Зв’язок родинного і шкільного виховання у педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського

Міністерство  освіти і науки України

Слов’янський державний педагогічний університет

Кафедра педагогіки

Зв’язок родинного і шкільного виховання у педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського

Курсова робота

Виконала: студентка 3 курсу

групи М

факультету ПВПК.

Шаповалова  Ілона

Науковий керівник: Євтухова Т.А.

Слов’янськ,2010

Вступ

Дитина —  дзеркало сім'ї. Як у краплі води відбивається сонце,

так у дітях  відбивається моральна чистота матері й батька

В.О. Сухомлинський 

Актуальність дослідження. В умовах економічної та духовної кризи, що панує в сучасному українському суспільстві надзвичайно гостро постає проблема відродження традиційних основ української родини та родинних виховних звичаїв, традицій як інтелектуального та морально-етичного, громадсько-патріотичного джерела формування особистості, основного механізму стабілізації родинних відносин.

Сьогодні стає дедалі очевидним, що без засвоєння  молодим поколінням цінностей родинних традицій, основ „сімейної педагогіки”  не можна побудувати демократичне, гуманне суспільство. На необхідності звернення до виховного досвіду  народу та його духовно-моральних принципів, родинних виховних традицій наголошують державні документи: Декларація про державний суверенітет України, Державна програма „Освіта” („Україна XXI століття”) [5, с.4].

Система родинно-сімейного  виховання настільки важлива в житті кожної людини й усієї планети, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши 1994 рік Міжнародним роком сім'ї, визначила спільну для всіх країн тему: "Всі ми — одна родина", яка за своїм змістом і суттю відображає взаємозв'язок основного осередку суспільства і вселюдської родини. Генеральна Асамблея ООН постановила що "починаючи з 1994 року, 15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародний день родини", підкресливши цим величезне значення сім'ї в фізичному й духовному становленні особистості і суспільства [22, с.14].

Родина є  основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність  основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості[21, с. 58].

Родинне виховання - перша природна і постійно діюча  ланка виховання. Без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім'ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

 Останнім часом в періодичних виданнях та методичних посібниках з¢являється досить багато публікацій щодо зв’язку родинного і шкільного виховання учнів. Це говорить про те, що названа проблема продовжує хвилювати багатьох науковців, педагогів, представників широкої громадськості.

 Аналіз багатопланових досліджень свідчить, що поняття “культура взаємин” не має єдиного визначення. З’ясовано лише окремі аспекти цієї проблеми. Бракує даних про структуру категорії “культура взаємин батьків і дітей” та особливості виховання культури батьківсько-дитячих взаємин. Недостатньо вивчене й питання головних напрямів виховної діяльності початкової школи і сім’ї для підвищення культури взаємин батьків і дітей молодшого шкільного віку.

Розв’язання цієї проблеми, як підтверджує вітчизняний  і світовий досвід, можливе за умови  оптимізації управління процесом виховання  за допомогою гуманізації освіти, що має забезпечити утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей у суспільстві.

Система гуманістичних  поглядів, створена українськими педагогами, філософами та діячами культури є  надбанням громадської і педагогічної думки впродовж століть. Проблемам виховання дітей і молоді в дусі гуманізму особливу увагу надавав В.О.Сухомлинський. Він неодноразово підкреслював, що нема і не може бути виховання гуманіста без людської любові і поваги до вихованців, бо саме розумна любов і повага роблять дитину здатною піддаватись впливові педагога і колективу [11, с. 22].

В.О.Сухомлинського все життя хвилювали проблеми сімейного виховання, батьківської педагогіки, тієї найменшої соціальної клітинки, де закладаються основи особистості, формуються характер молодої людини, моральні почуття, поведінка, громадянська зрілість. Він був переконаний у тому, що успіху у вихованні поколінь можна досягти тільки спільними зусиллями сім'ї, школи і громадськості. Усі шкільні проблеми стоять і перед сім'єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, сягають своїм корінням у сім'ю. В.О.Сухомлинський твердив, що зміцнення сім'ї, вдосконалення родинного виховання - одна з найважливіших соціальних проблем, від розв'язання якої залежатиме майбутнє нашого суспільства, моральне обличчя молоді [19, с. 50-51].

Отже, об’єктом нашого дослідження є взаємини між родиною і школою як основа розвитку у вихованні учня.

Предмет дослідження: методи та прийоми здійснення взаємозв’язку родинного і шкільного виховання на основі педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського, вплив родинного виховання на навчання та розвиток школяра.

Мета:

1. Вивчити психолого-педагогічну літературу з питання зв’язку родинного та шкільного виховання.

