Аналітична психологія Карла Густава Юнга

              Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний технічний університет імені  Юрія Кондратюка

Кафедра філософії і соціально-політичних дисциплін

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «Аналітична психологія Карла Густава Юнга»

 

 

 

 

Виконала: 

Науковий керівник:

                                                                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                             

                                              2012

 

                                                 

   Зміст

 

Введення

1.Карл Густав Юнг та його спадщина

2. Аналітична психологія К.Г. Юнга

3. Архетип колективного несвідомого

4.  Психологічні типи особистості

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            

 

 

 

                                  Введення

Психологічне пізнання настільки ж древнє, як сама людина. Він не міг би існувати, не орієнтуючись у мотивах поведінки і властивостях характеру своїх ближніх.

 Останнім часом  зростає інтерес до питань  людської поведінки і пошукам сенсу людського існування. Керівники вивчають, як працювати з підлеглими, батьки відвідують курси по вихованню дітей, подружжя вчаться спілкуватися один з одним і "грамотно сваритися", викладачі вивчають як допомогти справитися з емоційним хвилюванням і почуттям розгубленості своїм студентам і учням інших навчальних закладів.

 Поряд з інтересом  до матеріального добробуту і  до бізнесу багато людей прагнуть допомогти собі і зрозуміти, що значить бути людиною. Прагнуть розібратися у своїй поведінці, розвити віру в себе, свої сили. Усвідомити неусвідомлені сторони особистості, зосередитися насамперед на тому, що відбувається з ними в даний час.

 Коли психологи  звертаються до вивчення особистості,  що, мабуть, перше, з чим вони зіштовхуються, це різноманіття властивостей і їх проявів у її поведінці. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні та інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого

(підсвідомого) і багато  чого іншого - ось далеко неповний  перелік характеристик, з якими доводиться мати справу, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.

 Володіючи різноманіттям  властивостей, особистість разом  з тим являє собою єдине ціле. Звідси витікають дві взаємозв'язані задачі: по-перше, зрозуміти всю безліч властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системоутворюючим фактором (або властивістю), і, по-друге, розкрити об'єктивні підстави цієї системи.

Аналітична психологія Юнга допомагає нам краще зрозуміти  поведінку особистості у взаємовідносини з оточуючими тобто соціальний бік його поведінки. Це викликає особливий інтерес соціологів і безсумнівно приносить користь у практичній діяльності керівника - вихователя трудового колективу.

 

 

 

 

 

 

                         1. Карл Густав Юнг і його спадщина

Спадщина швейцарського  психолога Карла Густава Юнга виходить далеко за межі суто психологічних досліджень. Як і психоаналіз 3. Фрейда, вчення Юнга охоплює психологію, патопсихологію, етнографію, фольклор, історію релігії, етику, естетику, історію науки в цілому. Юнг — автор величезної кількості праць. Англійське видання його творів налічує 20 томів. Критична література, присвячена аналізові його провідних ідей, величезна.

У психологічній та філософській літературі вчення Юнга ще не піддано  розгорнутій історико-психологічній  критиці. Мова йде насамперед про  дві частини його концепції — "психологічні типи" і "архетипи колективного несвідомого". Це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу, коло проблем, що постають у зв'язку з ними, свідчать про їхнє широке світоглядне значення. Нерідко Юнг у своїх творах намагається передбачити майбутній хід людської історії і вважає, зокрема, своєю заслугою передбачення Другої світової війни. Характер цих "пророцтв" ґрунтується на аналізі соціально-історичного розвитку, а також стабільних психологічних структур, суперечності між свідомим і несвідомим. Розгляд цієї своєрідної теорії поступу людської культури залишається актуальним завданням історико-психологічної думки.

Разом з Фрейдом Юнг  створив Міжнародне психоаналітичне  товариство і був його першим президентом. Проте ухил Юнга від ортодоксального фрейдизму з часом привів його до розриву з Фрейдом. В 1913 році Юнг заснував самостійну школу аналітичної психології. Незважаючи на власну критику так званого класичного фрейдизму, Юнг залишається в рамках психоаналізу: провідним у людській психіці та поведінці він визнає несвідоме. Нерідко для об'єктивності він підкреслює той факт, що саме Фрейд має безсмертну заслугу як творець дійсних основ психології неврозів, незважаючи на епохальні дослідження П.Жапе з психології невротичних станів, а також Бернгайма з сугестивності неврозів.

