Життєвий і творчий шлях Лідії Гуріївни Рибенко
Національний
університет „ Острозька
Кафедра української філології
Життєвий і творчий шлях
Лідії Гуріївни Рибенко
Острог 2009.
Є РЕЧІ, ЯКІ ПРОЗОЮ СКАЗАТИ НЕМОЖЛИВО…
На початку 90-х років в українську літературу увійшла Лідія Гуріївна Рибенко. На формування творчого характеру письменниці, як і кожного митця, значною мірою вплинули реалії життя. Проте відома істина, що письменник за допомогою мистецького осмислення дійсності може трансформувати ці реалії у творчий досвід.
ЖИТТЯ ПАНІ ЛІДІЇ РИБЕНКО
Коротенька
автобіографічна довідка вміщен
Трудилася інженером, потому – екскурсоводом. В даний час працює в письменницькій фірмі „Азалія”. Член обласного літературного об’єднання. „Острів фіксованих” - її перша книжка. Згодом життя додало до цієї біографії низку подій…
Письменниця розповідає:
- Спочатку я працювала інженером, потім екскурсоводом, пізніше журналістом… Я намагалась не думати про те як живу зі скупими засобами до існування – я просто жила. Як і всім, мені затримували заробітну плату. А щодо самої „незалежності”… Для мне це було - щастя. Я мріяла про неї усе свідоме життя. Так, справлі, спочатку була ейфорія, потім почався безлад…
Працюючи журналістом, я була свідком того, як у редакцію газети надходили листи читачів із наболілими проблемами, а редактори їх спеціально притримували, не друкували. Але час, проведений на цій роботі, аж ніяк не можна назвати втраченим. Кожне інтерв’ю щось дало для досвіду мого письменницького „я”, а це ні багато, ні мало – рядок- другий для моїх творів. У цьому плані цінним досвідом стала коротенька поїздка в Італію в 2002 році – на заробітки. „ Золото Мірабіліса” вийшло перед поїздкою в Італію – за декілька тижнів. Цей роман тривалий час „відлежувався” в чернетках, без жодної надії на публікацію, оскільки не було можливості його видати. В ньому було зафіксовано прояви дійсності 90 – х років минуло століття, коли життя людей не стільки налаштовувалося, скільки ламалося. Чітко зафіксоване було відчуття: країна йде не туди, гальмує; не ті люди прийшли до влади - отже, як наслідок, слід сподіватися тільки на власні сили. Потрібно самому кувати з себе золото. Тільки так можна стати алхіміком у високому сенсі цього слова -самобутньою й душевно багатою особистістю. Саме так потрібно трактувати постать алхіміка з роману. Але цей роман стосується суто досвіду проживання в пострадянському суспільстві. На жаль, книга «Суднотроща», основу якої склав мій «італійський» досвід, вийшла дуже малим тиражем. Та й життєві реалії цьому дуже навіть сприяли.
„СУДНОТРОЩА”
Лідії Рибенко вдалося щасливо уникнути важких крайнощів письменницького буття: її складний життєвий шлях не менш цікавий ніж долі персонажів її прозових творів. Візьмемо наприклад роман „Суднотроща”.
Головна героїня, як і авторка, колись працювала екскурсоводом, а також збирала і накопичувала передусім скарби духовні.
„ А як же спершу раділа, коли Союз розпався!
…Але виявилося, що поки вона, і їй подібні на мітингах прапорцями жовто блакитними розмахували, знайшлися такі, котрі зорганізували з цього процесу грандіозну суднотрощу, почому на завантажених награбованим добром шлюбках покинули решту борсатися і хапатися за уламки”.[5;181]
Правда, Тамара та її двадцятирічна донька Дана не стільки борсались із зубожінням, скільки намагалися утекти від незатишного оточення в любий їх серцю віртуальний світ книг, кінофільмів.
Тим болісніше повертатися у світ реальний.
