Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

     Кваліфікація  злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він  у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

     Кримінально-правова  наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А.А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом.

     Свого подальшого розвитку поняття кваліфікації набуло в наукових працях таких учених-правознавців, як В.М. Кудрявцев, Б.А. Курінов, С.А. Тарарухін, В.О. Навроцький, які розглядають кваліфікацію не тільки як процес встановлення точної відповідності між ознаками діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а ще і як юридичне закріплення в офіційному документі результату встановленої чи невстановленої відповідності.

     Кваліфікація  являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких  прийомів і методів, як індукція й  дедукція, аналіз і синтез, сходження  від абстрактного до конкретного.

     Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

     Необхідною  умовою правильної кваліфікації є точне  й достовірне встановлення усіх фактичних  обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

     Кваліфікація  – це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

     Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні  ознаки, що входять до складу конкретно  вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак – про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

     Кваліфікація  – це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

     При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

     Процес  реалізації кваліфікації проходить  ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

     Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

     Офіційна (легальна) кваліфікація – це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

     Неофіційна  кваліфікація — це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

     У процесуальних документах, що складаються  за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

     У правозастосовній діяльності правильна  кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.

     Метою курсової роботи є визначення складу злочину для його кваліфікації. Дана мета зумовлює постановку й необхідність вирішення таких завдань:

     1) визначити поняття та основні ознаки складу злочину;

     2) дослідити взаємозв’язок елементів складу злочину між собою;

     3) виявити зв’язок між складом злочину та його кваліфікацією.

     Об’єктом  роботи є склад злочину.

     Предметом роботи виступає чинне кримінальне законодавство, міжнародно-правові документи, система наукових поглядів і розробок стосовно цієї проблеми.

     Нормативною базою для роботи послужили Конституція  України, чинне вітчизняне кримінальне  законодавство, нормативні акти інших  галузей права, у тому числі кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого. 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  1. Теоретичні основи визначення сутності і складу злочину

1. Поняття та ознаки складу злочину

     Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. [14, с. 237] Об'єктивними ознаками складу злочину є об'єкт і об'єктивна сторона. Суб'єктивними ознаками складу злочину е суб'єкт і суб'єктивна сторона.

     Об'єкт  злочину – те, на що завжди посягає злочин і чому він завдає шкоди чи ставить під загрозу заподіяння шкоди. Об'єктом злочину є правовідносини, які охороняються КК від злочинних посягань. Такі відносини перераховані ч.1 ст.1 КК. Це – права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, миру і безпеки людства.[1]

     Види об'єктів:

     а) загальний – сукупність усіх охоронюваних КК правовідносин (перелік їх дано і ч.1 ст.1 КК);

     б) родовий – частина загального об'єкта, що представляє собою групу однорідних чи тотожних правовідносин, на які посягають однорідні чи тотожні злочини (наприклад, основи національної безпеки, життя громадян, здоров'я громадян;

     в) безпосередній об'єкт – ті правовідносини, яким безпосередньо завдається злочином шкода. Наприклад, при вчиненні вбивства – це життя конкретної особи. Зазначимо, що безпосередній об'єкт може поділятися на основний і додатковий. Наприклад, при вчинені розбою (ст.187 КК) основним об'єктом є власність потерпілого, додатковим – здоров'я потерпілого. [1] Зауважимо, що додатковий об'єкт може бути обов'язковим чи факультативним. При вчиненні розбою здоров'я потерпілого є додатковим обов'язковим об'єктом. Це пояснюється тим, що здоров'я потерпілого обов'язково пошкоджується чи ставиться під загрозу пошкодження при вчиненні розбою. Коли ж додатковий об'єкт пошкоджується чи ставиться під загрозу пошкодження не завжди його називають факультативним.

     Об'єктивна  сторона — це зовнішня сторона злочину. Інакше кажучи, як злочин проявляється зовні.

