Зовнішньоекономічні зв'язки України: стан та особливості розвитку

 

 

 

ЗМІСТ

 

стор.

Вступ……………………………………………………………...………………3

Розділ 1. Характерні риси світової системи господарських зв'язків……....5

1. Сутність та етапи становлення світової системи господарських зв'язків ……………………………………………………………………………5
2. Особливості інтеграційних процесів у сучасних умовах ……..14

Висновки до першого розділу ……..19

Розділ 2. Зовнішньоекономічні зв'язки України: стан та особливості 
розвитку  ……..20

2.1. Світові інтеграційні процеси та їх вплив на ринкові реформи в Україні…………………………………………………………………………...19

2.2.  Необхідність та  проблеми  входження  України у світову   систему господарських зв'язків ………………………………………………………...27

Висновки до другого розділу…………………………………………………34

Висновки …………………………………………………………………….....35

Список використаних джерел ……..37

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Українська зовнішня політика мас чітку спрямованість: одним із найважливіших її пріоритетів визначено інтеграцію в європейські структури, зокрема Європейський Союз. Разом з тим Україна повністю усвідомлює важливість гармонійних двосторонніх відносин зі своїми сусідами та активної участі в регіональних організаціях.

Кризова ситуація, в якій зараз знаходиться вся Європа. дещо призупинила розвиток інтеграційних процесів в Україні. Очевидною є нагальна необхідність кроків, спрямованих на підвищення конкурентної здатності української економіки. Адже для реалізації своїх планів паша держава в міжнародному співтоваристві має бути активним експортером товарів та послуг, надійним і передбачуваним партнером міжнародним суб'єктам. Протягом 2007-2010рр. зовнішній торговельний оборот зменшився в середньому на 30-40%. Погіршилася структура як експорту, так і імпорту. Експорт продукції окремих галузей став неефективним. Сировинна спрямованість українського експорту зумовлює його вразливість до коливань цін на світовому ринку. Всі ці та інші обставини зумовлюють необхідність розроблення напрямів інтеграції України у світове господарство, підтверджують їх своєчасність і актуальність.

Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені ще 1941 року в роботах Де Бірса, Вінера та Байє, які сформулювали теорію митних союзів. Багато українських економістів, вчених та політиків проблемам інтеграції України у світове господарство також присвятили свої праці Мальський М.З., Порошенко П., Мочерний С.В., Лукашенко Д.І.. Бондаренко К.. Куркін М.В. та інші.

Актуальність даної теми полягає у тому, що міжнародні зв'язки стали сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, підвищення ефективності національного виробництва і взагалі структурних зрушень, виконуючи функцію каталізатора диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку.

Вивчення необхідності та проблем інтеграції України у світову систему господарських зв'язків - це головна мета дослідження даної роботи.  

         Виходячи із мети було сформульовано наступні завдання:

• визначити сутність та етапи становлення господарських зв'язків;
• дослідити особливості інтеграційних процесів у сучасних умовах;
• проаналізувати світові інтеграційні процес та їх вплив на ринкові

          реформи в Україні;

• визначній необхідність та проблеми входження України у світову

          систему господарських зв'язків.

Для досягнення поставленої мети в роботі використані методи статистики, структурного і динамічного аналізу, синтезу, формальної логіки та наукового пошуку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ГОСІІОДАРСЬКИХ ЗВ'ЯЗКІВ

1.1.   Сутність та етапи становлення світової системи

                          господарських зв'язків

 

Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил зумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює всі країни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктивних сил — до великого машинного виробництва, якому стають «тісними» та «вузькими» національні межі.

Світове господарство — сукупність національних економік. їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших організаційних об'єднань та підприємств, об'єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.

Економісти пропонують різні визначення, в яких, з одного боку, при з'ясуванні сутності світового господарства наголошується на зв'язках між різними країнами, а з іншого — на наявності національних господарств і лиш після цього на взаємозв'язках між ними. З методологічної точки зору другий підхід логічніший, оскільки відповідає вимогам системного аналізу. Його вимогами є такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, а також загальна мета. Цілісність і організованість світового господарства забезпечує його господарський механізм та міжнародні поділ праці, який теж належить до сфери міжнародних економічних відносин, оскільки до них відносять техніко-економічні відносини між різними країнами, а отже, відносини міжнародної спеціалізації, кооперації, комбінування та інші (як сфера міжнародного поділу праці) [8].