„…Тамара ще більше мізерніла, проклинаючи себе за те, що приперлася сюди і от виставила на показ і свою обдерту, обтерту шубу; свої розчовгані чоботи; сіро – буро – малінову потріскану сумеру з мільйоном раз пришиваними ручками; а головне – своє помережане зморшками обличчя – карбування не так років, як нужди…”
Під час одного з таких моментів гострого усвідомлення власної упослідженості жінка зважується на радикальний крок – вирушає на заробітки до Італії.
Подальша розповідь про її життєвий шлях не зведеться до звичайних романтичних канонів: не буде не здійснення „ американської мрії” людини, що казково розбагатіла чи успішно реалізувала свої таланти, ні зустрічі, що змінить на краще особисте життя розумної і вродливої жінки, ні трилерів щодо поневірянні наївної та безправної заробітчанки.
В екзотичній країні у вільні, від виснажливої праці, хвилини героїня передусім залишається вірною самій собі, своїм інтересам.
Повертається з наміром знову пливсти проти течії, зайнявшись такою невдячною справою, як організація екскурсій по Рівному. Бізнес не обіцяє солідних і стабільних прибутків для людини із добре надірваним здоров’ям, але Тамара не була б сама собою, якби не любила це місто і цю роботу.
Власне весь роман – то цікава, багата деталями екскурсія. І не тільки по Риму, котрий звужується до платанової алеї, краєвиду, що відкривається з балкона, та визначних місць, які можна відвідувати особам, змушеним економити.
Лідія Гуріївна в літературі почала відразу з реалістичної прози. «Чому з реалістичної?» - здивується читач, адже та, перша збірочка оповідань під назвою «Острів фіксованих» має підзаголовок «Фантастичні оповідання». Так, на перший погляд, оповідання і справді фантастичні. У них здебільшого діють науковці та космонавти, хоча в оповіданні «Метаморфоза» дія відбувається зі звичайними людьми в домашній обстановці. Але і в цьому, на перший погляд, фантастичному оповіданні акценти суттєво зміщуються, і читача вражає не незвичність ситуації, а розвиток подій, який потрібно домислити, адже фінал залишається відкритим: до незвичайної пацієнтки викликають науковця із Києва, і той впізнає в ній свою фронтову любов. І хто знає, чи й київський професор не помолодіє також...
Оповідання «Енцефалограма» також пов'язане з духовним аспектом побутового життя людини. Потяг жінки до музичної творчості не тільки збагачує її духовний світ, а й змінює, вдосконалює енцефалограму - криву, що свідчить про діяльність мозку. Перед читачем постає питання: а що, як займатися творчістю для людини так же природно, як для риби — плавати? І на якому рівні розвитку було б наше суспільство, якби зусилля кожної людини були спрямовані на розвиток власних здібностей...
Оповідання «Аномалія планети Рекс» теж поряд із роздумами про швидкоплинність часу та про трагізм людського існування і порушує проблему: чи готова людина заплатити за дотик до істини, за щастя першовідкривача не тільки власним життям, а й життям дорогих людей?
«Еліксир пам'яті» саме так називається оповідання про медичний засіб, що не пройшов належного тестування в медичних лабораторіях, зате пройшов перевірку самим життям. Підсвідомо авторка в особі «піддослідних» персоніфікує соціально значущі антиномії: емоціо і раціо. Еліксир пам’яті не впливає згубно на людей, що вміють тримати все під контролем натомість для тих, хто живе емоціями, він стає каталізатором психічних процесів такої сили, яку людині не перемогти. Символічно, що цей засіб винайдений ученим-неспеціалістом. Склянка чудодійного еліксиру довела до смерті колишнього фронтовика Юхима Івановича, який щодня страждав на провали пам'яті й при тому панічно, боявся, що його заберуть до «психушки». Цей же еліксир ледь не посприяв розлученню аптекарки Олени, яка раптом згадала свою юнацьку любов — Ігоря. Врешті, винахідник незовсім благополучно «забуває» формулу еліксиру, адже користуватися ним у нашому суспільстві ще не готові. Тому набагато краще, щоб «еліксир памяті» винайшли наступні покоління. Оповідання «Розгадка таємниці» змальовує картину жахливого занепаду суспільства, вчені якого винайшли безсмертя. Одержати безсмертя - одвічна мрія людства.
