добро і зло. Завдяки грі у дитини формується здатність виявляти свої особливості, визначати, як вони сприймаються іншими, і з’являється потреба будувати свою поведінку з урахуванням можливої реакції інших [65, c. 53-59].

Загальновідомо, що потреба у грі ніколи не зникне в людини. Для дитини особлива цінність гри полягає не тільки в тому, що вона дає їй можливість як загального, так і фізичного, духовного зростання, а й у плані підготовки до різних сфер життя. Гра для дитини, особливо в молодшому шкільному віці, наділена ще й дослідницьким змістом, який дає змогу моделювати все те, що існує поза грою. Саме через гру дитина швидше знайомиться з правилами та нормами спілкування з оточенням – із світом природи, з людьми; швидше опановує навички й звички культурної поведінки [64, c. 259-260].

Основна роль педагога під час організації гри – створити таке входження дитини в доросле життя з його, на жаль, жорстокими нормами, щоб головним чином не зашкодити дитині. Будь-яка інструментовка ігор виправдана ще й психологічно: у грі дитина безтурботна, психологічно розкута і тому більше, ніж коли-небудь, здатна на повне вираження свого індивідуального “Я”. Важливим стає таке завдання для вчителів початкових класів та вихователів: дати можливість кожній дитині через гру самовиразитися, самореалізуватись, як у процесі навчання, так і в позаурочній діяльності [63, c. 5-8].

Створюючи свою авторську програму з етичного виховання молодших школярів, педагоги використовували потяг дітей до гри. В ході занять з етики широко використовувались вчителями такі ігрові форми, як-от: дидактичні ігри (“Що було б на землі, якби зникли всі рослини? Звірі? Птахи?”); сюжетно-рольові ігри (“День народження”, “Відвідування хворого товариша”); ігри на перервах (“Добрий день!”, “Лікар Айболить”); ігри-драматизації (“Сім’я столових приборів”, “Охайна і Неохайна”); вправи-тренінги, комунікативні ігри, етичний тренінг за Н. Шурковою (“Людина поруч”, “Конверт життєвих ситуацій”, “Комплімент”, “Вітання”); ігри “Чарівний стілець”, “Корзина грецьких горіхів”, “Пропоную-вибираю”, які водночас є і груповою справою і довірливою розмовою про ті проблеми, які перешкоджають дитині, що їх вона не в змозі вирішити самостійно. Більшість цих вправ побудовано в практичній техніці “недописаного діалогу”, цілком підтверджують справедливість твердження М. Бахтіна про те, що справжнє життя особистості є доступним лише завдяки діалогічному проникненню в нього. Основна мета цих сучасних виховних ігор-справ – допомогти дітям вдивлятися, прислухатися, зрозуміти інших людей, вміти відгукнутися на їхні проблеми, надати звичним повсякденним ситуаціям гуманістичного забарвлення. Застосування вчителем різноманітних ігрових форм на заняттях з людинознавчих курсів дає змогу покращити взаємини у зв’язках “учитель – учень”, “учень – учень”, “учень – оточуючі” тощо, сприяє реалізації на практиці особистісно орієнтованого навчання і виховання, встановленню суб’єктно-суб’єктних взаємин між педагогом і дітьми.