До складу світової економічної системи відносять світові продуктивні сили та світовий господарський механізм. На їх основі утворюються такі міжнародні економічні метасистеми:

1) міжнародний технологічний спосіб виробництва сформований у наслідок діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продуктивних сил та техніко-економічних відносин. Основою сучасного світового господарства є передусім 
процес інтернаціоналізації продуктивних сил, а у ширшому контексті — процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва:

2) міжнародний суспільний спосіб виробництва, який поступово 
формується у процесі діалектичної взаємодії процесів інтернаціоналізації продуктивних сил та відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Формами вияву процесу інтернаціоналізації відносин економічної 
власності у сфері безпосереднього виробництва є формування інтернаціональних витрат суспільно-необхідної прані, інтернаціональна вартість; у сфері обміну — інтернаціональна ціна, інтернаціоналізація грошей та інших форм товарно-грошових відносин;

3) міжнародний економічний спосіб виробництва, який поступово утворюється внаслідок діалектичної взаємодії інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, організаційно-економічних та відносин економічної власності.

Сучасне світове господарство — складна економічна система, що виникає в процесі діалектичної взаємодії національних господарств, інтеграційних економічних угруповань та наднаціональних економічних організацій світу і розвивається на основі інтернаціоналізації продуктивних сил у формі міжнародних економічних відносин, цілісність якому (господарству) надає наднаціональний господарський механізм [14].

До світових економічних організацій належать окремі спеціалізовані об'єднання    ООН    (наприклад.    Комісія    ООП    з    питань

народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; Міжнародна організація праці, яка спрямовує свої зусилля на поліпшення умов праці, регламентацію робочого часу, боротьбу з безробіттям та ін.) та галузеві економічні об'єднання в межах ООН (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Всесвітня організація охорони здоров'я та ін.), Світова організація торгівлі тощо.

Закон інтернаціоналізації виробництва. Якщо дотримуватись принципу примату виробництва, то вирішальну роль у формуванні цілісності сучасного світового господарства мають закони сфери безпосереднього виробництва і передусім закон його інтернаціоналізації.

Закон інтернаціоналізації виробництва — закон, який виражає внутрішньо необхідні, статі, суттєві зв'язки між процесом переростання економічним способом виробництва меж національних країн, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистісних і речових факторів виробництва, взаємодії людини з природою та створення при цьому необхідних матеріальних і духовних благ, відтворення самої людини на інтернаціональному рівні — з іншого.

Закон інтернаціоналізації обігу. Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов'язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з дією закону інтернаціоналізації обігу.

Закон інтернаціоналізації обігу — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі, суттєві зв'язки між процесом інтернаціоналізації безпосереднього виробництва, формуванням інтернаціоналізації вартості у цій сфері та її перетворенням в інтернаціональну ціну виробництва в процесі конкуренції між підприємствами різних країн на основі випереджаючого зростання світової торгівлі на регіональному та глобальному рівнях.

Історично першими формами міжнародних економічних зв'язків були міжнародна торгівля, міграція робочої сили, валютно-кредитні відносини, які зародились ще в епоху рабовласництва. Тоді сформувались регіональні центри торгівлі в Середземномор'ї. Південній та Південно-Східній Азії, де гроші різних країн обмінювались між собою і ставали об'єктом купівлі-продажу. Існувала така професія як міняйли. Великі торговельні общини застосовували комерційний кредит, який надавався організаторам заморських експедицій. Трудова міграція існувала переважно у примусовій формі торгівлі рабами. Ці процеси започаткували формування світового ринку, провідна роль серед яких належала міжнародній торгівлі.