Оповідання «Зона «Зет»» - неначе нарис із недалекого майбутнього, коли для проведення різноманітних дослідів науковці будуть використовувати істот, виведених у результаті генної інженерії. А що ж буде, коли в цих скроєних людиною мутантах випадково проявиться душа? Власне, це питання й досліджує авторка.
«НЕКЕРОВАНА»
Збірка творів «Некерована» - повністю закорінена в площину реальності двома повістями, шістьма оповіданнями та чотирма п'єсами.
Головна героїня повісті „Некерована” - Наталка - працює в бюро інвентаризації й під час замірів квартир на замовлення ЖЕКу знайомиться зі своїм фатальним чоловіком. Ну, квартира Вадима - це не „Пересічні помешкання пересічних радянських трударів” [2;9]. У повісті відтворено атмосферу недалеких 80-х - штучного дефіциту та тотального страху. Наталка під час замірів відзначає: „На поличках у ванній стояв суцільний блискучий і пахучий імпорт...” [2; 12]. Вона дивується такому арсеналу засобів по догляду „за красою”, хоча й сама красуня: „Відвертаюсь від телефону, наклеюю потойбічну посмішку і гордо несу нахімічену голову, абстрагована від світу, занурена у себе, у свою душу...” [2; 4].
Наталка закохується, виконує й перевиконує робочі плани, страждає, навіть здійснює спробу самогубства... Врешті, одержує від долі удар по найделікатнішому для радянського інтелігента місцю - по людській гідності. Вона дізнається, що її коханий Вадим співпрацює з КДБ і вже посприяв арешту кількох занадто відвертих людей. Читаючи повість, слід пам'ятати, що в ті часи потрапити за грати можна було за „антирадянський” анекдот, навіть за необережно сказане слово.
Атмосферу цього періоду відтворює і драма на дві дії „Не повтори моєї долі” - про долю сина репресованої українки й табірного наглядача. Суходолов – батько, який всіма правдами й неправдами намагається втримати сина Петра подалі від Марти Козаченко - своєї табірної любові. Однак ціною багатьох випробувань він тільки руйнує власну сім'ю. Повість «Спадок від батька» має підзаголовок „поки що фантастика”, і то тільки через те, що Анатолій Пилипович, фізик від Бога, встиг перед смертю винайти формулу без ядерного синтезу, и цей винахід заповів дочці Ларисі. В кращих традиціях пригодницького жанру дія переноситься в іншу країну, де все заходить настільки далеко, що навіть втручаються надприродні сили...
Такою ж гостро сучасною є і драма „Альбіноска” - про поневіряння дівчини з не дуже заможних прошарків населення. Змальовується типова життєва ситуація: смерть матері, смерть батька- великий борг, розлука з коханим... Зрештою, дівчина випадково опиняється на шляху в «сильних світу цього», і вони її цинічно залякують. Фінал драми відкритий, тож можна тільки гадати, чим завершилася ще одна життєва історія.
Думається, доки будуть актуальними вибори в Україні, то тих пір буде актуальною і драма „Патронеса сиротинців”. Тут уже втілено ідею-фікс кожного українця: поїхати в Італію, заробити трохи грошей, а вже потім починати щось робити у своїй рідній країні. Юлія Рудик вибрала шлях до влади. Зрештою, цинічні конкуренти безсилі проти людини з чистою совістю, тому вони її „прибирають з дороги” вельми старомодним способом.
Комедія-фантазія „Квіт папороті”, апелюючи до народних звичаїв, разом із тим виводить характерні риси українського національного характеру... на чисту воду”. Хитрість, жадібність і лінь, попри найкращі душевні поривання дійових осіб, зводять нанівець усі їхні намагання і прагнення.
