Збройні Сили як гарант національної безпеки і оборони

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Конституційне право України»

НА ТЕМУ: «Збройні Сили як гарант національної безпеки і оборони.»

Запоріжжя

2011

План:

Вступ………………………………………………………..….3

       I)Національна безпека України …………………..……..5

       II)Історія виникнення Збройних Сил України……...…15

       III) Склад Збройних Сил України………………………17

            1) Сухопутні війська……………………………..…..17

             2) Повітряні сили…………………………………....19

             3)Військово-Морські Сили…………………………21

             4) Інші воєнізовані формування……………………24

        Висновки………………………………………………...26

         Список використаних джерел………………………....28

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відповідно до останніх військово-політичних викладок та реальних подій, цілі та мотиви локальних і регіональних воєн набувають нового змісту, динамічно змінюються засоби збройної боротьби та способи воєнного протистояння. Такі зміни істотно впливають на організаційно-штатну структуру, функції та завдання воєнної організації держави (ВОД) та її компонентів.

Для визначення головного, базового елемента в системі військових формувань України доцільно провести їх порівняльну характеристику. На жаль, структуру воєнної організації держави вітчизняне законодавство не розкриває. Винятком є Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року.

Виходячи з визначення воєнна організація держави – це сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів країни від зовнішніх та внутрішніх загроз, до її силового компонента структурно входять всі військові формування, утворені відповідно до законів України. В Законі України „Про оборону України” від 5 жовтня 2000 року вказано, що військове формування – це створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у випадку збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій [2, с. 59].

Керуючись таким трактуванням, можна визначити, що до складу силового компонента воєнної організації України входять: Збройні Сили України (ЗСУ), Державна прикордонна служба України, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, військові підрозділи Управління державної охорони України, військові підрозділи Служби безпеки України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування держави.

Об'єктом дослідження є Збройні Сили, як гарант національної безпеки і оборони.

Предмет дослідження – поняття та значення Збройних Сил в Україні.

Мета роботи - комплексно, на основі аналізу та узагальнення нормативно-правових актів, монографій, наукових статей зрозуміти поняття, значення та функції Збройних Сил в Україні .

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять  підрозділи, висновку, списку використаних джерел.

I. Національна безпека України

    Сучасний стан розвитку нашого суспільства характеризуються збільшенням кількості вчинених терористичних актів. Це впливає не лише на рівновагу в суспільстві, а й шкодить правоохоронним інтересам. У свою чергу, ця проблема є серйозною підставою для наукової розробки понятійного апарату, а також тактико-спеціальних засобів боротьби з тероризмом.

       Геостратегічне розташування України зумовлює не лише можливість наявності "власного тероризму", але і його "імпорту" з інших держав. Події, які відбулися у Росії (вибухи житлових будинків у вересні 1999 року у Москві, Волгодонську, внаслідок яких загинуло понад 1 500 осіб), значною мірою мають стати поштовхом для більш серйозного не лише вивчення зазначеної проблеми, а й безпосереднього вжиття заходів, які мають ґрунтуватися на скоординованих зусиллях вчених різних галузей. Це зумовлено тим, що тероризм, на мою думку, слід розглядати як системне явище: тероризм як соціально-правове явище і тероризм як злочин. Враховуючи те, що тероризм став атрибутом суспільства, саме суспільство (зрозуміло, що у тісному взаємозв'язку з правоохоронними органами) повинно відшукати ті коріння, з яких розвивається тероризм та винищити їх. Усвідомлюючи руйнівний характер тероризму, його дестабілізуючий вплив на суспільство, ми вважаємо розробку його поняття, ознак, форм проявів, методів боротьби одним з пріоритетних завдань у системі національної безпеки України.

       Національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. У Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, схваленій постановою Верховної Ради України 16 січня 1997 р., головними об'єктами національної безпеки, як зазначено у розділі першому "Загальні положення і принципи", є:

1) громадянин - його права і свободи;

2) суспільство - його духовні та матеріальні цінності;

3) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів.

       На сучасному етапі дослідження такого соціально-правового явища, як тероризм, здійснюється не на належному рівні. На жаль, вчені не дійшли згоди, визначаючи не лише саме поняття тероризму, а й взагалі ще не визначені чіткі підходи до його розуміння. Саме це призвело до того, що в поняття тероризму вкладають буденний зміст, цим словом залякують людей. Ця розмитість поняття, втім, має певне спрямування. На нашу думку, хибним у більшості визначень тероризму є його ототожнення з політичними злочинами, приписування виключно політичних мотивів, а це у свою чергу не дає можливості осягнути небезпеку, яку становить тероризм.

       Існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної держави залежать від здійснення цілеспрямованої політики щодо захисту її національних інтересів. Терористичні злочини посягають на фундаментальні інтереси нації та спрямовані на дестабілізацію, підрив існуючої системи правління.

       Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення .

       Проаналізуємо деякі визначення тероризму.

       У Центральному Розвідувальному Управлінні США визначають тероризм, як погрозу застосування чи застосування насильства в політичних цілях окремими особами чи групою осіб, які діють за або проти існуючого в даній країні уряду, дії яких спрямовані на те, щоб завдати удару чи залякати чисельнішу групу людей, ніж безпосередня жертва, стосовно якої було застосовано насильство .

       У Держдепартаменті США: тероризм визначено, як навмисне, політично мотивоване насильство, спрямоване проти невійськових цілей субнаціональними групами чи тайними агентами держави .

       Тероризм - це погроза насильством, індивідуальні акти насильства чи кампанії насильства, які мають за мету, передусім, поступово навіяти страх - тероризувати . Таке визначення дозволяє зрозуміти лише одне, що мета тероризму полягає у навіюванні страху. Тоді постає питання: для чого саме? Усі налякані, усім навіяний страх. А що далі? Відповіді немає.

       Проте незрозуміле вживання терміна "тероризувати". Чи стосується воно навіювання страху? Отже постають питання: невже тероризм не спрямований на формування страху, чи ототожнюють тероризм з тероризуванням, адже це не є правильним?

       Вищенаведені дефініції дозволяють дійти висновку про однобічний підхід до висвітлення досліджуваної проблеми. Доцільно звернутися до дефініцій, запропонованих як вченими країн СНД, так і вітчизняними вченими.

       І.І. Карпець визначає тероризм, як міжнародну або внутрішньодержавну, але які мають міжнародний (тобто охоплюють дві і більше держави) характер, організаційну та іншу діяльність, спрямовану на створення спеціальних організацій та груп для вчинення вбивств та замаху на вбивства, завдання тілесних ушкоджень, застосування насильства і захоплення людей у заручники для отримання викупу, насильницького позбавлення особи свободи, поєднаного з глумом над людиною, застосування тортур, шантажу тощо; тероризм може супроводжуватися руйнуванням та пограбуванням житлових приміщень, будівель та інших об'єктів .

       Карпець окреслює мету тероризму:

      завдання шкоди демократичним та прогресивним соціальним перетворенням;

      залякування людей;

      насильство над людьми і фізичне знищення на догоду реакційним поглядам та ідеологіям фашистського, расистського, анархістського або військово-бюрократичного напряму;

      отримання кримінально-злочинними елементами або протегуючи-ми їм організаціями, групами, особами матеріальної чи іншої вигоди.

       В.П. Ємельянов на науковому семінарі "Проблеми боротьби з тероризмом і злочинами терористичної спрямованості", що відбувся у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого у м. Харкові 21 травня 1998 р., визначив тероризм, як такі загально не безпечні дії або погрозу ними, що вчиняються публічно і посягають на суспільну безпеку, спрямовані на створення у соціальній сфері обстановки страху, тривожності, пригніченості для безпосереднього або опосередкованого впливу на прийняття будь-якого рішення або відмови від нього в інтересах винних. На мій погляд, це визначення найбільш вдало відображає сутність тероризму, оскільки, по-перше, зазначаються дії, які є загально небезпечними; по-друге, зазначена альтернатива "або загрози ними", що детальніше показує саме характер цих дій. Заслуговує на увагу також диференціація "спрямованості" і "цілей". Більшість учених не робили поділу "спрямованості і цілей", тому в багатьох випадках створення обстановки страху було водночас і спрямуванням і ціллю, тобто метою і засобом одночасно, що, зрозуміло, не дозволяло визначитися конкретно щодо мети тероризму і, як наслідок, унеможливлювало кваліфікацію тих чи інших протиправних діянь.

       Взагалі визначення мети є першочерговим завданням при вчиненні злочинів, більш того терористичних, характерною рисою яких є створення обстановки страху, тривожності, пригніченості, дестабілізації, дезорганізації суспільства, як засобу для досягнення мети: впливу на прийняття чи утримання від прийняття будь-якого рішення міжнародною організацією, фізичною чи юридичною особою, державою.

       На мій погляд, необґрунтованими є твердження про ідентичність понять терору та тероризму. Аналізуючи соціально-політичні умови появи цих термінів, а також велику кількість як іноземної, так і сучасної вітчизняної літератури, які певною мірою допоможуть зрозуміти, що ідентичності між цими поняттями і відповідно до цього соціальними явищами немає.

