Аналітична філософія Куайна, Гудмена, Уайта

                                       Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

Кафедра германської філології та методики викладання іноземних мов

 

 

 

 

                                           Реферат

 

 

 На тему:

                              Аналітична філософія

                    Куайна, Гудмена, Уайта

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       Виконала:

                                                                                Студентка 5 курсу, 1 група 
                                                              Вибрянська А.О 
                                                       
                                                          

                               

 

 

 

 

 

 

 

 

       

                                        Одеса 2014

   

 

 

                                                План

 

1. Вступ ………………………………………………………………………..3
2. Уїллард ван Орман Куайн…………………………………………............4

3.Неопрагматизм Н.Гудмена …………………………………………………8

4. Л.Уайт та його погляди……………………………………………………16

5.Висновки……………………………………………………………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             Вступ

 

Метою даної роботи є розгляд особливостей розвитку аналітичної філософії XX століття та її основних напрямків.

 

 Досягнення мети здійснено  за допомогою вирішення таких  основних завдань:

 

1.  Розкрити -  виникнення аналітичної  філософії 

 

2.  Вивчити -  основоположників аналітичної філософії

 

3.  Розглянути - У. Куайн, Н. Гудмен та Л.Уайта.

 

 Аналітична філософія - філософська традиція, що поєднує різні філософські напрями (логічний позитивізм, філософію лінгвістичного аналізу, теорію мовних актів). Основоположниками аналітичної філософії є Бертран Рассел і Джордж Едуард Мур. Для аналітичної філософії характерні три головні ознаки: лінгвістичний редукціонізм, тобто зведення всіх філософських проблем до проблем мови; "семантичний акцент" - акцентування уваги на проблемі значення; "методологічний ухил" - протиставлення методу аналізу всіх інших форм філософської рефлексії, зокрема відмова від побудови системи філософії в дусі класичних філософських побудов ХIХ ст. Аналітична філософія - це перш за все філософія мови: світ бачиться через призму мови, стара традиційна філософія, кажуть аналітики, виникла через недосконалість мови, багатозначності його слів і виразів.

             Всередині сучасної Аналітичної філософії можна виділити два напрямки: логічного аналізу філософію, яка в якості засобу аналізу застосовує апарат сучасної математичної логіки, і лінгвістичну філософію, яка відкидає логічну формалізацію як основний метод аналізу і займається дослідженням типів вживання виразів у природному, повсякденній мові, в тому числі, коли він застосовується при формулюванні філософських понять.

       До першого напрямку відносяться логічний емпіризм (Р. Карнапом, Г. Фейгль, К. Гемпель, Ф. Франк) - безпосереднє продовження австро-німецького логічного позитивізму на американському грунті, і логічний прагматизм (У. Куайн, Н. Гудмен та ін.) [2]

 

 Уїллард ван Орман Куайн у працях "Елементарна логiка" (1941); "З логiчної точки зору" (1953); "Слово i об'єкт" (1960); "Онтологiчна вiдноснiсть та iншi нариси" (1969); "Теорiї та речi" (1981); "Час мого життя" (1985). Та його послiдовники. Нельсон Гудмен - "Структура явищ" (1951); "Факт, фiкцiя i прогноз" (1954); "Проблеми i проекти" (1972); "Шляхи свiтотворення" (1978). Мортон Уайт - "Зустрiчi у фiлософiї" (1963); розглядаючи проблеми логiчного емпiризму визначили, що у його основi лежать двi догми:

1) фундаментальне протиставлення  аналiтичних iстин (що основуються  на значеннi i незалежнi вiд фактiв) i синтетичних (або фактичних) iстин;

2) редукцiонiзм, тобто твердження  про можливiсть зведення кожного  осмисленого висловлювання до  термiнiв, що спiввiдносяться з безпосереднiм досвiдом.

         Куайн вважає, що обидвi "догми" є недостатньо обгрунтованими, а наслiдками вiдмови вiд них є стирання припустимої межi мiж спекулятивною метафiзикою i природничою наукою. Критикуючи цi догми, Куайн вважає, що уявлення про принципову вiдмiннiсть мiж аналiтичними i синтетичними (фактичними) iстинами є хибним, зауважуючи, що можна скорiше говорити про розрiзнення логiчної та фактичної iстин. Вiн аргументує дану тезу тим, що нi поняття синонiмiчностi, нi поняття визначення, анi поняття семантичного правила, за допомогою яких намагаються звести логiчне до аналiтичного, не являють собою достатню пiдставу для цього. Врештi, Куайн приходить до висновку, що "незважаючи на всю свою апрiорну рацiональнiсть, межа мiж аналiтичними i синтетичними твердженнями виявилась просто непроведеною. I те, що таке розрiзнювання взагалi необхiдно проводити - це неемпiрична догма емпiрикiв, метафiзичний догмат вiри, що не пiдтверджується досвiдом"[1].

