Звернення судових рішень до виконання

„МЕЛІТОПОЛьСЬкий  інститут державного

та  муніципального управління”

КЛАСИЧНОГО  ПРИВАТНОГО УНІВЕРСИТЕТУ 
 
 

Кафедра права 
 
 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Цивільне процесуальне право»

на тему «Звернення судових рішень до виконання» 
 
 
 
 
 
 

    Виконав  ст.групи    

    Спеціальність_______________правознавство_______________________ 
 

    Керівник) 
 
 
 
 
 
 
 
 

Мелітополь, 2008 

РЕФЕРАТ 

      Курсовий  проект: 59 стор., 38 джерел.

      Об’єкт дослідження – звернення судових рішень до виконання.

     Мета  роботи – аналіз виконавчого провадження судових рішень.

     Судові  рішення є обов’язковими до виконання на всій території України (ст. 124 Конституції України) [1]. Обов’язковість таких рішень забезпечується можливістю їх примусового виконання на підставах і у спосіб, передбачених чинним законодавством.

     Виконавче провадження, як завершальна стадія судочинства, відіграє важливу роль у зміцненні законності, що полягає  в правильному і своєчасному виконанні рішень судів, а отже, і захисті майнових і особистих немайнових прав громадян. Виконання судових рішень – важливий етап, без якого сам факт прийняття рішення втрачає сенс, і тому залишення проблем їх виконання поза увагою ставить під загрозу мету здійснення судочинства.

      Органами, що здійснюють примусове виконання судових постанов і актів інших правоохоронних органів, є судові виконавці. У випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, установами банків, кредитно-фінансовими установами.

     Рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК) [6]. Крім цього, у деяких випадках навіть за межами держави, якщо це передбачено міжнародними договорами і Верховна Рада України дала на це згоду.

      виконавче ПРОВАДЖЕННЯ, Звернення до виконання, виконавчий лист, судовий наказ, розстрочка виконання, поворот виконання, судовий виконавець

ЗМІСТ 

      Вступ ………………………………………………………………….….... 4

      Розділ 1. Поняття та значення виконавчого провадження ……….….... 10

      1.1. Поняття виконавчого провадження ………..………………...…….. 10

      1.2. Права та обовязки сторін у процесі виконання судових рішень ..... 13

      1.3. Обов’язки та права державних виконавців ………………………... 21

      1.4. Контроль за законністю виконання  провадження …………….…... 24

      Розділ 2. Відкриття виконавчого провадження, порядок та умови його здійснення .……………………………………………………………………..... 27

      2.1. Відкриття виконавчого провадження ……………………………… 27

      2.2. Порядок та умови здійснення виконавчого провадження ……….. 32

      2.3. Звернення судових рішень до виконання у примусовому порядку 38

      Розділ 3. Правове закріплення звернення судових рішень до виконання у законодавстві України ………………………………………………………… 40

      3.1. Правова регламентація виконання судових рішень ……………… 40

      3.2. Повноваження суду з виконавчого  провадження ………............… 43

      3.3. Виконавчі документи ……………………………………………….. 47

      Висновки  ………………………………………………………………….. 53

      Список використаних джерел …………………………………………… 57 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

      В Україні продовжується поступова  переоцінка політико-правових ідей та цінностей, відбувається процес оновлення  системи права, її галузей та інститутів, трансформація практики правозастосування. Розвиток ринкових відносин, формування нового правового простору, зміна державних і суспільних пріоритетів вимагає нових, більш ґрунтовних досліджень, усталених правових інститутів, які створюють фундамент правової системи та забезпечують належний рівень функціонування правових відносин в країні.

      Конституція України надала широкі права і  свободи громадянам, а також встановила гарантії реалізації та захисту їх у судовому порядку. Не випадково головним конституційним обов’язком України, як правової держави, є утвердження й забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом [1].

      Відповідно  до ст. 16 Цивільного кодексу України  кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх особистих немайнових або майнових прав та інтересів. Судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України (ст. 124 Конституції України) [1]. Обов’язковість таких рішень забезпечується можливістю їх примусового виконання на підставах і у спосіб, передбачених чинним законодавством. Примусове виконання рішень покладено на державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України.

      Саме  в межах інституту виконавчого  провадження визначено організаційно-правові засади діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

     Виконавче провадження, як завершальна стадія судочинства, відіграє важливу роль у зміцненні законності, що полягає  в правильному і своєчасному виконанні рішень судів, а отже, і захисті майнових і особистих немайнових прав громадян. Виконання судових рішень – важливий етап, без якого сам факт прийняття рішення втрачає сенс, і тому залишення проблем їх виконання поза увагою ставить під загрозу мету здійснення судочинства.