       1. Масовість насильства. Це означає необмежену кількість осіб, які підпадають під це насильство, а також потенційної можливості поширення цього насильства на ще більш невизначену групу осіб.

       2. Системність актів насильства. Тобто ці акти мають бути не тільки поодинокими, а складати певну сукупність, кінцевою метою вчинення яких є створення обстановки страху. Системність не є систематичність. Останнє являє собою певну циклічність, повторюваність. Перше ж поняття, містить сукупність актів насильства, об'єднаних однією спільною метою. Проте ця ж ознака може бути притаманна і тероризмові.

       3. Суб'єктами терору може виступати держава, її органи або особи, які діють від імені держави.

       4. Терор є цілеспрямований, тобто спрямований на досягнення певної мети.

       Доцільно, на мою думку, окреслити ознаки тероризму, що відрізняють його від терору.

       1. Тероризм є кримінально-правовим явищем, тоді як терор - соціально-політичним.

       2. Терористи не мають влади не лише над певною групою, а й взагалі ні над ким (мається на увазі формально).

       3. Суб'єктами тероризму можуть бути як держава, її органи або особи, що діють від імені держави, або ж фізичні особи.

       Отже, терор більш широке поняття, ніж тероризм. Такий стан речей є незадовільним і не може позитивно впливати на ефективну боротьбу з тероризмом, що, у свою чергу, негативно впливає на ефективність вжиття заходів щодо забезпечення національної безпеки України. Національні інтереси України та їх пріоритетність зумовлюються конкретною ситуацією, що складається у країні та за її межами.

       Пріоритетними національними інтересами України згідно із зазначеною Концепцією є :

Створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини.

       Тероризм як руйнівний фактор унеможливлює не лише підвищення ефективності діяльності органів державної влади, він навіть демонструє їх недоцільність, мотивуючи це неспроможністю вищезазначених органів вгамувати ситуацію. З іншого боку, надто палка боротьба з тероризмом здатна призвести до певних обмежень прав людини, що можна спостерігати у Москві після вибухів житлових будинків у вересні 1999 р., де було введено обов'язкову перереєстрацію усіх іноземних громадян, проте даний факт влада виправдовує необхідністю вжиття жорстких заходів для подолання можливої кризи, якою є тероризм. На мою думку, бажано при розробці стратегії і тактики протидії тероризму керуватися таким принципом: головне завдання міліції - захист прав і свобод громадян, їх честі та гідності, а не боротьба з тими, хто порушує закон. На перший погляд, це може здатися тотожними речами, проте, якщо держава перетвориться на борця зі злочинцями, у нашому випадку терористами, вона позбудеться завдання захисту людей, тобто основного свого завдання.

Досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України.

       Головною рисою тероризму є дестабілізація суспільства, тобто застосування таких сил і засобів, які б унеможливили збереження стабільності як основного та необхідного чинника розвитку суспільства. Зрозуміло, що кожний злочин завдає певного удару правовій системі держави, на що остання реагує, застосовуючи відповідні заходи впливу. Проте тероризм, порівнюючи із завданою шкодою всьому суспільству, є більш небезпечним у контексті розглядуваного питання щодо політичної та соціальної стабільності.

Забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів.

Створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки; забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства.

Збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу.

Зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу.

       Подальше існування тероризму викликає глибоке занепокоєння. Ми неодноразово згадували, що тероризм є негативним соціально-правовим явищем. При вчиненні злочинів терористичного характеру завдається значної шкоди не лише інтересам тих осіб, які безпосередньо стали жертвами, або майно яких було пошкоджено чи знищено, а й вражає те, що піддається нищівному удару психіка необмеженої кількості людей.

       Указом Президента України було введено в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 24 квітня 1998 року "Про ефективність функціонування системи запобігання злочинним проявам проти особи і суспільства". У цьому рішенні наголошується на необхідності заборони пропаганди насильства через засоби масової інформації, книговидання, діяльність закладів культури тощо. Це підкреслює турботу про моральний стан нашого народу, який останнім часом суттєво погіршився.

Розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що складають український народ.

