Значення принципів для порівняльного права

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. Поняття принципів порівняльного правознавства……5

1.1. Історія виникнення порівняльного правознавства…………5

2. . Поняття принципів порівняльного правознавства…………9

РОЗДІЛ ІІ. Групи принципів………………………………………..12

     2.1. Принцип порівнянності явищ, інститутів та інституцій…..12

     2.2.Принцип відповідності один одному різних рівнів форм і

    видів елементів порівнюваних явищ…………………………….16

РОЗДІЛ ІІІ. Значення принципів для порівняльного права………22

      3.1. Значення принципів для порівняльно-правового методу...22

     3.2. Значення принципів для здійснення порівняльно-правових  досліджень…………………………………………………………………….25

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………29

ВСТУП

Темою моєї курсової роботи є принципи порівняльного правознавства. Це питання є досить актуальним у наш час, оскільки  принципи порівняльного правознавства найбільш повно розкривають порівняльно-правовий метод, а також служать умовами проникнення в предмет і дозволяють конструювати смислову модель предмета в результаті його теоретичного збагнення.    В основі процесу порівняння як фундаменту, на якому виникає і розвивається компаративістика лежать:

1)принцип порівняності явищ, інститутів та інституцій;

2) принцип відповідності один одному різних рівнів, форм і видів елементів порівнюваних систем; принцип врахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних та інших умов, в яких виникають і розвиваються порівнювані правові системи; принцип встановлення не тільки загальних рис і ознак порівнюваних правових систем, але й їхніх особливостей, а також специфічних ознак, властивих окремим системам; принцип порівнювання правової матерії не тільки в статиці, але й у динаміці тощо.

У першому розділі я розкрию питання виникнення порівняльного правознавства  та поняття принципів. У другому – намагатимусь охарактеризувати групи принципів : принцип порівнянності явищ, інститутів та інституцій, принцип відповідності один одному різних рівнів форм і видів     елементів порівнюваних явищ. У третьому -  розгляну методологічні принципи порівняльного правознавства, які служать інструментом найбільш повного розкриття порівняльно-правового методу.

Об’єктом дослідження є принципи порівняльного правознавства.

Предметом дослідження є визначення поняття принципів, вивчення їхньої класифікації та значення.

Під час написання даної роботи я використовувала такі методи, як: історико-правовий, логічний, структурно-функціональний.

Даним питання займались такі вчені як: Ткаченко В.Д., Бехруз Х., Харитонова О.І., Осакве К., Лисенко О.М.

Метою моєї курсової робити є : 1)з’ясувати , що ж являють собою принципи порівняльного правознавства;

2) дослідити принципи, що  лежать в основі процесу порівняння  як вихідного початку фундаменту, на якому виникає і розвивається  порівняльне правознавство;

3)з’ясувати значення  принципів порівняльного правознавства, яке найбільш яскраво проявляється  у методологічних принципах.

РОЗДІЛ І. Поняття принципів порівняльного правознавства

1.1 Історія виникнення порівняльного правознавства

    На сучасному етапі практична діяльність неможлива без належного теоретичного пізнання, що засновується на емпіричному збиранні фактів про різноманітні правові явища, їх синтез, систематизацію та застосування у певній життєвій ситуації.

    Для цього, певно, і існує окрема група загальнотеоретичних юридичних дисциплін, головною з яких є теорія держави і права - основа основ.

    З часом виникла необхідність теоретичного узагальнення на основі використання давно відомого науці методу порівняння, що для права, в першу чергу, означало зіставлення тих чи інших правових явищ з точки зору різного підходу до них в різних країнах, на різних континентах. Так з часом сформувався окремий розділ теорії права, що отримав назву порівняльне правознавство (або ж юридична компаративістика).

У юридичній науці існує два варіанти відповіді на питання, з яких часів бере свій початок порівняльне правознавство.

Прихильники першого варіанта наполягають на давньому походженні порівняльного правознавства. Вихідним моментом для них є використання античними і середньовічними філософами та законодавцями порівняння як методу дослідження. На підтвердження цього вони, як правило, наводять складені з використанням порівняльних даних давньогрецькі закони Солона, розроблені в Давньому Римі Закони XII таблиць. Прихильники цього підходу нагадують і про те, що Арістотель, аби зробити висновки про закономірності політичної організації, зібрав, порівняв і проаналізував конституції більш як 150 грецьких і варварських міст. У часи середньовіччя юристи часто порівнювали римське право і канонічне право. Велику роль у розвитку порівняльного правознавства відіграли також представники епохи Відродження та епохи Просвітництва.