         До такого ж висновку приводить i дослiдження редукцiонiзму. Куайн показує, що принцип редукцiонiзму та дихотомiя аналiтичного i синтетичного мають, по сутi, однаковий змiст. Суть редукцiонiзму ось у чому: iстинне твердження мiстить два компоненти - фактичний та лiнгвiстичний. Фактичний компонент зводиться до рiвня пiдтверджуючого спостереження, а лiнгвiстичний компонент утворює весь змiст твердження, i тодi iстинне твердження є аналiтичним. Критикуючи дану точку зору, Куайн зазначає, що наука в цiлому дiйсно залежить вiд мови та досвiду. Але при розглядi iстинностi кожного iндивiдуального твердження говорити про лiнгвiстичний та фактичний компоненти безглуздо i абсурдно, адже неможливо усвiдомлено прослiдкувати такий дуалiзм аж до одиничних наукових тверджень.

       Але ж якого вигляду набуває такий "емпiризм без догм"? Куайн вiдповiдає так: "Вся сукупнiсть нашого знання або переконань подiбна до силового поля, граничними умовами якого є досвiд. Конфлiкт з досвiдом на периферiї викликає перебудову усерединi самого поля. Доводиться перерозподiлювати значення iстини деяких наших тверджень. Переоцiнка деяких тверджень викликає переоцiнку iнших з причини їх логiчних взаємозв'язкiв. Але поле в цiлому так визначене в своїй основi граничними основами, досвiдом, що iснує досить широкий вибiр щодо того, якi твердження пiдлягають переоцiнцi у свiтлi будь-якого окремого суперечливого досвiду. Жодний окремий досвiд не пов'язаний з якимись окремими твердженнями усерединi поля iнакше, анiж опосередковано, через розгляд рiвноваги, дiючої на поле як цілісність [2].

       Проголошуючи "емпiризм з вiдмовою вiд догм", Куайн вважає, що неможливо говорити про емпiричний змiст iндивiдуального твердження; фiлософiя має розглядати цiлiсну систему знання, котра мiстить у собi логiчнi (концептуальнi) i емпiричнi елементи. Логiчна концептуальна схема розглядається як "знаряддя для передбачення майбутнього досвiду у свiтлi минулого досвiду". А фiзичнi об'єкти (як елементи цiєї концептуальної схеми) вводяться в ситуацiю як зручнi посередники. Тим самим, Куайн дiйшов такого висновку, що концептуальна структура у гносеологiчному вiдношеннi виступає як мiф, котрий лежить у основi наукової теорiї, i гносеологiчно являє собою постулат, прийнятий з причини його практичної виправданностi.

        За такого визнання важливостi для наукового пiзнання концептуальної схеми "силового поля" наукової теорiї для Куайна (а також Гудмена) випливає необхiднiсть прийняття iдеї онтологiї та спроба її здiйснення. Тут можна розрiзнити два пiдходи: прагматично-аналiтичний (Куайн) i лiнгвiстико-аналiтичний (Гудмен), якi тiсно пов'язанi один з одним.

