Боротьба українського народу проти монголо-татарської навили

 

 

МІНІСТЕРСТВО  НАУКИ  ТА  ОСВІТИ  УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ  ПРАЦІ  ТА  СОЦІАЛЬНИХ  ВІДНОСИН

ФЕДЕРАЦІЇ  ПРОФСПІЛОК  УКРАЇНИ

 

Економічний факультет

Кафедра економіки

 

 

 

РЕФЕРАТ

з Історії України на тему:

„Боротьба українського народу проти монголо-татарської навили”

 

 

 

Виконав: ст.гр.

першого курсу

заочного відділення

Перевірив: Швець А.В.

 

 

 

 

 

 

2007 рік

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВВЕДЕННЯ

 

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі».

В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.

Ототожнення Київської Русі з “колискою” трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що “…п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери”.

Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з`єднані докупи, в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1  РОЛЬ  КИЇВА  В  ЖИТТІ  СЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ

 

Київ – один із старовинних міст світу – виник у епоху формування слов’янських народів. Через декілька століть, став політичним центром могутньої держави середньовікової Європи – Древньої Русі, він зіграв важливу роль у політичному і духовному житті російського, українського, білоруського та інших слов’янських народів, внес великий вклад у всесвітню цивілізацію.

В епоху феодальної роздрібленості, яка настала в 30-ті роки XII ст., Київ поступово втратив значення головного „стольного града” Русі, її основного політичного та економічного центра. З ним успішно змагаються у цьому відношенні Володимир-на-Клязьмі та Новгород, Полоцьк і Галіч. Але, як і колись, Київ для Руської землі залишився скупченням духовного і культурного життя, символом і реальним втіленням єдності. Недарма всі головні руські князі як раніше прагнуть затвердитися на „киевском золотом престоле”.

У другій половині XII – першій третині XIII ст. на Русі створюється декілька очагів феодальної концентрації, зародків майбутніх російської, української та білоруської народностей. Центром одного з таких очагів був Київ. Але природна, витікаюча з усього попереднього хода західно-європейської історії консолідація груп древньоруських земель і княжеств була примусово прервана винищувальним монголо-татарським нашестям.

Могутнє об’єднання монголо-татарських племених союзв з перших років свого існування спрямовувало свою експансію на західно-європейськіземлі.

На початку 30-х років XIII ст. війська Джучі напали на половецькі землі та приступили до завоювання Волжської Булгарії. К осені 1236 року монгольські сили, що готувалися до вторгненя у Західну Європу, скупчились у прикаспійських степах.  У кінці року Булгарія була захоплена великим монголо-татарським військом. Безпосередня небезпека нависла над всіма східнослов’янськими землями.

 

 

 

 

 

 

Боротьба Русі з іноземними загарбниками в першій половині ХІІІ ст.

 

 

1238 р.

Розгром хрестоносців Данилом Галицьким під Дорогичином

1240 р.

Розгром шведів (союзників христоносців) на р. Нева навгородським князем Олександром Невським

Боротьба з хрестоносцями

1242 р.

Розгром хрестоносців на Чудському озері новгородським князем Олександром Невським (“Крижане побоїсько”)

1205 – 1245 рр.

Боротьба з агресією угорських і польських фео-далів проти Галицько-Волинської держави

Боротьба з агресією уго-рських і поль-ських феодалів

1245 р.

Перемога Данила Галицького під Ярославом остаточно поклала край угорській і польській агресії

1223 р.

Битва на р. Калка. Поразка руського війська

1237- 1238 рр.

Батиєва навала на Північно-Східну Русь

1239 р.

Навала на лівобережні землі Південної Русі, спустошення Переяславщиниі Чернігова. Битва з монголами під Черніговом (Мстислав Глібович – єдиний з південно-руських князів, який наважився на відкритий бій з монголами).

Боротьба з монголо-татарською агресією

1240 р.