      За  роки незалежності в Україні сформувалась власна система суб’єктів виконавчого провадження. Однак, практика свідчить, що її функціонування малоефективне і неповноцінне. В першу чергу, це зумовлено недостатнім досвідом правового регулювання системи суб’єктів виконавчого провадження як складової інституту цивільного процесуального права. Цей чинник сприяв неналежному та несвоєчасному виконанню рішень судів та інших органів, що стало однією з головних причин падіння авторитету судової влади. Відсутність чіткого визначення правового статусу суб’єктів виконавчого провадження, розмаїття юридичних взаємозв’язків, що існували між ними, нормативно-правового забезпечення виконання рішень судів та інших органів призводило до ситуації, коли боржник знаходився в кращому становищі порівняно з кредитором. Це створювало перешкоди для розвитку рівноправних ринкових відносин, підривало авторитет правової системи України. Виникла ситуація, коли особа не могла бути впевнена у відшкодуванні заподіяних їй збитків.

      Практика  свідчить, що виграти суд – це лише половина справи, оскільки не всі рішення, що їх ухвалюють суди, доводяться до логічного завершення, тобто до виконання. Цьому перешкоджає низка об’єктивних і суб’єктивних чинників, одним з яких, на наш погляд, є недостатня поінформованість громадян про порядок виконання рішень суду, зокрема в цивільних справах.

      Відсутність досконалої та справедливої судової  системи в Україні унеможливлює досягнення правової визначеності у соціальних та економічних взаємовідносинах. Тому для більш швидкого оздоровлення системи судочинства в Україні необхідно:

      – удосконалити систему виконання судових рішень;

      – запровадити реєстр судових рішень із створенням відповідної бази даних і забезпечення у встановленому законом порядку доступу до неї;

      – забезпечити прозорість судових рішень шляхом запровадження механізму оприлюднення судових рішень через Інтернет та іншими засобами з дотриманням при цьому вимог статті 32 Конституції України [1].

      Тобто теоретико-прикладні проблеми виконання  судових рішень набули особливої актуальності й визнані на найвищому рівні, адже право на судовий захист особи можна вважати реалізованим тільки тоді, коли рішення суду виконано в повному обсязі.

      Теоретичні  питання функціонування судової системи України за принципом спеціалізації та виконання судових рішень уже неодноразово розглядалося в спеціальній науковій літературі.

      Однак вдосконалення існуючого законодавства  не менш важке завдання, ніж створення нового. Особливість процесу вдосконалення полягає у тому, що для того, щоб постали питання, які вимагають врегулювання чи доопрацювання, необхідна поява прецедентів практики, які вкажуть на наявні недоліки. Хронологія появи законодавства про виконавче провадження своєю розтягнутістю стримувала процес його вдосконалення.

      Інститут  судових виконавців формувався роками, а відповідно і сам механізм виконання рішень. Проте, як свідчить практика, ця сфера далека від досконалості. Нормативно-правовою базою для виконання судових рішень, у тому числі ухвал і постанов суду, є закони України „Про державну виконавчу службу“ від 24 березня 1998 року, „Про виконавче провадження“ від 21 квітня 1999 року та Інструкцією про проведення виконавчих дій від 15 грудня 1999 року. Обов’язковість виконання судових рішень закріплено у ст. 11 Закону України „Про судоустрій України“, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України [2]. Незважаючи на таку нормативну врегульованість, все ж виникають проблеми.

      На  нашу думку, теоретико-прикладні проблеми виконання судових рішень здебільшого пов’язані з неузгодженістю нормативно-правової бази та відсутністю системного підходу при її розробці та прийнятті. Відповідним чином систематизоване, упорядковане законодавство, що регулює суспільні відносини у сфері виконання судових рішень не тільки полегшує користування ним, але й є показником того, що зовнішня форма даної національно-правової системи адекватна одній з існуючих ознак права – системності. Це означає, що від систематизації залежить все те, що відноситься до цінності права, його ефективності та законності.

      Також важливою проблемою є деякі положення  Закону України „Про відновлення  платоспроможності боржника або визнання його банкрутом“. Намагання привести законодавство у відповідність з кращими світовими зразками призвело до досить несподіваних наслідків. Помилковою є сама побудова законодавства про банкрутство. Тобто, положення Закону перешкоджають отриманню стягувачем належного йому майна на законних підставах. Схема, за якою працює даний закон, є неправильною, оскільки порушує права громадян.

      Відсутність чітко сформованої законодавчої бази та інші проблеми інституту виконання судових рішень породжують зловживання, а іноді й звичайну безграмотність і непослідовність дій державних виконавців, які зумовлені таким становищем. Деякі проблеми пов’язані й з діяльністю держвиконавців. В результаті цього багато рішень залишається без виконання.