         До онтологiчної концептуальної схеми Куайн вносить фiзичнi об'єкти. У статтi "Про те , що є" (перша глава книги "З логiчної точки зору") вiн зазначає, що "фiзикалiстська концептуальна схема" Карнапа виявилась досить вдалою, оскiльки дозволяє звести "потiк досвiду" до деякої концептуальної простоти. Але Куайн не зупиняється лише на проблемi вибору даної онтологiї (концептуальна простота), а прямує до питання обгрунтування онтологiї. Таке обгрунтування вiн виразив у логiко-лiнгвiстичному виглядi у формулi: "всесвiт сутностей має статус значень змiнної. Бути - означає бути значенням змiнної". Тим самим, у якостi онтологiчно припустимих сутностей можуть виступати лише тi, позначення яких можуть бути значеннями змiнних у данiй системi: фiзичнi об'єкти, об'єкти науки на атомному та субатомному рiвнi (котрi дозволяють спростити закони макроскопiчних об'єктiв), фiзичнi сили, а також абстрактнi математичнi об'єкти. Тобто, онтологiя Куайна носить подвiйний характер: номiналiстичний та фiзикалiстський. Вiн стверджує, що для побудови мови достатньо використовувати лише iмена та подiбнi до них вирази, вiдмовляючись вiд абстрактних предметiв на зразок "класiв", "предикатiв" тощо, тому що всяке використання загальних понять породжує "iлюзiї" i помилки. Як вiдомо, Куайн уточнює свою формулу коротким положенням: "бути - означає бути значенням змiнної". Ця формула характеризує скорiше узгодження (чи неузгодження) доктрини, що розглядається, з прийнятим онтологiчним стандартом: "Ми дивимось на зв'язанi змiннi у зв'язку з онтологiєю не для того, щоб знати, що iснує, а для того, щоб взнати, як говорить дане зауваження чи доктрина, iснує, а це, власне, проблема, що стосується мови"[1].

 

 Куайн наполягає на тому, що формальна сторона наукових систем не вичерпує пiзнавального змiсту науки. Вiн критикує положення про розрiзнення "внутрiшнiх" та "зовнiшнiх" питань теорiї та вiдкидання останнiх як "метафiзичних". У працi "Онтологiчна вiдноснiсть та iншi нариси" Куайн доводить, що онтологiчнiй установцi властива вiдноснiсть: те, що виступає науково неосмисленим щодо однiєї системи, виявляється осмисленим у iншiй системi. Як вiдомо, "науково неосмисленi" в рамках конкретної науки фундаментальнi свiтогляднi проблеми вирiшуються за допомогою виходу за цi рамки. В Куайна до цiєї думки пiдводить положення, що "онтологiчнi питання стоять на одному рiвнi з питаннями природничої науки". Але куайнiвська онтологiчна рефлексiя логiчно приречена до нескiнченного регресу вiд однiєї теорiї до iншої - метатеорiї, i зупинитись можна лише на тому, котре можливо умовно прийняти за останнє пояснення - на "догматi".

 

 

 

 

Неопрагматизм Н.Гудмена

 

 Трохи менш явно прагматичною  і більш систематичною, ніж теорія  пізнання Куайна, є теорія пізнання, розвинена в роботах Нелсона Гудмена (1906-1998). Подібно більшості філософів-аналітиків, Гудмен не намагається створити ні систематичної теорії пізнання, ні опису незалежно існуючого світового порядку. Перш ніж спробувати описати процес придбання знання або «генезис ідей», Гудмен прагне, як і Карнап в «Логічному побудові миру», провести «раціональну реконструкцію» процесу придбання знання. В основному його цікавить не те, що первинно в пізнавальному процесі, а те, що може бути базисом для економічної, ясною і єдиної системи. Хоча шукана раціональна реконструкція допускає значну свободу, її мета, вибір її основних елементів і метод побудови в цілому не повинні занадто віддалятися від мети та методів звичайного міркування, так як її кінцева функція - пояснення. [1]

 

 Розглянемо епістемологічний фон побудов Гудмена. Характерна для класичної епістемології парадигма передбачає дійсність, яка не задається, а є даною. Тут об'єкт пізнання - щось предзадане, щось готівково існуюче; все знання, з такої точки зору, може бути збудовано на основі деяких перцептуальних утворень, що передують будь концептуалізації. Гудмен дуже послідовно реалізує такий підхід: згідно з його точки зору, розум активний в сприйнятті на всіх рівнях; не існує взагалі такої речі як неструктуровані, абсолютно безпосередні сенсорні дані, вільні від класифікації. Всі сприйняття визначено вибором і класифікацією, в свою чергу сформованими сукупністю успадкованих і набутих різними шляхами обмежень і преференцій. Навіть феноменальні твердження, що припускають опис найменш опосередкованих відчуттів, не вільні від таких формотворчих впливів. Згідно Гудменові, дійсність не прихована від нас, а проте систематично осягати її можна не тільки одним способом, але безліччю способів. Звичайно, існують системи, що не узгоджуються з нашим досвідом; але разом з тим є і безліч різних систем, які "відповідають"  світу, причому деякі з них являють собою повністю рівнозначні альтернативи. [1]

 

 Ці ідеї розвиваються Гудменом  в конструктивних логічних системах. Він приймає аналітичний - логікоморфний - підхід, реалізований в рамках епістемологічного конструктивізму. Його цікавить не те, що первинно в пізнавальному процесі, а те, що може бути базисом для економічної і єдиної системи. У подібній системі визначальне - це комплекс інтерпретованих термінів, а визначається - відомий осмислений термін, і акуратність визначення залежить від відносини між ними.