Штурм і зруйнування Києва

Навала на Галицько-Волинські землі, зруйнування найбільших міст

Внаслідок монгольської агресії Русь зазнала страшних руйнувань і спустошень. На Русі було встановлене монгольське іго (жорсткий грабіжницький режим, що супроводжувався збиранням непосильної данини і спустошлими набігами монгольських феодалів). Послабилися зв'язки між руськими князівствами, в другій половині ХІІІ ст. вже не спостерігається тенденція до їхнього політичного об'єднання.

1245- 1255 рр.

Успішна боротьба Данила Галицького проти хана Куремси

У першій половині ХІІІ ст. руським князівствам вдалось від-бити агресію з заходу і північного заходу – угорців, поляків, хрестоносців, шведів. Однак через роздроблення Русь не змогла відбити навалу зі сходу. Руські князі потрапили у васальну залежність від Золотої Орди (монгольської дер-жави, заснованої Батиєм у 1242р.), де мусіли отримувати ярлики на княжіння. Залежність галицько-волинських кня-зів була меншою, однак і вони визнавали зверхність ханів.

“І пробував Батий коло города, а вої його облягли город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння тиліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами… І поставив Батий пороки під городом коло воріт Людських … і пороки безпе-рестанно були день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли го-родяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися спи-си і розколювались щити, стіни затьмарили світ переможеним”.                                 (Літопис Руський)

”Взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь…і єпископа преподобного Семеона вони убили. У той же час послав він [військо] на Чер-нігів. Обступили вони город великою силою і Мстислав Глібович… прийшов на них з усіма воями. Билися вони, переможеним був Мстислав і безліч із воєнів його побито було, і взяли вони город і запалили вогнем.”                                        (Літопис Руський)

“Татари… пішли проти Русі і зробили велике винищення в зе-млі Руській, зройнували міста і кріпості, повбивали людей, об-ложили Київ, що був столицею Русі, і після довгої облоги вз'я-ли його і повбивали жителів міста… це місто було велике і ба-гатолюдне, а тепер воно зведене ні на що; ледве існує там двісті домів.” (Плано Карпіні, посол Ватікану до Золотої Орди)

Примітка. Деякі дослідники вважають, що Батиєва навала обійшлася, за деякими ви-нятками, без масштабних спустошень, од-нак писемні джерела і результати археоло-гічних розкопок свідчать про руйнівний характер цієї навали.

 

 

 

              2 ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ  КИЇВСЬКОЇ РУСІ

     

Сучасна історіографія стверджує, що спадщина Київської Русі — це спільне надбання трьох народів: російського, українського та білоруського, яке складається у тому, що на величезній території Західної Європи К. Русь:

а) стала першою державою у західних слав’ян, яка прискорила переростання останньої стадії розвитку п/о суспільства у більш прогресивне феодальне, що створило сприятливі умови для розвитку господарства, культури; створена база для подальшого розвитку;

б) укріпила  обороносдатність західно-слов’янського населення;

в) сформувалась древньоруська народність;

г) підняла авторитет західних слов’ян у Європі;

д) поклала початок державності не тільки слов’янських, але й неслав’янських народів;

є) стала стіною на шляху просування орди степных кочевників, послабивши їхній натиск на Візантію та держави Центральної Європи;

ж) виступала  західним  форпостом  європейського  християнства світу.     

Однак до кінця XIII —  початку XIV ст. назва «Київська Русь» або просто «Русь» застосовувалась тільки до ттериторії теперішньої України. Пізніше  московські царі іменували себе як керівниками Московської держави, так і «всея Руси».

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО  НАРОДУ ПРОТИ  МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОГО НАШЕСТЯ

3.1 Причини войовничості та військових успіхів монголо-татар

     

У 1206 р. у Центральній Азії створилася монгольська держава на чолі з ханом Темучином (Чингис-хан), яка почала завойовничі походи. Причини войовничості та військових успіхів монголо-татар:

а) економіка монголо-татар розвивалася у формі кочевого скотоводства, яке постійно потребувало земель та пасовищ;

б) внутрішньополітична: монголо-татари в 13 ст. знаходились на стадії ранньофеодальної державності,  якій відповідає войовнича агресивність по відношенню до сусідів,  що базується на гарній військовій організації та жорсткій дисципліні;

в) зовнішньополітична:  об’єктом агресії монголо-татар стали,  насамперед, землеробчі народи, що знаходились на стадії феодальної роздрібленості, якій відповідає більш низька ступінь обороноздатності держави.