Певним відходом від  ортодоксального фрейдизму є  поняття "лібідо" в юнгіанському трактуванні. Воно тлумачиться не суто сексуально, а як гене-ралізована енергія  в дусі elan vital А. Бергсона або волі до життя А. Шопенгауера. Ця енергія ніби виявляється в рості, відтворенні та в інших видах життєвої активності організму. Юнг відкидає також ідею Едипового комплексу. Сам Фрейд дещо наблизився до юнгового розуміння лібідо, коли доповнив своє вчення про сексуальні потяги встановленням їхнього зв'язку з іншими інстинктами.

Юнг схвально говорить про  психологічні теорії, в яких панівними компонентами у людському русі визнаються темні підсвідомі сили, що конфронтують зі свідомими настановленнями. Він зауважує, що без такого негативного аспекту людину не можна вважати цілісною, реальною істотою, і прямо називає цей бік людської природи "звіром", "звіриною душею" та надає їй виняткового значення. Погляд, що не враховує цих темних сил, визнається плоским, таким, що ігнорує основне. Християнство, за Юнгом, прагнуло звільнити людину від цих сил, проголошуючи аскетичну мораль. Навпаки, Ф. Ніцше поклав ці потяги в основу свого вчення, заперечуючи християнський аскетизм. Цей філософ, зауважує Юнг, з повною самопожертвою віддав своє життя ідеї "надлюдини", яка підкоряється темним потягам і "долає саму себе".

Прагнучи виправдати ніцшеанську  мораль, Юнг зазначає, що сам Ніцше  лише в своїй теорії позитивно  ставився до цих потягів, а його власне життя проходило "по той бік  потягів" та прямувало "до вершин героїзму". У зв'язку з цим Юнг пише: "Воля до влади є таким же великим демоном, як і Ерос, і така ж стара й споконвічна, як і він". Щоправда, за Юнгом, ці потяги мають протилежний зміст, а концепції Еросу та "волі до влади" не зводяться одна до одної. Але кожна з них містить у собі суттєву істину і, зрештою, не виключає іншу. їх слід подолати в новій інтегруючій точці зору, не виходячи, правда, за межі волюнтаризму. Необхідність цього синтезу, на думку Юнга, має глибокі психологічні підстави.

Обидві теорії відносно істинні тому, що неврозу властиві дві протилежні якості, одну з яких представлено в теорії Фрейда, а  іншу — в теорії Ніцше та Адлера. Чому ж дослідник бачить тільки один бік складного явища та вважає, що тільки він має цілковиту рацію? Адже всі виходять з одного й того ж життєвого досвіду? Юнг вдається тут до психології (а точніше — до психоаналізу) світоглядних проблем і ставить одне з кардинальних питань своєї психологічної системи: питання про типи життєвих установок. Цим робиться спроба психологізувати дану проблему, довести психологічну (а також біологічну) можливість, необхідність багатоманітності світоглядів.

Як відомо, у Фрейда і Адлера вони схожі. Адлер наполягає на суб'єкті, що шукає ілюзорних доказів власного життєствердження і заперечує підпорядкування іншим особам — батькам, вихователям, начальникам, а також авторитетам, ситуаціям, інституціям і т.п. Специфічні, індивідуальні властивості та значення об'єктів не беруться до уваги. Об'єкт розглядається як носій гнітючих тенденцій. Правда, статеві та інші відносини, що виходять із потягів до об'єкта, визнаються Адлером суттєво важливими. Але в його теорії неврозів вони не відіграють такої принципової ролі, як у Фрейда. В останнього саме об'єкти визначають якості потягів і мають виключно детермінуючу силу, в той час як суб'єкт залишається вільним від значущостей і є не чим іншим, як осередком потягу до задоволення і "державного страху" у ворожому соціальному оточенні.