 Теореми конструктивної системи  покладаються "реальними" визначеннями, що використовують певні семантичні  критерії правильності на додаток до звичайних синтаксичним критеріям, які накладаються на чисто формальні (або "номінальні") визначення. Конструктивна система формалізує деяку область (передбачуваного) знання, яке може бути представлене як безліч пропозицій, сформульованих в дискурсі (наприклад, природній мові), де деякі терміни повинні бути відповідно визначені в системі, що використовує правила виведення, а деякі утворюють безліч термінів, прийнятих за елементарні, тобто базові примітиви системи. Таким чином, питання про критерії правильності відсилає до питання про довільність / мимовільності вибору "атомів" категоризації, елементарних термінів системи. Примітиви повинні при цьому розумітися як вже є предметом навмисного використання або інтерпретації; якщо їх використання або інтерпретація не очевидні, то вони можуть бути забезпечені неформальним поясненням, в строгому сенсі не є частиною системи. [2]

 

 Термін вибирається як елементарного  не тому, що він є невизначуваним; швидше, він є невизначуваним  в силу того, що він був обраний як елементарний ... Взагалі терміни, прийняті в якості елементарних в одній системі, цілком можуть піддаватися визначенню в якій-небудь іншій системі. Не існує ні абсолютних елементарних термінів, ні такого їх вибору, який був би єдино правильним  [4]  .

Елементарні якості не слід змішувати з властивостями. Перші з'являються і зникають, в той час як останні залишаються відносно постійними. Наприклад,  готівку  кольору об'єкта змінюються, тоді як те, що вважається кольором об'єкта, залишається одним і тим же. Властивості предмета визначаються його змінами, тобто тим, яким він є при всіх тих видах умов, які розглядаються як критичні чи стан дротяні; елементарні ж якості предмета цілком відносяться до області явища. Таким чином, елементарні якості не схильні до помилок і не підлягають перевірці в тому сенсі, в якому це відноситься до властивостей, хоча вони і підлягають порівнянні один з одним.

 Аналогічним чином, судження, зроблене  мною деякий час тому про  те, що в той момент центр  мого поля зору займало червона пляма, буде відкинуто, якщо воно не узгоджується з іншими судженнями, які в сукупності мають більше підстав бути прийнятими - наприклад, що пляма, займало те ж місце на момент пізніше, було блакитним і що видимий колір був постійним протягом періоду, що включає ці два моменти. У цих випадках судження про елементарні якостях скасовується, але це скасування не включає в себе перевірки елементарних якостей.

 Якщо елементарні якості  прийняті за основні індивідуальні  елементи, то центральна проблема  конструкції полягає в тому, щоб  показати, які  предмети  и  якості  в звичайному сенсі.  Перший  крок полягає в тому, щоб неформально  пояснити новий вихідний термін  і показати його ставлення до інших термінам, пов'язаним з ним. Розглянутий вихідний термін симетричний, можна витлумачити як «перебуває з» або «знаходиться в». Будь-яка пара, яку він пов'язує, належить до різних категорій одній області почуттів, тому він не може пов'язувати, наприклад, два кольори або два місця, або колір і звук. Це скоріше ставлення, яке пов'язує колір і місце, в якому знаходиться колір, місце і час, протягом якого зберігається це місце, кольорова пляма і час, протягом якого зберігається ця колірна пляма. [2]

 При такому тлумаченні понять  «перебувати з ...» і конкретів  в центрі уваги опиняється  відмінність між якостями, предметами  та проявами. Якості, звичайно, не  є ні предметами, ні конкурують, але це і не просто елементарні  якості. Це якраз ті комплекси, які не є елементарними якостями. Зверненням відносини «бути якістю чогось» є ставлення «бути проявом чогось». Відповідно, явища - це якраз ті комплекси, які не є якостями. Можна тоді сказати, що конкрети - це прояви, але аж ніяк не якості, і що комплекси, які не їсти ні елементарні якості, ні конкрети - це і прояви (їх власних частин), і якості (інших, осяжний їх комплексів).