Щоправда, помітивши одну закономірність, вельми характерну для стилю Лідії Рибенко, літературний критик задає каверзне запитання:
-У своїй творчості ви неодноразово апелюєте до теми кохання. Здебільшого воно трагічне, воно ж і спричиняє катарсис героїв. Але в повісті „Некерована” ви описуєте, як головна героїня Наталка, прийшовши в гості до свого знайомого Ігоря, легко відшиває його нову пасію Жанночку, вміло фліртуючи з мужчиною.
А яка ваша позиція щодо флірту?
Лідія Гуріївна відповідає:
- Флірт - це вишукана гра на струнах чоловічої душі. Позиція моя якнайбільш житейська: а чому б, власне, і ні? Це щоб життя, яке в принципі неможливо передбачити, не видавалося одноманітним. То - молодість душі...Вона приходить несподівано і так же несподівано минає. Але люди по-різному ставляться до молодості, як і до кожного явища: одні не звертають на неї уваги, інші просто марнують, ще інші виносять із молодості якісь здобутки, якийсь досвід для себе...
„СВІТ СВІТЛОТІНІ"
„Світ світлотіні"—поетична збірка Лідії Рибенко нещодавно появилась на світ. Вірші письменниці давно знані шанувальниками, а зібрані в окрему книжку запропоновані увазі читачів лише тепер, додавши при цьому до авторського амплуа іще одне визначення. Досі Лідію Рибенко вважали впевненим у собі прозаїком, успішним драматургом. Підставою для таких вражень були книжки повістей, оповідань, п'єс. Помістивши до збірки поетичні здобутки останніх років, письменниця ще раз засвідчила різнобічність своїх талантів. Вірші різнотематичні, різнонастроєві: медитації, відгуки на суспільні події, рефлексії, вірші- драми, -мелодрами, візії навколишнього у дзеркалі власної душі.
У своїй передмові до збірки, розмірковуючи над природою поезії, авторка пише: "Мене вражає інше - що насправді стоїть за начебто звичайними словами, які після дотику до них поета, у переплетінні своєму дають якусь іншу якість, викликають несподівані асоціації, вони мовби розчиняються, і крізь них проступають інші світи, оголюється якась інша реальність".[4;4]
І тому, починаючи знайомство з її книжкою, вдивляєшся у рядки, замислившись, які світи узряться з глибин авторської уяви - дивні химери, що атавістичним реліктом архетипів колективного несвідомого уклались сотні тисяч років тому нашими далекими пращурами десь на Альфа-центаврі, звідки, можливо, усі ми родом, чи хитросплетіння контурів реального, не помічені пересічним обивателем, чи фрагменти інших вимірів нашого нескінченного Всесвіту, і вжиті асоціації якраз і свідчать про інший уклад буття, інші види свідомості у тамтешніх світах. Чи не тому поетів часто називають серед тих, що „не від світу сього". А якого?
Незалежно від того, у якому із світів уявиш себе, гортаючи сторінки збірки, найперше відчуваєш його експресію, напругу, рвучке пульсування ритмів впокорених і невпокорених енергій слів, почуттів, яким і назв відшукати годі. Домінантою з-поміж них „шквал „ нещасть, і „днів печальних чорні хмари", „несамовитий вітер", що сипнув на скроні снігу, „зловісна примарна юрба" спогадів...
Металогія з ознакою максимальної гіперболізації додає до стилю авторки виразної риси, робить поетичний мазок насиченим, барвистим та відверто емоційним аж до сарказму. Здається, якби жив у наш час Босх, то кращого ілюстратора багатьох творів цієї збірки не знайти.