У багатьох своїх працях Юнг приділяє велику увагу проблемі установки (настановлення), її основних видів і доходить висновку про існування двох людських типів: інтровертів та екстравертів. Перша установка в нормальному випадку свідчить про особистість, якій властиві вагання, розмірковування, заглиблення в себе, страх перед об'єктами, постійне перебування в обороні, недовір'я до спостережень. Друга установка дає нам істоту люб'язну, попередливу, відкриту, з доброю волею, готовністю до послуг, що легко знаходить себе в тій чи іншій ситуації, швидко встановлює відносини і часто безтурботно і з повним довір'ям іде на ризик у незнайомих обставинах, незважаючи на можливі сумніви. У першому випадку вирішальним фактором поведінки стає суб'єкт, у другому — об'єкт.

Юнг визнає, що в дійсності, сповненій  неповторних індивідуалізованих явищ, такі установки рідко трапляються в чистому вигляді. Вони варіюються і компенсуються, відтак дуже важко встановити той чи інший тип. Зважаючи на це, Юнг вводить додаткові критерії типологічних відмінностей: вік, стать, активність, емоційність, рівень психічного розвитку, а також чотири орієнтаційні функції свідомості: сприймання, мислення, почуття та інтуїція. Виходячи з таких підстав Юнг описав вісім груп типологічних відмінностей. Це дало йому можливість зрозуміти дві взаємопротиставлені теорії неврозів як вияв типових суперечностей людської природи.

На перший погляд, теоріям Фрейда і Адлера Юнг надає обмеженого значення: мовляв, вони зводять багатоманітність психічного життя людини до абстрактних  схем і виявляються безплідними, коли йдеться про побудову загального погляду на сутність душі. Разом із тим Юнг визнає їх як головні компоненти його власної теорії. Він погоджується, що Ерос завжди і всюди існує, як і потяг до влади. Вони проникають у глибинні сфери душі людини. Проте сама душа не є тільки тим або іншим, або обома разом. Вона є тим, що вона з себе зробила і ще зробить.

Виходячи з цього екзистенціального  мотиву Юнг виявляє однобічності фрейдівської та адлерівської теорій. Разом із цим він обирає індивідуалістичну  точку зору, з якої далі критикує цивілізацію, виводить соціальне з індивідуального, проводить паралелі між ними. У світовій війні, твердить Юнг, "ми пережили страшну втрату віри в раціональні наміри цивілізації. Що називають "волею" в окремої людини, те називають "імперіалізмом'" у націй". Цивілізація — це раціональна сублімація вільної енергії. Окремій людині властиве те ж саме. У такому ж ключі міркує й А.Кестлер, розцінюючи тіньові сторони людської цивілізації як "помилки" природи, коли вона створювала людську істоту.

        

     2.  Аналітична  психологія Карла Густава Юнга

Різні спрямування у  філософії Юнг хоче "психологічно" примирити як необхідні компоненти досконалої людини. Ці напрями, зведені  до "психологічних типів", доповнюють один одного. Інтроверт важко припасовується до зовнішнього світу. Екстраверт має позитивне ставлення до нього. Перший весь живе у розмірковуванні, другий виявляє ініціативу до практичної дії. Ось чому ці типи у своєму синтезі дадуть ідеальний "шлюб" — ідейний симбіоз. Коли вони стають віч-на-віч і хочуть зрозуміти одне одного, вони роблять відкриття, що ніколи між ними не було взаєморозуміння. Тільки ідеальна людина — вона ж нормальна — може долати відчуженість типологічну, що, за Юнгом, трапляється дуже рідко.

Аналітична психологія виявляється тим славнозвісним "коридором у готелі" (вислів італійського прагматиста Дж.Папінї), який поєднує різні но-мери-ідеології. Образ "коридору", правда, не задовольнив би Юнга. Його типи життєвих установок живуть один в одном}' як "тіньове буття". Так, зокрема, інтроверт має екстравертовану установку, не усвідомлюючи її, адже його свідомість постійно спрямована на суб'єкт. Він, звісно, бачить світ об'єктів, але має про нього деформоване й нерозвинуте уявлення і тримається від нього на відстані як від чогось загрозливого й небезпечного.

Юнг намагається опертися на думку Гете, який назвав життєві  установки "систолою і діастолою активності" та вказав, що вони повинні мати гармонійну єдність і послідовність у ритмі життя. Здійснити реально цей ритм дуже важко. Це вимагає мистецтва жити. Юнг бачить тут два можливих виходи: покластися повністю на несвідоме, щоб природні закони не порушувались актом свідомості, або ж бути надзвичайно свідомим, щоб упроваджувати в життя протилежні установки.

