Боротьба Русі проти монголо-татарської навали

МІНСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

РЕФЕРАТ

На тему:

« Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.»

Виконала студенка

1 курсу, група Т 42

Крижановська Д.І.

Київ 2012

ЗМІСТ

Вступ                                                                                                                      2

Розділ 1. (Становище Монгольської держави напередодні походів)        3                                                                                     

Розділ 2. (Становище Русі напередодні походів)                                            6

Розділ 3. (Битва  на р.Калці )                                                                             7                                                                                               

Розділ 4. (Взяття Києва монголами)                                                               9                                                                                  

Висновки                                                                                                              11

Список використаних джерел і літератури                                                   13

Вступ

Золота Орда була однією з найбільших держав середньовіччя, володіння якої знаходилися в Європі і Азії. Монархи навіть віддалених держав прагнули зав’язати з нею дружні відносини і всіма силами їх підтримувати.  
Найпідприємливіші купці долали великі відстані, щоб потрапити в її столицю, яка була найбільшою торговою базою між Сходом і Заходом. Великою силою цієї держави була армія, добре організована з високою дисципліною. За двадцять п’ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.  
Монголи підкорили багато держав, не обминувши і територій Руської землі. Лише героїчна боротьба руського народу і інших народів – ось що зберегло європейську цивілізацію, зірвало безглузді плани завойовників про створення світової імперії.

Монголо –  татарська навала є однією з трагічних сторінок історії Київської Русі XIII ст. Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже в ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканьське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська та Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.

Феодальну роздрібненість спричинило декілька факторів.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Поруч із слов’янами тут проживали понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель Київської Русі помітно випереджав два інші процеси – формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне «переварювання» і органічне включення у структуру давньоруської держави, що врешті-решт і створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної та політичної відокремленості давньоруських земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Паралельне існування, зміцнення та накладання горизонтального (від старшого до молодшого) і вертикального (від батька до сина) принципів успадкування влади були причиною феодальної роздрібненості.
4. Зміна торгівельної кон’юнктури і занепад торгівлі.
5. Перманентні напади степових кочовиків

Справжньою  Немезидою для Києва були його давні вороги – кочовики. Проте  найтяжчого удару завдали Києву  не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв’язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

 
Правдиві і невигадані розповіді  про державу кочівників і їх великі завоювання, героїчну боротьбу народів проти завойовників, цікавість до яких і сьогодні не послабилась.

  Розділ 1 

Ординська або монголо-татарська навала або Монгольська навала на землі Русі 1237—1241 — відносно сучасна назва історичних подій, які відбувалися у XIII-XIV ст. на землях Русі. Під час цих подій відбулися значні зміни в суспільному і державному устрої тодішнього Великого князівства Руського, в результаті яких воно було включене до складу царства Ординського, найбільшої держави світу тих часів.

До початку XII ст. територію, де живуть сучасні  монголи, населяли власне монголи, кереїти, меркіти, ойрати, наймани, татари та багато інших племен, які вели між собою постійні війни. Ступінь розвитку соціальних відносин і культури серед цих союзів племен був різним. У той час як наймани і кереїти створювали державні об'єднання (ханства), інші племена ще перебували на стадії розкладу родових відносин. У другій половині XII ст. боротьба за об'єднання монгольських племен і створення єдиної Монгольської держави особливо загострилась.

Першим монгольським вождем, який об'єднав більшість  союзів племен, був Єсугей-Боатур. Після  його смерті зібраний ним улус розпався. Вдова Єсугея з малими дітьми, з яких старшим був Темучін (народився близько 1155 p.), залишилася без підтримки більшості монгольських ханів. Близько 1185 р. спільно з ханом сильного кереїтського союзу племен Ван-ханом Темучін розгромив теркітський союз і висунувся в один ряд з відомими монгольськими ханами. Одне за одним під його владу підпали монгольські племена — джалаїри, тархуди, чаншиути, бояди, баруласи, танхуди, арулади. 1189 р. монгольська степова аристократія цих племен обрала Темучіна ханом і надала йому титул Чінгісхана (великого хана). 1206 р. після перемог над кереїтським і найманським союзами племен Чінгісхан на всемонгольському курултаї був проголошений ханом всієї Монголії. Єдина Монгольська держава являла собою абсолютну військово-феодальну монархію, організовану за десятинною системою. Вся територія країни була поділена на два великих округи, які в свою чергу ділилися на «тьми» (з населенням 10 тис. чоловік кожна), «тисячі», «сотні» і «десятки». На чолі цих військово-адміністративних підрозділів стояли віддані Чінгісхану нукери. Крім того, в своєму розпорядженні він мав особисту 10-тисячну гвардію. Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.  
Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.