 2. З’ясувати сутність поняття „зв’язок родинного і шкільного виховання”, а також розкрити його прояв у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського.

3. Довести важливість і необхідність взаємозв’язку родинного виховання з сучасною школою.

Завдання: 

1. Проаналізувати  стан проблеми родинного виховання в педагогічній теорії та практиці.

2. Розглянути історію виникнення родинного та шкільного виховання в різні періоди розвитку суспільства.

3. Показати  значення співпраці родини та  школи в ефективній організації  навчально-виховного процесу.

4. Виявити актуальність проблеми зв’язку родинного та шкільного виховання в педагогічному досвіді В.О.Сухомлинського.

    5. Науково обґрунтувати психолого-педагогічні умови виховання взаємин батьків і дітей у сім’ї і школі.

Методи  науково-педагогічного дослідження:

1. Вивчення педагогічного досвіду В.О.Сухомлинського з приводу взаємозв’язку родинного та шкільного виховання.
2. Теоретико-методологічний аналіз філософської та психолого-педагогічної літератури; узагальнення педагогічного досвіду з питання моделювання.
3. Синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок В.О.Сухомлинського з приводу взаємозв’язку родинного і шкільного виховання.

Практичне значення дослідження полягає у застосуванні принципів, методів родинного та шкільного виховання, описаних у роботі, на уроках у різних класах та в родинах учнів для налагодження співробітництва між школою і родиною. У роботі описані шляхи підвищення педагогічних знань батьків і оптимізації взаємодії школи та сім’ї, а також показана актуальність проблеми шкільно-сімейного виховання в суспільстві.

Розділ 1.Сутність системи шкільно-сімейного вихвання

1.1. Завдання, зміст і методика виховання дітей в сім'ї.

Відомо, що сім’я  – природне та найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів [15, с. 128].

З перших днів появи дитини на світ родина покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності. Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.

Основними завданнями родинного виховання є:

• виховання фізичної й морально здорової особистості, забезпечені необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу), повноцінного психічного та духовного її становлення формування навичок здорового способу життя;
• створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для розвитку почуттів;
• забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних традицій, рідної мови, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості;
• засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій близькими людьми та в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабих і людей похилого віку;
• залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо;
• виховання поваги до школи та вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення;
• включення дитини до спільної з дорослими діяльності, розвиток творчої працьовитої особистості, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;
• формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне в мистецтві та житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для творчої практичної діяльності.

Отже, родина є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей. Сім’я покликана готувати дитину до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління  – формування всебічно розвиненої особистості, родина, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне  і фізичне виховання.

Духовно-моральне виховання передбачає формування в дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя родини, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків.

Велику увагу  приділяють вихованню в дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність  виховання дітей у родині залежить від її непорушного авторитету, подружній  вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському  покликанні жінки, піднесенні ролі батьків  у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у  родинному вихованні є те, наскільки  родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються  до розмов батьків, є свідками їхніх  вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив  родини зростає, якщо батьки цікавляться  не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких  умов інтереси родини збігаються з  інтересами суспільства, формується свідомий громадянин.

Дієвим чинником родинного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх родинного  виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку  в сімейному господарстві, залучення  дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки-вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей [10, с. 6].

Провідну роль у родинному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

Справжнім авторитетом  користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність. Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Родинне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів – батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників – дідусів і бабусь.

2.  Зародження та розвиток родинного виховання на Україні.

Коріння історії  української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть  і зміцнювалася в ході перебігу історичного  розвитку людства. Перші ж сліди перебування людини в Україні історики датують давнім періодом кам'яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 000 р. до н. є.).

Питання історії родинного  виховання потрібно розглядати починаючи  ще з первіснообщинного ладу. Варто зазначити, що в цьому суспільстві все було колективним, не існувало соціальної нерівності та класів, люди жили в загальних житлах і спільно виховували дітей, які належали всьому роду.

Сім'ї і  у той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід — це велика родина, відома в Україні ще під назвами «пепище», «служба», «хутір», яка проживала у своєму дворищі, і відокремленій оселі. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі, самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, своє поле, худобу тощо. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять приналежності до роду не губилась. Давні традиції жили у родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих[22, с. 17]. До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України, велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися, хазяйнували спільно, жили разом. А порядкував хтось з найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні і в наступних ХІV-ХVІ століттях. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зросла.

З поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим  було виховання дітей. Слово «виховання»  в українців, очевидно, пішло від  «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей,» поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді[32, с. 14-15].

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей — як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, у наших предків мали свої опікувальні божества Рід і Рожаницю — уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: грому і блискавки — Перуном, сонця і світла — Даж-богом, неба — Сварогом, вогню — Хоросом. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки[34,с. 22].