У цій символіці стихій, виписаній майже за Фрейдом, які бушують у наших душах, сила життєствердження безумовно потужніша, тому всепереможна. Безперечно, наявність такої сили дає можливість не втратити себе ні морально, ні духовно за будь-яких обставин - ця думка стала філософським лейтмотивом збірки. Епіцентр борні - людина, егоцентризм якої -поле битв, причина страждань і водночас запорука перемог. Такий собі ситуативний ортогенез простежується в ряді творів письменниці, зокрема і в „...Дев'ять балів", у якому вона маніфестно стверджує:
...І тонюня твоя соломинка—
сподівання на диво - порятує тебе від біди.
І тоді ти сама стишиш води усі до краплинки,
І приборкаєш бурю. І витреш сліди.[4;36]
Все на цій землі - детермінанта людських помислів і дій. Хоча сподівання на диво, біблійне, деїстичне, казкове, додає сил, але міць власного духу, досвід боротьби в першу чергу допомагають людині вистояти під вагою життєвих обставин, в сповненому негативу оточенні, коли хочеться тікати від людей, міської суєти, бетонних вродливців, від реальності, що грізно гримить ланцюгом буденних марнот, уособивши себе маленьким беззахисним равликом.
Тема міста в поезії авторки займає особливе місце, дає поживу для детального художньо-психологічного аналізу. Декларуючи себе причетною до міського життя, часточкою цієї ускладненої техно-соціальної структури з її специфічною ідеологією, субкультурою, авторка (ліричний герой) сприймає її підкреслено двозначно у сум'ятті роздвоєних почуттів „Немає кави...", „І залишити місто...", „На моїх перехрестях...","Живе створіння в суєті міській...", „Картинка рухома осіннього міста...", „Місто якось принишкло...", „Євроремонт", „Найніжніша пора". Незатишно ліричному героєві серед бетонних громадь. Душа, усвідомлюючи свою атавістичну приналежність до правічної природи, навіть у XXI сторіччі не може почуватись органічно серед атрибутики та антуражу суєтного Вавилону. Урбанізм у виконанні Лідії Рибенко пригнічує, відчужує, дарма, що життя міста цікаве, різноманітне і, безперечно, має свої духовні не менш складної пристрасної душі. У цій поезії багато Шопенгауера з його двома світами - уявлення і волі, з ланцюгом страждань, які, власне, якраз і є передумовою задоволення, щастя, з нападами песимізму, який переборюється силою характеру ліричного героя. Запорукою цьому генетичний потяг до простору у думці, у слові, до незалежності і свободи.
Це дає можливість за Ортегою-І-Гассетом осмислювати світ і себе у світі, усвідомлювати сутності у їх оголеності, первісності, істинній реальності. І, звичайно ж, залишатися при цьому феноменально самотнім, як і годиться митцю. Такий ракурс простежується найперше в агіографічних віршах, як то: „Ніхто не смів промовити...", „І коли ти не схочеш...", „Уласові Самчуку", „Автопортрет зі свічкою", „Українському патріотові".
Тема патріотизму у збірці болісна і різка, до спазму в зіницях, в душі, як від прожекторного спалаху. Вторячи подвижницьким мотивам давньої і сучасної класики, авторка дозволяє собі справедливий докір, навіть обурення, аби будити національну совість, гідність рядками відвертої жалючої правди:
Це не та Україна. Це не мрія моя.
Я такої сприймати не хочу.