Вона була основною формою міжнародних економічних зв'язків в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес створення світового ринку набув нового імпульсу після формування в середині XIX ст. У провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже не могла існувати без світового збуту Протягом розвитку масового виробництва світовий ринок почав переростати у світове господарство, що означало вихід на перший план замість переважно торгових відносин виробничих зв'язків. В основі останнього лежав вивіз капітал). Позитивний вплив на становлення світової торгівлі справили новітні на той час засоби транспорту і зв'язку та утвердження ринкових відносин спочатку в Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. Сформувався світовий ринок товарів і послуг як сукупність їх національних ринків.

Одночасно створюються можливості і виникає необхідність у посиленні руху між країнами капіталу, робочої сили, технологій тощо. Це і призвело до тої о, що національні економіки були втягнуті в обмін між ними не тільки товарів і послуг, а й рух інших економічних ресурсів. За таких умов на межі ХІХ-ХХ ст. Остаточно сформувалось світове капіталістичне господарство, яке охоплювало рух товарів, послуг, а також факторів виробництва між країнами світу.

Однак з 20-х років минулого століття світове капіталістичне господарство втратило всеохоплюючий характер у зв'язку із утвердженням в ряді країн на різних континентах світу адміністративно-командної системи господарювання. Це призвело до відокремлення країн, де панувала адміністративно-командна система, від світового господарства, яке розвивалось на засадах ринкових відносин.

Утворення світового ринку, а потім і світового господарства, налагодження тривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними країнами означало кінець національної відособленості країн світу хоча б у галузі економіки.

Після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватись у таких напрямках:

• послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів, робочої сили, технологій;
• посилення тенденцій до інтеграції національних господарств у окремих регіонах;
• розширення масштабів і відповідальності ТИК та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну;
• підвищення ролі і значення національних, валютно-кредитних фінансових і торгових організацій:

- посилення ролі держави у сфері міжнародних економічних відносин. Останнє проявляється у вивозі капітал) державою. її участі в інтеграційних

процесах, розробці і реалізації різноманітних проектів погодження політики, правових документів, які регламентують різні аспекти міжнародних економічних відносин між країнами у фінансовій, крени ній. валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях.

У другій половині XX ст. Розвиток світового господарства відбувався під впливом НТР та зростання ролі держави. Останнє проявлялося у повсюдному послабленні митних та адміністративних бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталів та робочої сили; посиленні тенденції до формування інтеграційних об'єднань в усіх регіонах світу; розширенні масштабів та сфер діяльності транснаціональних корпорацій га перетворенні їх у провідну ланку розвитку світових продуктивних сил; підвищенні ролі міжнародних фінансових, кредитних та торгівельних організацій; посиленні взаємозалежності між країнами світу в цілому [7].

В сучасних умовах на розвиток світового господарства значний вплив має інтернаціоналізація господарського життя, яка являє собою об'єктивний процес виникнення та розвитку зв'язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення. Інтернаціоналізація господарського життя проявляється як процес усуспільнення продуктивних сил. техніко-економічних та виробничих відносин. Вона базується на інтернаціоналізації виробництва та капіталу.

Інтернаціоналізація виробництва - це розвиток міжнародних економічних зв'язків і відносин між суб'єктами підприємницької діяльності у процесі переростання продуктивними силами меж національної економіки і формування інтернаціонального процесу безпосереднього виробництва. Під останнім мається на увазі лите одна зі сфер суспільного відтворення - безпосереднє виробництво. Його інтернаціоналізація передбачає поглиблення суспільного поділу праці, кооперування, комбінування та ін.

