Засоби відновлення психічної рівноваги та душевного здоров'я

      ЗМІСТ 

       ВСТУП

      Одні  вчені пояснюють хвороби вірусами й бактеріями, інші тим, що ми недостатньо  духовні й тому нас „карають згори”. Певна частина дослідників вважає, що сучасна людина не усвідомлює і не розуміє того, чого прагне тіло. Воно не може змиритися з цим і починає хворіти.

      Якось американський етнограф і психотерапевт  Джудіт Делаузье розповіла про свою розмову з африканським чаклуном. Той запитав її, чому білі люди відрізняються від людей його племені. Джудіт відповіла: „Ми можемо відчувати одне, думати інше, а робити ще цілком інше”. Чаклун довго не розумів, що вона має на увазі. Раптом вираз розгубленості на його обличчі змінився жахом. „Джудіт, ніколи так не роби, сказав він, бо захворієш”.

      Сучасні люди дуже відірвані від природи, вони не хочуть і часто не можуть усвідомити своїх відчуттів. При  цьому організм живе за власними законами й видає інколи найбільш неочікуваним чином усі таємні спонукання людини, про які вона могла навіть не здогадуватися.

      Хвороби – це реакція організму на неувагу  до його потреб, невдалий спосіб реалізацій прихованих намірів людини. Звичайно, мало хто починає хворіти свідомо. На словах людина завжди проклинатиме „раптову” напасть, не розуміючи, що все набагато простіше.

      В нашій роботі ми розглянули основи психічного та духовного здоров'я  людини, причини та наслідки психічних  та душевних розладів. Вважаємо, що дана тема є дуже актуальною для кожної сучасної людини, адже розуміння себе, своїх психологічних, фізичних та моральних потреб є запорукою гарного самопочуття та душевної рівноваги. 

       1 Поняття  психічного здоров'я  та анатомо-фізіологічні  і соціальні основи  психічної діяльності

      1.1 Загальне уявлення про здоров'я

      Здоров'я у загальному розумінні можна розглядати як стан фізичного, психічного благополуччя, оскільки лише здорова людина здатна, як мінімум, адекватно вирішувати професійні, сімейні та особисті проблеми. Оскільки ці проблеми становлять сутність життєдіяльності людини, то є всі підстави відносити здоров'я до основних атрибутів особистості.

      Здоров'я  — поняття неоднозначне. Те, що одні вважають нормальним здоров'ям, інші можуть сприймати як нездоров'я. Останнім часом деякі стани, які раніше розглядалися як хвороби, сьогодні класифікуються «прикордонними станами».

      На  стан здоров'я впливає величезна  кількість чинників, які можна  поєднати у такі групи:

• спадковість (генозумовленість, близько 20%);
• екологія (близько 20%; вплив техногенної діяльності людства має тенденцію до збільшення негативного впливу цього чинника);
• медицина (близько 10%; спостерігається зниження впливу цього чинника);
• спосіб життя (близько 50% впливу на здоров'я).

      Отже, за всіх цих умов здоров'я має  бути віднесеним до атрибутів особистості, оскільки саме ця властивість особистості є базовою як для її розвитку, так і для прояву її у будь-якій сфері життя. Особливо цей прояв характерний для здоров'я психічного.

      Психічне  здоров'я можна визначити як психічне благополуччя, яке характеризується відсутністю прояву психічних хвороб, що забезпечує адекватну щодо умов дійсності регуляцію поведінки і діяльності. Це поняття відображає не лише медичні й психологічні критерії, а й суспільні та групові норми, цінності, що регламентують духовне життя людини.

      Психічне  здоров'я можна також розуміти як динамічний процес психічної діяльності, якому властиві детермінованість психічних  явищ та адекватність реакцій на соціальні, біологічні й фізичні умови.

      Якщо психічне здоров'я взагалі розглядати як здатність особистості планувати і реалізовувати свій життєвий шлях у макро- і мікросередовищах, то віднесення цієї властивості до атрибутів особистості важко заперечити.