 

 Тепер починають вимальовуватися  підходящі інтерпретації для  таких термінів, як «абстракція», «конкретність», «приватність» і «загальність». Так, з одного боку, індивід конкретний  ,  якщо і тільки якщо він повністю розкладемо на конкрети, так що конкурують і сума конкретів конкретні. З іншого боку, індивід абстрактний  ,  якщо і тільки якщо він не містить конкретів, так що елементарні якості і всі інші власні частини конкретів, а також деякі сукупності - наприклад сума декількох кольорів або ліній, або місця, часу і кольору, - які не перебувають разом, є абстрактними.

 

 Аналогічно можна сформулювати  різницю між приватним і загальним. Індивід є приватним, якщо і тільки якщо він повністю розкладемо на неповторні комплекси, індивід є загальним, якщо і тільки якщо він не містить неповторних комплексів. Таким чином, всі елементарні якості і всі суми декількох елементарних якостей одного і того ж роду всезагальні; всі конкрети і всі суми конкретів є приватними; а такі індивіди, як сума конкрета і далекого йому якості, не є ні загальними, ні приватними. [1]

 

 Зафіксувавши таким чином  фундаментальні терміни своєї  системи, Гудмен в четвертій частині «Структури явища» займається пошуками предиката, в термінах якого можна описати світовий порядок. З цією метою він розглядає «предикат схожості», але виявляє, що визначення подібності як «часткового тотожності» незадовільно, а будь-яка інша його інтерпретація є неясною і невизначеною.

 Завдяки використанню свого  основного конструктивного апарату  і предиката «відповідати» Гудмен  тепер отримує можливість інтерпретувати  чуттєві категорії в термінах  безперервних послідовностей відповідних один одному елементарних якостей, просторові відносини в термінах областей відповідних один одному елементарних якостей, а час як складову кожного конкрета.

      Класична проблема індукції - як взагалі ми можемо знати про майбутнє на підставі свідоцтв про минуле - може вважатися (або за більш-менш загальним згоди вважається) знятої в дусі Юма: пошуки дедуктивного доведення тверджень про майбутнє на підставі минулого і сьогодення марні в принципі; індукція знаходить необхідне виправдання у фактичних звичаях нашого повсякденного мислення і наукових досліджень. Кант, відповідаючи на виклик Юма, визначив той напрям досліджень, згідно з яким у центрі знаходиться питання не про те, чи пізнаваний світ, а про те, яким чином можливо, як виникає і організовується наше знання - напрям, актуальність якого не тільки не зменшується, але продовжує зростати, про що свідчать і роботи Гудмена. Однак, на думку Гудмена, ми продовжуємо стикатися з новою проблемою індукції, а саме: які ті підтверджують процеси, на які спираються ці повсякденне мислення і наукове дослідження? [3]

 

 Прояснення цієї проблеми  пов'язано з особливостями відображення  предикатів, при якому, згідно Гудменові, може проявлятися як інерція, так і протилежне їй властивість - "ініціатива". При формулюванні законоподібних висловлювань більш вкорінені ("інерційні") предикати слід віддати перевагу менш укоріненим, і в разі виникнення протиріч останні повинні поступатися місцем першого. Можна запропонувати спеціальні правила для визначення таких переваг; такі правила зможуть поступово наближати нас до формалізації звичайного процесу підтвердження. Тому, повертаючись до визначення правильності позначення (описи), можна помітити, що у всіх випадках мова йде про ідентифікацію, але по-різному виявляється підстав. Якщо ми маємо намір вважати правильним опис, відповідне буденним судженням про правдоподібність (деякому фіксованому набору суджень), то це означає, що ми ідентифікуємо опис через встановлення його тотожності даними нашого попереднього досвіду. Якщо ж ми вважаємо правильним опис, що є правдоподібним в силу того, що воно володіє деякою достовірністю, то ми також проводимо ідентифікацію через встановлення відносини з наявними у нас даними, але це стосунок не тотожності, а деякою узгодженості, сумісності. Але ставлення тотожності може бути розглянуте як видове по відношенню до родового - сумісності в тому відношенні, що тотожні речі, взагалі кажучи, абсолютно сумісні, тому всі об'єкти, між якими встановлено тотожність, можуть вважатися сумісними (але не навпаки). Перший спосіб ідентифікації очевидно не є єдиним, але він так само очевидно є кращим для багатьох систем - наприклад, для винесення звичайних суджень. У певному сенсі він більш обгрунтований - для тотожності потрібні не просто сумісні речі, але абсолютно сумісні речі - але ця різниця в рівні обгрунтованості не носить якісного характеру. Ми маємо тут справу не з новою властивістю, але з повнотою прояви того ж властивості сумісності. Правильність деякого мовного конструкту виявляється, з такої точки зору, мінімум у двох аспектах - правильність його побудови як наявність деяких відповідників в безлічі мовних конструктів цієї мови і правильність його оформлення відповідно до мовними правилами як результат їх дії. Проблема, з такої точки зору, полягає у з'ясуванні того, як краще може бути зрозуміле те чи інше явище: в термінах характеристики його результатів або ж в термінах характеристики пов'язаних з ним процесів. [3]

