Засоби національного виховання учнів 4-го класу загальноосвітньої школи І ступеня

Тема курсової роботи: « Засоби національного виховання учнів 4-го класу загальноосвітньої школи І ступеня ».

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В УЧНІВ 4-ГО КЛАСУ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ І СТУПЕНЯ……………...

1. Сутність і зміст національного виховання у початковій школі………….
2. Основні етапи національного виховання молодших школярів…..………
3. Засоби національного виховання учнів 4-го класу………………………..
4. Національне виховання учнів 4-го класу у процесі урочного і позаурочного часу……………………………………………………….......
5. Національне виховання учнів 4-го класу у процесі позакласної роботи………………………………………………………………………..

РОЗДІЛ2. ЕКСПЕРЕМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В УЧНІВ 4-ГО КЛАСУ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ І СТУПЕНЯ……………...

2.1. Організація і аналіз констатуючого експерименту…………………………

2.2.Організація і аналіз формувального експеременту…………………………

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….....

ВСТУП

За нинішніх умов трансформації  суспільства на нову парадигму виховання передусім визначають національні і загальнолюдські вартості, діалогічність культурних цінностей.У зв'язку з цим у педагогічній теорії і практиці яскраво виділяються дві тенденції: розвиток національної свідомості особистості й формування її планетарного світогляду. Конедлідуючим фактором цих тенденцій виступають національно-культурні традиції, високоморальний зміст яких не допускає асиміляції національного чи його відгородження. Тому національно-культурні традиції є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності загальноосвітньої школи. Засвоєння традицій як повсякчасну трансляцію соціокультурного досвіду забезпечення виховання в школі, що потребує спеціального організованого, цілеспрямованого процесу. Без якого неможливо сформувати підростаюче покоління, яке покликане не лише правильно сприймати соціально-економічні перетворення в країні, а й стати соціально - активною силою.  
           Сьогодні вчителі початкової ланки освіти покликані відповісти на запитання, як підготувати молодшого школяра до життя в майбутньому постіндустріальному чи інформаційному суспільстві, при цьому дбайливо оберігаючи і примножуючи систему норм і цінностей, що склалася в українського народу.  
              Тому виховання в традиціях вкрай актуальне комплексне завдання. Воно потребує науково обґрунтованого підходу, розвиток якого криється передусім у розбудові всього навчально-виховного процесу на національно-культурних традиціях українського народу. Досвід переконує,що без знання своєї історії, культури,свого родоводу, традицій народу і сім'ї неможливо виховувати підростаюче покоління країни.  
        Не випадково,що одним із пріоритетних напрямів реформування виховного процесу в державній національній програмі„Освіта („Україна XXI століття,, ) визначено „утвердження принципів загальнолюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, добра, краси, працелюбності, інших добро чинностей. Такі принципи завжди були притаманні українському народу, ними пронизана вся система його національно-культурних цінностей.  
         У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.  
           На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки, О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.  
          Зазначимо, що національно-культурні традиції є природним стимулюючим фактором шкільного навчально-виховного процесу. Можливості його важко переоцінити, якщо співвіднести із сучасними завданнями гармонійного розвитку молодших школярів в умовах гуманізації початкової освіти.  
            Мета дослідження - проаналізувати особливості національного виховання в учнів 4-го класу.  
Об’єкт дослідження – національне виховання молодшого школяра.  
Предмет дослідження є засоби національного виховання учнів 4-го класу.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети дослідження можна визначити  основні його завдання:  
- розкрити особливості національного виховання в початковій школі;  
- вивчити шляхи і засоби національного виховання в початковій школі;  

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В УЧНІВ 4-ГО КЛАСУ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ І СТУПЕНЯ……………...