 

3.2 Причины поразки  російських княжеств

 

Серед причин поразки можна віднести наступні:

а) російські княжества, що знаходилися на стадії феодалоної роздрібленості, так і не змогли об’єднатися, самотужки оборонялися, самотужки терпіли поразки;

б) на відміну від російських княжеств, які  оборонялись  маленькими силами по широкому  фронту, монголо-татари концентрували свій удар по окремим княжествам, створюючи перевагу сил у десятки та сотні разів;

в) у монголо-татар був великий досвід по взяттю  штурмом міст і фортець, який вони надбали у Китаї, Ср. Азії, Закавказ’ї (вони використовували стінобитні машины,  камнеметы, порох, сосуды с горючею рідиною та ін.).

Тому дерев’яні фортеці російських міст не представляли для них серйозної перешкоди. У результаті: дія цих причин указує на закономірність перемог монголо-татар.

3.3 Етапи  нашестя монголо-татар

 

Численна монголо-татарська армія завоювала Середню Азію, після чого Чингис-хан послал 25-тис. загін во главі з полкомодцями  Джебе та Субудєєм через Южне узбережжя Каспійського моря в Закавказ’ї. Після отриманих там поремог монголо-татари втрутились у причерноморські степи, де состоялась їхня перша битва с російськими дружинами  на  річці Калці  31  травня  1223  р.

а)  на річці Калці — величезне об’єднане російсько-половецьке військо («невиданная рать») через неузгодженість дій було повністю розгромлено. Загинуло 6 князів и 9/10 російських вояків. «Такого поражения не бывало никогда же». За  древньоруською билиною тут загинули усі 3 російських воїна-богатиря: Ілля Муромець,  Олексій Попович, Добриня  Микитич. Полонених князів монголо-татари поклали під бревна, на яких декілька днів пирували;

б) після битви монголо-татари розорили південні російські землі (Переяславське княжество — сучасна Полтавська обл.), але, зазнали великих втрат, тому відійшли назад, розгромили Волжську Булгарію та повернулись доМонголії, де Джебе і Субудей доповіли про підсумки розвідки. Задоволених їхніми успіхами, Чингис-хан доручив синові Джучі готувати новий похід, але через смерть Чингис-хана и Джучі організація походу затягнулась, а його ватажком став хан Батий (онук Чингис-хана);

в) 1236 р.— 140-тисячна армія Батия завойовує Волжську  Булгарію;

г) 1237 — 1238 рр. —  розгром Північно-Східної Русі: спочатку Рязанського княжества (приводом для вторгнення стало відхилення ультиматуму про надання десятої чачтини людей, князів, коней та ін.; потім — Володимиро-Суздальського, Смоленського і східної частини Чернігівського княжества. У 1238 р. монголо-татри відійшли у половецькі степи, щоб встановити силы за зиму;

д) 1239 — 1240 рр. —  Батый  захоплює південно-західну  Русь; Переяславль, Чернігів та оточує Київ. Вся монголо-татрська армія штурмовала  столицю Київської Русі, і 74 дня київляни захищали своє місто. Останні захисники сховались у Десятинній церкві і загинули піз її уламками. Після взяття Київа монголо-татари розорили Галицько-Волинське  княжество;

е) 1241 — 1242 рр. — похід 10-тисячного війська Батия у Заідну Європу (були розтрощені землі Польщі, Угорщини, Чехословакії, Молдови, Сербії, Хорватії, Боснії), Батий дішов до Адріатичного моря і повернув назад, тому що 4-річний опір Русі послабив його сили, а в тилу постійно відбувалися повстання українців, поляків, чехів, уготців та ін.