       У цьому аспекті у згаданому рішенні Ради національної безпеки і оборони України йдеться про співробітництво із засобами масової інформації для підвищення авторитету, ролі та престижу працівників правоохоронних органів. Я вважаємо це вагомим елементом у формуванні та розвитку в української нації поваги до правоохоронців, як до людей, які щомиті ризикують своїм життям заради охорони прав і свобод громадян. З іншого боку, засоби масової інформації мають звертати пильнішу увагу на позитивні сторони діяльності правоохоронних органів, а не на негативні. Водночас самі працівники намагатимуться наблизитися до того ідеалу, який сформують засоби масової інформації. Отже ці не дуже складні, але виважені рішення стануть корисними для громадян, які будуть впевнені у своїх захисниках, тобто в них буде закладена ідея про ідеального правоохоронця, вони спостерігатимуть за їхніми діями, покладаючись на них в усьому, а це у свою чергу додасть наснаги правоохоронцям, які докладатимуть максимум зусиль як до виконання поставлених завдань, так і до збереження у свідомості людей того ідеалу, іміджу, який вже сформувався.

Налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування до європейської та світової спільноти.

       Для втілення цієї мети у життя необхідно насамперед приділяти увагу гармонізації законодавства України. Прагнення нашого народу до мирного співіснування зі світовою спільнотою є притаманною рисою української толерантної нації, тому процеси інтеграції є історично виправданими та стратегічно доцільними як для збереження геостратегічного балансу в Європі, так і в усьому світі. Отже, проблема боротьби з тероризмом є глобальною, потребує виважених рішень не лише внутрішньодержавного значення, а й тих, які були б прийняті у тісній співпраці з Європейським співтовариством і які б ґрунтувалися на принципах європейського права, враховуючи особливості національного законодавства України.

       Національна безпека України досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у таких сферах, як політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо .

II. Історія виникнення Збройних Сил України

Після проголошення  24 серпня 1991 року незалежності та пізнішого розпаду Радянського Союзу , Україна як незалежна держава успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ уЄвропі , оснащене ядерною зброею та відносно сучасними зразками озброення та військової техніки.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств - Міністерства оборони України.

З 24 серпня 1991 р. під юрисдикцію України перейшли: 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад (9293 танки і 11346 бойвих машин)[4], бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів, три повітряні армії (близько 1100 бойових літаків) і окрема армія ППО. Стратегічні ядерні сили, дислоковані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. На час проголошення Україною незалежності чисельність військ в Україні нараховувала близько 700 тисяч чол.

Уряд України приступив до створення Збройних сил. Характерними ознаками того періоду були одночасне формування правової основи діяльності Збройних сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування. Крім того, становлення Збройних сил України супроводжувалося значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки.

В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без'ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району". В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних сил України, постанова "Про Раду оборони України", Закони України "Про оборону України", "Про Збройні сили України", Воєнна доктрина України тощо.

На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією із найбільш значних історичних подій кінця ХХ-го сторіччя. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Так були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

Нині Українське військо бере активну участь у миротворчих операціях. Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 року № 2538-XII "Про участь батальйонів Збройних сил України в Миротворчих силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії". На даний час понад 20 000 військовослужбовців Збройних сил України беруть участь в операціях з підтримання миру у більше ніж 10 країнах світу.

Перший бій

Перші бойові дії підрозділів ЗС України відбулися в липні 1992року.З прибуттям 240 окремого спеціального батальйону (УКРБАТ-1) до м.Сараєво, Боснія і Герцеговина, підрозділи батальйону були неодноразово атаковані ворогуючими сторонами. Бойова діяльність українських миротворчих підрозділів здійснювалася з застосуванням штатної зброї у відповідь на напади місцевих збройних формувань для деблокування позицій батальйону, знищення снайперів, та забезпечення евакуації загиблих та поранених.
З квітня 1994 року починається окрема сторінка бойової діяльності ЗС України на Балканах, 19 квітня до Сараєво прибув 60 окремий спеціальний батальйон ЗС України (УКРБАТ-2), який 24 квітня 1994 року разом з опергрупою 240 осб, підрозділами ЗС Великобританії, Франції,Норвегії, Росії та Єгипту увійшов до зони активних бойових дій між сербськими та мусульманськими підрозділами в анклаві Горажде. Нападу з обох сторін зазнала 1 спеціальна рота 60 осб.

На початку червня 1994 року підрозділи 60 осб було перекинуто з Горажде до м. Гліна, Хорватія, де батальйон мав безпосереднє ведення бойових дій з метою захисту позицій батальйону та зони безпеки ООН у анклаві Біхач. У вересні 1994 року збройних нападів зазнали 11 та 12 спостережні пункти зі складу 1-ї спеціальної роти батальйону. Особовий склад зазнав збройних нападів збоку підрозділів "Баня Лукського" корпусу армії боснійських сербів, загону спеціального призначення "Маузер" Р. Младіча та 505 бригади 5 Армійського корпусу Армії Боснії і Герцеговини. Особовий склад 11 СП. був захоплений у заручники боснійськими сербами. Особовий склад 12 СП протягом тижня перебував в зоні активних бойвих дій підрозділів Армії БіГ та бригад зі складу боснійсько сербської армії та армії Сербської Країни. Зазнав важкі поранення один український військовослужбовець, позицію підрозділу було знищено ворогуючими сторонами.