Процес інтернаціоналізації господарського життя справляє неоднозначний вплив на суспільне виробництво. З одного боку, він раціоналізує та оптимізує умови виробництва, дає змогу за рахунок його спеціалізації та кооперації скоротити витрати на одиницю продукції, покращити задоволення потреб споживачів у різноманітних товарах, І підвищити продуктивність праці та загальні обсяги виробництва. З іншого боку, посилюється залежність національної економіки від світового господарства, адже умови збуту визначаються не тільки внутрішніми умовами, але й станом попиту на продукцію в інших країнах, на інших ринках. Отже, в історичному аспекті світове господарство у своєму розвитку щ пройшло декілька етапів, кожний з них характеризується псиними щ якісними рисами. Відповідно до функціональної ознаки у розвитку світового господарства економічною наукою виокремлюють такі етапи:

- етап  світової торгівлі, па якому існувала  абсолютна перевага зовнішньої  торгівлі в міжнародних економічних  зв’язках, були ще відсутні стійкі  зв'язки та панувала нееквівалентність обміну щ товарами та при наданні послуг;

      - етап іноземних інвестицій, коли активно розвивалось іноземне інвестування. промислова кооперація, виникали такі нові форми зовнішньоекономічних зв'язків, як торгівля інформацією, об'єктами інтелектуальної власності;

- етап економічної інтеграції з притаманним йому активним розвитком виробничої підприємницької діяльності за кордоном та створенням міжнародних економічних організацій, діяльність яких спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин.

Відповідно до організаційної ознаки:

- етап формування сучасного світового господарства, який охоплював другу половину XIX ст. та початок XX ст. З притаманним йому експортом капіталу як наслідком монополізації виробництва і обігу, наявністю світової колоніальної системи і експлуатацією її складових економічно розвиненими країнами та гострими суперечностями між державами, що породжувало нестійкість світового порядку в гой час і призводило до локальних і світових війн:

- етап поділу світового господарства на дві складові - світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство (від 20-х до 80-х рр. Минулого століття), між якими відбувалися протиборство і змагання. Ліквідація в 60-х рр. XX ст. Світової колоніальної системи спричинила входження до складу світового господарства великої групи країн, що розвиваються;

- етап набуття світовим господарством рис єдиного цілісного утворення (80-90-ті рр. XX ст. і донині), функціонування і розвиток якого ґрунтується на ринкових відносинах та його глобалізації, що проявляється у посиленні взаємозалежності національних господарств та інтенсифікації господарських зв'язків, у формуванні міжнародного виробництва, активізації діяльності, посиленні позицій транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі міжнародних економічних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва [4].

Світове господарство належить, до найбільш складних економічних систем, що динамічно розвиваються. В цьому розвитку окреслились чіткі тенденції, котрі визначають  як  теперішній  стан  світової економіки,   так  і  перспективи  її подальшого поступу. До цих тенденцій належать розширення сфери дії принципів ринкової економіки як магістрального напрямку розвитку сучасною світового господарства; включення у сферу всесвітніх господарських зв'язків абсолютної більшості країн планети та посилення у розвитку кожної з них зовнішнього фактора; координація дій суб'єктів світового господарства з метою формування єдиної економічної стратегії з урахуванням інтересів країн світового співтовариства; формування нової системи міжнародного поділу прані, характерною рисою якої є перетворення групи економічно розвинених країн на центр науково-технічного прогресу, творців передових технологій, інновацій тощо; формування регіональних союзів груп країн світу.

Отже, у процесі еволюційного розвитку, проходження через певні етапи світове господарство в сучасних умовах постає як цілісна взаємозалежна система міжнародних економічних зв'язків між його складовими. Утвердженню останнього в цій якості сприяв і сприяє міжнародний поділ праці.

На сьогоднішній день можна виділити 4 основні етапи становлення світового господарства:

На першому етані створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (У-ІV тисячоліття до н. е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови для виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феод відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (ХV-ХVІІ ст.). Новий імпульс форм світового ринку отримало після утвердження в середині 19 ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту.

Світовий ринок — це система стійких торгових відносин між краї заснованих на міжнародному поділі праці й інших факторів виробництва. Міжнародний    події    праці    є вищою    формою    суспільного

територіального поділу праці, причому в сучасних умовах він існує в різних своїх функціональних формах: загального, приватного, одиничного. Поділ прані пов'язаний з поділом таких факторів виробництва, як природні ресурси капітал, підприємницькі переваги людей, що виявляються продуктом як природного, так і історичного пронесу. Становлення світового ринку є лише першим етапом перетворення переважно закритих національних господарських систем під дією могутніх законів товарного виробництва, що зламують національні кордони в пошуках нових факторів економічного росту і реалізації економічних інтересів людей.