     Основні ознаки об'єктивної сторони злочину в матеріальних складах злочинів:

     а) діяння (дія або бездіяльність),

     б) злочинні наслідки (це шкідливі зміни в об'єкті посягання),

     в) причинний зв'язок між вчиненим діянням та злочинними наслідками (причинний зв'язок – це такий зв'язок між явищами, при якому одне явище породжує інше). [15, с. 503]

     Факультативні (не обов'язкові) ознаки об'єктивної сторони  злочину: місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя, засоби. Коли в диспозиції статті Особливої частини КК є пряма чи опосередкована вказівка на якусь з факультативних ознак, вона автоматично стає основною ознакою об'єктивної сторони. Наприклад, при вчиненні крадіжки (ст. 185 КК) об'єктивними її ознаками є: дія (саме викрадення), злочинні наслідки (виражаються заподіянням майнової шкоди потерпілому) та причинний зв'язок між вчиненим викраденням та заподіяними збитками. Однак, крім цих ознак, законодавець вказує й на додаткову ознаку об'єктивної сторони, а саме на спосіб викрадення – таємне викрадення. Таким чином, для крадіжки характерно чотири обов'язкові ознаки об'єктивної сторони.

     Об'єктивна  сторона злочину буде відсутньою, коли: діяння вчинене внаслідок нездоланної  сили – дії об'єктивних факторів (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів, механізмів і т.п.), фізичного чи психічного примушування, яке також є нездоланним.

     Значення  об'єктивної сторони: об'єктивна підстава кримінальної відповідальності; ознака складу злочину, за яким розрізняють  злочини.

     Суб'єкт  злочину – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). [1]

     Ознаки  суб'єкта злочину:

     а) суб'єктом злочину, згідно КК, може бути тільки фізична особа, тобто людина;

     б) така особа повинна бути осудною. Осудною визнається особа, яка під  час вчинення злочину могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК). Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

     в) суб'єктом злочину є людина, яка  досягла віку, з якого, згідно КК, настає кримінальна відповідальність. Згідно ст. 22 КК, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі злочини, зазначені у Кримінальному кодексі України.[1]

     Суб'єктивна  сторона – це внутрішня сторона злочину. Ознаки суб'єктивної сторони: а) вина; б) мотив; в) мета. Вина є обов'язковою ознакою злочину; мотив, мета – факультативними. Серед суб'єктивних ознак виділяють ще й емоційний стан особи.

     Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). [1] Отже вина є умисною та необережною.

     Умисна  вина (умисел) є двох видів: прямий і  непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

     Необережна  вина (необережність) також є двох видів: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

     Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

     Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

     Коли  особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), не повинна була і не могла їх передбачити – у наявності казус. За таких умов особа кримінальної відповідальності не несе через відсутність вини. [15, с. 507]

     Мотив злочину – це внутрішні спонукання до злочину, психологічна причина злочину.

     Мета злочину – це уявний бажаний результат, якого прагне досягнути особа. 

2. Взаємозв’язок елементів складу злочину між собою

     Кожен елемент складу злочину має власні компоненти, які кореспондують між собою та утворюють функціональну єдність того чи іншого елементу складу злочину.

     Доцільно  відразу зазначити, що деякі компоненти (ознаки) того чи іншого елементу не завжди визнаються теорією кримінального права в якості обов’язкових, а деякі з них узагалі ознаками злочину не визнаються, але всі вони пов’язані між собою в межах однієї ознаки та виступають єднальною ланкою з іншим елементом складу злочину.

     Вирішення окреслених проблем можливе двома шляхами (методами). Перший – суб’єктивістський, у якому головна увага приділяється суб’єктові злочину та суб’єктивній стороні злочину; другий – об’єктивістський, у ньому пріоритет віддається об’єктові злочину та об’єктивній стороні. Вказані методи дають змогу визначити види взаємозв’язку між елементами складу злочину. [10, с. 20]

     Суб’єктивістський метод визначення взаємозв’язку та взаємозалежності розкривається через ознаки суб’єкта злочину, які, в першу чергу, кореспондують з ознаками суб’єктивної сторони, які в процесі розвитку злочинного плану знаходять своє вираження в об’єктивній реальності (зовнішнє вираження) та спричиненні шкоди об’єктові злочину. Наведене положення можна проілюструвати таким прикладом. Особа (фізична, осудна та така, що досягла віку кримінальної відповідальності) має намір заволодіти чужим майном, але має певні фізичні вади – є особою з обмеженими фізичними можливостями, тобто здійснити грабіж або розбій не може. Наявність фізичних вад обумовлює вибір інших способів заволодіння чужим майном – шляхом шахрайства або крадіжки. Обраний цією особою спосіб вчинення злочину розкривається в умисній та свідомій, цілеспрямованій діяльності щодо спричинення шкоди об’єктові злочину. Наведений приклад розкриває взаємозв’язок за умови вчинення умисного злочину.