Юнг відкидає можливість повернення до стану тваринної несвідомості, вибираючи найтяжчий шлях — до усвідомленості. Але це майже "надлюдський ідеал", пов'язаний з вищою психічною зрілістю, з оновленням життя. Юнг називає це переходом до протилежної проблеми і вважає, що психологічна теорія, яка хоче бути чимось більшим, ніж допоміжний технічний засіб, має грунтуватися саме на такому принципі протилежностей. Без нього вона зможе лише реконструювати невротичну, неврівноважену психіку. За Юнгом, не існує систем саморегулювання без такого принципового протиставлення. Найбільшою мірою це стосується психічного. Його саморегуляція здійснюється як шляхом перенесення енергії з одного об'єкта на інший, що було названо Юнгом "рішенням шляхом перенесення", так і проекцією несвідомого змісту на якийсь об'єкт. Спочатку проектується поверхневий зміст несвідомого, про яке ми дізнаємось із снів, симптомів і фантазій. Ці вияви психічного життя мають у своїй основі ремінісценції особистості. Нарешті, можуть виступати такі фантазії, що мають надзвичайний характер. У такому випадку лікар виступає чаклуном, демонічним злочинцем або ж носієм доброї волі, наприклад Спасителем і т.ін. Пацієнти не усвідомлюють, що їхні фантазії виникають в них самих і, власне, нічого спільного не мають з лікарем. Але зміст цих фантазій свідчить, що в рамках досвіду особистості немає джерел для таких пригадувань і такого роду проекцій. Відтак, за Юнгом, постає необхідність звертання до колективного несвідомого.

Підбираючи докази, Юнг  робить посилання на працю Фрейда „Дитячі пригадування Леонардо да Вінчі”, в якій наводяться факти з висловлювань Леонардо про двох його матерів, а також на спогади Беивенуто Челліні, в яких той розповідає про своє подвійне походження. Юнг бачить у цьому „міфологічний мотив”. Адже й багато героїв різних сказань мають двох матерів (земну й небесну). Ці факти начебто виходять за межі особистих пригадувань і породжують думку, що в людині, крім особистих споминів, існують великі первісні картини, як їх ще задовго до виникнення аналітичної психології назвав німецький історик культури Я.Буркгардт.

Юнг наполягає на спадковості  людських уявлень, що панували в далекі стародавні часи. Доказ убачається в тому факті, що певний матеріал саг, їхні мотиви повторюються в ідентичних формах повсюдно. У стані психічної хвороби людина може відтворювати картини, добре відомі зі стародавніх текстів. Чимало таких фактів Юнг наводить у своїй книзі "Мандри її символи лібідо".

Так Юнг підходить  до свого іншого відкриття — ідеї про найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські, первісні образи, що отримали славнозвісну назву архетипів колективного несвідомого, або домінанти.

3. Архетип колективного  несвідомого

К. Г. Юнг описав значну кількість архетипів та їхніх  символічних проявів. Архетипи та символи сполучаються певним чином. Архетип виступає сенсоформою, загальним значенням, тоді як символ є його безпосередньою реалізацією. Будь-який ряд символів не вичерпує всієї змістовності архетипу. Символ завжди представляє лише аспект, грань архетипу.

Розглянемо основні архетипи описані К. Юнгом.

Самість – втілення цілісності та гармонії, регулюючий центр особистості. Символізується мандолою (колом). Самість, я сам - найбільш важливий архетип  у теорії Юнга. Вона є поняттям більш  високого порядку ніж «Его», включає його в себе. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані й об'єднані всі інші елементи. Самість включає в себе як фізіологічні так і психічні аспекти людського буття і знаходиться частково на рівні свідомості, але більша її частина існує на рівні несвідомого. До цього рівня відноситься:

А) зміст несвідомого, що тимчасово залишаються несвідомим і може бути відтворений у довільному порядку (пам'ять);

Б) зміст несвідомого, що не піддається довільному відтворенню, проявляється в спонтанних проривах надсвідомих змістів у свідомість;

В) зміст, що взагалі не може бути усвідомленим. Третя група  є гіпотетичною; її існування логічно  виводиться з фактів, що стоять за другою групою. У неї входять змісти, які або ще не прорвалися в середину свідомості, або ніколи не прорвуться в неї .