Це підробка, фальшивка, це підступна змія,
що пролізла до нас серед ночі.[4;49]
Громадянсько-політичні декларації Л. Рибенко сповнені запалу, піднесення і, незважаючи на гіркоту осмислення історії і сьогодення, твердо оптимістичні. При цьому, любов до рідної землі, відданість національній ідеї - основа, на якій має вибудовуватись духовна культура людини, суспільне життя країни. „Зведи собі вежу..,"—закликає поетка у вірші „Автохтони":
Не з цегли, не з каменю,
Не із слонової кістки -
Єдино із духу, із того,
Що животворить.[4;68]
За
своїм ідейно-смисловим
Лірика Рибенко в класичних традиціях інтенціональна на національні цінності, державотворчі орієнтири. Свідченням того вірш „Українському патріотові", у якому постать українського героя -- непохитного борця, страдника узагальнено-еталонна, змонументована впродовж історії українства, яка у своїй основі завжди була і досі залишається історією боротьби нашого народу за свободу і незалежність незмінних пріоритетів під канонізованими гаслами:
„...і хай там що - чи морок, чи гроза — обсяги, естетичну цінність, драматичну інтригу. Однак, ліричний герой інстинктивно, в традиціях філософської класики, сприймає місто вороже і насторожено, наче пришелець із архаїчних пасторальних оаз, що потрапив сюди сам того не бажаючи. Він ще не навчився бачити подібність міських висоток до нагромаджень гірських масивів, неспокійних автострад - до невтомного плину річок, із замилуванням асоціювати інформаційні поля з розлогими сільськими нивами, з насолодою вловлювати магічну ритмомелодику мегаполісу. Але попри негативне ставлення до нього, місто -наче наркотик, без якого не можеш існувати, і опиняючись за міською околицею, „... збагнеш, як гостро жадаєш яскравих пожеж ліхтарів і реклам..., тих закодованих символів, що повік їх не розгадати".
Конфлікт
між особистістю і
Не знаю, чи радіти за гіпотетичну особистість, а от за поезію, напевне, варто. Судячи з короткого висновку наукового світила, десь за декілька сотень років настане золота ера поезії, бо вона якраз і оперує образами, чим далі ~то складнішими.
Отже, наше передапокаліптичне сьогодення, вважайте, має стати таким собі „моментом істини”, періодом біфуркації, за яким нові етапи всесвітнього шляху.
Лексика поезії жвава, природно-інтелектуальна, невимушена -втілення відвертої реакції на зовнішні подразники сучасності, внутрішні -
у їхнім небі Бог і Україна.
І якщо говорити про екзистенціалізм, як про прагнення зрозуміти поведінку людини в жорстких граничних ситуаціях, то в Україні він набуває особливого відтінку, бо змушений зважати на суспільно-національний акцент особистісної поведінки в умовах глибоких потрясінь тривалих національно-визвольних змагань.
На прикладі громадянської лірики Рибенко, яка доповнює надзвичайно потужний пласт вітчизняної соціально-політично зорієнтованої художньої літератури, щоразу пересвідчуєшся, що вона у ряду світових літератур вирізняється стильовим колоритом, емоційною піднесеністю, незламною, почасти інтуїтивною вірою в перемогу, національним центризмом, який нерідко набуває відтінку саме етноцентризму.
Настрою збірки далека концепція Тойнбі про круговорот локальних цивілізацій, але твердження про те, що творча елітна меншість, в тлумаченні авторки - борці-патріоти, митці, яким судилось стати духовними вісниками нації, мають піднімати, вести за собою інертну більшість,стало істотним світоглядним штрихом у контексті збірки. Правдиво — своєю національною незнищенністю в облозі численної кількості різномасних більш і менш агресивних навал Україна має завдячувати перш за все не мечу, а Слову, що стало оберегом, носієм українського духовного архею. Рядки творів даної тематики прямо і переконливо спонукають до висновку про надзвичайну відповідальність письменників, митців, філософів за ті думки та ідеї, які вони пропагують. І до яких би „ізмів" і новацій не тягся збуджений демоном пошуку розум, завжди потрібно мати на увазі їх духовну і моральну перспективу для людства. В цьому ракурсі доволі наївним і суперечливим сприймається риторичне запитання із вірша „Уласові Самчуку":
Але чи є, скажіть, великим щастям
Творить шедеври у краю рабів?[4;34]
Роль особистості, вплив харизми на події нашого суспільного життя мають велике, навіть перебільшене значення, зумовлене конкретно-історичними умовами та особливостями національного менталітету. Така думка простежується і в творах, присвячених темі красного письменства, його суспільного призначення.