Цікаво, що кожна європейська країна хоче бачити засновником порівняльного правознавства свого співвітчизника. Так, французи ведуть порівняльне право від Шарля Монтеск'є, який у своїй праці «Про дух законів», як відомо, зіставляв різні правові системи. В англійській літературі існує думка, що засновником порівняльного правознавства є Ф. Бекон, який широко користувався порівнянням, розробляючи власний індуктивний метод. На думку ж німецьких юристів, першим, хто висунув ідею про порівняння правових систем, був Г. В. Лейбниць.1

Усе це дало підставу Р. Давидові писати про те, що порівняння правових систем, які є сусідами на географічній карті, — справа настільки ж давня, як і сама правова наука.2

Прихильники другого варіанта датують час народження порівняльного правознавства другою половиною XIX століття, іноді називаючи конкретно 1869 рік — час заснування французького Товариства порівняльного законодавства, або навіть 1900 рік, коли проводився І Міжнародний конгрес порівняльного права.

    Такі великі розбіжності у визначенні часу виникнення порівняльного правознавства пояснюються насамперед різним розумінням самого порівняльного правознавства. Ті, хто бачать у порівняльному правознавстві лише метод наукового пізнання, вважають, що витоки порівняльного правознавства йдуть з сивої давнини. Ті ж, хто визнають порівняльне правознавство наукою, не помиляються в тому, що порівняльне правознавство в такому розумінні склалося значно пізніше, тобто у другій половині XIX століття.3

Саме у другій половині XIX століття правовий розвиток досяг високого рівня, остаточно сформувалися національні правові системи; на цьому ґрунті не міг не посилитися інтерес до вивчення зарубіжного законодавства. Для проведення порівняльних досліджень створюються такі наукові установи, як Товариство порівняльного законодавства у Франції (1869), Англійське товариство порівняльного законодавства (1898), Міжнародна асоціація порівняльного правознавства і науки народного господарства (1899), видаються спеціальні журнали, регулярно скликаються міжнародні конгреси тощо. Порівняльне правознавство включається до програм юридичної освіти.4

В історії формування та розвитку порівняльного правознавства вирізняють шість основних етапів.

Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень, які проводяться, починаючи з часів античності.

Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Історико-правову спрямованість мали також перші кафедри порівняльного правознавства, створені в 1831 році в Колежі де Франс та в 1846 році в Паризькому університеті, а також перші журнали з порівняльного правознавства, засновані в Німеччині в 1829 році та у Франції в 1834 році.

Третій етап — це використання порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний імпульс його розвитку дали, зокрема, широкомасштабні кодифікаційні роботи, що розгорнулися в різних країнах Європи з початку XIX століття.

Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномена права та тенденцій його розвитку. З кінця XIX століття порівняльне правознавство шляхом порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів виявляє закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та зближення. 
     П'ятий етап — це формування в XX столітті теорії порівняльного правознавства: визначення його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-правового аналізу, методики тощо.

Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: з розширенням кола тем, що досліджуються, формуванням предмета порівняльного правознавства, його понятійного апарату, визначенням місця в системі юридичних наук та ін.5

          Отже, різні вчені по різному  визначають  початок зародження  порівняльного правознавства. Розвиток порівняльного правознавства став предметом наукового дослідження ще у ХІХ ст. Це було пов’язано з усвідомленням європейськими вченими порівняльного правознавства як науки чи сфери досліджень та спробами відокремлення й навіть протиставлення його сучасного стану донауковому етапу розвитку. Вирішальний вплив на становлення порівняльного правознавства зробила сама історична дійсність, тобто інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних відносин, торговельних зв'язків, внаслідок чого юридична наука вийшла за межі суто національного права і національного законодавства.1.2 Поняття принципів порівняльного правознавства

Термін «принцип» походить від латинського слова «principium», яке означає начало, основа. Водночас, принцип – це те, що лежить в основі певної теорії науки, внутрішнє переконання людини, основне правило поведінки.6 За В. І. Далем, слово «принцип» означає наукове чи моральне начало, основу, правило, від якого не відступають.7

У правовій доктрині під час визначення поняття принципів права науковці вживають такі категорії, як вихідні теоретичні положення, основні, керівні засади (ідеї), загальні нормативно-керівні положення, провідні засади, закономірність, сутність, система координат тощо. Багато категорій є однорідними. Тому принципи – це загальні, керівні (основні, головні, відправні, вихідні теоретичні, загальні нормативно-керівні,спрямовуючі) положення.