     Суб’єктивістський метод дослідження взаємозв’язку між елементами складу злочину в переважній більшості – це теоретичний метод, на тій підставі, що дослідження взаємозв’язку та взаємозалежності елементів складу злочину в практичній діяльності (під час офіційної кваліфікації конкретного злочину) розпочинається з аналізу об’єктивних ознак, а саме з дослідження об’єктивно існуючих слідів – з об’єктивної сторони складу злочину.

     Дослідження взаємозв’язку та взаємообумовленості між елементами складу злочину за допомогою об’єктивістського методу аналогічне правилам кваліфікації злочинів.

     Об’єктивна сторона злочину виступає відправним пунктом, причому кожна ознака об’єктивної сторони кореспондує (обумовлює взаємозв’язок з іншими елементами складу злочину). Кожний факт злочинної поведінки негативно впливає на об’єктивну реальність, тобто призводить до настання суспільно небезпечних наслідків, спричинює шкоду. Але законодавець не завжди закріплює суспільно небезпечні наслідки у вигляді обов’язкових ознак, що виступають необхідною підставою для притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. [10, с. 21]

     Який  би метод дослідження взаємозв’язку та взаємообумовленості між елементами складу злочину не був би обраний, висловлені вищі судження дають підставу стверджувати, що особа з урахуванням усвідомлення об’єктивних обставин ставить перед собою певні цілі, в процесі реалізації яких змінюється безпосередньо об’єктивна реальність, яка позначається на об’єкті злочину, та особа набуває статусу суб’єкта злочину, тобто вони є нерозривними частинами цілого.

     Розглянемо  більш детально механізм взаємодії між елементами складу злочину.

     Об’єкт  злочину, на нашу думку, – це суспільні  відносини, ознаки об’єкта злочину безпосередньо кореспондують із суб’єктом злочину та об’єктивною стороною. Механізм взаємозв’язку об’єкта злочину із суб’єктом розкривається через зміст суспільних відносин, складовою яких є суб’єкт суспільних відносин, який, порушуючи соціальний зв’язок із приводу існування предмета суспільних відносин набуває статусу суб’єкта злочину. Крім того, об’єкт злочину знаходиться у прямому зв’язку з такою ознакою об’єктивної сторони злочину, як суспільно небезпечні наслідки.

     Суспільно небезпечні наслідки – це відбиток діяння, його результат, який знаходить своє вираження у зовнішньому світі. Суспільно небезпечні наслідки носять довгостроковий характер, саме вони обумовлюють зміну змісту суспільних відносин, що призводить до спричинення шкоди об’єктові злочину.

     Відзначивши таку ознаку об’єктивної сторони  злочину, як суспільно небезпечні наслідки, не можна не згадати про ще одну ознаку, яка характеризує об’єктивну сторону злочину – суспільно небезпечне діяння. Діяння як ознака об’єктивної сторони завжди пов’язане з людиною, його поведінкою та існує за умови виконання певних рухів тіла або утримання від їх виконання. Діяння завжди пов’язане із суб’єктивною стороною складу злочину на тій підставі, що діяння – це зовнішній вираз інтелектуального та волевого моментів (елементів) вини.

     Причинний зв’язок, як інші ознаки об’єктивної сторони злочину, не кореспондує з ознаками інших елементів складу злочину, він обумовлює взаємозалежність суспільно небезпечного діяння та суспільно небезпечних наслідків. [10, с. 24]

     Ознаки, що характеризують винну особу (суб’єкта злочину або особу злочинця) обумовлюють вибір цією особою способу, часу, місця, обставин, знарядь та засобів вчинення злочину. Вище за текстом нами був проілюстрований приклад, яким чином впливають ознаки суб’єкта злочину на взаємозв’язок між елементами складу злочину. 