монгольський  лучник

З 1206 р. монголи  розпочали експансію на сусідні землі і держави. 1207 і 1209 pp. вони здійснили спустошливі набіги на тунгуську державу Сі Ся, тоді ж були завойовані киргизи, остаточно підкорені наймани й теркіти. Близько 1219 р. монгольські війська вторглись у Середню Азію. Цей похід став початковим етапом завоювання монголами країн Західної Азії і Східної Європи. Протягом кількох місяців вони розгромили сили хорезмського хана Мухамеда, і феодальна роздроблена держава хорезм-шахів фактично перестала існувати. Одне за одним були підкорені Бухара, Самарканд, Ходженд, Мерв, Тус, Нишанур, Балх та інші міста. Завоюванням Хорезму в 1221 р. завершилися воєнні походи Чінгісхана у Середню Азію, де орди монгольських варварів перетворили квітучі держави й міста на руїни. Перед завойовниками відкрився шлях до Закавказзя і причорноморських степів.

Дослідники  вважають, що безпосереднім приводом до походу монголів у кипчакські степи  було те, що кипчаки допомагали хорезм-шаху Магомету в боротьбі з Чінгісханом. Причини цієї експансії були значно глибшими, вони лежали в самому характері Монгольської держави, яка не могла існувати без завоювань.

1220 р. Чінгісхан  направив 25-тисячне військо на  чолі з досвідченими полководцями  Джебе і Субедеєм у район  південного узбережжя Каспію  і Південного Кавказу.

 Розбивши грузинське військо й захопивши м. Тбілісі, монголи через Дербент вийшли у степи Північного Кавказу. Тут їх зустріли з'єднані полки половців, яссів, черкесів та інших племен. Перша битва не дала переваги жодній з сторін, і монголи вирішили роз'єднати сили противника — умовити половців залишити своїх союзників. Багаті дарунки і посилання на спільність походження зробили свою справу — половці відiйшли у чорноморські степи. Розгромивши племена Північного Кавказу, монгольські війська рушили слідом за половцями. У битві, що сталася 1222 р. на Дону, половці зазнали нищівної поразки; багато їх загинуло, у тому числі й хани Юрій Кончакович та Данило Кобякович. Хан Кобяк із залишками війська відступив до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських військ. Половецький хан Котян звернувся по допомогу до руських князiв.

Розділ 2

 Становище Русі напередодні походів  
Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст.. відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.  
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них – надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об’єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися.  
Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст.. встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з’їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з’їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави.  
Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.  
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об’єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.  
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.  
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами – за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців.  
Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину.  
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід . І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.  
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини – Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог – монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об’єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.

Розділ 3

Битва на р.Калці

1223 р. у Києві  відбувся з'їзд південноруських  князів. У ньому взяли участь  Мстислав Романович — князь  київський, Мстислав Святославич  — князь чернігівський і козельський,  Мстислав Мстиславич — князь  галицький, які, за літописом,  «біаху старейшины в Руской земли». Князі вирішили допомогти половцям. «Луче ны бы есть прияти я на чюжой землі, нежели на своей». На Нижньому Дніпрі, в районі о. Хортиця, почали збиратися половецькі полки, дружини князів галицького і волинського, чернігівського і київського, смоленського і курського, трубчевського і путивльського. Як зазначає літописець, тут зібралися «невиданьноя рати, и сущии с ними коньници».

На нараді з половецькими ханами Юрієм Домамиричем  і Держикраєм Володиславичем руські князі вирішили виступити назустріч монголо-татарам у половецькі степи.  Перейшовши Дніпро, русько-половецькі передові загони зустрілися з авангардом монгольського війська. У короткому бою монголи зазнали поразки і відступили у глиб степів. Руським дісталися табуни коней та інші трофеї. На восьмий день з'єднані сили руських і половців підійшли до р. Калки, де на них вже чекали монголо-татарські полки. Настав день вирішальної битви, а руські князі ще не досягли повної узгодженості дій. У той час як Мстислав Галицький (Удалой) віддавав наказ своїм полкам виступати проти ворога, другий Мстислав, напевно Київський, спокійно відсиджувався у своєму стані. Руські полки вступили в бій неводночас, і це мало згубні наслідки.

Незважаючи  на хоробрість і героїзм руських  воїнів і князів (особливо відзначився вісімнадцятирічний Данило Романович), перемогли монголо-татари, це

сталось внаслідок феодальних міжусобиць.  Шлях на київ було відкрито

  Поразка руських військ була настільки відчутною, що літописець змушений був визнати, що «такоже не бывало никогда же». У битві на Калці загинуло шість князів; за літописними даними, із простих воїнів повернувся тільки кожний десятий, а кількість убитих киян досягла 10 тис. Великих втрат зазнали у цій битві й монголи. Дійшовши до Новгорода-Святополча на Дніпрі, вони не наважилися продовжувати похід і повернули назад, надто

розпорошивши  свої сили. На зворотному шляху монголи  розгромили Волзьку Болгарію, спустошили північне узбережжя Каспію і Туркестан.