Коли досягнута інтеграція всіх аспектів душі, людина відчуває внутрішню  єдність, гармонію й цілісність. Таким  чином, у розумінні Юнга, розвиток самого себе - це головна мета людського  життя. Основним символом архетипу самості, або самого себе, є мандала і її численні різновиди (абстрактне коло, німб святого, вікно-розетка). За К. Юнгом, цілісність й єдність Я, символічно виражені в завершеності фігури. Мандали, можна виявити в снах, фантазіях, міфах, у релігійному й містичному досвіді. К. Юнг думав, що релігія є великою силою, що сприяє прагненню людини до цілісності й повноти. У той же час, гармонізація всіх частин душі - складний процес. Повної врівноваженості особистісних структур, він вважав, досягти неможливо. До цього можна прийти не раніше середнього віку. Більш того, архетип "себе", самості не проявляється доти, поки не відбудеться об'єднання й гармонізація всіх аспектів душі, свідомих і несвідомих. Тому досягнення зрілого Я вимагає сталості, наполегливості, інтелекту й великого життєвого досвіду.

Тінь – несвідома  протилежність того, що людина стійко стверджує в своїй свідомості (Сатана, Гітлер, Садам Хусейн). На противагу  тій ролі, що виконує в нашому пристосуванні до навколишнього  світу маска, архетип тіні представляє подавлену темну, дурну й тваринну сторону особистості. Тінь містить наші соціально-неприйнятні статеві й агресивні імпульси, аморальні думки й пристрасті .

Тінь являє собою  моральну проблему, що кидає виклик особистісному его в цілому, тому що жодна людина не в змозі усвідомити свою тінь, не приклавши серйозних зусиль морального характеру. Її усвідомлення припускає визнання реальної присутності темних аспектів власної особистості. Акт подібного визнання – суттєва умова самопізнання, для здійснення якого потрібно перебороти власний опір. Психотерапевтична робота з тінню полягає в усвідомленні індивідом власних проекцій, що є складним процесом, вимагає багато зусиль та тривалої праці, але сприятливим в усвідомленні тіні, є той аспект, що вона піддається людині, що має значний ступінь самокритичності. К. Юнг вважав, що усвідомити тінь на рівні власної особистості можливо, але проблема з’являється тоді, коли мова йде про неї як про архетип, так як людині страшно і тяжко «зазирнути в обличчя абсолютного зла» .

Але тінь має й позитивні  властивості. К. Юнг розглядав тінь, як джерело життєвої сили, спонтанності й творчого початку в житті  індивідуума. Згідно

 

К. Юнга, функція Его полягає  в тому, щоб направляти в потрібне русло енергію тіні, приборкувати пагубну сторону нашої натури настільки, щоб ми могли жити в гармонії з іншими, але в той же час відкрито виражати свої імпульси й насолоджуватися здоровим і творчим життям.

Аніма – несвідома  жіноча сторона особистості чоловіка. Вона представляється наступними символічними образами: Жінка, Діва Марія, Мона Ліза. Анімус – несвідомий чоловічий бік особистості жінки (Чоловік, Ісус, Дон Жуан). В архетипах аніми й анімусу знаходить вираження визнання К. Юнгом вродженої андрогінної природи людей. Аніма представляє внутрішній образ жінки в чоловікові, його несвідому жіночу сторону, у той час як анімус - внутрішній образ чоловіка в жінці, її несвідома чоловіча сторона. Ці архетипи засновані, принаймні частково, на тім біологічному факті, що в організмі чоловіків і жінок виробляються й чоловічі, і жіночі гормони. Цей архетип, як вважав К. Юнг, еволюціонував протягом багатьох століть у колективному несвідомому як результат досвіду взаємодії із протилежною статтю. Багато чоловіків, принаймні певною мірою, "фемінізувались" у результаті багаторічного спільного життя з жінками, а для жінок є вірним зворотне.