      Слід  зазначити, що проблеми виконання судових рішень притаманні не тільки українському судочинству. За твердженням фахівців, такі проблеми існують також і в країнах, які прийнято вважати розвиненими, таких як: США, державах Європейського Союзу [8].

      Основними причинами невиконання виконавчих документів про стягнення заборгованості на користь держави (мито, штрафи, фінансові санкції та інше) є неповна інформація по установчих даних у виконавчих документах на боржника, що не дозволяє встановити його місце проживання, прізвище, ім’я та по батькові.

      Основною  причиною невиконання рішень про  конфіскацію майна є те, що органи, які згідно з законодавством повинні надавати відомості про належне боржнику майно, затримують подачу даних відповідей та майно, що підлягає конфіскації, в більшості випадків є неліквідним.

      Причинами невиконання виконавчих документів про відшкодування шкоди, заподіяної злочинами, є:

      – у боржника відсутнє будь-яке майно, на яке можна звернути стягнення;

      – при відбуванні покарання боржником  у місцях позбавлення волі та стягнення з них проводиться в мізерних сумах, або взагалі не проводиться у зв’язку з тим, що вони не працюють.

      Загальними  причинами невиконання рішень у  строк, встановлений Законом України „Про виконавче провадження”, є:

      – неповне кадрове забезпечення відділів, плинність кадрів;

      – відсутність боржників за домашньою  адресою при виконанні рішень про стягнення;

      – недостатність фінансування відділів.

      У більшості випадків майно боржника, на яке накладається арешт, є неліквідне, також відсутні правовстановлюючі документи на описане майно, в зв’язку з чим ускладнюється його реалізація.

      Крім  цього, однією з причин такого стану  виконавчого провадження можна  визнати також недостатню увагу  вчених до вивчення проблеми звернення судових рішень до виконання.

      Виконання судових рішень – важливий етап, без якого сам факт прийняття рішення втрачає сенс, і тому залишення проблем без їх вирішення ставить під загрозу мету здійснення судочинства.

      На  даний час вітчизняні та зарубіжні  вчені в основному обмежуються  дослідженням окремих аспектів звернення судових рішень до виконання, які не пов’язані з комплексним аналізом інституту виконавчого провадження та організаційно-правових засад функціонування його як такого.

      Виходячи  з вищенаведеного, дослідження організаційно-правових засад виконавчого провадження має актуальне значення та сприятиме приведенню норм права у відповідність до викликів сьогодення.

      Зазначені обставини, а також важливість та вагомість виконання судових рішень у сфері реалізації прав і свобод людини та зміцненні дисципліни, організованості та порядку у сфері виконавчого провадження, свідчать про актуальність обраної теми дослідження.

      Метою даного дослідження є теоретичний  аналіз системи, правового статусу  та специфіки виконавчого провадження, визначення його місця і ролі серед інших стадій цивільного судочинства, з’ясування суті юридичних взаємозв’язків, що виникають у процесі звернення судових рішень до виконання.

      Виходячи  з поставленої мети передбачається вирішити наступні завдання:

      - дослідити юридичну природу правовідносин виконавчого провадження;

      - охарактеризувати систему виконавчого  провадження;

      - встановити організаційно-правові  взаємозв’язки, що існують між суб’єктами виконавчого провадження;

      - визначити принципи функціонування  системи виконання судових рішень;

      - науково обґрунтувати визначення  поняття виконавчого провадження, Державної виконавчої служби, державного виконавця;

      - зробити правовий аналіз діяльності  суб’єктів виконавчого провадження.

      Об’єктом дослідження є процес звернення судових рішень до виконання.

      Предметом дослідження є правове регулювання  та організаційні аспекти виконавчого провадження судових рішень.  
 

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ 

      1.1. Поняття виконавчого провадження 

      Якщо  проаналізувати існуючі у юридичній літературі точки зору, то можна зробити висновок, що процес виконавчого провадження завжди складається із послідовності дій державного виконавця від відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Така послідовність дій об’єднується в стадїї. На нашу думку, під стадією виконавчого провадження слід розуміти сукупність взаємообумовлених процесуальних дій суб’єктів виконавчого провадження, спрямованих на досягнення певної етапної мети з приводу примусової реалізації виконавчих документів.

      Виконання судових рішень — це стадія цивільного процесу, в якій здійснюється реалізація прав сторін, підтверджених судовим рішенням.

      Органами, що здійснюють примусове виконання  судових постанов і актів інших правоохоронних органів, є судові виконавці. У випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами, установами банків, кредитно-фінансовими установами. Проте центральне місце серед всіх органів примусового виконання займає судовий виконавець, оскільки він виконує більшість судових постанов. Вимоги судового виконавця по виконанню судових рішень є обов’язковими для всіх організацій, службових осіб та громадян [11].