      1.2 Критерії психічного  здоров'я та поняття  стресу

      До  основних критеріїв психічного здоров'я належать:

• відповідність суб'єктивних образів дійсності і характеру реакцій (дій) на зовнішні подразники та значення життєвих ситуацій;
• адекватний щодо віку рівень зрілості емоційно-вольової та пізнавальної сфер особистості;
• адаптованість щодо макро- і мікросоціальних стосунків;
• здатність самоуправляти поведінкою, свідомо планувати життєві цілі та підтримувати активність щодо їх досягнення тощо.

      Серед факторів впливу на психічне здоров'я  важливо виділити найбільш узагальнений, до якого належить стрес. Ось що можна прочитати про стрес з погляду управління «людським капіталом»: «Стрес є частиною життя всіх нас. Але надто важко визначити поняття стресу однозначно. Дехто з фахівців вважає, що стрес — це той тиск у світі, що призводить до стану емоційного дискомфорту. Інші гадають, що емоційний дискомфорт — це стрес, викликаний тиском або умовами, які називають стресорами. Інколи стрес розглядають у термінах фізіологічних або соматичних реакцій: тиск крові, биття серця, рівень гормонів .

      Неодностайність у визначенні поняття стресу викликана тим, що існуючі поняття (стрес — це широке коло станів людини, що виникають у відповідь на різноманітні екстремальні впливи [9; 62], або стрес — емоційний стан організму, який виникає у напружених обставинах ) не охоплюють всього розмаїття як причин, так і наслідків стресу. Надалі стрес визначатимемо як комплекс фізичних, біофізичних і ментальних реакцій людини на стимули або стресори навколишнього середовища .

      Серед комплексу реакцій виділимо саме «ментальну» реакцію. Якщо менталітет — це здатність мислення, склад розуму, умонастрій, то ментальність розглядається як полісемантичне поняття для визначення рівнів мислення, що не обмежується сферою усвідомленого. Ментальність — характерний саме для певної епохи, культури, цивілізації, спільноти загальний розумовий інструмент, яким індивіди епохи володіють і користуються у неусвідомленій формі.

      Ментальність, як сукупність органічно сполучених нерефлексованих, логічно невиявлених  процедур мислення, є основа своєрідного автоматизму духовного життя. Зумовлена біологічними і соціокультурними чинниками, ментальність визначає використання естетичних, етичних, релігійних, правових цінностей, не сприйнятих через форму раціоналізованої освіти, а інтеріорізованих переважно несвідомо, як результат соціалізації особистості.

      Рис. 1. Діяльність, стресори і наслідки

      Отже, психічне здоров'я, як похідне генозумовленого  та стресу, визначається не лише психічними явищами, що характеризують свідомість, а й підсвідомим та неусвідомленим. Стреси впливають і на стан інших систем людини (серцево-судинна, шлункова, ендокринна, мускульна тощо), що є причиною психосоматичних розладів. До певної міри зв'язок стресорів і психічного здоров'я в діяльності ілюструється рисунком 1.

      Принциповим є те, що наслідки впливу стресорів  на психічне здоров'я всеохоплюючі: порушуються психічні процеси, психічні стани і психосоматика. Але зрозуміло, що ці порушення можуть викликатися взагалі стресорами життєдіяльності людини.

      1.3 Здоров'я і порушення психіки

      Серед основних ознак розладу свідомості розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й  у власній особистості, ослаблення мислення. Розлад свідомості спостерігається  при зловживаннях алкоголем (біла «лихоманка»), при тяжких інфекціях, інтоксикаціях, гострих соматичних захворюваннях.

      Розлад  уваги, як правило, характеризується підвищеним відволіканням: важко зосереджуватися на одному предметі або діяльності; увага нестійка, сторонні подразники, у тому числі й малоцікаві, порушують зосередженість. Відволікання буває настільки сильним, що неможливо зосередитися на запитаннях, спостерігається переключення з однієї думки на іншу.

      Відволікання  уваги спостерігається при підвищеній втомлюваності, загальній слабкості людини, зумовленій виснаженням нервової системи, тривалим і інтенсивним емоційним напруженням, надмірною розумовою працею. Воно може виникати після інфекцій, інтоксикацій, при травмах, пухлинах, склерозі судин головного мозку тощо.