      

3.4 Наслідки монголо-татарського нашестя на українські землі

                                                            

З точки зору радянського вченого Гумільова Л.М., письменника Б.Васил’єва та ін., — золотоординського іга не було, а був союз Русі з Ордою, тому що:

— населення не страждало від ординського іга. В літописах ординський хан Джанібек назван «добрым царем»;

— російські князі використовують Золоту Орду в боротьбі за владу. Москва в союзі із золотоординцями розправляється із Твер’ю;

— князі відносно незалежні, мали власну дружину, чеканили  монету;

— золотоординські хани віддавали своїх дочок за синів бояр;

З точки зору інших істориків наслідки іга були виключно тяжкими тому, що:

— різько скоротилось населення страни (вбиті,  уведені  в  рабство);

— знищені і розграбовані міста (Київ,  Переяславль, Галич, Ростов та ін.);

— щорічна сплата данини ханским баскакам;

— упадок ремесла; втрачаються навички, зникають цілі ремеслені  спеціальності (виробництво емелі, зернини, черні, різьба по камню та ін.; на декілька десятеліть препинилось камінне будівництво; усіх міських ремеслеників уводили з собою в рабство);

— консервація феодальної роздрібленості;

— втрата державної незалежності;

— послаблення обороноздатності Русі, що призвело до збільшення навали на український народ польських, угорських, немецьких, шведських та інших феодалів;

— почалося відставання Русі у своєму розвитку від країн Західної Європи.

Нашестя сильно загальмувало, але не зупинило розвиток слав’янських земель.

4  ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КИЇВА XIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVI СТОЛІТТЬ.  НАСЛІДКИ  ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЇ  НАВАЛИ

 

Політичне становище Києва, як і всієї Русі, у XIII — першій половині XVI ст. визначалося перш за все наслідками такого геополітичного фактору, як монгольська навала. Монгольське вторгнення зіграло надзвичайно негативну роль у наступній історичній долі багатьох країн Азії та Європи. Давньоруська держава не становила винятку. Негативні наслідки монгольської навали діяли ще довго навіть після повалення золотоординського іга.

Для Києва ці негативні наслідки позначились не тільки конкретним розгромом міста 1240 р. Якби справа полягала лише у цьому, то він раніше або пізніше відновився на старому рівні, як це бувало не один раз і з Києвом, і з іншими давньоруськими містами (згадаймо 1169 р. та 1203 р). Але ще суттєвіше позначилася та нова історична ситуація у Східній Європі, яка склалася у наслідок монгольських походів і яка перешкоджала нормальному подальшому розвитку міста. Розгром давньоруської державної системи, порушення багатьох традиційних зв’язків, утворення Золотої Орди та встановлення жорстокого іга, експансія кримського ханства та Польського королівства у більш пізній час призвели до корінної зміни політичного та економічного становища Києва. Місто вже не могло піднятись на той рівень, на якому воно знаходилося у давньоруський час. Суттєво позначились на становищі Києва військові дії в південній Русі у XIII ст., постійна загроза нового розгрому міста, розорення всіх південноруських земель (Київщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь тощо).

Сама монгольська навала являла собою не єдиночасовий акт, а довготривалий процес, що зайняв практично все XIII ст., починаючи від битви на р. Калка. Саме під час цієї битви монголи нанесли перший і дуже суттєвий удар по Русі взагалі й по військово-економічному потенціалу Києва конкретно. Літописи повідомляють про 10 тисяч загиблих київських воїнів. Звичайно, це перебільшення й досить значне, проте воно відбиває масштаб й реальну картину великих людських втрат, які не могли бути швидко відтворені. Загинув і великий князь київський Мстистлав.