І як тут не згадати патріарха психоаналізу з його тлумаченням літератури як результату сублімації внутрішньо-психологічних конфліктів, невротичних симптомів. Виходячи з цієї логіки можна стверджувати, що наш народ приречений на сильну, глибоку і багату літературу.
Найбільше сповнена психологізму осіння з переходом у зиму лірика збірки. В ній осіння пора якраз і є образом поліфонічним, глибинним, що символізує зрілість — провісницю печалі, гірку мудрість, що потребує мужності, біль від втраченого, від розбитих ілюзій, гідний ностальгії. В цей час тонко помічається і вразливо сприймається, як „...на жорнах буднів вічність мелеться." Осінь Лідії Рибенко вражає своїми метаморфозами, сяйвом барв, елегійною сугестією, а ще глобальною часово-просторовою панорамністю, перед якою відчуваєш безсилля своїх творчих можливостей, аби закарбувати у слові всю неповторність та яскравість вражень від побаченого, пережитого і осмисленого. Осінь вимагає відвертості і щирості почуттів, небесної висоти думки:
Вбери у себе
цю первісну тишу,
небес осінніх
чистоту високу,
таку, що лише смерть
за неї вище.
І тоді після всіх печалей, тривог, розпачу сягнеш духовної рівноваги, спокою, що перетікає у нірвану. Віршам осінньо-зимової тематики характерні проникливий ліризм, гіркуватий, ніби хризантемний аромат, гострота відчуттів і багатовимірність почуттів. І навіть смерть, за свідченнями авторки,— не стільки причина для скорботи, скільки привід для пізнання гостроти життя, що алмазно спалахує і гасне на темному тлі небуття. В тому свій поетичний адреналін і кайф.
Однак, осінні елементи - лише антураж, декорації, серед яких розігрується сповнена складних колізій драма чутливої душі. Осінь - лише аура навколо постаті ліричного героя, який де різким силуетом, де імпресійними обрисами увиразнює риси самої авторки в суворих рамках буднів, повсякденної нелегкої праці.
У дотиканні особистісних духовних обширів з безмежжям універсуму читачеві відкривається сув'язь цікавих спостережень, афористичних думок, вигадливих образних малюнків, творених розлогими метафорами, влучними, подекуди не позбавленими аристократичного снобізму, епітетами, порівняннями, гіперболами, вжитими переважно з художнім тактом та смаком. У кожному словесному поруху природність, невимушеність, камертонне вібрування слова на виклики буття.
З-поміж тих творів, що найбільш хвилюють і зворушують „Партія" -багатозвучністю настроїв, багатозначністю фрази, філігранністю художньої деталі, „І коли ти не схочеш..." - високою духовністю страждань, складністю почуттів в експресивно-психологічному стилі, „Що там сталось з тобою..." -мужністю сприйняття метаморфоз жіночого єства, „Мить натхнення" -художньою переконливістю, глибиною проникнення у суть, „Калиновий міст" - оригінальним використанням народно-пісенних елементів, цікавим смисловим рішенням. Ці та інші твори здатні подарувати справжню насолоду для поціновувачів гарної поезії.
- Життєвий цикл організації
- Життєвий цикл підприємства. Його еволюція
- Життєвий цикл СТС і управління ним в екстремальних професіях
- Життєвий цикл товару.
- Життєвий цикл товару на прикладі ВАТ "Жива вода"
- Життєвий цикл товару. Портфель продуктів
- Життєвий цикл товару та маркетингова стратегія
- Жиропот овец и первичная обработка шерсти
- Жиры. Аналитическая характеристика жиров
- Жиры и их влияние на пищевую ценность и сохранность жировых товаров
- Жиры и масла. Сравнительная характеристика
- Житийная традиция в повести Л.Н. Толстого "Отец Сергий"
- Житлові умови населення країни
- Життєвий і творчий шлях Ежена Потьє