На другому етапі (середина XIX - початок XX ст.) світове господарство набуває рис світового капіталістичного господарства, тобто об'єднує країни капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності.

Третій етап (з 20-х - до 90-х рр. XX ст.) починається з відокремлення ні капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а п другої світової війни ряду країн Східної Європи. Азії, Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те. що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190; по-друге — міжнародні економічні зв'язки (відносини) між країнами-партнерами. У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін. [10].

1.2.   Особливості інтеграційних процесів у сучасних умовах

Саме принцип економічної корисності є необхідною умовою об'єднання народів в єдину систему. Економічна інтеграція обумовлює формування єдиного політико-правового простору. Слід відзначити, що економічні інтегративні союзи є менш тривалими, ніж політичні, які формуються на основі реалізації економічних інтересів. Це пояснюється тим. що економіка є найбільш утилітарною сферою, кожна із держав шукає найбільш вигідні шляхи її функціонування, тому вони часто змінюють формати своїх економічних інтегративних об'єднань [3].

Економічна інтеграція є найбільш складним і важливим процесом об'єднання держав у єдину глобальну модель розвитку, оскільки вона визначає всі інші типи інтеграції. Хоча на сьогоднішній день і не склалося єдиної загальновизнаної теорії економічної інтеграції, а натомість існує багато різноманітних визначень цього процесу, але з усіх визначень вимальовується єдине трактування економічної інтеграції як об'єднання національних економік в єдину систему в різних формах і на різних підставах.

Комплексний аналіз сучасної динаміки інтеграційних процесів сучасного глобалізованого світу має велику вагу для визначення перспектив інтеграції нового типу. Адже і процес інтеграції України у світове господарство робить невідкладним вивчення світового досвіду об'єднання національних економік країн з різним рівнем економічного розвитку.

Суттю ж інтеграційного процесу та його головною тенденцією є вихід за рамки простої координації політики включених у даний процес держав (як в економічній так і в політичній сфері) та поступова передача суверенітету новим структурам.

Наукове дослідження проблеми інтеграції пов'язано з усвідомленням реальних інтеграційних процесів і направлено на виявлення в них загальних тенденцій, пов'язаних з причинами, детермінуючими фактами, основними рисами даного феномена.

На міждержавному рівні інтеграція відбувається шляхом формування регіональних економічних об'єднань держав і узгодження їх внутрішньої і зовнішньої економічної політики. Взаємодія національних господарств виявляється, перш за все у поступовому створенні "загального ринку" - в лібералізації умов товарообміну і переміщення виробничих ресурсів (капіталу, праці, інформації) між країнами.

Беззаперечно, що найбільш яскравим прикладом утвореної системи як економічного так і політичного інтеграційного угрупування на сучасному етапі глобалізації світового господарства є Європейський Союз, на який приходиться майже чверть всієї світової торгівлі і який за короткий термін зумів змусити стати на свої позиції не лише уряди східної частини Європи (країн Балтії. України. Польщі. Чеської Республіки. Угорщини та Румунії), тобто Нової Європи, як висловився колишній міністр оборони США Рамсфілд, а головне Францію та Німеччину [7].

Відповідно до Люмейської конвенції, ЄС має угоди з 69 країнами Африки. Карибського моря і Тихоокеанського басейн) (АСР). У цілому ЄС підгримує відношення більш, ніж з 130 країнами світу, бере участь в роботі ОЕСР і має власного спостерігача в ООН. ЄС бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні восьми провідних держав Заходу в особі чотирьох найбільших своїх членів - Франції, Німеччини. Великої Британії. Італії, а також президента Комісії ЄС. що безпосередньо представляє ЄС.

Зазначимо, 2008 рік став досить насиченим для Європейського Союзу з точки зору інтеграційного розвитку, пов'язаного з напрацюванням нових форматів співпраці з сусідніми країнами. Поява проектів Середземноморського Союзу та Східного партнерства вказують на розуміння в Брюсселі неможливості обмеження процесів наближення країн до ЄС як ціннісного та економічного авторитету.