     1.3. Види складів злочинів

     Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, і, в кінцевому підсумку, для точної кваліфікації злочину. Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.

     Суспільна небезпечність злочину – це антисоціальна  властивість, що об’єктивно існує, зумовлена всією сукупністю його негативних ознак, що свідчать про реальну можливість заподіяти шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. [14, с. 238] Причому слід відрізняти суспільну небезпечність як закріплену в законі певну нормативну абстракцію і небезпечність конкретно вчиненого злочину. В кримінальному законі вона закріплюється лише як можливість (здатність) заподіяння шкоди, а при вчиненні конкретного злочину ця можливість перетворюється в дійсність і характеризує суспільну небезпечність саме цього злочину.

     За  ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють:

     1) простий (іноді його називають «основний») склад злочину – він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обставин, що пом’якшують, ні таких, що обтяжують (кваліфікуючих). Наприклад, у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна (без таких, що пом’якшують чи обтяжують, обставин);

     2) склад злочину з обставинами, що пом’якшують (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність певного виду злочину (наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116) або вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118);

     3) склад із кваліфікуючими  ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. Прикладом кваліфікованого складу можна вважати ч. 2 ст. 185 КК, тобто крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб;

     4) склад з особливо  обтяжуючими (особливо  кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливу суспільну небезпечність. Наприклад, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185). [16, с. 42]

     За  характером структури  складів, тобто за способом опису їх ознак безпосередньо в законі, усіх їх можна поділити на прості та складні. [16, с. 44]

     До  простих складів належать ті, які містять у собі ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт. Прикладом простих складів є умисне убивство (ч. 1 ст. 115 КК), грабіж (ч. 1 ст. 186). [1]

     Складним є склад, законодавчу конструкцію якого ускладнено якими-небудь обставинами. Тому складними слід визнати склади з двома об’єктами (розбій – ст. 187), із двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень або звання посадової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь – ст. 353), із двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121). [1]

     До  числа складних відносять також  і альтернативні склади, об’єктивна сторона яких може виражатися в кількох  діях чи способах дії, або в різних наслідках. Наприклад, державну зраду  в ст. 111 визначено як злочин, що може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період військового конфлікту, шпигунства, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Кожна з названих дій утворює об’єктивну сторону зазначеного злочину. У той же час, склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 277, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь-якого з зазначених у цій статті наслідків: аварії поїзда, судна; порушення нормальної роботи транспорту; створення небезпеки для життя людей, настання інших тяжких наслідків.

     За  особливостями конструкції розрізняють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом.

     Таке  конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти низку стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим  видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов’язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільно небезпечних наслідків. [16, с. 46]

     Злочинами з формальним складом називають такі, що не включають суспільно небезпечні наслідки, як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони, а тому злочин вважається закінченим із моменту вчинення зазначеного у законі діяння. Наприклад, ч. 1 ст. 331 встановлює відповідальність за незаконний перехід державного кордону. Цей злочин вважається закінченим із моменту здійснення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків.

     Злочинами з матеріальним складом вважають такі, при конструюванні об’єктивної сторони яких законодавець як обов’язкову ознаку передбачає певні суспільно небезпечні наслідки. У таких складах об’єктивна сторона отримує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків, і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах із матеріальним складом потрібно обов’язково встановлювати причинний зв’язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, яке вважається закінченим тільки з моменту смерті потерпілого (ст. 115). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений законом наслідок — смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115).[1]

     Злочини з усіченим складом — це такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст. 129 відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту самої погрози, а розбій вважається закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст. 187).

     РОЗДІЛ 2. Значення складу злочину для його кваліфікації

     2.1. Загальне поняття кваліфікації злочинів

     У кримінальному праві кваліфікацією  називається юридична оцінка злочину  і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка повніше  описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis — який, якої якості. Кваліфікація взагалі — віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми. [18, с. 17]