Боротьба православ’я з католицизмом у XVI –XVII століттях. Її вплив на культуру України

Міністерство інфраструктури та транспорту України

     УкрДАЗТ

Кафедра «Історія української культури»

Реферат на тему :

Боротьба  православ’я з католицизмом у XVI –XVII століттях. Її вплив на культуру України  

                                    Виконав :

                                                   Студент групи 9-1ТЕ

                                            Шумик Анатолій                                                            Михайлович

                       Перевірив 

                        ст. викладач:

                                  Слабко К.С 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Православ’я і католицизм та головні відмінності між ними.

Католицизм і православ'я  мають досить істотні відмінності  на рівні догматики, культу та церковної  організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення. Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри

Особливо це стосується таких релігій які містять у собі такі елементи, що забезпечують їм поширення за межами традиційного культурно-етнічного та релігійного ареалу, в якому вони сформувались. Потрапляючи на інший ґрунт вони стають об'єктом інтерпретації, як на рівні індивідуальному так і на рівні суспільної свідомості. Це з неминучістю призводить до виникнення нових гілок даної релігії. В християнстві таким прикладом є існування православ’я і католицизму. Спробуємо з’ясувати, що ж є спільного і відмінного в цих християнських напрямках.

Особливості віровчення православ'я

Основні положення  православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі) " (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).

Головні догмати  викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого Духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.

Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.

Православ'я не припускає  ні збільшення ні скорочення кількості  догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.

Таким чином, усі  догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.).

Християнський Захід  знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.

Але на Сході склалась зовсім інша ситуація. Культура народів  які попали в орбіту християнства були дуже різні і не піддавались злиттю (культури вірмен, єгиптян, сирійців, ефіопів, еллінів тощо).

Ні одна мова не могла бути до кінця пануючою. Так на Сході сформувався принцип, який зберігся до сьогодення, згідно з яким богослужіння повинно зберегтися і проводитись на мові зрозумілої народу. Цей принцип був священний в новозавітній легенді про заснування церкви Христа в день П'ятидесятниці коли на апостолів зійшов Дух святий і вони заговорили на мовах народів, які перебували в Єрусалимі.

Крім того у Східній  Римській імперії і пізніше у Візантійській імперії не склався однин загальний церковний центр. Тут було як, вже згадувалось, чотири єпархії, які носили титул патріархату і претендували на керівництво загально церковними справами: єрусалимський антіохійський, олександрійський та константинопольський. Останній з них хоч і був наймолодшим за часом, але використовуючи свої близькі стосунки з імператором, претендував на виняткове становище і навіть іменувався "вселенським".

У 313 р. Міланський (Медіоланський) едикт про віротерпимість імператора Костянтина І Великого дозволив тобто зрівняв у правах християнство і язичництво. У 330 р. він переніс столицю імперії у Візантію (Константинополь). У 395 р. Римська імперія розпалась на Східну і Західну. Внаслідок цього починають формуватись Східний (константинопольська) і Західний (Римська) церква. Пани римські, спираючись на традицію згідно з якою Рим був резиденцією ап. Петра, вважали Рим центром Вселенської церкви. Це привело до претензій Пап до визнання супрімації (главенства) панської влади над світською. Почалися політична і догматична конфронтація між папою та імператором.

Протистояння посилювалось також внаслідок догматичних, теологічних  та обрядових розбіжностей.

У 589р. на Толедському  соборі Римська церква внесла зміну  в Символ Віри (Філіокве) Сходження духа святого від Ісуса Христа (бога сина) Східна церква засудила це як єресь.

VІІ (ІІ Нікейський  собор) останній який визнає  Православна церква. До того ж папа Микола І фальсикував документ т. зв. "Константинів дар" згідно якого сам Римський престол отримав право влади над Західними Римськими провінціями.

858 р. протиріччя  це більше загострилися і 1054 на Константинопольському соборі  остаточно відбувся розкол (схизма) християнської церкви на західну  римо-католицьку (латинську) і східну  православну (ортодоксальну) греко  католичну церкву.