К. Юнг наполягав на тому, що аніма й анімус, як і всі інші архетипи, повинні бути виражені гармонійно, не порушуючи загального балансу, щоб не гальмувати розвиток особистості в напрямку самоздійснення. Іншими словами, чоловік повинен виражати свої фемінні якості поряд з маскулінними, а жінка повинна проявляти свої маскулінні якості, так само як і фемінні. Якщо ж ці необхідні атрибути залишаються нерозвиненими, результатом буде однобічний ріст і функціонування особистості .

Усвідомити аніму, чи анімус, на думку К. Юнга, дуже складно, на багато простіше прийняти тінь, так як виховання та суспільство дає людині розуміння того, що вона не ідеальна і в її особистості є тіньові сторони. У випадку аніми, чи анімусу потрібно, переборювати певні моральні перешкоди у вигляді марнославства, амбіцій, зарозумілості, роздратування, однак у випадку проекцій до них додаються й інтелектуальні ускладнення, та проблеми змісту проекцій, з яким погано зрозуміло що потрібно робити. Крім того, К. Юнг зважає на сумніви, які виникають під час аналізу цих речей, стосовно того, чи не надто людина втручається в справи природи, витягаючи на світло свідомості речі, які, можливо, краще було б залишити в спокої .

Тінь може бути усвідомлена  тільки через взаємини з партнером, аніма ж й анімус - тільки через  відносини з партнером протилежної статі, тому що лише всередині таких взаємин починають діяти їхньої проекції. Визнання аніми чоловіком створює тріаду, одна третина якої трансцендентна: тріада складається з чоловіка-суб'єкта, протилежного йому суб'єкта-жінки та трансцендентної аніми. У жінки ситуація зворотна. Відсутнім четвертим елементом, що перетворив би тріаду в тетроду, у чоловіка буде архетип Мудрого Старця, а в жінки - Хтонічної Матері. Всі чотири елементи разом утворюють наполовину іманентну й наполовину трансцендентну тетраду - архетип, що К. Юнг назвав шлюбним кватерніоном. Цей шлюбний кватерніон є вихідною схемою не тільки для самості, але також для структури первісного суспільства з його крос-кузенними шлюбами, шлюбними класами й поділом поселення на чотири квартали. З іншого боку, самість є образ Бога (її важко відділити від нього) .

Маска – соціальна  роль людини, що бере свій початок з  суспільних очікувань та навчання в  ранньому дитинстві (театральна маска). Походить від латинського слова "persona", що позначає театральну маску, личину) - це наша публічна особистість, тобто те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми. Маска позначає безліч ролей, які ми програємо відповідно до соціальних вимог. У розумінні К. Юнга, маска слугує меті справляти враження на інших, або приховувати від інших свою справжню сутність. Маска як архетип, необхідний нам, щоб ладити з іншими людьми в повсякденному житті. Однак, К. Юнг попереджав про те, що якщо цей архетип здобуває занадто велике значення, то людина може стати неглибокою, поверхневою, зведеною до однієї тільки ролі й відчуженою від щирого емоційного досвіду.

Крім того, К. Юнг виділяє  серед основних архетипів, архетип  Мудреця (персоніфікація життєвої мудрості та зрілості (Пророк)) та Бога (кінцевий прояв психічної реальності спроектований на зовнішній світ).

Всі ці архетипи мають  значення лише в своїй реалізації у вигляді символів. Людина може мати безкінечну кількість інформації стосовно символів певного архетипу, але як що ця інформація не є результатом  її цілеспрямованої праці по усвідомленню, вона не дасть результатів. К. Юнг писав, що використання образів немає сенсу, як що людина не розуміє їхнього значення. Визначальне роль грають не самі образи-означення, а їхня взаємодія з людиною, її ставлення та переживання цих образів.

4. Психологія свідомого  та несвідомого

Історія релігії, за Юнгом  — це історія зміни символічних  образів, які виражають архетип. Із часом вони відмирають, тому що не виражають його адекватно, а лише у формі свідомості. Якщо християнство, історично чуже природі германських племен, не було би їм до вподоби, вони легко його відкинули б, особливо тоді, коли престиж римських легіонів підупав. Але християнство залишилося на новому для нього грунті, оскільки відповідало архетипному взірцеві.