2009 рік  став точкою відліку у побудові  поглиблених відносин Європейського  Союзу і країн Східної Європи  та Кавказу.

Таким чином, процес глобалізації створив ситуацію, коли практично стерлися грані між зовнішньою і внутрішньою політикою Євросоюзу. Тепер кожна країна-член ЄС повинна розглядувати власні інтереси лише через призму зміцнення міжнародного впливу співтовариства.

Одна з ключових проблем Євросоюзу, акцентує увагу Белімов В. - нерівномірність економічного простору. Так зване "ядро Європи" (територія, розташована по лінії, що сполучає Лондон, Париж, Мілан, Мюнхен і Гамбург) дає більше 50% ВВП в масштабах 15 «старих» країн Союзу. При цьому йдеться про 20 % території СС і 40 % населення. Важко навіть представити розрив в рівні життя між Бухарестом і, наприклад, Кельном. Тому стратегія просторового розвитку Євросоюзу робить ставку на розвиток конкретних територій. У ключових документах СС не раз згадується поняття "субсидіарність". Суть його в тому, що в рамках владної вертикалі на високий рівень передаються лише ті проблеми які не можуть бути вирішені на нижчому рівні. Цю ідею дуже добре розуміють у Федеральній Республіці Німеччина - країні, де ступінь централізації процесів управління мінімальний.

Можна констатувати. що сучасна регіональна інтеграція розвивається відповідно до діалектичного правила посилення і про індії. Мова йде про посилення механізмів глобалізації, коли цілі регіони включаються в загальний ринок, виходячи з принципу економічної взаємозалежності та про протидію їм, коли, навпаки, відповідно політичних міркувань чи геополітичній необхідності цілі простори потрапляють у контекст, так би мовиш, самодостатності або взаємодоповнення, відмежовуючись тим самим від дій процесів глобалізації. Таким чином, регіональна інтеграція маг в очах багатьох аналітиків двоякий характер.

НАФТА посідає перше місце за площею серед багатьох блоків, з якими її порівнюють - це територія з населенням понад 430 млн. чоловік та з понад 20 % обсягом світової торгівлі, а щорічне виробництво товарів і послуг цими країнами складає 7 трлн. дол. США. Хоча, на відміну від Європейського Союзу, що піднявся  на найвищий  інтеграційний  щабель,  НАФТА  не  має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності.

Таким   чином,     на зміну  принципу  економічної взаємозалежності основного елементу процесу глобалізації приходить новий суперечливий етап. Саме напруга між створенням південного економічно об'єднаного простору і зрозумілим опором СІНА буде визначати геополітичне та інтеграційне майбутнє всієї Західної півкулі.

Особливим напрямком аналізу є інтеграційні процеси на євразійському просторі. За рівнем реалізації інтеграційних проектів Азіатсько - Тихоокеанський регіон поки що поступається Європі й Америці, однак геополітичні та економічні реалії останніх років стимулюють активну роботу над створенням інтеграційних інститутів і одночасно гостре суперництво за лідерські позиції в них. На сучасному етапі найактуальнішими є інтеграційні проекти, які окрім країн АСЕАН передбачають участь інших країн, передусім Японії, Китаю. Республіки Корея. Вимоги економічної доцільності співпадають з геополітичними процесами в регіоні. Сьогодні вже очевидно, що особливістю азійської інтеграції є наявність кількох конкурентних "центрів" - Китаю та Японії.

Однією з сучасних інтеграційних тенденцій в досліджуваному регіоні є розвиток двосторонніх угод. які вважаться країнами найбільш ефективним засобом торгово-економічної співпраці. Наприклад, ведуться переговори щодо укладання даних угод між АСЕАН та Японією, АСЕАН та РК, Японією і РК, Японією та Індонезією, Японією та Малайзією, КПР та Сінгапуром, Японією га Таїландом. Але при цьому спостерігається наступна ситуація: заміси, розширення регіональних торгових зон, відбувається їх фрагментація за рахунок двосторонніх угод про вільну торгівлю [14].