З ослабленням Візантійської імперії, поступово слабшали зв'язки між східними патріархатами, посилювались сепаратиські тенденції. Поступово патріархії перетворились на автокефальні церкви Автокефалія - від грецького (avtos-сам, кефалі-голова) - тобто незалежна самоправна церква. На відміну від Римо-католицької церкви де з самого початку склалась суворо централізована ієрархія на основі супріматіі Пана Римського, якого католики вважають намісником Християн на землі, Вселенська Православна церква вважає єдиним головою церкви Ісуса Христа.

Догматичні, культові та організаційні особливості католицизму

Віровчення католицької  церкви ґрунтується на Святому Письмі і Святому переказі Католицька церква, як відомо, вважає богонатхненною усю  Біблію (Вульгату) а Святий переказ - джерелом віровчення, рівноцінному Святому Письму.

Право тлумачити  Святе Письмо, католицька церква визнає тільки за ієрархією католицької  церкви.

Визнаючи Нікео-Царгородський (Константинопольський) Символ віри (Symbolum, Credo) і його 12 членів католицький символ віри вже в ранньому середньовіччі було винесено зміни, які не вказані на Сході. Вже в ІV ст. Символ було перекладено на латинь. При Карлі Великому (франкському) цей символ був декретовано булою папи Клімента VІ cт. «Унігенітус» 1349р. і підтверджено І і ІІ Ватиканськими соборами. На основі «запасу добрих справ» розглянулась практика надання, а з ХІІІ ст. продажу «індульгенцій».

Індульгенція (від  лат. - іndulgentіa - милість) - папська грамота, яка свідчила про відпущення здійснених та це ж здійснення гріхів.

Для католицизму  притаманне надзвичайне панування  Богородиці - Діви Марії. (Мадонна) яке  набувало рис екзальтації. Її шанують  як «заступницю» перед Богом, як особливо добре знає біди людей, особливо жінок. Католицизм утворив цілий напрям теології маріологію.

В 1854р. проголошено  догмат про «непорочне зачаття Діви Марії» (легенда поширюється, ХІІ  ст.). В 1950р. прийнято догмат про тілесне  вознесіння Богородиці після смерті на небо, а в 1964р. Павло VІ ст. проголосив Діву Марію «матерію церкви».

Особлива роль католицизмі  належить папі Римському. Він вважається не тільки головою католицької церкви але й вищою інстанцією в справах віри, вищим авторитетом.

В 1870 р. І Ватіканський собор проголосив догмат про непогрішимість папи у справах віри, колі він  говорить с кафедри (ex cathedra), тобто  виконує обов`язки пастиря всіх християн (І ст. 20 Вселенський) поширений у всій Західній Європі.

На Толедському  церковному соборі у 589 р. в Символ віри було привнесено філіокве (лат. fіlіoque й від сина). Добавлення стверджувало, що Дух святий сходить не тільки від Бога отця, а й від Бога сина. Остаточно цей догмат був закріплений в католицизмі в ХІ ст. що і стало приводом до розколу у 1054р.

В 1439р. на Флорентійському  соборі було внесено догмат про чистилище.

Згідно з католицьким  віровченням чистилище - місце між  раєм і пеклом де душі грішників  які не отримали прощення в земному  житті, але які не мають смертних гріхів, перед тим як потрапити  до раю горять у вогні чистилища. Час перебування душі в Чистилищі може бути скорочена «добрими справами» тих хто залишився на землі (мотиви, жертви, матеріальні внески тощо). Догмат був підтверджений у 1562 Тридентським собором.

З цим вченням пов`язано також вчення про «запас добрих справ». Згідно з яким клір має можливість полегшити долю душі за рахунок «запасу добрих справ» тобто сукупності заслуг здобутих подвигами Христа, Богоматері, святих та віруючих.

Це вчення було сформовано схоластами в ХІІІ ст. Разом з  визнанням першості папи на усією  християнською церквою католицизму  притаманні й інші канонічні відмінності  від православ`я: безшабашність (целібат), обов`язкова для всього духовенства, нерозривність церковного шлюбу. (від лат. caelebs - нежонатий) - введено Григорієм VІІ (1073-1085) підкріпленої 1967р.

Культ католицизму  теж має деякі особливості, хоча використовуються ті ж предмети і об`єкти культу. Храми, ікони, театралізовані дійства в яких більш ніж у православ`ї і протестантизму проявляються і використовуються різні види і жанри мистецтва.