      Згідно  зі ст. 1 Закону України „Про виконавче провадження“ виконавче провадження, що є завершальною стадією судового провадження та примусовим виконанням рішень інших органів або посадових осіб, – це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами й рішеннями, що підлягають примусовому виконанню згідно з цим законом [4].

      Питання, пов’язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу (ст. 368 ЦПК України) [6].

      Основними учасниками виконавчого провадження  є сторони. Поняття сторін виконавчого  провадження визначено статтею 11 Закону України „Про виконавче провадження“, а саме – сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник [4].

      Стягувач  – це фізична або юридична особа, на чию користь або в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана відповідно до судового рішення вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

      У виконавчому провадженні учасниками можуть бути і особи, які сприяють виконанню рішень, — поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів міліції та ін.

      У виконавчому провадженні, як і в інших стадіях процесу, сторони можуть діяти особисто або через законних або договірних представників. Сторони повинні сумлінно користуватись своїми процесуальними правами, не перешкоджати виконанню, виконувати вимоги судового виконавця.

      Виконання рішення суду може здійснюватися  за загальними правилами або негайно.

      Виконання за загальними правилами застосовується у разі, якщо не встановлено підстав  для застосування негайного виконання. Негайне виконання це виконання рішення ще до набрання ним законної сили.

      У разі, якщо рішення суду не виконується  добровільно, необхідно:

      – звернутися до суду, що ухвалив відповідне рішення, для того, щоб останній видав виконавчий документ, тобто виконавчий лист. Згідно з ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь декількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши частину рішення, яку треба виконати за кожним виконавчим листом [6].

      – звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове виконання рішення та подати виданий судом виконавчий документ, який відповідає вимогам, визначеним статтею 19 Закону України „Про виконавче провадження“.

      Згідно  зі ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження“ примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі таких виконавчих документів:

      – виконавчі листи судів та накази господарських судів, у тому числі  на підставі рішень третейського суду;

      – ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законодавством;

      – судові накази;

      – виконавчі написи нотаріусів;

      – посвідчення комісій, що розглядають  трудові спори;

      – постанови органів або посадових  осіб, що мають повноваження розглядати справи про адміністративні правопорушення;

      – рішення органів державної влади  з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

      – постанови державного виконавця  про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій  та накладення штрафу;

      – рішення інших органів державної  влади у випадках, якщо за законом  їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

      – рішення Європейського суду з  прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини“ [4].

      1.2. Права та обовязки сторін у процесі виконання судових рішень 

      Умови і порядок виконання рішень судів  та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому  виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України „Про виконавче провадження“ [25].

      Згідно  з положеннями статті 1 даного Закону виконавче провадження, що є завершальною стадією судового провадження та примусовим виконанням рішень інших органів або посадових осіб, – це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами й рішеннями, що підлягають примусовому виконанню згідно з цим законом [4].

      Основними учасниками виконавчого провадження  є сторони. Поняття сторін виконавчого  провадження визначено статтею 11 Закону України „Про виконавче провадження“, а саме – сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

      Стягувач  – це фізична або юридична особа, на чию користь або в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана відповідно до судового рішення вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення [27].

      Враховуючи  певну специфіку проведення виконавчих дій законодавцем також визначені поняття співучасників та правонаступників у виконавчому провадженні.

      Так, зокрема, у виконавчому провадженні  можуть брати участь кілька стягувачів або боржників. Кожен з них  щодо іншої сторони має право  брати участь у виконавчому провадженні  самостійно або може доручити це одному із співучасників [37].

      Якщо  одна зі сторін виконавчого провадження вибула, то державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторони, як і сама заінтересована сторона, мають право подати до суду заяву про заміну сторони її правонаступником. Всі дії, вчинені до вступу правонаступника у виконавче провадження, обов’язкові для нього тією мірою, в якій вони були б обов’язковими для заміненої ним сторони [18].

      Зазначені вище особи набувають статусу  сторін виконавчого провадження лише після відкриття виконавчого провадження, тобто, винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, або ж постанови про заміну сторони її правонаступником.

      Як  відомо, всі законодавчі акти повинні  ґрунтуватися на принципах, закріплених в Основному Законі України – Конституції, стаття 57 якої кожному гарантує право знати свої права і обов’язки [1].

      Для виконання цього принципу стаття 7 Закону України „Про виконавче провадження“ визначає гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні, які, перш за все, виражаються у тому, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права точно відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб [38].

      Державний виконавець має роз’яснити особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, їх права відповідно до вимог цього Закону.