За палеоліту основою  суспільного устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) — мати і  грец. архі — влада), який характеризується наявністю материнського роду та рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки в суспільстві, зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від грец. патер — батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від грец. моно — один і гамос — шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка замужем тільки за одним чоловіком. Причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

Дослідники етнографи  вважають, що в умовах первісного суспільства виховання підростаючого покоління можна поділити на два провідні етапи: початковий (діти до 10-12 років), що проходив переважно в сім'ї, і основний, коли велася цілеспрямована підготовка підлітків, розділених по статевих ознаках. У безкласовому суспільстві всіх дітей виховували однаково, рано залучаючи їх до доступної для них діяльності. Разом з старшими і під їх керівництвом діти і підлітки отримували необхідні життєві і трудові уміння і навички. Існувала істотна відмінність у вихованні хлопчиків і дівчаток. Хлопчики брали участь разом з чоловіками в полюванні і рибній ловлі, їх вчили боротися, стріляти з лука, їздити верхи; дівчатка допомагали жінкам готувати їжу, виготовляти одяг, посуд. Родова община доручала старшим, навченим досвідом людям, знайомити молоде покоління з обрядами, традиціями і історією роду, з релігійним віруванням, виховувати у молодших повагу до старших і померлих[34, с. 148].

Як бачимо, виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому rрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Варто відзначити, що з прийняттям християнства українська сім’я стала ще міцнішою й натхненнішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширились шкільництво й наука в Україні. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, учителя й дітей до цього привчали, а фраза старогрецьких книжників про те, що «вчення – світло, а невчення – тьма», стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання.

Отже, родинне виховання, в якому зароджуються підвалини  народного вчення, стало запорукою  для розвитку освіти.

1.3. Види й методи роботи з батьками учнів.

У роботі з  батьками учнів використовують різноманітні види й методи. Наводимо основні  з них.

Відвідування  батьків удома. Допомагає встановити зв'язок з усією родиною, з'ясувати  її загальну та педагогічну культуру, умови життя учня, його місце в родині і ставлення до нього старших, ознайомитися з досвідом батьківського виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до школяра. Деякі вчителі помилково вважають, що відвідувати потрібно лише родини, діти з яких створюють певні проблеми у школі. Безумовно, з батьками таких учнів слід передусім встановити тісний контакт, проте відвідувати бажано родини всіх учнів[30, с. 155].

Відвідування  родини може мати різну мету: загальне ознайомлення з умовами життя, встановлення єдиних вимог школи та родини до учня, допомога в організації режиму, обговорення з батьками відхилень у поведінці дитини і вжиття необхідних заходів щодо їх запобігання та подолання, залучення батьків до участі в роботі школи, вивчення досвіду виховання в родині та ін. Перш ніж відвідати родину, треба мати початкові відомості про неї та її зв'язки зі школою (особиста справа учня, класний журнал, бесіди з учителями, з самим учнем), відтак з'ясувати основні дані про самого учня, його успішність, поведінку, стосунки з учителями, товаришами. Не обійтися без ознайомлення з педагогічною літературою, в якій розкрито мету відвідування сім'ї. Бажано відібрати і порекомендувати батькам літературу відповідно до теми бесіди, яку проводитимуть з ними.

Успіх відвідування сім'ї залежить не лише від сумлінної підготовки, а й від поведінки вчителя. З самого початку зустрічі з батьками необхідно створити атмосферу довір'я і доброзичливості. У сім'ях, які не мають систематичного зв'язку зі школою, візит учителя розглядають як сигнал біди, батьки насторожуються, готуються до захисту дитини. Тому, завітавши в родину, слід одразу ж «зняти» будь-яку настороженість батьків. Бесіду про дітей починають з позитивних сторін їх характеру й поведінки. Залучаючи батьків до бесіди, поступово переходять до обговорення негативного в поведінці учня. Свої судження про нього слід висловлювати спокійно, тактовно, наводячи незаперечні докази й уважно слухаючи пояснення батьків, розробити спільний план дій школи та родини, домовитися про взаємне інформування про досягнуті успіхи й труднощі.

Запрошення  батьків до школи. У разі необхідності вчитель запрошує батьків окремих  учнів до школи на розмову. Під  час бесіди з ними дуже важливо  дотримуватися педагогічного такту, створити атмосферу доброзичливості, довір'я. Щоб викликати батьків на відвертість, треба розмовляти з ними про учня наодинці, переконати їх в конфіденційності розмови. Така бесіда буде корисна і для вчителя, і для батьків. [20, с. 41-42].

