Злочинна самовпевненість як вид необережності

Міністерство  освіти і науки  України

Харківський економіко – правовий університет 
 

Кафедра кримінально – правових дисциплін

та адміністративного  права 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 

з дисципліни «Кримінальне право України. Загальна частина» 
 

Тема: «Злочинна самовпевненість як вид необережності» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала : студентка 2 курсу

навчальної  групи №22

Гелун Наталя Олександрівна 
 
 

Науковий  керівник: 
 
 
 
 
 
 
 

м. Харків

2009р.

План :  

1. Вступ.

2. Поняття необережності як форми вини..Її види..

3. Злочинна  самовпевненість. Її інтелектуальний та вольовий моменти.

4. Відмежування  злочинної самовпевненості  від непрямого  умислу.

5. Злочинна  недбалість.

6. Висновки.

7. Список  використанної літератури .

1. Вступ 

    Актуальність  даної роботи полягає у дослідженні правової природи такого виду необережності, як злочинна самовпевненість через призму науково-теоретичних і практичних кримінально-правових сентенцій.

    Ще  у 70-х роках ХХ ст. проф. П. С. Дагель, досліджуючи необхідність вивчення необережності, вірно зазначив, що однією з найсерйозніших небезпек для суспільства в умовах науково-технічної революції є необережність, що розуміється в широкому соціальному плані. Поява нових джерел енергії, збільшення числа та потужностей джерел підвищеної небезпеки на виробництві, транспорті і навіть у побуті, входження у сферу людської діяльності нових технічних засобів, збільшення можливостей активного втручання людини в природні екологічні процеси, нарешті, ускладнення системи управління суспільством – все це суттєво підвищує небезпеку для суспільства необережного поводження людей.¹ На сьогодні, ми бачимо, що ККУ закріпив розмежування необережності на два види: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

    Разом з тим, не можна недооцінювати небезпеки необережних злочинів, оскільки юридична практика показує, що значна кількість матеріальних збитків завдається не навмисними, а необережними суспільно небезпечними діяннями. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових та професійних обов’язків призводять в окремих випадках до катастрофічних за масштабами та тяжкістю наслідків. Прикладами тому є аварія на Чорнобильській АЕС (1986 р.). „Достатньо буде сказати, що загибель людей частіше наступає внаслідок необережних злочинів, ніж від убивств”². 

    Актуальністю відзначається вивчення необережної форми вини і в правилах безпеки руху та експлуатації транспорту, порушення правил охорони праці і безпеки виробництва, для окремих господарських та службових злочинів. Спеціальні дослідження показали, що розмір майнового збитку від транспортних злочинів та протиправних діянь, що тягнуть за собою лісові та інші пожежі, з необережної форми вини можна співставити зі збитками від умисних злочинів.

    Необхідність  підвищення ефективності боротьби з  необережними злочинами вимагає правильного застосування законодавства до таких протиправних діянь правоохоронними органами, тому що „в судовій практиці рідко вирішується питання про те, з яким видом необережної вини вчинено злочин”³, „деякі суди не досліджують... характеру ставлення винного до порушення цих вимог і правил та зазначених наслідків, що призводить до неправильної оцінки вчиненого”⁴.

    З аналізу постанов Пленуму Верховного Суду України бачимо, що у них  приділяється увага проблемі застосування на практиці норм, пов’язаних із необережною формою вини⁵, що, однак, змушує зазначити про необхідність існування окремої постанови, що стосувалася б проблемних практичних питань злочинної необережності.

    Збільшення  необережних злочинів пояснюється  не лише ускладненням і зростанням кількості технічних засобів і різних механізмів, але й труднощами психофізичної адаптації людини до нових процесів використання техніки⁶. У зв’язку з цим важливе значення має також комплексне дослідження необережності, як форми вини, оскільки дана категорія є не лише суто правовою, але й філософською, морально-етичною домінантою, що ще раз підтверджує її аксіологічно-значимий вплив на свідомість людей на шляху розвитку до громадянського суспільства та правової держави. „Якщо вчення про вину в кримінальному праві не може розроблятися без даних філософії, соціології, етики і психології, то, як ми вважаємо, розробка проблеми вини в філософсько-етичному плані потребує звернення до висновків правової науки, де ця проблема досліджується в найбільшій мірі”⁷. Таким чином перед юристами постають нові проблеми: дослідження спільно з психологами та фізіологами особливостей поведінки людини в стресових, небезпечних ситуаціях; питання відповідальності за різні форми необережності та ін.

    У роботі використано наукові сентенції стосовно проблематики необережної форми вини у кримінальному праві таких вчених: Борисова В. І.,  Дагеля П. С., Рарога А. І., Угрехелідзе М. Г., Нерсесяна В. А., Ломако  В. А., Багірова С. Р., Грінберга М. С. та ін.  

2.   Поняття необережності як форми вини. Її види. 

        Говорячи про необережність як  форму вини, необхідно мати на  увазі, що „під формою вини  слід розуміти законодавчо визначене  поєднання інтелектуальних та  вольових процесів, що протікають  у психіці винного по відношенню  до юридично значимих об’єктивних властивостей злочинного діяння”⁸. Тобто формою вини є зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості та волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. Різне співвідношення інтелектуального і вольового елементів вини служить критерієм її поділу на умисел (ст. 24) та необережність (ст. 25).

    Відповідно  до ст. 9 КК України в редакції 1960 р. необережність визначалась таким чином, що злочин визнавався вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. На відміну від цього, Закон про кримінальну відповідальність від 5 квітня 2001 року у ст.25 називає і дає визначення двох видів неообережності: злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. „Такий підхід до формулювання в кримінальному законі поняття необережності уявляється виправданим, бо більш важливим для правозастосувальної діяльності є визначення конкретних видів вини”⁹.

    Стосовно  закріплення у Кримінальному  кодексі України необережної  форми вини, С. Р. Багіров виділяє  три групи злочинів, які у сукупності і будуть становити клас необережних злочинних діянь. У першу групу слід включити злочини, що у самому кримінальному законі названі необережними (вбивство через необережність (ст. 119 КК), необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК)). Причому згадування терміна „необережність” може стосуватися як найменування статті, так і включатися законодавцем у диспозицію кримінально-правової норми. У диспозицію деяких кримінально-правових норм і в назви статей законодавець включає замість загального терміна „необережність” назви видів цієї форми вини, наприклад, „Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів” (ст. 264 КК).

    Другу групу становлять злочини, які у  самому законі не названі необережними, однак їх юридичний аналіз повною мірою свідчить про те, що їх варто  зарахувати до необережних. Наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), про що свідчить постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.12. 1982 р. №7 „Про практику застосування судами України законодавства в справах про транспортні злочини”. В абзаці 2 п. 6 постанови зазначено: ”... відповідно до статей 8 і 9 КК України злочини, передбачені статтями 215, 215-2, 215-4, 217 і 246 КК України, мають розглядатися як вчинені з необережності”¹⁰.

    Третю групу утворюють злочини, що можуть бути вчинені як умисно, так і  з необережності. Це може бути розголошення державної таємниці (ст. 328КК), доведення  до самогубства (ст. 120 КК)¹¹.

    Вдаючись  до більш глибокого аналізу категорії  „необережність”, слід враховувати, що необережність, яка виразилася у здійсненні злочину, має власні психологічні та соціально-психологічні коріння, причому психологічний механізм необережності злочинів і зв’язок цих злочинів з антисоціальними чи асоціальними установками особистості відрізняється від умисних злочинів.  Слід погодитися з В. А. Серебряковою в тому, що „антисуспільна установка (в найширшому значенні цього слова, як антисуспільні погляди, звички) притаманна і особам, що вчинили необережний злочин”¹². Однак, у багатьох випадках такий зв’язок далеко не очевидний, і у вчиненні злочину велику роль відіграють психологічні особливості і стан особистості.

    Психологічні  прояви необережності мають, таким чином, глибокий соціальний зміст. Вони тісно пов’язані з установками, поглядами і принципами особистості – з її соціальною позицією. Неуважність, легковажність, що проявилися у необережному спричиненні шкоди суспільним інтересам, що охороняються законом, відходять основами до недостатньої значимості цих інтересів для винного, а звідси – до недостатньо уважного до них відношення. Тому необережність, як і умисел, є виявом негативного відношення особи до інтересів суспільства. В той же час між умисним та необережним вчиненням злочину в цьому плані є суттєві розбіжності. Якщо при умислі спостерігається відома пропорційність „злою волею” злочинця, характером і направленістю його умислу і характером, і тяжкістю наслідків, що наступили, в необережних злочинах, як правило, такої пропорційності немає: незначна необережність, легка необачність, проста забудькуватість у визначених умовах, наприклад, при використанні техніки, може спричинити величезний збиток,  спричинити людські жертви. До того ж на вчинення необережних злочинів великий вплив нерідко здійснюють такі стани особистості, як втома, хворобливий стан, і такі її психологічні особливості, як сила волі, стійкість уваги, час реакції і т.д.

    Вказані особливості необережності як форми  вини визначають особливості кримінальної відповідальності за необережність: необережний злочин кваліфікується за його наслідками, а також за способами і засобами здійснення цих наслідків, за сферою діяльності, в котрій ці наслідки спричиняються. Ненастання наслідків, як правило, виключає відповідальність за необережне створення небезпеки спричинення шкоди.

    У частині 1 ст. 25 КК України 2008 року зазначено два види необережності: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

    Згідно  з ч. 2 ст. 25 КК необережність є  злочинною самовпевненістю, якщо особа  передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

    Згідно  з ч. 3 ст. 25 КК необережність є  злочинною недбалістю, якщо особа  не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків  свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

    Таким чином, закон визначає необережність  лише як відношення суб’єкта до наслідків свого діяння. Відповідно і склади необережних злочинів або злочинів, що допускають необережну форму вини, в більшості випадків побудовані як матеріальні склади. Прикладом цього можуть слугувати ст.ст. 119, 286, 367 КК.

    При вчиненні необережних злочинів неможливими  є готування, замах і співучасть. У літературі був висловлений  погляд, що співучасть у необережних злочинах можлива, коли дії співучасників були умисними, а їх вина по відношенню до суспільно небезпечних наслідків діянь була необережною. Однак слід враховувати, що по-перше, відповідно до ст. 26 КК України співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб у вчиненні умисного злочину. Таким чином Закон про кримінальну відповідальність обмежує сферу застосування інституту співучасті областю умисних злочинів. По-друге, умисел і необережність – це форми вини, котрі характеризують злочин в цілому і в матеріальних складах охоплюють злочинне посягання. З цього приводу В. Ф. Кириченко вказує, що відповідальність за необережність конструюється законом таким чином, що вона можлива лише при реальному настанні результату, при чому, при здійсненні злочину внаслідок необережності „діяння або бездіяльність винного само по собі може і не бути суспільно небезпечним і розглядатися в якості такого лише у зв’язку з тим, що воно потягло за собою настання суспільно небезпечних наслідків”¹³. Будь-яке – і умисне, і необережне – діяння є або не є суспільно небезпечним не „саме по собі”, а в конкретних умовах місця і часу, у зв’язку з наступившими або реально можливими наслідками.

    «Настання суспільно небезпечних наслідків  при скоєнні злочинів з формальним складом спеціально доводити не треба, виникнення цих наслідків презюмується фактом вчинення дії (бездіяльності).¹⁴»  У КК України є формальні склади злочинів, що допускають необережну форму вини: умисно або необережно можуть бути порушені правила охорони рибних запасів або диких водних тварин при проведенні вибухових робіт (ст. 250КК), правила міжнародних польотів (ст. 334 КК). Ці норми сконструйовано за ознаками формального складу злочину. При визначенні такого складу необхідно встановлювати форму вини щодо самого діяння (дії, бездіяльності)”¹⁵.

    У формальних складах необережність  вичерпується вказаним психологічним  відношенням до дії чи бездіяльності, тому розділення необережності на її види – самовпевненість і недбалість – у формальних складах позбавлено смислу і можна говорити або просто про необережність, або про злочинну недбалість.

    У літературі був висловлений погляд, що „встановлення відповідальності за необережні злочини в залежності від тих шкідливих наслідків, що наступили, є невиправданим, не забезпечує досягнення цілей покарання і навіть є пережитком об’єктивної осудності; більш доцільним є встановлення караності необережного поставлення будь-якого блага в небезпеку”¹⁶. Тут слід відрізняти два питання: по-перше, чи обґрунтованим є встановлення відповідальності за необережні злочини залежно від наслідків, що наступили; по-друге, чи доцільним є введення деліктів необережного поставлення в небезпеку.

    Стосовно  першого питання, то наслідки, що наступили  в результаті необачності, легкодумства, нехтування правилами обережності, можуть і повинні бути поставлені в вину особі, що їх вчинила. З іншої сторони, шкідливі наслідки, що наступили, представляють собою той об’єктивний масштаб відповідальності, котрий дозволяє обмежити сферу відповідальності за необережність і без котрого сфера кримінальної відповідальності розширилась би занадто.

    Однак це не виключає доцільності у необхідних випадках конструювання складів  необережного поставлення в небезпеку  – або для охорони найбільш важливих благ, спричинення шкоди  котрим не можна відшкодувати (наприклад, для охорони державної безпеки – ст.ст. 109-114 КК, або життя людини), або ж для забезпечення безпеки у такій сфері діяльності, котра пов’язана з джерелами підвищеної небезпеки і потребує особливої уваги. Дагель П. С. зазначає, що є досить необхідним створення загального складу необережного поставлення у небезпеку життя громадян через порушення правил обережності з предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточуючих. Проте це ніяк не міняє загального принципу кримінальної відповідальності за необережне спричинення суспільно небезпечних наслідків.

    У літературі інколи надмірно підкреслюється, з однієї сторони, схожість самовпевненості  з непрямим умислом і, з іншої  сторони, різка відмінність самовпевненості  від недбалості. Закон, визначаючи два види необережності, не вказує їх загальних ознак. В результаті загальні ознаки необережності, котрі дають основу для об’єднання самовпевненості та недбалості в одну форму вини, залишаються в тіні, стирається чітка грань між умислом і самовпевненістю і, навпаки, штучно проводиться різка грань між самовпевненістю та недбалістю. У зв’язку з цим слід розглянути загальні ознаки самовпевненості та недбалості, що об’єднують їх в одну форму вини – необережність, відрізняють від умислу. Це, звичайно, не усуває необхідності чіткого розмежування вказаних видів необережності.

    1) самовпевненість та недбалість  мають єдине психологічне і  соціальне коріння, породжуються  однаковими негативними рисами  особистості: недостатньою передбачуваністю, уважністю, піклуванням про суспільні інтереси. Іншими словами, і в першому, і в другому випадках особа проявляє недостатню обережність, тому самовпевненість та недбалість об’єднуюються загальним поняттям „необережність”.

    Недостатня  обережність при самовпевненості  проявляється в оцінці тих обставин, котрі, на думку суб’єкта, повинні відвернути настання суспільно небезпечних наслідків, тому можна сказати, що особа не передбачає можливості невідвернення наслідків; при недбалості ця необережність проявляється у відношенні самого характеру діяння, в силу чого суб’єкт не передбачає його можливі суспільно небезпечні наслідки. Суспільна небезпека особи як при самовпевненості, так і при недбалості однотипна і виражається у відсутності бережливого, дбайливого ставлення до інтересів суспільства, що охороняються кримінальним законом. 

    2) загальною ознакою необережності,  що характеризує психічне відношення  винного до діяння, є відсутність  у особи усвідомлення суспільно  небезпечного характеру своєї  дії чи бездіяльності. При недбалості відсутність такого усвідомлення обумовлюється непередбаченням суспільно небезпечних наслідків, при самовпевненості – розрахунком на те, що вони не настануть, впевненістю в тому, що суспільству не буде спричинена шкода. У той же час у особи, що діє самовпевнено, так і по необережності, є обов’язок усвідомлювати суспільну небезпеку свого вчинку і можливість такого усвідомлення при більш обачному та уважному відношенні до справи.

    3) це проявляється у наявності  двох критеріїв необережності:  об’єктивного (полягає в обов’язку особи усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння (при необережності в формальних складах), передбачати можливі суспільно небезпечні наслідки свого діяння (при недбалості в матеріальних складах), передбачати необґрунтованість свого розрахунку на відвернення можливих суспільно небезпечних наслідків (при самовпевненості в матеріальних складах)) і суб’єктивного (можливість особи усвідомлювати і передбачати перераховані вище обставини), котрі обмежують рамки необережної вини в обох її видах, тобто як рамками недбалості (де ці критерії прямо висловлені в ч.3 ст. 25 КК), так і рамки самовпевненості. Тому неправильно відносити названі критерії лише до злочинної недбалості.

    Поряд із загальними ознаками, самовпевненість та недбалість наділені специфічними ознаками, що відмежовують їх одне від одного. Їх необхідно чітко розрізняти як для точного встановлення в діянні винного ознак необережної вини (в матеріальних складах повинна встановлюватися не „взагалі” необережність, а або недбалість, або самовпевненість), так і для відмежування необережності від умислу і „випадку”.

    В юридичній літературі існують поняття грубої необережності і легкої необережності. На думку Матвєєва Г. К., Федорова М. І., нерідко груба необережність ототожнюється із самовпевненістю, а легка необережність – з недбалістю.¹⁷ З цього приводу О.С. Йоффе вважає, що недбалість і самовпевненість виражають форму, а не ступінь винуватості. Різниця між грубою і легкою необережністю – це різниця в ступені, в мірі вини, а не у її формі.  

3.Злочинна самовпевненість. Її інтелектуальний та вольовий моменти. 

    Як  уже зазначалося вище, законодавець розрізняє два види необережності: злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

    Відповідно  до ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною  самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Таким чином, злочинна самовпевненість характеризується наступними ознаками: а) особа усвідомлювала фактичні ознаки скоєного нею діяння і мала можливість та обов’язок усвідомлювати його суспільно небезпечний характер (це не рівнозначно усвідомленню суспільно небезпечного характеру свого діяння, його соціальної шкідливості); б) передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; в) наявність у особи легковажного розрахунку на відвернення цих наслідків; г) цей розрахунок носив легковажний характер, внаслідок чого наступили суспільно небезпечні наслідки¹⁸.

    Інтелектуальний елемент. Як видно з тексту закону, при визначенні самовпевненості законодавець не торкається психічного відношення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння, а обмежується характеристикою відношення до наслідків.

    На  думку А. І. Рарога, та обставина, що при визначенні самовпевненості законодавець не торкається психічного відношення винного до самого діяння, можна пояснити наступним:

    1) у відповідності з законом  відповідальність за необережність  зазвичай наступає при наявності суспільно небезпечних наслідків. Тому відношення до дії чи бездіяльності не має тут настільки важливого значення, як при умислі, котрий може тягнути відповідальність і за формальні склади злочинів. Лише в окремих випадках законодавець допускає відповідальність за необережні діяння, котрі створюють загрозу спричинення тяжких наслідків (наприклад, злочини проти основ національної безпеки України – ст.ст. 109, 110КК; проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів – ст. 250 КК).

    2) наслідки – це саме та об’єктивна  ознака, котра надає необережному  злочину характер суспільної  небезпечності. Тому відношення  до наслідку – це по суті  і є відношення до суспільної  небезпечності діяння. Відповідно, при здійсненні злочину з самовпевненості суб’єкт за загальним правилом усвідомлює суспільну небезпеку скоєного діяння, котре містить потенційну загрозу спричинення шкоди суспільним відносинам, що поставлені під захист кримінального закону. Якщо навіть таке усвідомлення не є обов’язковою ознакою самовпевненості, оскільки вона прямо не витікає з закону, і не підлягає встановленню судом по кожній справі, тим не менше вона типова для злочинів, вчинених самовпевнено, і складає першу ознаку інтелектуального елементу цього виду необережності¹⁹.

    У кримінально-правовій доктрині стосовно усвідомлення, як інтелектуальної ознаки самовпевненого злочину,  висловлені різні погляди. Окремі вчені вважають, що в особи при злочинній самовпевненості відсутнє усвідомлення суспільної небезпечності скоєного діяння, що ознакою самовпевненості є лише обов’язок і можливість такого усвідомлення²⁰.

      У свою чергу, інші науковці  схиляються до висновку, що, лише  виходячи із негативної соціальної  оцінки можливих наслідків, правопорушник,  котрий діє самовпевнено, прагне  до відвернення цих наслідків, а відповідно, усвідомлення потенціальної суспільної небезпеки скоєного діяння входить у зміст самовпевненості як різновиду вини²¹.

    Для вирішення даної проблеми слід звернутися до твердження, що „усвідомленість  суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість предмета і об’єкта посягання, характеру діяння,  місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості”²². Виходячи з цього, більш достовірною видається перша точка зору стосовно усвідомлення як інтелектуальної ознаки злочинної самовпевненості, оскільки, особа, „діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків”²³. Скоюючи злочин по самовпевненості, суб’єкт усвідомлює фактичні ознаки свого діяння або бездіяльності, в крайній мірі, в тому степені, в якому це необхідно для передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Більше того, він передбачає, що власними діями створює визначену небезпеку для охоронюваних законом інтересів. Але це не означає, що при самовпевненості винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності.

    Усвідомлення  суспільно небезпечних наслідків  при самовпевненості не рівноцінно усвідомленню суспільної небезпеки  скоєного діяння, оскільки воно нейтралізується  впевненістю у ненастанні таких наслідків. Усвідомлення суспільної небезпеки дії чи бездіяльності – це усвідомлення, що діяння спричиняє шкоду суспільству, причому це усвідомлення певного характеру шкоди, що спричиняється суспільним інтересам. Будучи впевненим у відверненні небезпечних наслідків, суб’єкт впевнений у тому, що його діяння не спричинить шкоди суспільству, тобто не усвідомлює його суспільно небезпечний характер.

    Наприклад, майстер виробничої дільниці направляє  на роботу робітника, що прибув до нього, не провівши з ним відповідного інструктажу з техніки безпеки. При цьому він просить інших робітників, досвідчених, обізнаних з вимогами правил безпеки, контролювати поведінку новачка і допомагати йому. У даному випадку майстер, розуміючи, що інструктаж необхідний, прагне нейтралізувати можливу небезпеку прийнятого рішення обставинами, котрі, на його думку, не спричинять суспільно шкідливих наслідків. Орієнтуючись на вжиті заходи, він не оцінює своє діяння як суспільно небезпечне і цілком свідомо, з певною часткою упевненості, виключає таку оцінку. Разом із тим, діючи самовпевнено, майстер виробничої дільниці усвідомлює фактичну сторону свого діяння, що відповідає об’єктивним ознакам складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність, такою мірою, якою це необхідно, щоб передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. У наведеному прикладі майстер усвідомлює, що порушує відповідні правила техніки безпеки і це може призвести до суспільно небезпечних наслідків.