 

 Складність тут полягає в  тому, що основною предикат зазвичай  не формулюється у філософських  системах з точністю, порівнянної з точністю наукових дисциплін, що використовують обчислення. Конструктивні системи, навпаки, з необхідністю вимагають вирішення питання про допустимі підставах, і, відповідно, очевидним чином надають або позитивну демонстрацію результату, або підтвердження його неможливості (фальсифікацію).

 

 В "спосіб створення світів" Гудмен робить крок від епістемології  до онтології і наполягає на  тому, що протиріччя між онтологічним  монізмом і плюралізмом не  витримує пильного аналізу. Якщо існує лише один, єдиний, світ, то він включає безліч різних, що розрізняються між собою аспектів; якщо ж існує безліч світів, то в будь-якому випадку існує лише одне (єдине в цьому відношенні) безліч цих світів. Слідом за У.Джеймсом (ще одним філософом з тих, яких він тут називає своїми попередниками) Гудмен фактично відтворює хід ще першого атомистических побудов: кожен окремий космос кінцевий, але кількість цих космосом нескінченно, тому світ зрештою нескінченний. Але "світ" Гудмена - категорія настільки ж епістемологічна, скільки і онтологічна. Один світ може бути розглянутий як безліч світів, так само як і безліч світів може бути розглянуте як один: це залежить від способу розгляду. Мова тут йде не про безліч альтернатив єдиному дійсному світу, але про множині дійсних світів. Методологічний і онтологічний плюралізм - природне висновок епістемологічних поглядів Гудмена. З подібної точки зору, деякі істинні твердження і правильні уявлення можуть вступати один з одним у суперечність, не втрачаючи при цьому своєї істинності і правильності, - а отже, дійсних світів має бути більше одного. Наш універсум складається швидше із способів опису світу, ніж з самого цього світу або світів. [2]

 

 Можна таким чином сформулювати  ті посилки конструктивізму, які  представляються найбільш важливими для розуміння властивих йому відносин між епістемологією і онтологією:

 Будь-який предмет може бути категоризувати з однаковим успіхом багатьма способами, які відрізняються по суті в онтологічному наповненні і є в цих систематизації взаємно несумісними (плюралізм).

 Через множинності версій  світу в різних знакових системах  марно шукати повний опис дійсності .

 Онтологічні пропозиції мають істинне значення тільки щодо "тлумачення" або "трактування" об'єктів, світу, дійсності, і т.д.; в цілому, відсилання до "миру" має сенс тільки в тому випадку, якщо вона відноситься до системи опису (онтологічний релятивізм ).

    Отже, якщо твердження істинно, а опис або подання правильно, не "саме по собі-для-світу", а для конструктивної системи, критеріям адекватності якої воно відповідає, то в такому випадку слід допустити, що відсилання (референція) до "світу" має сенс і може служити для побудови адекватної теорії значення тільки в тому випадку, якщо вона відноситься до системи опису. Оскільки в цьому відношенні онтологічна зв'язок між знаком ("символом") і його референтом є джерелом семантичних правил, остільки воно може бути визнана позамовних, онтологічним детермінативом значення. Оскільки, далі, межі взаємного узгодження індивідуальних концептуальних схем (які очевидно можуть бути розглянуті як конструктивні системи ментальних репрезентацій) встановлюються їх ставленням до позамовних світу, через якесь відношення (зокрема, референцію) здійснюється позначення мовними виразами елементів позамовних світу, остільки встановлення ставлення позначення виступає власне конструктивним детермінатівом значення. Здатність знака служити джерелом факту наявності предмета позначення є, мабуть, єдиним задовільним позамовних детермінативом, відповідним внутрішньомовними детермінативи значень мови, розуміється як синтаксичні відносини в мові в тій мірі, в якій вони представляють правила функціонування мови (значення як результат деякого процесу).