День відкритих  дверей для батьків у школі. Цей  вид роботи потребує єдності школи, батьків, учнів, сприяє згуртуванню шкільного колективу. Цього дня у школі проводять батьківські збори, лекції, консультації, екскурсії по школі, організовують виставки, читацькі вечори, трудового, естетичного виховання дітей у родині та ін. В одних школах день відкритих дверей для батьків проводять що семестру, в інших – щомісяця . Роботу з його підготовки очолює батьківський комітет і комісія з питань педагогічної пропаганди. Його доцільно починати з лекції, доповіді, конференції, в яких задіяні всі батьки. Відтак вони працюють диференційовано. Хоч би якою була програма, батьки повинні отримати вичерпні відомості про своїх дітей і поговорити з директором, його заступниками, учителями, класними керівниками, шкільним лікарем, органами дитячого самоврядування.

Підготовка зборів залежить від змісту та форми їх проведення. Готуючись до них, класний керівник визначає порядок денний; забезпечує явку батьків на збори. Крім добре оформлених оголошень у школі, у місцях роботи батьків, слід своєчасно надіслати спеціальні запрошення додому, їх оформляють самі учні. У заключному слові вчитель тактовно відповідає на запитання й висловлює конкретні пропозиції. Рішення, прийняті батьківськими зборами, стосуються і батьків, які з тих чи тих причин не змогли прийти на збори. Тому при зустрічі з ними вчитель повинен ознайомити їх із змістом зборів та прийнятими рішеннями[12, с. 115-117].

Подібну підготовчу роботу проводять і перед загальношкільними  батьківськими зборами, на яких обговорюють  питання, що стосуються всіх батьків: про підсумки навчально-виховної роботи з учнями за півріччя або навчальний рік, про літній відпочинок школярів тощо.

З метою пропаганди педагогічних знань серед батьків організовують бесіди та лекції на педагогічну тематику, їх проводять або для батьків учнів одного класу, або окремо для батьків учнів початкових класів, середніх і старших класів, що дає змогу враховувати вікові особливості дітей. Ці заходи ефективні лише тоді, коли спираються на конкретні факти, проілюстровані цікавими прикладами з питань сімейного виховання.

Вихованню дітей  та зацікавленню до виховання батьків  сприяють тематичні вечори і вечори запитань та відповідей, на які запрошують працівників правоохоронних органів, лікарів та інших фахівців, причепних  до проблем.

Для педагогічної пропаганди серед батьків використовують також диспут. Він найприйнятніший  за умови, що в класі або в школі  сформувався дружний батьківський колектив і кожен може відверто висловитися  стосовно обговорюваної проблеми. Диспут не лише збагачує батьків знаннями з педагогіки, більш тісним контактам з учителями, а й створює додаткові можливості для врахування індивідуальних особливостей батьків при засвоєнні ними педагогічної інформації.

Для пропагування педагогічних знань практикують  конференції, на яких батьки обмінюються досвідом сімейного виховання тощо.

В останнє  десятиліття виникли нові види виховної роботи, що передбачають активну співпрацю  з батьками під час їх проведення. Це передусім усні журнали, прес-конференції, зустрічі “за круглим столом”, батьківські ознайомлення з педагогічною літературою, перегляд фільмів на педагогічні теми, вечори сімейних традицій, виставки «Світ захоплень нашої сім'ї», прикладної, декоративної творчості, родинних альбомів, колекцій, випуск тематичних газет. Використовують також інші традиційні й нетрадиційні види пропагування педагогічних знань. До нетрадиційних належать: педагогічний десант (виступи педагогів на підприємствах); дерево родоводу (зустрічі поколінь); у сімейному колі (індивідуальні консультації, зустрічі з лікарями, психологами, юристами); родинний міст (зустрічі з батьками та обговорення проблем виховання); народна світлиця (звернення до народних традицій); день добрих справ (спільна трудова діяльність педагогів, батьків і дітей); вечір великої розмови (участь педагогів, батьків, учнів в організації відпочинку, ігри, вистави та інші (альбом-естафета «Як ми відпочиваємо» – досвід організації відпочинку в родині); дискусійний клуб; клуб «Сімейних традицій»; сімейна скринька (з досвіду родинного виховання); аукціон ідей сімейної педагогіки; батьківський ринг (вирішення педагогічних ситуацій); батьківська школа (клуб, в якому проводяться диспути, обмін досвідом, випускаються газети, бюлетені та ін.); азбука родинного виховання (обговорення проблем виховання, виступи спеціалістів); дні довіри (консультації різних фахівців); сімейні свята в класі (спільні святкування днів народження дітей, календарних, народних свят).