Підготовка до битви й сам її хід наочно відбили політичну ситуацію, що склалася на Русі на початку XIII ст., боротьбу і взаємодію відцентрових і доцентрових тенденцій, які роздирали давньоруську державу. Були зібрані війська практично всіх руських князівств (частина з Півночі просто не встигла підтягнутись). Але князі так і не змогли домовитись про єдність своїх дій. Йшла суперечка за зверхність. Мстислав Романович київський не прийшов на допомогу у вирішальний момент Мстиславу Мстиславичу галицькому. Руські дружини зазнали жорстокої поразки поодинці через неузгодженість своїх зусиль. «И бисть плач и туга в Руси и по всей земли, слишамшам сию беду», — відзначав Лаврентіївський літопис.

Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чінгісхана та його нащадків називали татарами. Проте самі себе вони називали монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені вздовж північних кордонів Китаю. Проте, за іронією історії, їхня назва перейшла на інших, близьких до них кочовиків, до яких самі татари ставилися вороже. Вони ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними 6. Батько Темуджіна (який прийняв пізніше ім’я Чінгісхана) Есугей-багатур був захоплений та отруєний татарами. Чінгісхан жорстоко помстивсь за смерть батька й розправився із власне татарськими племенами. Після низки нападів він остаточно розгромив їх весною 1202 р. Всі татарські чоловіки, захоплені у полон, були перебиті, а жінки та діти роздані по різних племенах. «Таємна історія монголів» повідомляє, що Чінгісхан так казав про це: «Ми розтрощили ненависних ворогів — татар, цих вбивць дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу».

Вільгельм Рубрук підкреслював, що самі засновники Улуса Джучі (Золотої Орди) вимагають, щоб їх називали монголами.

В. В. Татищів та М. М. Карамзін терміну «монголо-татари» не застосовують, а вживають обидві назви, вважаючи, що назва «татари» використовується тому, що більша частина монгольського війська складалася саме з них. Ця хибна думка й поширилась у історичній науці XIX ст. Вперше це словосполучення з’явилось у роботі П. Наумова 1823 р. Але й він писав, що всі історики між собою погоджуються, що «сії люті завойовники були не татари, а монголи». А стали називати їх татарами, на думку П. Наумова, тому, що монголи були підсилені середньоазіатськими племенами («місцевими татарами, тобто народами турецького племені»). Від застосування терміну «монголо-татари» слід відмовлятися. Слід також розуміти, що етнічний склад населення Золотої Орди, як і сучасних татарських народів, зовсім не був тотожнім ні татарським, ні монгольським племенам Центральної Азії.

Після захоплення Києва, свої головні сили Батий спрямував на Володимир та Галич, далі на захід. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи, спалюючи численні невеличкі міста та села цього щільно заселеного та багатого регіону.

Напередодні взяття Києва монголами місто продовжувало залишатися одним з найбільших політичних центрів давньоруської держави, традиційним стольним градом Русі. Київ продовжував виконувати роль столиці Русі і у складних умовах розвиненого феодалізму, у новій політичній системі, що склалася в країні у середині XII — початку XIII ст. Києвом можна було оволодіти, але важко було його утримати.

Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку у Переяславлі. Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, що мали своїх власних князів, але знаходились у залежності від ханів й були зобов’язані виплачувати їм данину. Князі затверджувалися на своїх «столах» «жалуванням царським». Таким чином, хани керували землями через місцевих Феодалів.

Важливим фактором, який визначав значну роль Києва XIII ст. у політичному житті того часу, було знаходження тут митрополичої кафедри. Київ продовжував залишатись традиційним церковно-адміністративним центром Русі, а отже і міг суттєво впливати на політичне та ідеологічне життя руських земель. Після взяття Києва і вірогідної загибелі митрополита Іосифа обов’язки загальноруського митрополита виконував Петро Акерович — ігумен князівського монастиря Спаса на Берестові. Невдовзі він виїхав до Західної Європи, де, вірогідно, намагався знайти допомогу проти монгол. За свідоцтвом Хроніки Матвея Паризького, Петро Акерович приймав участь у роботі загальнокатолицького собору в Ліоні, який скликав папа Інокентій IV для обговорення монгольської проблеми. Він інформував «прелатів світу» «про тартарів».