      Порушення запам'ятовування, збереження і відтворення  фактів навколишнього життя і власного досвіду називають розладом пам'яті:

      амнезія — порушення пам'яті у вигляді втрати здатності зберігати і відтворювати раніше набуті знання;

      гіпомнезія — ослаблення пам'яті або окремих її компонентів, частіше спостерігається в осіб похилого віку; людина пам'ятає пережиті події, але невиразно, невпевнено;

      гіпермнезія — різке загострення пам'яті з напливом множинних спогадів, іноді образних уявлень, які виникають у формі сцен (початкові стадії сп'яніння, шизофренія, стан гіпнозу);

      парамнезія — розлад пам'яті, при якому виникають несправжні або перекручені спогади, а також відбувається змішування сучасного і минулого, реального і уявлюваного.

      Розлади пам'яті можуть виникати при черепно-мозкових травмах, психічних і соматичних захворюваннях, а також під впливом мотивів або тяжких переживань особистості.

      Серед порушень вольової сфери особистості виділяють гіпобулію, гіпербулію та абулію.

      Гіпобулія — стан психіки, що виявляється в зниженні бажань і спонукань до діяльності (млявість, слабкий прояв рухової активності, ослаблення уваги). Гіпобулія виникає внаслідок виснаження нервової системи і при деяких соматичних розладах у людей, які довго і тяжко хворіють.

      Гіпербулія — стан психіки, для якого характерне значне підвищення активності, що виявляється в прожектерстві, рухливості, незвичайній для тієї або іншої конкретної людини. Такі люди багато рухаються, ходять від одних знайомих до інших без потреби, знайомляться на вулицях і розповідають про свої проекти, винаходи тощо. Якщо оточуючі не знають про такий стан психіки людини, то її вважають дуже діяльною і зацікавленою проблемами. Але більш детальне знайомство свідчить, що підвищена активність у них поєднується з дуже низькою продуктивністю. Гіпербулія супроводжується також інтенсивними емоційними станами, жестикуляцією і мімікою.

      Абулія — патологічне порушення психічної регуляції дій, що виявляється у відсутності спонукань до діяльності, в нездатності прийняти рішення і виконати потрібну дію, хоча необхідність її усвідомлюється.

      До розладів вольової сфери належать і сексуальні збочення: мазохізм (бажання відчувати біль або моральне приниження, яких завдає сексуальний партнер); садизм (статевого задоволення досягають у процесі завдавання партнерові фізичного болю); гомосексуалізм (сексуальний потяг до осіб своєї статі), зоофілія (здійснення статевого акту з тваринами) тощо. Ці розлади розвиваються рефлекторно, тимчасом як та чи інша річ або процес є умовним сигналом до безумовного сексуального рефлексу.

      Порушення емоцій і почуттів виявляється по-різному: депресією, ейфорією тощо.

      Депресія — афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном (пригнічений настрій, мислительна і рухова загальмованість, у всіх подіях вбачаються лише негативні відтінки).

      Іноді туга може досягти сильного душевного  болю, через що може статися меланхолічний  вибух, який спричиняється до самознищення; в деяких випадках перед тим, як убити  себе, спочатку намагаються вбити своїх близьких, кривдників. Депресія виникає внаслідок деяких психічних і соматичних захворювань, а також у людей практично здорових, як реакція на неприродно тяжку життєву ситуацію.

      Маніакальний  синдром — стан, протилежний за емоційним фоном депресії: стійке підвищення настрою, надмірна рухливість і прискорений темп мислительної діяльності, відсутність реакції на неприємні події (вони не існують, навіть смерть близьких не може викликати скорботи).

      Маніакально-депресивний  психоз — психічне захворювання, що характеризується наявністю фаз депресії і манії або нападами складно го поєднання цих фаз, які змінюються повним відновленням психічної діяльності:

      Ейфорія — піднесений настрій, стан задоволення і безтурботності, що не відповідає об'єктивним обставинам (мімічні й загальні рухові пожвавлення, психомоторні збудження).

      Дисфорія — пригнічений настрій, що характеризується дратівливістю, озлобленістю, похмурістю, підвищеною чутливістю до дій оточуючих, схильністю до вибухів агресії.

      Емоційна  лабільність характеризується легким і швидким переходом від піднесеного до пригніченого настрою (часто цей стан спостерігається при серцево-судинних захворюваннях).