Після смерті Чінгісхана влада перейшла до його синів. При житті Чингісхан оголосив своїм спадкоємцем (каганом) третього сина - Угедея. При Угедеї (він помер в 1241 р.) монголи завершили підкорення Китаю. Оскільки почата ними на початку 30-х років спроба опанувати землями аланів, башкирів і волзьких болгар силами одного улусу Джучи закінчилася невдачею, в 1235 році на хуралі в столиці Монгольської держави Каракорумі було ухвалено рішення про загальмонгольський похід на захід для завоювання країн Європи. Главою походу (джихангіром) був призначений старший син Джучи, Бату (Батий), а його військовим радником - Субедей-багатур

Битва на річці  Калка була лише прелюдією жорстокого погрому.

  У 1236 році величезне  монголо-татарське військо вдерлось у

Східну  Європу. Протягом 1237-1238 роківмонголи сплюндрували багато міст

Північно-Східної  Русі. Першим впало Рязанське князівство, за ним

Володимирське, Суздальське, Московське. В 1239-1240 роках  батий захопив

південно-руські міста: Переяслав,Чернігів,Київ. Незважаючи на  

героїчний опір, війська окремих руських, розрізнені внаслідок феодальної

роздробленості  Русі, не могли встояти перед численними

ионголо-татарськими  полчищами. Отож, як не боролися люди, а  все ж не

змогли  подолати нападників. В історичній літературі час від часу повторюється думка, ніби вторгнення полчищ Монгольської держави в Русь було несподіванкою для її князів. Цим пояснюється неузгодженість дій руських князів перед лицем ворога, розпорошеність сил, непідготовленість до оборони міст і фортець. Та джерела свідчать про інше. У Північно-східних князівствах Русі заздалегідь стало відомо про підготовку монгольських ханів до вторгнення за Волгу.

Захопивши Переяславське  і чернігівське  князівства, орда стала навпроти

Києва на лівому боці  Дніпра. Зачаровані красою міста, монголи

запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися.Київське віче вирішило стояти на смерть. Оборону очолив галицький воєвода Дмитро(ближній боярин галицько-волинського князя Данила Галицького).

Розділ 4

Взяття Києва  монголами

Пізньої осені  року монголо-татарське військо  з'явилося біля Києва. Літописець писав  про це: ...обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами.

Монголи очікували  підходу основної орди на чолі з  Батиєм.

Батий зібрав до Києва свої головні сили і, ймовірно, всі 32 пороки, які мали монголи під час походу 1240 — 1241 років. Монголи розмістили їх біля Лядських воріт, що розташовувалися на території сучасного Майдана Незалежності. Вали цієї ділянки київських оборонних споруд були слабкі. Тут також лежало Козяче болото й ручай, що замерзли й перестали діяти як захисний фактор. Монголи захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані пороками.Після запеклої бійки останні захисники зачинилися в Десятинній церкві, але монголи підвели спеціальні машини, і завалили храм, поховавши під його стінами героїчних захисників міста. У нерівному бою загинули майже всі оборонці Києва. Вороги захопили в полон пораненого воєводу Дмитра, але за хоробрість зберегли йому життя .

Після падіння  Києва монголо-татари завдали удару  по землях Галицько-Волинської держави. Багато міст, здебільшого добре укріплених, чинили опір, створюючи перепони швидкому просуванню монголів на захід. Наприклад, під Колодяжином татари встановили дванадцять облогових машин, але взяти місто так і не змогли. Також не змогли монголи захопити Кременець, Данилів та деякі інші міста Русі.

Взяття Києва  монголами, 1240. Оксфордська ілюстрована  енциклопедія

1241 р. монголи  вийшли на західні рубежі Русі  і вдерлися на територію Польщі  та Угорщини. В той час як 10-тисячне військо монголо-татар під керівництвом Батия, Байдара і Кайду руйнувало польські міста Люблін, Завіхост, Сандомир і Краків, основні монгольські сили через «Руські ворота» (Варецький перевал) і Трансільванію вступили у межі Угорщини. Після битви на р. Шайо Батий зайняв усю країну і пішов на Словаччину та Чехію. Як і на Русі, народи цих країн всюди відстоювали свою незалежність, завдаючи монгольським завойовникам великих втрат.

1242 р. Батий  припинив похід на Захід і  через Боснію, Сербію, Болгарію і Русь вивів свої війська у пониззя Волги. (Тут монголо-татари заснували свою державу — Золоту Орду.) Приводом до цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, хоч причини були значно серйозніші: Батий не мав сил тримати у покорі всі завойовані країни Східної та Центральної Європи.