Не менше Києва (а може і більше) постраждав Володимир від штурму військ хана Батия. Ми вважаємо, що митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена до Володимира рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, Що виступала суттєвою ідеологічною і політичною силою. Адже Київ в уявленні більшості населення продовжував залишатись символом єдності та колишньої могутності Русі. Хани уважно слідкували, щоб не допустити відродження політичного значення Києва, одного з потенційних центрів консолідації антиординських сил. До того ж, на цей час Володимир повністю виконував усі побажання Сарая й був більш надійним для ординців ніж Київ. В цілому, ця політика виведення церковних ієрарахів з Києва тотожня політиці виведення (або недопущення) звідси будь-яких князів, особливо з числа провідних та авторитетних політичних діячів.

Ординські володарі тримали Київ під особливим та посиленим контролем протягом XIII — першої половини XIV ст. Вірогідно, що у Києві баскаки трималися до 30-х років XIV ст. (остання згадка — 1331 р). Свідоцтва про них у інших місцях щезли раніше: у Новгороді останній баскак фіксується у 1269 році, а у Курську — 1284 році.

Першу половину XIV ст. Київська земля політично безумовно підкорялася Золотій Орді, але поступово зростав вплив Великого князівства Литовського, де все сильнішав руський елемент. У цей же час Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящався у Софійському соборі.

Із зростанням сили Литовсько-руської держави та Москви, які ставали потенційними центрами об’єднання всієї давньоруської державної спадщини, між ними у 50-ті роки розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона в свою чергу відбивала, чий сплив у Києві на цей час був сильніший.

Слід також відзначити, що далеко не завжди входження руських земель до складу Русько-литовської держави або Польщі значило повне їх звільнення від ординського іга. Данина перетворювалася вже на відкуп, який практикували багато держав для запобігання нападів кочовиків (Польща і у XVII ст. відкупалася від нападів Кримського ханства). З текста грамоти Олександра Коріатовича ясно, що данина виплачується вже не регулярно, а обумовлюється у грамоті володарю, так би мовити у випадку необхідності.

Про певну залежність Київського князівства від ординських ханів у перші часи після приєднання до литовської держави свідчить тамга на перших типах монет, що карбував князь Володимир Ольгердович. Вона виступала звичайно виразом визнання верховної влади хана. Таке визнання мало швидше формальний, символічний характер, ніж реальний (як залежність Москви від Бахчисараю на прикінці XV — XVI ст.). Але й неповна ліквідація ординського іга сприятливо позначилась на розвитку українських земель й конкретно Києва другої половини XIV ст.

Кордони Київського князівства із Золотою Ордою були певною мірою умовні, адже документально їх ніхто не визначав, а в конкретній ситуації вони залежали від розміру ординських сил та активності боротьби руського населення, його чисельності. На час князювання Володимира Ольгердовича південні кордони умовно можна провести по р. Ворсклі, р. Тясьмин, далі на захід південніше Звенигородки до вододілу Південного Буга, Тетерева й Случі. Втім, на правому березі Дніпра більш надійним рубежем була р. Рось. Вірогідно, до території князівства входили Олешня, а також інші укріпленні пункти в районі Дніпро-Бузького лиману, що згадуються як форпости Вітовта.

Володимир Ольгердович провадив політику, спрямовану на розширення кордонів князівства, зміцнення його самостійності, підтримував тісні зв’язки з різними князівствами Північно-Східної Русі, особливо з Тверським.