В липні 1995 року штаб української роти в н.п. Вітковічі в анклаві Горажде було атаковано батальйонами мусульманської бригади ОГ "Горажде", з метою примушення українського підрозділу віддати важку зброю та бронетехніку. Позиції роти обстрілувалися з мінометів, безвідкатних гармат, гранатометів, важкої та стрілецької зброї.Протягом декількох годин українська рота вела бій проти переважаючих за чисельністю мусульманських підрозділів, в ході бою важкі поранення отримали декілька українських миротворців. Британський батальон який знаходився у центрі м. Горажде, проігнорував напад на український підрозділ та не надав будь якої підтримки українським військовим.
В липні 1995 року в анклаві Жепа, БіГ відбулася найуспішніша бойова операція в історії ЗС України. Підрозділ з 79 українських миротворців було атаковано боснійсько-сербським корпусом "Дріна" та мусульманськими підрозділами ОГ "Жепа".
Результатом української операції, на дивлячись на відсутність підтримки збоку ООН та НАТО, та ігноруючи загрози та наказ Р. Младіча відповідно до таємної директиви Р.Караджича на знищення миротворців та цивільного населення Жепи, став порятунок, без втрат серед українців, більш ніж девяти тисяч осіб цивільного населення Жепи та біженців, що втекли зі Сребрениці (де нідерландський батальйон у складі 650 осіб не зміг виконати задачу, та було вбито сербськими підрозділами більш ніж девять тисяч мирних жителів).

Але жоден український миротворець - учасник подій у Жепі не відзначений і досі. Інформація про роль та участь українських військових досі навмистно замовчується.

Перший бій в Іраку регулярного підрозділу Збройних сил України трапився 6 квітня 2004 р. в місті Аль-Кут (Ірак), коли українське миротворче з'єднання було атаковане бойовиками "Армії Магді". Українці прийняли бій і протягом кількох годин утримували доручені під їхню охорону об’єкти.

III. Склад Збройних Сил України

1. Сухопутні війська Збройних Сил України

Історія створення

Сухопутні війська Збройних Сил України були сформовані у складі Збройних Сил України на підставі Указу Президента України відповідно до статті 4 Закону України “Про Збройні Сили України” у 1996 році.Сухопутні війська Збройних Сил України є головним носієм бойової могутності Збройних Сил незалежної Української держави. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють вирішальну роль у виконанні Збройними Силами України своїх функцій я у мирний, так і воєнний час. Керівний склад Сухопутних військ Збройних Сил України. Командувач Сухопутних військ ЗС України – генерал-полковник Воробйов Геннадій Петрович. Західне оперативне командування. Командувач оперативного командування - генерал-майор Думанський Юрій Анатолійович. Південне оперативне командування Командувач військами оперативного командування – генерал-лейтенант Литвин Петро Михайлович . Роди військ Сухопутних військ Збройних Сил України механізовані і танкові війська, що складають основу Сухопутних військ, виконують завдання щодо утримання зайнятих районів, рубежів і позицій, відбиття ударів противника, прориву оборони противника, розгрому його військ, захоплення важливих районів, рубежів і об’єктів, діють у складі морських та повітряних десантів.

До складу механізованих і танкових військ входять механізовані та танкові дивізії і бригади.На озброєнні з’єднань і частин механізованих і танкових військ знаходяться:

                    танки Т-64, Т-72, Т-80, Т-84;

                    бронетранспортери БТР-60, БТР-70, БТР-80;

                    бойові машини піхоти БМП-1, БМП-2;

                    інші зразки озброєння.

Ракетні війська і артилерія Сухопутних військ складаються із з’єднань оперативно-тактичних і тактичних ракет, з’єднань і частин гаубичної, гарматної, реактивної та протитанкової артилерії, артилерійської розвідки, мінометних підрозділів та підрозділів протитанкових керованих ракет. Вони призначені для ураження живої сили, танків, артилерії, протитанкових засобів противника, авіації, об’єктів ППО та інших важливих об’єктів при веденні загальновійськової операції (бою).

На озброєнні з’єднань, частин та підрозділів РВіА знаходяться:

                    ракетні комплекси оперативно-тактичних, тактичних ракет;

                    реактивні системи залпового вогню типу “Смерч”, “Ураган”, “Град;