Зберігається культ  ангелів і святих мощей, реліквій. Проте католицька церква надає більшого значення і активніше проводить канонізацію (зарахування до святих) і беатифікацію (піднесення до рангу блаженних). Право канонізації і бестифікації (початкова ступінь канонізації) поступово була зосереджена в руках папи. В католицизмі дуже розвинутий культ мощей і святих.

Католицизм як і  православ`я визнає 7 таїнств. Головним богослужінням є літургія (меса), під час якої здійснюється обряд причащання (євхаристії). До недавнього часу мирян причащала тільки хлібом (облатка) (гостії - від лат. - жертва) з зображенням хреста.

Хрещення в католицизмі  відбувається шляхом занурення і  обливання. Миропомазання здійснюється у 7-12 років обов`язково єпископом (конфірмація).

У католицизмі існує  строгий поділ на клір і мирян. Крім історично усталених трьох ступенів священства (диякони, пресвітери, єпископи), в католицькій церкві і ієрархії виділяється особлива група - кардинали.

Кардинал (від лат. cardіnalіs - головний) призначається папою  з погодження консисторії - зібрання кардинальської колегії. Символом кардинала  з ХІІІст. є червона шапка. (У  папи - тіара - потрійна корона яка символізує троїстість прав пари як судді, законодавця і священнослужителя). Іоан Павло І і ІІ відмовились від коронації). На папський престол обирається на все життя на спеціальному зібранні колегії кардиналів (конклав) один з його членів. Папа вважається вищих ієрархів, вікарієм Ісуса Христа, наступником св. Петра, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом і митрополитом римської провінції, сувереном міста - держави Ватикан».

Вікарій (лат. vіcarіus - замісник, намісник) Прімас - (лат. - перший) титул голова церкви.

До вищої ієрархії віносносять тих кого призначає  папа (вікарії, легати) до нижчої тих чия влада виходить від єпископа.

Адміністративним  центром католицизму є Ватікан. (Vatіkano - пагорб в Римі) де розташовані  палац, собор Петра (територія 44га). На основі Лютеранського конкордату з Мусолліні, Ватикан - держава, яка  має терит., юрисдикцію, кордони і  уряд - курію. (3 тис. службовців і 1тис. підданих).

До католицької  церковної організації належать також чернечі ордени і конгреції, серед яких найбільшими є єзуїти - 25 т., Францисканці - 20 т., салціанці - 20 т., християнські брати - 16 т., бенедиктинці - 10 т., домініканці - 8 т. Всього католицька церква має 1,5 млн. ченців і чорниць. У тому числі 400 т. священників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Боротьба православ’я з католицизмом  в XVI ст. - XVII ст.

У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. православна релігія і українська національна культура стають надзвичайно важливим об'єктом наступу польських урядових кіл, магнатства і шляхти та католицької церкви. Проти цих ідеологічних основ української народності ведеться боротьба, скоординована з державним та економічним наступом, який ставив українську народність на межу виживання. Малося на меті колонізувати українську еліту, позбавити народ власної мови, денаціоналізувати його, знищити українську православну релігію і культуру, окатоличити Україну і в кінцевому результаті перетворити її в одну з покірних провінцій Речі Посполитої.

Криза православної церкви у XV, другій половині XVI, та на початку XVII ст. продовжувалася. Вона була значною мірою результатом бездержавності українського народу і відсутності її захисту з боку держави. Проявами кризи у православній церкві, як і раніше, були призначення великим князем або магнатами - «на подання» -- єпископів. Великий вплив мав так званий «патронат» (тих світських діячів, які опікали релігійні заклади).

Урядові чиновники-воєводи, намісники, старости присвоювали «патронат» над церквами й монастирями в межах своїх територій і таким чином збагачувались, використовуючи призначення на духовні посади, визначення церковних, монастирських земель та маєтків. Було немало випадків, коли «патронами» ставали ті, хто перейшов у католицизм або якусь із протестантських сект.Ці «патрони» переслідували й утискували православних священиків та мирян.

Становище нижчого  духовенства, особливо сільських священиків, ставало все нестерпним. Тому авторитет  сану священика падав. Як наслідок, на ці посади часто попадали невігласи та гіркі п'яниці.