      Амбівалентність почуттів — неузгодженість, суперечливість кількох емоційних ставлень до певного предмета, що їх відчуває людина одночасно.

      Апатія — стан, який характеризується емоційною пасивністю, байдужістю, спрощенням почуттів, відсутністю інтересу до навколишніх явищ, подій та послабленням спонук. Цей стан виникає внаслідок деяких органічних уражень головного мозку, слабоумства, а також тривалого соматичного захворювання [9; 66].

      1.4 Особливості психічної  діяльності особистості

      Уже давно, порівнюючи мозок тварин, які  перебувають на різних щаблях еволюційного розвитку, з мозком людини, а також вивчаючи наслідки подразнення і руйнування окремих частин мозку, дійшли висновку, що поведінка тварин і психічні прояви людини залежать від ступеня розвитку мозку. Мозок почали розглядати як орган вищої нервової діяльності. Особливо докладно вивчено чутливі і рухові функції спинного і головного мозку. Проте механізмів мозку, які «відповідають» за психічну діяльність, довго не могли з'ясувати. Дослідили їх видатні вітчизняні фізіологи І. М. Сєченов та І. П. Павлов. І. М. Сєченов ще в 60-х роках позаминулого століття, а І. П. Павлов, розвиваючи й експериментальне обґрунтовуючи ідеї Сєченова в нашому столітті, довели, що психічна діяльність мозку (як і простіша нервова) відбувається за принципом рефлексу — механізму, до якого входять апарат, що сприймає подразнення, чутливі нерви, якими передається подразнення в центри мозку, і нерви, котрі проводять рухові та" інші імпульси.

      І. М. Сєченов у своїй знаменитій книзі «Рефлексії головного мозку» докладно обґрунтував матеріалістичне розуміння психіки: психіка породжується сприйняттям об'єктивно (незалежно від нас) існуючого навколишнього світу і переробкою цієї інформації мозком; рухова реакція може затримуватись або посилюватись особливими центрами; думка — це рефлекс із загальмованим кінцем (тобто загальмованою руховою реакцією).

      І. П. Павлов зі своїми співробітниками  створив учення про вищу нервову діяльність. Вища нервова (психічна) діяльність здійснюється двома типами рефлексів — безумовними, природженими, які забезпечують автоматичну, інстинктивну діяльність, і умовними, що формуються в процесі навчання, на базі безумовних рефлексів.

      Умовні  рефлекси змінюються внаслідок невпинної  зміни навколишнього середовища, оскільки і людина, і тварина мають пристосовуватись до нього.

      Заслуга І. П. Павлова полягає в тому, що він використав елементарні умовні рефлексії для вивчення основних фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку. Було досліджено закономірності поширення збудження і гальмування, їх взаємодію, перехід гальмування в сон, утворення цілих систем рефлексів, що забезпечують певну стабільність вищої нервової діяльності (динамічний стереотип), та багато іншого. Надзвичайно важливим у вченні Павлова є положення про те, що в людини є «друга сигнальна система», тобто світосприйняття пов'язане зі словом, мовою. Завдяки цьому людина здатна абстрактно мислити і узагальнювати [19; 7].

      Сучасні дослідження свідчать, що психіка  має вертикальну структуру, тобто  таку, в якій органічно злито все, починаючи від вегетативних процесів у тілі і закінчуючи вищою нервовою діяльністю, мисленням і інтелектом.

      Таким чином, сучасні дані нейрофізіології  остаточно розвінчують ідеалістичні концепції про поділ людини на тіло і душу і демонструють справедливість діалектико-матеріалістичного підходу  до вивчення сутності людини, зокрема її психіки.

      Отже, духовне життя з'являється на вершині розвитку живої матерії, тобто такого її складного виду, як мозок, особливо мозок людини. Ці дані свідчать також і про єдність організму, про те, що психічна діяльність залежить від стану всього організму; стан мозку, в свою чергу, впливає на роботу всього організму.