Давня Русь, країни Центральної Європи, відстоюючи свою незалежність від монгольських завойовників, врятували Західну Європу, її культуру від руйнувань. У цьому їх величезна  історична заслуга перед європейською цивілізацією.

Висновки,наслідки

Монголо-татарська  навала мала дуже тяжкі наслідки для  руських земель.Закінчився великий  і яскравий період вітчизняної історії, період поступального і повнокровного  розвитку однієї з найбільших і наймогутніших  країн середньовічної Європи — давньої Русі. На високій ноті обірвалася «пісня» давньоруських зодчих і художників, літописців і билинників, у полум'ї пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності давньоруського народу. Від багатьох міст, замків і поселень лишилися тільки згарища. Значна частина населення була знищена або захоплена ворогом у полон.

Найбільше постраждали  міста — центри економічного, політичного  й культурного життя.

Від багатьох міст та селищ залишилися лише назви  у літописах. Значну

частину населення монголо-татари винищили або взяли у полон. Руські князівства були поставлені у васальну залежність від Золотої Орди. Хан залишив князів і бояр на їхніх місцях, але підкоряв їх своїй владі. Руське населення було обкладене тяжкою даниною на користь хана ітатарської знаті. Крім того населення повинно було виконувати інші платежі і повинності : поплужне (поземельна дань від плуга ), корм (утримання ханських урядовців ), ям ( надання транспортних засобів ханським урядовцям ), тамга ( мито ), війна (повинність, яка виявлялася в тому, щоб видавати людей в ханський воєнний похід).Від данини звільнялося тільки духівництво, на яке покладався обов язок прилюдно молитися за ханів. монголо-татарські загарбники намагались використити православну церкву в інтересах   зміцнення своєї влади на Русі. Найтяжче було князівствам розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім - Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилися хану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорі населення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях баскаків ( намісників ) з військом. Під їх контролем перебували також князі. Особливо нестерпним монголо-татарське іго було для народних мас, які зазнавали подвійного гніту : від ханів і феодалів ( князів ібояр ).Руські феодали посилювали експлуатацію залежного від них населення, разом з тим перекладали на них і весь тягар монголо-татарських поборів. І все ж, незважаючи на жертви, на руйнування, які завдали давній Русі монголо-татари, вони не змогли знищити усіх історичних традицій. Русь була поневолена, але не підкорена.

Літописні повідомлення і народні перекази свідчать, що населення усіх давньоруських  земель вело героїчну боротьбу за свою незалежність( 1259 - в Новгороді; 1262- в

містах Північно-Східної Русі; Ростові; Володимирі; Суздалі; Ярославлі;

1231 і 1327 –  в Твері ).. У тилу монголів  створювалися своєрідні партизанські  загони, що завдавали ворогу відчутних  ударів. Про один з них, очолюваний  рязанським богатирем Євпатором  Коловратом, у народі ходили легенди. Воїни Коловрата раптово нападали на переважаючі сили монголів і знищували їх. Подібні загони вели боротьбу з монголами на Галичині, Волині, Чернігівщині і навіть на землях Золотої Орди, де вони формувались із забраних монголами в рабство руських, угорців, аланів та ін.

У тяжкі  часи монгольського завоювання давньоруський  народ вів героїчну боротьбу і  з іншими ворогами, які загрожували  Південно-Західній і Північно-Західній Русі. Блискучі перемоги над шведами  на Неві (1240), німецькими рицарями на Чудському озері (1242), угорськими і польськими феодалами під Ярославом (1245) мали велике значення для історичної долі народів Східної Європи.

  Монголо-татарське іго затримувало економічний і культурний розвиток

руських міст, ослаблювало їх політично і посилювало феодальну роздробленість. Боротьба Русі проти іга описана і в Галицько-Волинському літописі. В 14-15 столітті Золота Орда занепадає і ось у 1480 році Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга.

Список  використаної літератури та джерел:

 1.Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). — К., 1996. — 272 с. ISBN 5-85654-047-6

 2. Сагайдак М.А., Черняков І.Т. Лядські ворота Києва — оберт колеса світової історії // Восточноевропейский археологический журнал. — № 5(12), 2001.

3.Храпачевский Р. Великий западный поход чингизидов на Булгар, Русь и Центральную Европу // Военная держава Чингисхана. — М. 2004.

4.Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. – К., 2000.

5.К.І.Рибалка. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.

6.Л.Н. Гумільов, "Від Русі до Росії", М., 1999;

7.С.Г. Пушкарьов, "Огляд російської історії", М., 1989;

8.Е. Хара-Даван, "Чингіс-хан", М., 1997;

9.В. Трепавло, "Татари на Русі", М., 1966;

10.О. Носова, "Комсомольська правда", березень 1999.

11.Інернет  статті