Перебуваючи в стані  занепаду і дезорганізації, православна  церква не могла підтримувати духовні традиції, освіту й письменство, виконувати роль духовної основи українського народу. В той же час вона була національним прапором українського народу в боротьбі проти польсько-католицької експансії.

У другій половині XVI ст. протестантські течії, незважаючи на репресії в Польщі, активізувалися, що сприяє пожвавленню у Речі Посполитій культурних процесів. Безперервні дискусії церковних діячів викликають до життя досить значну художню літературу, певною мірою полемічну. Це відповідно впливає і на Україну, сприяючи пожвавленню її церковного та культурного життя.

Серед реформаційних  течій в Україні кінця XVI - початку XVII ст. найбільше поширюється социніанство - одне із вчень антитринітаризму (заперечення  догмату про святу трійцю). Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539-1604 pp.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. приїхав до Польщі. В основу свого вчення він поклав раціоналізм, побудову християнської віри на базі розуму. Заперечувалося все містичне. Христос вважався не богом, а людиною. Социніанці виступали проти таких таїнств, як причащання, хрещення дітей та ін., відстоювали свободу совісті, піклувалися про поширення освіти.

З 60-70-х років XVI ст. у Польщі посилюють боротьбу проти реформації орден єзуїтів та інші реакційні сили. Однак єзуїти ведуть наступ не лише проти протестантизму, а й православної релігії - «схизми». Вони застосовують досить своєрідну і водночас ефективну тактику: створюють густу мережу шкіл із залученням великої кількості кваліфікованих педагогів. Основна увага приділялася гуманітарним та словесним наукам - граматиці, риториці, поетиці. Педагоги докладали багато зусиль, щоб зробити учнів своїми союзниками. До цих чи не найкращих у Європі шкіл, при обмеженій кількості українських навчальних закладів, віддавали своїх дітей як польські, так і українські магнати й шляхтичі, а учні ставали завзятими католиками. Єзуїти звертають особливу увагу на заможних, а також талановитих людей із нижчих верств населення, намагаючись залучити їх до шкіл та церкви. Вони також володіли майстерністю проповіді та диспутів, привертали на свій бік багатьох слухачів, ведучи пропаганду в маєтках магнатів, шляхти та у містах. Православну церкву зони критикували за неуцтво священиків, втручання світських у церковні справи. Висувається ідея церковної унії - приєднання православної релігії до католицької.

Шукаючи вихід із церковної кризи, українське громадянство відчуває потребу реорганізувати церкву, оздоровити й обновити її, піднести рівень освіти її служителів.

У відповідь на посилення  польсько-католицького наступу в  Україні XVI ст. зростає православна  магнатсько-шляхетська опозиція, на чолі якої фактично стояв князь Василь-Костянтин Острозький. Опозиція дотримувалася поміркованих поглядів і не виступала проти влади польської «корони». Вона прагнула лише розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Магнати протегували православній церкві та культурно-освітній справі. Зокрема, Григорій Хоткевич першим заснував друкарню на півночі України, у Заблудові, в якій Іван Федоров почав друкувати книги. Костянтин Острозький заклав Академію - один із найкращих вищих навчальних закладів у Європі. Його син Василь-Костянтин Острозький продовжував справу батька, став відомим меценатом української культури.

Однак це були покоління, сформовані у Литовській державі. В  кінці XVI - на початку XS/II ст. нові покоління  магнатів потяглися до Польської  держави, колонізувалися і окатоличилися, і вже син Василя-Костянти-на Острозького  відрікся від своєї церкви, а онука на місці православної Острозької академії створила єзуїтську колегію. Шляхом ренегатства пішли майже всі магнатські і значна частина шляхетських родів. Дещо послідовніше відстоювала свою православну релігію, культуру та соціальні права дрібна українська служила шляхта, що мешкала в Чернігівській, Київській, Брацлавській землях, на окраїнах Галичини і Волині. Вона використовувала методи легальної боротьби в сеймі та місцевих сеймиках. І хоча в окремих випадках це мало деякий успіх, в цілому польська система підкорила і її. Українська еліта на межі XVI-XVI! ст. зрадила свій народ. У важкі, трагічні для нього часи вона не очолила боротьби, чим нанесла йому велику шкоду, бо в тих умовах феодальних протиріч, до того ж ускладнених жорстокою польсько-католицькою навалою із заходу та турецько-татарською зі сходу й півдня, лише привілейовані, економічно сильні соціальні верхи разом з народними масами могли вести розбудову і захист національного та культурно-церковного життя народу, відновлювати його державність.