      Створення П. К. Анохіним теорії функціональної системи, зокрема запровадження поняття «акцептора дії», є значним кроком по шляху цілісного розуміння складної психічної діяльності. Йдеться про особливу структуру й організацію умовних рефлексів або їх систем. Акцептор дії може зіставити те, що передбачалось, із тим, що сталося насправді. Якщо те, що відбулось, і те, що передбачалось, не узгоджуються між собою, вибирають новий варіант діяльності [19; 13].

      Для розвитку психічної діяльності потрібне навчання, виховання, потрібна культура. Різниця між печерною людиною і сучасним ученим зумовлена не спадковістю; вона формується під впливом оточення і культури. Люди, позбавлені культури, володіли б дуже скромною і обмеженою кількістю корисних інстинктів, ще меншою — почуттів і майже зовсім не мали б інтелекту.

      Особливо  треба підкреслити, що в мозку  об'єднується інформація, яка надходить  від усіх органів, сигналізуючи про  потреби тіла, з тією інформацією, що йде із зовні (з біологічного і соціального середовищ) і формує нашу свідомість. Це забезпечує поєднання в нерозривне ціле тіла і духу, соматичного і психічного, фізіологічного і психологічного. Будь-яка спроба роз'єднати ці сфери, а тим паче протиставити їх, призводить до однобічного тлумачення — біологізаторства або соціологізаторства. Важливо дослідити стики між біологічним і соціальним у людини.

      Основою соціально-психологічного аспекту  психічної діяльності є поняття  особистості. Дитина при народженні ще не особистість, хоч її мозок вже успадкував певну програму. А сформуватись вона зможе лише під впливом умов життя і виховання. Людина (тобто особистість) — це сукупність усіх суспільних відносин. Людський організм перебуває під впливом природи (організм і середовище), з одного боку, з другого ж, людина-індивідуальність тісно зв'язана з суспільством (особистість і суспільство).

      Перший  тип взаємовідносин в основному  біологічний, другий набувається в  умовах соціального життя, в процесі виховання і навчання. Проте і на біологічних взаємовідносинах організму з середовищем, скажімо, таких процесах, як регуляція вегетативних функцій організму, дуже позначається вплив свідомості, яка формується в процесі виховання.

      Соціалізація  — це і є процес виховання і навчання. Проте йдеться по тільки про нагромадження різних знань. а й про засвоєння суспільних настанов, формування світогляду, оволодіння культурою попередніх поколінь. становлення морального обличчя, характеру, вольового керування собою тощо. Коротше кажучи, щоб стати особистістю, людина повинна не тільки дістати у спадок певну програму від своїх батьків, а й опанувати соціально-історичну, в якій передасться досвід попередніх поколінь. зафіксований у пам'ятках матеріальної і духовної культури. Важливим чинником в освоєнні цієї програми є активна діяльність у колективі, а її рушійною силою — потреби, спочатку органічні (їжа, безпека, продовження роду), а потім і духовні.

      Характеризуючи  процес формування особистості як засвоєння соціально-історичної програми (соціалізації), треба застерегти від однобічного розуміння індивідуума тільки як продукту соціального середовища (згусток «соціуму»). Людина залишається і біологічною істотою, її фізіологічні процеси є основою соціалізації. З другого боку, треба уникати і біологізаторського однобічного розуміння, бо вирішальне значення у формуванні особистості мають суспільні відносили, а процес соціалізації змінює і біологічну природу людини.

       2 Основи  духовного здоров'я  особистості

      2.1 Успіх, самоповага  і домагання

      Будь-яка  властивість особистості так  чи інакше визначає особливості життєдіяльності людини. Але людина завжди зацікавлена не лише щось робити, досягати певної мети, успіху, вона прагне отримувати від цього ще й задоволення.

      Успіх розглядається як подія, що отримала соціальну та суспільну оцінку. Саме суспільство вирішує, чи можна вважати успіхом результати діяльності окремих людей, груп, організацій. Але суспільство може також визнати чиюсь діяльність безуспішною.

      Проте успіх може визначатися не лише визнанням зі сторони. Успіх можна засвідчити і самому собі. Те, що одні вважають успіхом, інші можуть сприймати як невдачу, оскільки важливо знати, що саме людина вкладає в поняття «успіх». Та, передусім, успіх залежить від психологічних властивостей особистості .