 

 

 Л.Уайт

          Думка про те, що провідна роль у розвитку історії належить техніці, висловлювалася досить давно. Але остаточно концепції технічного , або технологічного, детермінізму оформилися лише в другій половині ХХ , що було пов'язано з початком і наступним розвитком науково-технічної революції. У гранично послідовній формі концепція технологічного детермінізму була розвинена і викладена в книзі вже знайомого нам відомого американського етнолога і культуролога Л.О. Уайта «Еволюція культури. Розвиток цивілізації до падіння Риму» (1959). [1]

 Головним для Л. Уайта є  поняття культури. На відміну  від інших прихильників супер  органічної концепції культури  він розглядає її не тільки  як духовне, але і як матеріальне  явище. Л. Уайт виділяє в культурі  чотири компоненти: ідеологічний, соціологічний, сентиментальний і технологічний. Провідним серед них є останній. Технологічний фактор у загальному вигляді визначає форму і зміст всіх інших. Він детермінує і соціальну систему, і філософські погляди, і громадські почуття. Зміни в технології викликають зміни у всіх інших секторах культури. Технологія - базис і рушійна сила культурної системи.

          Найважливішим в концепції Л. Уайта є поняття енергії. Культурна система, як і біологічний організм, захоплює і «запрягає» енергію з тим, щоб її використовувати для забезпечення свого існування і розвитку. Рівень розвитку культури визначається тим, скільки енергії вона «запрягає» і використовує в розрахунку на душу населення в рік. [5]

 

 Прогрес культури виражається  у збільшенні пропорції відносини  нелюдською енергії до людської. Або, те ж саме, але лише в іншій формі: прогрес культури виражається у збільшенні числа задовольняють людські потреби матеріальних благ і послуг , створених одиницею людської праці. Чим більше матеріальних благ і послуг створюється одиницею людської праці, тим більше їх припадає на душу населення.

            На самому першому етапі людина використовував тільки енергію свого власного організму. Він забезпечував своє існування полюванням і збиранням. Це була ера людської енергії. Даною технології відповідала певна економічна, а тим самим і соціальна система. Існувала взаємна допомога. Люди були рівні і вільні. Всі були братами.

 Найбільшим переломом у розвитку  технології, культури в цілому  і суспільства була аграрна  революція. Виникло землеробство і скотарство. Люди «запрягли» і поставили собі на службу сонячну енергію, втілену в нелюдську біологічну форму, а саме форму тварин і рослин.

 Вперше були поставлені під  людський контроль сили природи. Результатом цього технологічного  успіху було перетворення племінного суспільства в цивілізоване. Виникла приватна власність на засоби виробництва, суспільні класи, держава, міста. [5]

 

 Подальший розвиток людського  суспільства Л. Уайт скільки-детально  не розглядає. З усіх наступних  технологічних зрушень він згадує висунення на перший план промисловості, винахід парової машина і вступ людство вступило в століття пара. У зв'язку з цим він говорить про паливної революції. В результаті всього цього виникли капіталізм і демократія.

 Підкреслюючи визначальну роль техніки, Л. Уайт в той же ні слова ні говорить про те, чому вона розвивається. В результаті питання про рушійні сили розвитку історії залишається у нього відкритим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                   Висновки

 

       Отже, аналітична філософія - філософська традиція, що поєднує різні філософські напрями. Аналітична філософія - це перш за все філософія мови: світ бачиться через призму мови, стара традиційна філософія, кажуть аналітики, виникла через недосконалість мови, багатозначності його слів і виразів.

          При цьому філософсько-гносеологічний аналіз засобів пізнання, характерний для класичної філософії і пов'язаний з корінними проблемами співвідношення суб'єкта і об'єкта, підміняється, як правило, дослідженням приватно-наукових проблем: логічних, логіко-лінгвістичних, семіотичних .