1.1.Сутність і зміст національного виховання у початковій школі……

Національне виховання є  органічним компонентом освіти і  охоплює всі складові системи  освіти. В основу національного виховання  мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і  школи, наступності та спадкоємності  поколінь.  
Національне виховання - це система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, створена впродовж віків українським народом і покликана формувати світоглядні позиції та ціннісні орієнтири молоді, яка реалізується через комплекс відповідних заходів.  
Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.  
Національне виховання в українській школі орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких на сучасному етапі — державотворення. Проте загальна мета виховання — залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загальнолюдської — залишається основоположною. Бо народ тільки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи своєї національної самозосередженості, спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності (О. Вишневський).  
Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини. Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є: 

• громадянське виховання: формування громадянськості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною; 
• розумове виховання: озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури розумової праці; 
• моральне виховання: формування в учнів загальнолюдських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозуміння, милосердя, віри у творчі можливості людини), моральних понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності; 
• трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії; 
• естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя красу, розвиток в учнів творчих здібностей; 
• фізичне виховання: виховання здорової зміни, підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.  
  Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості, індивідуальності.  
  Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними напрямами реформування школи, визначеними Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), до яких належать: 
• формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; 
• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; 
• формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою; 
• прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України; 
• виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; 
• утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот; 
• формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; 
• забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я; 
• виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; 
• формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю; 
• розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації; 
• формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.  
  Структура виховного процесу:  
  • Цільовий;  
  • Змістовний;  
  • Операційно-діяльнісний;  
  • Аналітико-результативний.  
  Своєрідність національного виховання відзначав Дістервег: "Будь-яка людина належить певному народу і певному часу…А тому виховання повинно переймати свої правила і закони від властивостей народу і часу…"

1.2.Основні  напрями національного виховання

Формування  особистості – неперервний, дуже складний процес, де функціонує багато факторів, на основі яких розкриваються потреби, інтереси, нахили, здібності, характер, а також здоров'я, працездатність і довговічність.

Розвиток особистості  здійснюється в процесі її соціалізації, виховання й саморозвитку, що є компонентами цілісного підходу.

Соціалізація – процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого — в процесі соціалізації він активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Соціалізація здійснюється за багатьох обставин, які умовно можна  звести до трьох груп: мезофактори (етнокультурні  умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); макрофактори (суспільство, держава, світ і навіть космос); мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства ровесників, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони в різній мірі безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюючись в умовах науково-технічної революції самі, змінюється їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Провідною метою виховання  залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибин віків. Він орієнтує на широкий індивідуальний підхід, застерігає від зведення виховання до однобічної і пасивної адаптації молоді в конкретних суспільних умовах.Було б помилково розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових аспектів чи якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність, цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки людини.

Дійовим засобом відродження  нації є формування в людини почуття  національної гідності і гордості за Україну, відмова від почуття національної меншовартості, що втілювалось у поняття поваги до "старшого брата", нав'язуванні думки про перевагу російської культури над українською.

У справі відновлення почуття  національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії, культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених  сторінок нашої спадщини. Неабияку вагу тут має викладання історії української культури, народознавства, повернення імен видатних українських вчених, письменників, педагогів, художників, композиторів, митців слова, культурних діячів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру.

Ні одна ідеологія не повинна  обмежувати свободу переконань, поглядів, думок, а тому не може бути й мови про введення в систему освіти будь-якої офіційної, загальнообов'язкової ідеологічної орієнтації. Однак, це не суперечить прагненню школи здійснювати політичне виховання, виховувати українського патріота з високою політичною культурою. Термін "деідеологізація" означає усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над усіма іншими формами свідомості. Визнання

плюралізму ідеологій  і політичних поглядів сприяє формуванню в учнів і молоді здатності  толерантно ставитися до поглядів інших  людей, поважати чужі думки.

Наступним кроком деідеологізації  є оцінка всіх ідеологій крізь  призму загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності та ін. Це означає, що антигуманні ідеологічні доктрини, які передбачають класову (групову) ненависть, повинні повсюдно заперечуватись з позицій гуманізму. Мета українського національного виховання не лише в тому, щоб прищепити вихованцю відданість ідеалам Добра, Правди, Свободи, але й сформувати в нього моральну готовність і вміння боротися зі злом, розвінчувати його і з цих позицій оцінювати свої вчинки.

Вірність Україні є  невід'ємною ознакою національного  свідомого громадянина. Формування патріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім'я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий, морально-психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадського обов'язку, готовності у будь-який час стати на захист України, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його збройних сил.

Вихованець національної школи має виростати патріотом  України. І якщо намагання державної  системи освіти зробити росіянина "українцем" є порушенням прав дитини, то її прагнення, щоб і росіянин, і єврей, і поляк, поруч з українцем були чесними громадянами і патріотами, шанували закони і традиції народу України, на землі якої вони живуть, є цілком правомірним.

Громадсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає турботливе ставлення до національно-культурних вартостей  інших народів, прищеплення почуття  національної, расової, конфесійної  толерантності.

Важлива роль у національному  відродженні України відводиться  вивченню української мови, бо лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть. Мова — це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, а відтак і громадської позиції. Підвищення мовної культури, статусу національних мов сприятиме зміцненню міжетнічних стосунків, культури відносин людини і нації, а також виробленню доброзичливого ставлення до представників інших етносів та народів.

У формуванні духовності особистості  чільне місце займає світогляд як узагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя. Світогляд є визначальним у житті людини, спрямовує її поведінку, пізнавальну і творчу діяльність, сприяє системності одержаних знань, вражень, спостережень. Народний світогляд вбирає в себе кращі зразки ідеї народовладдя, гуманізму, народної моралі та естетики, які найповніше відображені в народній міфології, фольклорі, календарно-сімейній обрядовості.

Збагачення духовності особистості  передбачає освоєння як національних, так і світових надбань культури. Національне і загальнолюдське  мусять розглядатися як два аспекти єдиного загальнолюдського процесу. Глибинне освоєння, збагачення національного с водночас освоєння загальнолюдського, його збагачення.

Значне місце у формуванні духовності людини посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладені норми стосунків у сім'ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії, родоводу, забезпечення духовної єдності поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства загалом.

Формування духовності тісно  пов'язують з релігійними виховними  традиціями. Кожна релігія більшою  чи меншою мірою взаємодіє з культурою  відповідного етносу. Церква виховує  повагу молоді до старших поколінь, патріотичні почуття, милосердя, регламентує  доброзичливі норми стосунків між  людьми, тривалий час залишаючись  духовною скарбницею.

Важливе місце в системі  національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, любові, доброти, патріотизму, працелюбства, поваги до старших. Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності  (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, мають моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.

Формування громадянських  рис передбачає художньо-естетичну  освіченість і вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси.

      Трудова  активність, сформованість творчої,  працелюбної особистості, цивілізованого  господаря формується як під  впливом соціального середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

      Фізична  культура – невід'ємний елемент  загальної культури особистості.  Повноцінний фізичний розвиток  особистості, сформованість її  фізичних здібностей, зміцнення  здоров'я, гармонії тіла і духу, людини і природи - основа фізичного виховання. Фізична культура, як і будь-яка інша, завжди національно своєрідна. Українська фізична культура сягає своїми коріннями часів Київської Русі, коли були вироблені прекрасні методи вишколу, гартування дітей, формування воїнського лицарства і мужності. Зразком національного фізичного виховання, самовдосконалення тіла і духу була епоха Запорізької Січі, де сила і витривалість, загартування тіла у повсякденному житті і військових справах здійснювалися в постійних іграх,  забавах, танцях, змаганнях.

      Пріоритетним  напрямом морального становлення  громадянина є виховання у  дітей і молоді поваги до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості.

      Формування  екологічної культури, гармонійних  відносин людини і природи посідає в Україні особливе місце. Це викликано багатьма причинами і, насамперед, наслідками Чорнобильської катастрофи, високим рівнем радіаційної, хімічної забрудненості навколишнього середовища. Нашим дітям украй необхідні відчуття відповідальності за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя на землі, господарські, гуманні принципи природокористування.

Усвідомлення прагнення  підвищити ефективність наскрізної системи національного виховання  не виключає, а передбачає бережливе  ставлення до

надбань вітчизняного і світового  педагогічного досвіду, глибоку  обізнаність з Декларацією прав дитини, Конвенцією про права дитини та іншими документами ООН, якими керуються всі громадяни, навчально-виховні заклади і уряди країн світового співтовариства.

1.3. Шляхи і засоби національного виховання в початковій школі.  
Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами: 

• Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпена.  
  За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває в другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль. 
• Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Від роду до народу, нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної свідомості і повноцінності, громадської зрілості. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Сім'я, школа, громадськість виробляють потребу в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дерево. 
• Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини - України. Її історія розкриває найцінніше духовне багатство - знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої Держави. У системі національного виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для вивчення історії всього світу. Вивчення історії рідного народу є особлива роль у виконанні національно свідомого громадянина. Огієнко висловлював думку про те, що «Кожен народ, пише він, глибоко шанує свою історію, бо вона - дума його, серце його. Історія - це основа нації» [8. с.118]. 
• Краєзнавство. У формуванні «кореневої» системи духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається з краєзнавства - історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів, прадідів, їхнього подвижництва в ім'я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам'ятні міcця занедбувалися, національний герб - зневажався. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних, тощо) для формування їх як типових представників даної місцевості. Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та інше. 
• Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення того, що відображено в свідомості українця рідна природа (жива і нежива) є «корінням», «фундаментом» національної духовності, культури. Українська система виховання пройнята ідеями вірності і відданості природі батьківського краю. Народ має величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатства. 
• Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. У міфології - витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія - один з найдавніших видів народної творчості. Буланов пише - «Космогонічні погляди українського народу про світотвір вказують на своєрідність сприйняття і світобачення українцем. Це добре видно при аналізі поглядів та вірування представлена українського етносу, з легенд про створення світу про перших людей на землі тощо» [9.с.13 - 14]. В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворю вала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Міфологія - чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність. 
• Фольклор. у ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя.  
  У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. Український народ - один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожна дитина усвідомлює, що пісня - незмінний супутник українця. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Вся Українська творчість спонукає до любові, духовності, моральних цінностей. Національний фольклор передається з покоління і підтримує національний дух українських людей. 
• Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються народом протягом року. Народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління.  
  Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот.  
  Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її. 
• Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст, спрямованість.  
  Українська символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверену державу.  
  Національна символіка України - герб (тризуб), прапор (синьо-жовтого кольору), гімн «Ще не вмерла в Україні», в історичній пам'яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України.  
  Важливими традиційними засобами патріотичного гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов'язані з козацтвом, Запорозькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як Запорозька Січ, Хортиця, булава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам'яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.  
  Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам'яті, калина, верба тощо)в свідомості кожного українця викликають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Народна символіка має велике значення в етнізації дітей, формування в них історичної пам'яті свідомості. 
• Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функцію.  
  Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань - народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому. Особливе місце у вихованні гуманістичного громадянина мають місце релігійно - виховні традиції. 
• Релігійно виховні традиції. Не можна закривати очі на той історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу у сім'ях віруючих, яких нині в Україні мільйони. Уряд навчальних закладів вивчають Закон Божий - факультативно, на добровільних заходах, розширюються мережа недільних шкіл.  
  Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність - це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак. Під впливом релігії, як правило, формуються гуманні погляди на людину, природу, суспільство. Такі люди не можуть зробити зла, шкоди іншим людям. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви, релігії у вихованні підростаючого покоління. Серед української діаспори і на материковій Україні відроджується РУН віра - рідна українська національна віра, в основі якої - віра наших пращурів - дайбожичів дохристиянської доби. Виховними традиціями дайбожицької культури, духовності, РУН-віри належать дедалі більше місця в національній системі виховання. 
• Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань - відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей. Родинно-побутова культура -це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Національна система виховання відкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім'ю - «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей. 
• Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, етичні та інші. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичай - це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють в собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Г.Ващенко писав: - Скільки з уст нашого народу можна почути легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, - трагічних, смутних веселих і безжурних. Який же великий безсмертний скарб культури народу нашого.  
  Кожна людина є представником якогось конкретного народу. Народ має свою мову, свою національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму.  
  Традиції (від лат. Traditio - передача) - це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. «Традиція, - писав відомий композитор І.Ф. Стравінський, - поняття родове; вона не просто «передається» з покоління в покоління від батьків до дітей, вона проходить певний життєвий процес, народжується, росте, досягає зрілості, йде на спад і знову відроджується… Істинна традиція живе в суперечності».  
  У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї - загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальноважливим, насущним.  
  Педагогічне значення народних традицій полягає у тому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і виступають важливим засобом виховання. Через систему традицій і звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях.  
  До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, вироби з шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство. 
• Національна творчість. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків, дівчат до народної творчості, виробляють у них творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал.  
  Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.  
  Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Національна система виховання є складовою і невід'ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.