У ці складні часи керівництво й ініціатива в національно-визвольному  русі остаточно переходять до козацтва, до якого частково приєдналася шляхта. Пізніше ця роль повністю перейшла до козацтва.

У другій половині XVI ст. - на початку XVII ст. в боротьбу за оздоровлення і зміцнення православної церкви та культури втягується й українське міщанство, яке завдяки економічному зростанню міст та магдебурзькому праву зміцніло і було достатньо незалежним від адміністрації. Навіть у містах, що підкорялися магнатам, населення обирало своє керівництво і було досить самостійним. У західних землях України міста були віддані у повне розпорядження католиків-поляків, а частково - німців. Однак за мурами міста жило численне приміське українське населення, тісно пов'язане з селянством, і воно сміливо вело боротьбу з польською міською верхівкою.

Формою організації  у цій боротьбі українського міщанства  стають братства. Вони існували уже в XV ст., однак тоді вони займалися переважно церковними справами та опікувалися членами-братчиками.

У другій половині XVI ст., з посиленням у містах польсько-католицького наступу, братства розгортають боротьбу за національні права корінного  населення міст. Особливих розмірів цей рух набув у Львові, найбільшому місті тогочасної України.

Власне, львівське  братство боролося з польським патриціатом  за розширення своїх прав уже з  початку XVI ст. і досягло деяких поступок з боку католицьких верхів міста. У 1539 р. братство домоглося відновлення галицького православного єпископства. У 80-х роках XVI ст. Львівське братство модернізувало свою організацію: обмежило деякі застарілі традиції (братські «пири» у свята та ін.) і зосередило увагу на питаннях захисту і розвитку віри, церковних справ, освіти, виробило відповідний статут. Тепер запроваджувалися санкції до братчиків за порушення дисципліни і статуту братства, підносився рівень їх організованості. У 1586 р. антиохійський патріарх Іоаким, який прибув до Львова, затвердив його статут і встановив за ним право зверхності над іншими братствами. У 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за Львівським братством право ставропігії, тобто непідлеглості місцевому єпископу, і доручив йому контроль над іншими братствами. Львівське братство виступило тоді з ініціативою заснування братств у всіх містах, і ці організації швидко поширилися по всій Україні. Віленське братство надрукувало зразок статуту, і братські організації всюди набрали однакового характеру.

Згідно зі статутом до братств приймали і шляхту та селян (посполитих). Члени товариств  платили внески, щомісяця обирали  старшин, судилися своїм судом і  не повинні були звертатися до світського державного суду. Братства, як і раніше, надавали значну матеріальну допомогу своїм членам. Вони мали право не підкорятися єпископу, якщо вбачали в його діях «неправедність», аморальність, тобто здійснювали контроль за діяльністю виборних церковників.

У кінці XVI ст. подібні  братства виникли у Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі  та інших містах. Незважаючи на опір церковної ієрархії, братства запроваджували принцип виборності служителів церкви із світських людей, членів братств. Однак визнати це позитивним явищем неможливо, тому що часто на посаду священиків таким чином попадали некомпетентні люди.Цілком зрозуміло, що діяльність священика може базуватися лише на широкій теологічній ерудиції.

У 1615 р. виникло Київське братство (при Богоявленській церкві). Важливу роль в його організації  відіграли представники міщанства, шляхти, духовенства - І. Борецький, 3. Копистинський, І. Курцевич, Е. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. У 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагайдачний «зі всім військом Запорозьким». У 1616 р. братство заснувало школу.

У 1617 р. з'явилося  Луцьке чеснохрестенське братство, такі ж організації виникають у Вінниці, Лубнах, Немирові та інших містах.