Під час визначення поняття принципів права можна виділити дві концепції, які сформувались у правовій доктрині.

Згідно з першою концепцією, що побудована на теорії позитивізму, принципи права – це ідеї, теоретичні, нормативно-керівні положення того чи іншого виду людської діяльності, які конкретизуються в змісті правових норм та об’єктивно зумовлені матеріальними умовами існування суспільства. Прихильниками такої ідеї є Л. С. Явич, А. М. Васильєв, В. М. Ронжин та інші.

Відповідно до другої концепції, яка бере початок від ідеї природного права, принципи права розуміють як керівні ідеї, об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставлять до учасників суспільних відносин із метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів та визначають зміст і спрямованість правового регулювання, відображають найважливіші закономірності соціально-економічної формації. Дотримуються такого розуміння принципів права О. Ф. Скакун, П. М. Рабінович, В. А. Козлов, К. Є. Ліванцев, Ю. А. Ведерніков, В. С. Грекул та інші.

Враховуючи всі напрацювання в науковій літературі, принципи права А. І. Денисов, В. Л. Козлов, К. Є. Ліванцев розглядають як поняття, що виражають сутність історичного типу права; П. М. Рабінович, О. В. Смирнов, О. Ф. Скакун указують, що принципи – це категорія об’єктивна; С. С. Алексєєв, О. А. Лукашова, Р. З. Лівшиць, В. І. Нікітінський, М. С. Малеїн вважають, що це сфера правосвідомості, правової ідеології й науки; В. Ф. Тараненко вказує на те, що принципи права – це норми, які мають більш важливе значення; В. І. Прокопенко визначає принципи права як основні суб’єктивні права та обов’язки.

Отже, традиційно під принципами розуміють основні начала, положення, керівні ідеї, які лежать в основі виникнення, становлення, внутрішньої будови і розвитку різних явищ соціальних, політичних та інших систем, інститутів й установ.

Моделюючи вищенаведені поняття, їх можна адаптувати до порівняльного правознавства, де принципи становлять основні ідеї і положення, на основі яких функціонує вся порівняльно-правова матерія.

Принципи є основою виникнення, становлення та розвитку різних явищ, соціальних, політичних та інших систем, інститутів тощо. Стосовно порівняльного правознавства принципи — це основні ідеї та поло­ження, що пронизують усю порівняльно-правову матерію.8

Харитонова  під принципами, як такими, розуміє основні засади, що є основою виникнення, становлення, і розвитку різних явищ, соціальних, політичних та інших систем, інститутів та інституцій. Стосовно до порівняльного правознавства принципи виступають як основні ідеї і положення, що пронизують собою всю порівняльно-правову матерію. У залежності від того, які сторони й аспекти порівняльного правознавства беруться для розгляду, у ньому можна виділяти групи принципів, що стосуються процесів становлення і розвитку порівняльного правознавства, його внутрішньої побудови, функціонування, а також самого процесу порівняння як основи виникнення порівняльного правознавства.9

РОЗДІЛ ІІ. ГРУПИ ПРИНЦИПІВ

2.1 Принцип порівнянності явищ, інститутів та інституцій

   В основі процесу порівняння як фундаменту, на якому виникає і розвивається компаративістика лежать:

1)Принцип порівняності явищ, інститутів та інституцій; 
2) Принцип відповідності один одному різних рівнів, форм і видів елементів порівнюваних систем; принцип врахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних та інших умов, в яких виникають і розвиваються порівнювані правові системи; принцип 
встановлення не тільки загальних рис і ознак порівнюваних правових систем, але й їхніх особливостей, а також специфічних ознак, властивих окремим системам; принцип порівнювання правової матерії не тільки в статиці, але й у динаміці тощо.

     Не торкаючись всіх принципів порівняльного правознавства, зупинимося лише на принципах, що лежать в основі процесу порівняння як вихідного початку фундаменту, на якому виникає і розвивається порівняльне правознавство. Серед них варто виділити насамперед принцип порівнянності розглянутих явищ, інститутів і установ. Суть його зводиться до того, що в процесі підготовки і проведення порівняльно-правових досліджень слід суворо дотримуватися вимоги, згідно з якою «об'єкти порівняння повинні бути порівнянними», інакше кажучи, між ними в обов'язковому порядку повинен існувати прямий зв'язок . Дана вимога не завжди легко виконується, оскільки «зв'язок може виявитися прихованим для поверхневого спостерігача» або, навпаки, очевидним, насправді він може бути відсутнім.10

Питання про порівнянність різних явищ , інститутів і установ вирішується залежно від наявності у них загальних рис , ознак належності їх до одного й того ж роду чи виду , східних структур і функцій , загальної сфери додатка , схожих завдань та цільових установок.

Відповідаючи на питання, що можна порівнювати , а що не можна , ми нерідко вдаємося до простих ілюстрацій. Наприклад, чи можна порівнювати яблуко і грушу, камінь і мавпу? Чи є у них щось спільне, яке дає нам підставу сказати, що вони порівнянні, або ж між ними немає нічого спільного і в силу цього вони незрівнянні?

Зокрема, порівнюючи камінь і мавпу, можна з упевненістю сказати, що це абсолютно різнорідні об'єкти і порівняння їх закінчується там , де починається. При порівнянні яблука і груші справа йде зовсім інакше, бо це однорідні і цілком порівнянні об'єкти, і щодо їх питання повинен ставитися так : вони порівнянні повністю або частково? За якими параметрами їх можна порівнювати, а за якими ні?11

Аналогічним чином має стояти питання і щодо інших однорідних явищ, інститутів і установ, зокрема правових систем. Усі правові системи відносяться до одного і того ж роду інститутів і установ, явищ, які не тільки можна, а й треба порівнювати між собою, переслідуючи як науково- пізнавальні, так і практичні цілі .

Неспроможною видається думка ( досить широко висвітлюється в марксистській і частково немарксистській літературі в післявоєнний період ), згідно з якою в якості порівнянних правових систем розглядалися лише ті, які існували і функціонували тільки в рамках одного і того ж типу держави і права, зокрема капіталістичного або соціалістичного. Різнотипні ж правові системи, незважаючи на те, що вони належали до одного й того ж роду явищ, розглядалися в принципі як незрівнянні .

В основі такого підходу лежало твердження, що порівнянність правових систем передбачає їх спільність не тільки в структурі , формах, а й у сутності, змісті, соціальній ролі та призначенні. А оскільки правові системи капіталістичних і соціалістичних країн представлялися як несумісні один з одним у соціально- класовому відношенні - по своїй суті, змісту , соціальної ролі і призначенню, то і можливість ( допустимість ) їх порівняльного аналізу піддавалася сумніву .

У більш пізній період позиція авторів, які заперечували можливість порівняння різнотипних ( соціалістичних і капіталістичних ) правових систем трішки пом'якшилися. Від повного і беззастережного заперечення можливості зіставлення цих систем вона змінилася у бік допустимості їх часткового порівняльно - правового аналізу

Зрозуміло, політичні та ідеологічні позиції авторів щодо протилежності, а значить, і непорівнянності соціально- класової суті , змісту і призначення різнотипних правових систем практично залишалися непорушними. Як і раніше домінувала точка зору, згідно з якою, «незважаючи на певну схожість форм і правових інститутів , зміст, функції та сутність соціалістичного права, а також його природа залишаються глибоко специфічними і відмінними від західного права».12 Вельми розхожим була думка , що « незалежно від наявності ряду спільних з капіталістичної правовою системою рис соціалістичне право відрізняється від нього найважливішими , визначальними елементами ».

Однак , незважаючи на всі ці характерні для періоду холодної війни точки зору і підходи , ставлення до процесу порівняння соціалістичного і капіталістичного права, до його допустимості та корисності значно змінилося. Як ми вже сказали , повне заперечення можливості і доцільності в ряді випадків проведення порівняльного аналізу протистояння один одному систем змінилося частковим його допущенням. Свідченням цього стали, зокрема, що розвиваються деякими марксистськими авторами ідеї про наявність у кожній з порівнюваних систем домінуючих (визначальних ) і минущих ( другорядних ) рис. Згідно з цими поглядами , що визначають кожну з протилежних систем риси не можуть бути спільними для них усіх. Такими можуть бути тільки другорядні , формально - юридичні риси.

Різниця між домінуючими і минущими елементами « служить критерієм , на якому повинна грунтуватися порівняння двох різних правових систем для отримання правильних і цікавих з наукової точки зору висновків». Порівнюючи такі системи права, компаративіст повинен враховувати як наявність визначальних елементів, так і вплив, неминучий на інші елементи системи права , на структуру і елементарні правові частинки. «Дотримання цих умов виключає ризик помилкових висновків , заснованих виключно на формальній схожості , а відмінність у політичній , ідеологічній та економічній структурі перестає бути перешкодою на шляху порівняння».13

Поряд з появою ідей про визначальні і другорядні риси протилежних правових систем в науковій юридичній літературі стала розвиватися доктрина так званого « внутрітипового » і « міжтипового » порівняння. Вона також свідчила про пом'якшення позицій авторів, які раніше не допускали можливості порівняння соціалістичної і капіталістичної правових систем як несумісних і протилежних один одному.

Внутрітипове порівняння розглядалося як процес порівняння однотипних за своєю соціальною сутністю систем. Водночас міжтипове порівняння уявлялося як процес порівняння належать до різних типів держави і права систем . Існування внутрітипового і міжтипового порівняння покликане було підкреслити специфічну особливість сучасної стадії розвитку порівняльного правознавства , що характеризується існуванням не тільки різних за своїми основними параметрами, а й протибічних один з одним систем, порівняно з усіма її колишніми стадіями розвитку.14

2.2. Принцип відповідності один одному різних рівнів форм і видів

елементів порівнюваних явищ

 Важливим принципом порівняння як основи виникнення та розвитку порівняльного правознавства є принцип суворої відповідності один одному різних рівнів, форм і видів елементів порівняльних систем. Суть і зміст даного принципу зводяться до того , що в процесі порівняння правових систем має суворо витримуватися правило, згідно з яким порівнянню підлягають лише однопорядкові явища, інститути та установи, взяті в їх відповідних формах і розглядаються на відповідних рівнях.

   Вельми важко було б очікувати якихось позитивних результатів, якби порівнювалися, наприклад, не норми з нормами, інститути з інститутами або галузі з галузями права, а, скажімо, правові норми з правовими доктринами, інститути права з правовими відносинами і правосвідомістю , галузі права з правовими ідеями або правовими проблемами. Неможливо було б очікувати відчутних позитивних результатів і в тому випадку, якби порівнювані елементи розглядалися на різних рівнях , в різних формах і видах.

    Щоб уникнути подібної ситуації в науковій порівняльно- правовій літературі значна увага в процесі порівняння приділяється питанням суворої відповідності не   тільки  природи і   характеру  порівнюваних   елементів

( однопорядкові або різнопорядкові явища, інститути та установи), але і рівнів , на яких проводиться порівняння , а також їх видів і форм. Наприклад, досить традиційним для вітчизняної та зарубіжної літератури стало виділення в процесі проведення порівняльно- правових досліджень макро- і мікрорівнів.

   При проведенні порівняльних досліджень на макрорівні акцент робиться не на конкретних проблемах і їх вирішенні, а « на дослідженні методів поводження з правовим матеріалом, процедурах вирішення спорів або ролі окремих елементів права» .15 Так , на макрорівні можна порівнювати різну законодавчу техніку, стиль кодифікації, способи тлумачення різних законодавчих актів, а також обговорювати правову роль прецедентів, значення методології для розвитку права, методику підготовки судових рішень. На цьому ж рівні увага може бути сконцентрована на загальних питаннях судочинства в різних країнах, на проблемах правотворчості, законності і конституційності, на питаннях правозастосування.

    Проведенням порівняльно - правових досліджень на макрорівні вирішуються в основному загальнотеоретичні завдання, що стосуються в цілому правової карти світу, розвитку основних правових сімей, змін, що відбуваються в рамках окремих національних правових систем.

   На відміну від макрорівня порівняльне правознавство на мікрорівні має справу не з загальними проблемами , а « зі спеціальними інститутами або проблемами, тобто з правилами, використовуваними для вирішення повсякденних конкретних проблем і конфліктів інтересів».

Неможливо перелічити коло всіх тих конкретних порівняльно-правових питань, які вирішуються на мікрорівні. Однак як приклад можна назвати такі питання , які стосуються відповідальності виробника перед споживачем за шкоду , заподіяну йому постачанням неякісного товару; відповідальності винної особи за збитки, завдані іншій особі у разі дорожньо -транспортної пригоди ; визнання батьківства при народженні позашлюбної дитини і т.д.

З вищесказаного можна зробити наступний висновок: якщо на макрорівні в основному вирішуються загальнотеоретичні проблеми , то на мікрорівні , як правило , - прикладні , практичні питання. Мікропорівняння часто веде до вирішення суто практичних завдань, зокрема до можливого використання зарубіжного досвіду.

    Необхідно підкреслити, що виділення різних рівнів порівняльно- правового дослідження є вельми відносним за своїм характером. Кордон між порівняльним правознавством на макро- і мікрорівнях не є жорстким. Дійсно, в окремих випадках можна проводити порівняння одночасно на макро- і мікрорівнях, бо, лише з'ясувавши, як правовий механізм створювався , розвивався законодавчою владою і судами , визначивши умови його застосування на практиці , можна зрозуміти, чому в іноземних правових системах дані проблеми вирішуються так , а не інакше.

    Наприклад, при описі норм права, що встановлюють відповідальність виробників товарів в США, недостатньо обмежитися перерахуванням умов і передумов , за яких потерпілий відповідно до чинного в цій країні законодавством може подати позов. Слід одночасно вказати і на те , що позов задовольняється шляхом судового розгляду в присутності присяжних засідателів. Важливо показати також ту роль , яку відіграють в подібного роду судових розглядах всі учасники судового процесу , і як це впливає на чинне право, зокрема на те , що в таких позовах адвокат позивача зазвичай вимагає собі гонорар у розмірі 30-50% від суми відшкодованого збитку і що присяжні засідателі враховують цей факт при обчисленні суми заподіяної шкоди .

   Поряд з виділенням у процесі порівняльно- правового дослідження макро- і мікрорівнях у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі іноді оперують поняттям «середній рівень». Спочатку воно з'явилося в західній порівняльної політологіі.16 У науковий обіг це поняття було введено після того , як закордонним дослідникам різних політичних систем стало ясно , що багато теоретично і практично важливих питань, що стосуються даної матерії , неможливо успішно вирішувати ні на глобальному (макро - ), ні на емпіричному ( мікро- ) рівнях . Глибоке і всебічне їх розгляд можливо лише на третьому - середньому рівні.

   Поняття середнього рівня зводилося і зводиться до вирішення проблем, що розглядають окремі політичні інститути.17 У перенесенні з політичного на правову систему це означає, що на середньому рівні вирішуються в основному « комплексні » проблеми, що стосуються різних правових інститутів в цілому.

    У процесі порівняльного аналізу крім виділення і використання різних рівнів дослідження багатьма авторами - компаративістами виділяються також форми, види і сторони цього процесу, так само як і самих порівнюваних систем , такі , наприклад , як так звані «нормативно- правові порівняння» і «проблемно- правове порівняння». Перше грунтується на порівняльно- правовому аналізі східних правових проблем.

   Залежно «від рівня відносної самостійності» виділяються і беруться в розрахунок такі «типи порівняльно-правового аналізу» (види), як порівняльний аналіз правових систем в цілому, їх окремих галузей і окремих інститутів права.18

   Широко використовуються в процесі порівняльного аналізу різні форми порівняння, які нерідко ототожнюються з цільовими установками порівняльного правознавства. Серед них : а) опис порівняння , що полягає в дослідженні порядку вирішення конкретних проблем в праві не менше двох країн, б) прикладне , або «законознавче», порівняння, при якому метою вивчення зарубіжного права є пошук підходів і рішень для вдосконалення національного права; в) контрастне порівняння, покликане сприяти виявленню «кардинальних різниць концепцій методів регулювання», властивих різним правовим системам, з метою їх більш глибокого розуміння та ефективного використання.19