Юнгові архетипи виступають своєрідним першодвигуном в історії людської культури. Але цим вона позбавляється своєї власної історії. У кращому разі вона лише так чи інакше перелицьовує первинно дане.

Аби подати переконливий досвідний матеріал та посилити свою аргументацію щодо існування архетипів, Юнг часто звертається до марень ченців та інших релігійно екстатичних осіб. З багатьма подробицями він описує, як один чернець залишає свій дім, сім'ю, живе тривалий час на самоті і дивиться в глибину темного дзеркала, пізнаючи страшне й чудесне первісного досвіду.

Вода як найбільш використовуваний аналітичною психологією символ несвідомого є предметом сновидінь. її дзеркало дає людині можливість побачити свій власний образ. Воно не улещує, а правдиво відображає того, хто в нього дивиться, а саме — те обличчя, яке ніколи не показують світові, а прикривають Персоною — маскою актора. Дзеркало лежить за цією маскою і показує справжнє обличчя. Для людини це є першим випробуванням її сміливості, бо зустріч із самою собою належить до того неприємного, якого прагнуть уникнути.

Юнг неодноразово вказує, що зустріч з архетипом приводить  людину у стан панічного страху. Людина боїться зустрічі з самою  собою, бо це зустріч зі своєю тінню, що, за Юнгом, становить один із центральних  архетипів — несвідомий негативний бік людської природи. Характеристики, якими наділяється цей архетип, нагадують абстрактне уявлення про субстанцію, в якій розчиняється конкретний зміст усього існуючого в світі. Мова йде саме про ідею архетипу, а не про архетипне з'явлення, що має певні чуттєві риси, взяті з усвідомленого людського досвіду.

У книзі "Про свідоме  й несвідоме " Юнг, розкриваючи  архетип тіні, показує, що він майже зливається з усім тваринним змістом людської психіки: це має пояснити "тіньовий" бік людської історії. Такі міркування своїм абстрактним натуралістичним підходом нагадують однобічні вирішення давніх суперечок: добра чи зла, вільна чи не вільна тощо людина за своєю суттю. Юнг кваліфікує людську природу як споконвічно злу.

Читач творів Юнга потрапляє в якусь розріджену атмосферу символів, що їх Байрон назвав "образами без облич". Тінь — це тіснина, це вузькі ворота, які ніхто не обмине при спробі спуститися в глибоку криницю. Проте людина прагне пізнати саму себе, "вийти за ворота". Те, що за воротами, — це на подив безмірна далина, сповнена нечуваної невизначеності. Тут немає нічого внутрішнього чи зовнішнього, нічого верхнього чи нижнього, нічого тут і нічого там, нічого мого і нічого твого, нічого доброго і нічого злого. Це світ води, в якому все живе перебуває у завислому стані. Тут починається царство "симпатікус" — душі всього живого, де я нероздільно є тим і цим, де я впізнаю іншого в мені і інший впізнає мене як себе. Колективне несвідоме — це менш за все якась відгороджена система особистості, це об'єктивність, що охоплює весь світ і відкрита для всього світу. Я тут є об'єктом усіх суб'єктів на протилежність моїй буденній свідомості, де я завжди виступаю суб'єктом, що має об'єкти. "Загублений в самому собі" — ось вдалий вираз, що характеризує цей стан, стверджує Юнг.

Тут ми бачимо спробу, може, й не до кінця усвідомлену самим  автором, інтерпретувати колективне несвідоме  як своєрідну субстанцію, підняти  несвідоме до рівня провідної  філософської категорії, наповнити  її насамперед афективним змістом, перед яким свідоме відчуває біологічний страх і шукає захисту. Це й не дивно, бо картина колективного несвідомого, щойно накреслена, дуже схожа на філософський абсолют, в якому важко знайти резон переходу до індивідуального, своєрідного, неповторного. Так само в Юнговому несвідомому ніяк не можна знайти необхідності переходу до стану свідомості. Юнг лише констатує антагонізм несвідомого й свідомого, вказуючи, що останнє бореться за своє існування перед постійною загрозою ліквідації. Так поводить себе субстанція Спінози щодо своїх атрибутів та модусів, виявляючись як абсолютна міць, а модусам залишається тільки прагнути самозбереження.