      Суттєво успіх залежить від двох якостей  особистості: оцінки та домагання. Цей зв'язок можна визначити, якщо перетворити відому формулу успіху У. Джеймса:

      успіх (У) = самоповага (С) х домагання (Д),

      де  самоповага (самооцінка) — це оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в групі та свого ставлення до інших членів групи (оточення);

      домагання людини — це її потреби, мотиви або тенденції, що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.

      На  перший погляд, успіх буде тим більший, чим вищі рівні самоповаги та самооцінки. Але це лише на перший погляд, бо з іншого боку, самооцінка може бути надто високою, а рівень домагань не відповідати реальним можливостям особистості (задатки, здібності, воля тощо).

      Самооцінка  і домагання розвиваються завдяки поступовій ін-теріорізації зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги (мікро- і макрорівні), у вимоги людини до самої себе.

      Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття поваги з їхнього боку; взаєморозуміння.

      Від взаємостосунків дитини з батьками на кожному з етапів залежатиме її ставлення до себе. Наприклад, якщо батьки постійно невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищених самооцінок і домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини, категоричне придушення нормального дитячого негативізму, може призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності, а відтак і заниженої самооцінки.

      Формування  самооцінки триває і в шкільні  роки: коректні оцінки вчителів і оточення, установка вчителів («добрий» — «поганий»), успіхи у навчанні мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.

      Отже, кожна людина має сформовані попередньою  життєдіяльністю свої рівні самооцінки та домагань. Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага розуміється як узагальнена самооцінка (надалі терміни «самооцінка» і «самоповага» вживаємо як синоніми).

      Висока  самоповага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе як до особистості.

      Низька  самоповага — це неповага до себе, негативна оцінка себе як особистості. Між ідеалом (Я — ідеал), що формується як перспектива розвитку, і реальною самооцінкою (Я — реальний) існують певні розбіжності, які мають стимулювати самовдосконалення.

      Рівень  домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі, які людина прагне досягнути. Саме з цілями людина зіставляє труднощі поточних завдань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, але й які уявляються ще й привабливими. Саме розуміння сутності рівня домагання дозволяє з'ясувати такий, здавалося б, парадокс: людина не радіє успіху і не засмучується після невдачі. Якщо розрахунок був на більший успіх, то причин для радощів немає, а якщо успіхи не передбачалися, то чого засмучуватися (варто згадати емоційні стани спортсменів, які несподівано ставали або чемпіонами, або програвали першість).

      Рівень  домагань залежить від віри людини у свої здібності та виявляється у прагненні отримати певну репутацію, визнання значущої для себе групи людей. Цього можна досягти або успіхами в певній сфері діяльності (наприклад творчі успіхи, вчені звання, ступені, почесні звання тощо), або екстравагантністю в одязі, моді, стилі поведінки тощо.

      Рівень  самоповаги залежить від співвідношення рівнів успіху і домагань (У. Джеймс).

      Для збереження самоповаги необхідно, щоб  більшому рівню домагань відповідали більші успіхи, бо, як свідчить польське прислів'я: добра думка про себе — це вже половина щастя.

      Значні  відхилення самооцінки від адекватної змінюють стиль поведінки людини і порушують її душевну рівновагу. Людина завжди бажає стану душевної рівноваги і для цього може змінити оцінку зовнішніх подій і самої себе, досягаючи самоповаги. Самооцінки можуть бути адекватними, заниженими та завищеними.

      Занижена  самооцінка:

• підвищує тривожність, вразливість;
• змушує людину звужувати коло тих, з ким можна спілкуватися, оскільки є побоювання почути негативну думку про себе, що призводить до страждань через самотність;
• руйнує у людині надію на добре ставлення до неї та успіхи;
• призводить до того, що реальні успіхи та позитивну оцінку оточення людина сприймає як випадкові та тимчасові;
• переносить вирішення багатьох проблем (які здаються людині такими, що не вирішуються) в уявний світ, де вона може подолати всі перешкоди та отримати бажане у своїх мріях;
• знижує соціальну активність, ініціативність, ослаблює інтерес до суспільних справ;
• зводить нанівець надію на успіх, що, в свою чергу, змушує цих людей уникати змагань;
• часто поєднується з негативним, недовірливим і недоброзичливим ставленням до інших людей.