Завдяки енергійній діяльності і підтримці патріархів у кінці XVI ст. - на початку XVII ст. братства посіли провідне місце у релігійно-культурному та досить значне - в суспільно-політичному житті українського народу. Вони виступали з ініціативами церковних реформ, усували церковників, які себе дискредитували, знаходили кваліфікованих учителів для своїх шкіл, керівників друкарень, сприяли піднесенню діяльності церков та монастирів, створювали нові школи і бібліотеки, поширювали релігійну літературу, зберігали культурні цінності та сприяли творенню нових, ініціювали і підносили суспільно-політичну активність населення міст. Найбільшою заслугою братств було створення шкіл, в тому числі таких, в яких ґрунтовно вивчали грецьку мову. На противагу єзуїтським школам значна кількість братських шкіл виховувала велику масу студентів (студеїв), які разом з учителями, в основному молодими, складали нове освічене покоління, виховане в атмосфері боротьби з наступом католицтва. Воно відзначалося сміливістю і активністю.

Традиційно в ті часи випускники шкіл мандрували по містах і селах, розносили знання, гасла  боротьби проти католицько-польського наступу, розворушували, будили громадянство. Це була своєрідна ідеологічна підготовка українського народу до боротьби проти наступу польського шляхетства, майбутніх козацьких і селянських повстань. Своєю діяльністю братства сприяли релігійному відродженню.

Поряд з цим у  їхній діяльності були й деякі  недоліки. Керівництво світських діячів релігійними справами часто виливалося у некомпетентне втручання в життя церкви, порушувало церковний порядок. Братства почали усувати священиків без достатніх обґрунтувань, самі вирішували складні церковні питання, що вимагали серйозних знань і навіть тлумачили святе письмо, не маючи достатньої теологічної підготовки. Точилися безнастанні суперечки братств з єпископами, що паралізувало в деяких регіонах і містах церковне життя. Це стало однією з причин, що зародила у частини духовних ієрархів ідею церковної унії - об'єднання суворо дисциплінованої католицької та православної релігій.

Однак найголовнішою  причиною прагнення православних ієрархів до унії було егоїстичне бажання верхівки православної церкви зрівнятися з католицькими «князями церкви», засідати поруч з  ними в сеймі, залежати лише від Папи Римського. їх дратувало і керівництво  східних патріархів, які підтримували братства, надто втручалися у внутрішнє життя православних єпископів, висилали суперечливі вказівки та вимагали значної матеріальної підтримки.

Польський король і  Папа Римський були зацікавлені у  проведенні унії, тому що таким чином  вони духовно підкоряли український народ, значно збільшували свої володіння і доходи. Однак для українського селянства, міщанства, частини середньої і дрібної шляхти збереження релігії батьків було символом збереження своєї незалежності. Католицька ж церква була для них знаряддям іноземного поневолення.

Розгром зусиллями  влади і єзуїтів церковної реформації зміцнив католицьку церкву на початку 90-х років XVI ст., і це сприяло проведенню унії. І в здійсненні цієї ідеї активну роль відігравали єзуїти, вони ж були і в авангарді цього руху.

Слід зазначити, що розкол християнства, який стався в 1054 p., викликав невдоволення у частини  віруючих. У зв'язку з цим ідея церковної унії неодноразово висловлювалася в XIV-XV ст. Для багатьох здавалося  справедливим відновити єдність  церкви Ісуса Христа. Однак польський  король і Папа Римський вели не до об'єднання, а до приєднання і підкорення православ'я. Унію підтримувала значна частина єпископів України - львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський, а також митрополит Київський Михайло Рогоза.

У 1591 р. єпископи виробили умови об'єднання церков і висловили  готовність до цього.

У жовтні 1596 р. польський  король Сигізмунд ІІ! і Михайло  Рогоза за дорученням папи Климента VIII скликали уБресті (Бересті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Однак собор розколовся на два окремих собори - уніатський і православний. 18 жовтня 1596 р. єпископи-відступники  підписали акт про унію, не погодивши цього зі східними патріархами, яким вони підпорядковувалися, і не отримавши від них повноважень на це. Цим актом в Україні і Білорусії замість православної церкви утворилася уніатська (греко-католицька), підпорядкована Папі Римському. Визнавалися основні догмати католицизму, але обряди залишалися православними.

Уніатське духівництво  нарівні з католицьким звільнялося  від податків, українська шляхта отримала право обіймати посади в адміністративному  апараті, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті.