Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Засоби забезпечення виконання зобовязань

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ.

1.1 Способи забезпечення виконання зобов'язання……………………..4

1.2 Додаткові способи забезпечення виконання зобов'язання………….4

1.3 Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання……..5

РОЗДІЛ ІІ. НЕУСТОЙКА, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ І ВИДИ.

2.1 Поняття та функції неустойки……………………………………….7

2.2 Форми неустойки……………………………………………………..9

2.3 Види неустойки……………………………………………………...10

2.4 Шляхи встановлення неустойки……………………………………10

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАСТАВА.

3.1 Предмет і види застави……………………………………………..12

3.2 Види застави………………………………………………………...16

3.3 Припинення застави………………………………………………...19

3.4 Процес реалізації застави…………………………………………...20

РОЗДІЛ ІV. ПОРУКА.

4.1 Поняття поруки……………………………………………………...22

4.2Підстави припинення поруки……………………………………….23

РОЗДІЛ V. ГАРАНТІЯ.

5.1 Поняття гарантії…………………………………………………….24

5.2 Відмінність гарантії від поруки……………………………………24

5.3 Обмеження щодо особи гаранта…………………………………...25

РОЗДІЛ VI. ЗАВДАТОК.

6.1 Поняття завдатку…………………………………………………….30

6.2 Функції завдатку……………………………………………………..30

6.3 Відмінність завдатку від авансу…………………………………….30

ВИСНОВОКИ…………………..………………………………………………32

СПСИОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………..……….…….34

ВСТУП

Актуальність даної теми полягає в тому, що відносини, які регулюють способи забезпечення виконання зобов`язань, розвивалися ще з того моменту, коли зароджувалося лише саме понятття "держава". А це означає, що в певному середовищі види зобов`язань відігравали величезну роль в житті кожної особи впродовж століть, бо майнові відносини між боржником і кредитором зародились ще в Стародавньому Римі.

Розвиваючись з роками, способи набувають все більше можливостей, для повного задоволення вимог кредитора і боржника.

Ці способи розвивались поступово, ніби доповнюючи і відкриваючи один одного. Загалом вони поділяються на зобов`язально-правові, які включають неустойку, поруку, гарантію і завдаток, та речово-правові, що поділяються на заставу і притримання.

Мета даної курсової роботи полягає в тому,щоб якомога ширше розкрити засоби забезпечення зобов'язань та їхню характеристику та їхню роль в суспільстві.

Об'єктом дослідження курсової роботи є засоби забезпечення виконання зобов'язань, їх характеристику.

Предмет дослідження – є чинне законодавство, монографічні та публіцистичні дослідження з питань центрального інституту цивільного права – інститут правочину.

Методи дослідження. Методологічною основою проведеного дослідження стали загальні методи наукового пізнання, а також такі, що застосовуються в юридичній науці: методи аналізу і синтезу, формально-логічний, системний, порівняльно-правовий, статистичний тощо.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, шести розділів, дев'ятнадцяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 15 позицій та займає 2 сторінки. Загальний обсяг роботи 35 сторінок.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ.

1.1 Способи забезпечення виконання зобов'язань :

Під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

· неустойка;

· застава;

· порука;

· гарантія;

· завдаток.

Однак меті забезпечення виконаннязобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі. [1]

1.2. Додаткові способи забезпечення виконання зобов'язання

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:

правила про зустрічне виконання зобов'язань,
положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна;
власниказа зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;
права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;
право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації;
про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаногоіз внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України.

Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власникмає право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.

Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечення виконання.

1.3. Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання

Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними ознаками.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);
такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забезпечення, що можуть застосовуватися:

у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),
у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)
у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія) [3,с. 386]

РОЗДІЛ ІІ. НЕУСТОЙКА, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ І ВИДИ.

2.1.Поняття та функції неустойки.

Починаючи розглядати питання про поняття неустойки ми не можемо не звернути уваги на характерність та виразність самого найменування цього інституту неустойкою, та не зупинитися, хоча б коротко, на походженні цього найменування, що встановилось ще в період існування давньоруського права і міцно збереглось в нашому українському праві. Вважають, що термін неустойка походить від дієслів “стоять” і “устоять”, які в ряді пам’ятників давньоруського права наділялись двома значеннями, а саме: по-перше, як категорія фізичної стабільності, наприклад, у фразі “устоял на ногах”; по-друге, у розумінні вірності своїй обіцянці, вірності даному слову; наприклад, вислів “устоять на слове” означає виконати дану обіцянку. У зв’язку з цим другим змістом дієслова “устоять” іменник, що утворився від того ж корня, а саме, слово “устойка” означає виконання обіцянки. При приєднанні до цих слів заперечення (“не устоять”, “неустойка”), слова означають, що той, хто дав обіцянку її не виконав, а якщо ця обіцянка носила правовий характер, – не виконав прийнятого на себе зобов’язання. Зі словом “неустойка” у цьому останньому значенні (невиконання чи неналежне виконання прийнятого на себе зобов’язання) ми неодноразово зустрічаємось в юридичних актах минулого (договорах, записах, грамотах і т.п.). Слово “неустойка” вживали для позначення факту невиконання (чи неналежного виконання) боржником прийнятого на себе зобов’язання, за яке невиконання боржник несе невигідні для нього правові наслідки, наприклад, обов’язок сплатити кредитору вказану в договорі певну суму грошей. Інакше кажучи, “неустойка” означає лише саму несправність боржника у виконанні зобов’язання, а не ті правові наслідки, які повинні настати для боржника у зв’язку з цією припущеною несправністю. Нарівні з цим, з початку 18 століття, ми починаємо зустрічати в законодавчих актах зі словом “неустойка”, що вживається законодавцем вже не для позначення тільки факту невиконання чи неналежного виконання, а для позначення самих правових наслідків, настання яких викликане фактом невиконання чи неналежного виконання зобов’язання.

Тим самим слово “неустойка” отримує той зміст, який знайомий нам тепер, коли слово “неустойка” як юридичний термін одночасно підкреслює прямий зв’язок правового інституту, що ним позначається, з фактом несправності боржника у виконанні прийнятого на себе зобов’язання і вказує на основний характер і зміст цього інституту, а саме - як на правовий наслідок цієї несправності.

«Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання» - таке визначення неустойки дане в ст. 179 Цивільного кодексу України. Не зупиняючись тут на детальному аналізі цього визначення, я б хотів використати це визначення тільки для того, щоб на його основі дати загальну правову характеристику неустойки, а саме, підкреслити два властивих неустойці момента: її забезпечувальну і додаткову (акцесорну) природу [1].

Наше законодавство розуміє неустойку, як загальне правило, в першому його значенні. Цивільний кодекс України визначає неустойку, насамперед, як один із шляхів захисту цивільних прав, який відповідно до ст. 6 ЦКУ здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з порушника неустойки (штраф). Вбачаючи в неустойці лише санкцію. Тому законодавець відносить її також до одного з видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 178 ЦК України) [1].

Неустойкою може забезпечуватись будь-яке цивільне зобов’язання в господарських правовідносинах, незалежно від підстав їх виникнення (ст. 4 ЦК України). Згідно з ч. 2 ст. 179 цього кодексу неустойкою може забезпечуватися лише дійсна вимога, а тому її застосування є можливим лише при пред’явленні такої вимоги.

Другий момент, а саме, акцесорний характер неустойки безпосередньо витікає з першого моменту. Дійсно, якщо основна мета, функція неустойки полягає в тому що, вона забезпечує інтерес кредитора по зобов’язанню, то неустойка можлива лише там і тільки там, де існує яке-небудь зобов’язання, що може бути забезпечене, де існує право кредитора на вимогу, що належить йому в силу зобов’язання. Отже, неустойка завжди передбачає існування якого-небудь зобов’язання, яке нею і забезпечується. Цей додатковий характер неустойки отримує свій прояв, з особливою рельєфністю саме, хоча б у тому, що з огляду на таку залежність неустойки від головного зобов’язання недійсність останнього неминуче призводить до недійсності неустойки.

Для позначення зобов’язань неустойки, що носять акцесорний по відношенню до основного зобов’язання характер, в законодавстві використовуються різноманітні терміни. В одних випадках мова йде про штраф, в інших про пеню, в третіх про неустойку у вузькому розумінні цього слова. В науковій літературі багаторазово здійснювались спроби розмежувати поняття неустойки, пені і штрафу, але вони до успіху не привели. Розбіжності, здається, немає лише в тому, що пеня – це такий вид неустоєчного зобов’язання, яка застосовується за невиконання зобов’язання в строк. Тут доречно процитувати А.В. Венедиктова, який зазначає, що проведення скільки-небудь визначеного розмежування між неустойкою і пенею, з одної сторони, і з штрафом, з іншої, “є важка задача і в той же час, саме з практичної точки зору позбавлена особливого значення”

2.2. Форми неустойки.

В цивільним праві розрізняють дві форми неустойки: штраф і пеня. Неустойка може обчислюватись як певна грошова сума, що стягується у відповідності з законом чи договором зі сторони, що не виконала чи неналежним чином виконала покладене на неї зобов’язання, і тоді вона називається штрафом. Неустойка як грошова сума, що стягується у відповідності з законом чи договором за кожний день прострочки виконання основного зобов’язання протягом визначеного часу чи без обмеження в часі, називається пенею.

Деякі правові акти (як правило, підзаконного характеру), визначають неустойку, як самостійний спосіб захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань. Так, п. 57 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення передбачає стягнення неустойки, а не пені чи штрафу. Така позиція вбачається надуманою, оскільки штраф і пеня є достатніми для реалізації функцій неустойки.

Як пеня, так і штраф може обчислюватись у відсотковому відношенні, або у твердій ставці. Причому, ст. 179 ЦК передбачає тільки грошову форму неустойки. У проекті ЦК України передбачаеться, що неустойкою може бути “встановлена у договорі майнова цінність”.

2.3. Види неустойки

Залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють чотири види неустойки. В українському законодавстві це знайшло закріплення в ст. ст. 204, 253, 356 ЦК України. Отже, виділяють:

залікову, що не виключає права вимагати відшкодування збитків, але не в повному об’ємі, а лише в частині, не покритій неустойкою (ст. 356 ЦК України) [1] .
штрафну або кумулятивну, при якій збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку (ст. 253 ЦК України);
альтернативну, коли по вибору кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки;
виключну, коли допускається стягнення тільки неустойки (ч. 2 ст. 204 ЦК України).

Залікова неустойка застосовується в усіх випадках, якщо законом чи договором не передбачено інших видів неустойки [5, с. 864].

2.4. Шляхи встановлення неустойки.

Необхідно розрізняти дві правових підстави, в силу яких за українським цивільним правом може виникнути неустойка. Цими двома можливими правовими підставами є закон (чи інший нормативний акт) і договір. У зв’язку з цим розрізняють законну неустойку і неустойку договірну, що знайшло своє відображення в ст. ст. 6, 178 ЦК України.

Під законною неустойкою варто розуміти таку неустойку, яка не тільки безпосередньо встановлена для певних правовідносин законом, що визначають її розмір і умови стягнення і т.п., але правова дія якої настає безпосередньо в силу цього закону, незалежно від волі контрагентів, тобто без будь-якої угоди між ними. Під договірною неустойкою розуміють таку неустойку, яка отримує свою юридичну силу тільки внаслідок угоди сторін.

Закон прямо не забороняє встановлення передбаченої ним неустойки в окремій угоді сторін. Деякими правовими актами така можливість прямо допускається. Зокрема, у постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” зазначається про стягнення пені за умови, якщо більший її розмір не встановлено угодою сторін. Тому сторони мають право забезпечити договірні зобов’язання законною неустойкою, не змінюючи її істотних умов (підстав і порядку стягнення, виду і розміру).

Отже, неустойка може бути встановлена законом або договором чи законом і договором одночасно. У одних випадках встановлення законної неустойки угодою сторін може мати лише інформативний характер, у інших — самостійний, хоча б сторони і не знали про існування законної неустойки.

Законодавство не містить обов’язкових вимог, які мають бути додержані при встановленні неустойки. Проте, практика вирішення судами господарських спорів між юридичними особами свідчить, що при встановленні як законної, так і договірної неустойки, повинні бути визначені підстави і порядок її стягнення, розмір і вид. Саме ці вимоги розцінюються як істотні умови неустойки.

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАСТАВА.

Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

3.1 Предмет застави.

Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.[16] Отже можна сказати, що предметом застави є не конкретні речі, а лише їх вартість. Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.[17] Згідно з Положенням про “Державний реєстру національного культурного надбання”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 року №466 до Державного реєстру вносяться: пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності не можуть бути предметом застави.

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку №1 до ст.379 Цивільного процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями або окремі його частини – у осіб, основною діяльністю яких є сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають, окрім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).

Згідно із ст.5 Закону України “Про приватизаційні папери”заборонено використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.

Застава землі врегульовується не лише Законом України “Про заставу”, а й спеціальними нормами (ч. 11 ст.6 Земельного кодексу України, ст.25 Закону України “Про сільські (фермерські) господарства” та ін.) [2].

Законодавство України передбачає існування об’єктів права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися і при заставі такого майна. Це такі дві групи речей як: 1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.

Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність, відзначимо, що найбільш детально питання вирішене у Законі України від 24 грудня 1993 р. “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє, користується та розпоряджається документами Національного архівного фонду з урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному. По-перше їх не можна знищити. По-друге, документи Національного архівного фонду, що належать державі, не можуть бути об'єктом купівлі-продажу або інших угод, пов'язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом застави) Право власності на зазначені документи може бути передано лише згідно з міжнародними правовими угодами і актами законодавства України. Право власності на документи Національного архівного фонду, які не належать державі, передається з відома Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим власником реєстраційного свідоцтва, передбаченого статтею 19 цього Закону. У разі продажу документів Національного архівного фонду держава має переважне право на їх придбання за ціною, за якою вони продаються. По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України, а зміна місцезнаходження та умов зберігання і використання документів Національного архівного фонду, зазначених у реєстраційному свідоцтві, допускається лише після попереднього повідомлення Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України або уповноваженої ним архівної установи [5, с. 864].

Таким чином договір про заставу документів Національного архівного фонду має укладатись з урахуванням вказаних особливостей.

Законом України від 7 лютого 1991 року “Про власність” встановлено, що законодавством може бути визначений перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських організацій, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджений Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 “Про право власності на окремі види майна”. Відповідно до цієї постанови у власності вказаних суб’єктів не можуть перебувати: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградні установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. В примітці вказується, що всі ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності. У додатку №2 до вказаної постанови зазначено, що громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

1) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльзоточивої та дратівної дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

Засоби забезпечення виконання зобовязань 📙 Курсовая → 🆔 81793