Звичайно політична ситуація була складною й швидко змінювалась. Не всі князівства робили свій внесок безпосередньо збройними силами, деякі, перш за все ті, що межували з Ордою, змушені були залишатися зовнішньо нейтральними аби навіть допомагати ворогу. Але об’єктивно всі руські землі були зацікавлені у розгромі Золотої Орди. Її консолідація й зміцнення за Мамая були тією чи іншою мірою загрозливими для кожного. Деякі землі Литовської держави (Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) змушені були визнати ординську зверхність. Подальше зміцнення Орди загрожувало повним поверненням тяжкого іга. Тому на українських і білоруських, як і на великоруських землях існували могутні сили, зацікавлені у створенні військово-політичної єдності більшої частини «Руської землі». Решта існуючих протиріч відступила на задній план. Кіпріан разом з феодалами з «руських» земель Литовсько-Руської держави підтримували постійні контакти з тими силами у Москві та інших північно-східних центрах, які були спрямовані на боротьбу, а не співробітництво з Ордою. Куликовська битва стала результатом створення та реалізації загальноруської (у значенні східнослов’янської) програми такої боротьби.

Наприкінці XV — початку XVI ст. все більше загострювались відносини між етнічно литовською аристократією і білорусько-українськими феодалами. На передній план все більше стали виходити негативні моменти приєднання до Великого князівства Литовського, позитивні фактори якого на цей час вже пережили себе й перетворились на гальмо подальшого розвитку українських і білоруських земель. З кінця XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі та Литви. Відбувалося зближення соціально-політичних структур королівства та Великого князівства. У цих умовах українські землі все більше перетворювались на об’єкт інтенсивного захоплення, колонізації та покатоличення. Феодальна експлуатація поєднувалася із національним та релігійним гнобленням.

Становище Києва наприкінці XV — першій половині XVI ст. визначалося загальною політичною ситуацією, що існувала на той час в Україні. Погіршення його було викликане як внутрішньою політичною та економічною кризою великого князівства Литовського, так і постійною загрозою з боку Кримського ханства, яке значно підсилилось за часи правління Менглі-Гірея. Велике князівство, що роздиралося різними протиріччями, боротьбою магнатерії та шляхетства, коливаннями по відношенню до Кракова, із слабкою центральною владою вже не в силах було надійно захистити південні кордони.

Активна протидія кримським нападам і реальний захист українських земель  стали можливі лише за виникнення й зміцнення козацтва як суспільної верстви. Це була глибинна потреба українського суспільства, його самобутня захисна реакція. Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, які захопили татарський корабель під Тягинею. 1493 року Богдан, черкаський староста, здійснив похід на Очаків, поруйнував замок, забрав залогу й усяку здобич.

В цілому, політичний розвиток Києва другої половини XIII — середини XVI ст. не був рівномірним й однаковим. Наявні періоди занепадів та підйомів. Після розгрому 1240 р. відбувалося поступове відновлення політичного та економічного життя міста. 1300 року воно зазнало ще одного удару. Після цього досить відчутний його підйом приходиться лише на другу половину XIV ст. Він завершився поразкою 1399 р. на Ворсклі та розгромом Києва 1416 р. Після феодальних війн 20 — 30-х років новий підйом Києва прийшовся на княжіння Олелька та його сина Семена. Після розгрому міста Менглі-Гіреєм 1482 р. — новий тривалий занепад, Що тягнувся практично всю першу половину XVI ст. Київське князівство було ліквідовано, посилилась польська католицька експансія на Україні, яка разом з агресивними набігами кримчаків стала причиною чи не найтяжчої кризи у історичному розвитку Києва після Батиєвої навали. Скінчилася ця криза офіційним, юридичним захопленням Києва Польським королівством.

Проте, і в цей, найтяжчий для розвитку міста період, незважаючи на свій «великий впад», Київ продовжував відігравати важливе політичне й військово-стратегічне значення. Він являв собою щит, перепону для хижацьких набігів кримських феодалів на внутрішні області Литви і Польщі, був базою для ударів проти грабіжників, оплотом та економічною базою молодого козацтва. Про його значення кримський хан писав польському королю: «Взійшовши на київські гори, я би одним оком дивився звідти на свій Бахчісарай, а другим — на твій Краків». Не наполягаючи на аутентичності цього документу, відзначимо, що він вірно відбиває значення Києва. Згадаймо, як Вітовт вказував, що «Києв є головою всіх стародавніх руських земель».