Договір дарування. 2

1. Становлення  інституту довічного утримання  ……………………….…. 5-11

2. Поняття  і характеристика договору довічного  утримання ………….... 12-21

3. Зміст  договору довічного утримання:

а) майно, що може бути об’єктом договору довічного утримання; …….. 22-25

б) строк  чинності договору довічного утримання; …………………..…... 26-27

в) права  і обов’язки сторін ……………………………………..………..… 28-31

г) підстави і порядок розірвання, припинення договору довічного 

утримання …………………………………………………………………... 32-35

4. Інститут  довічного утримання в законодавстві  країн СНД ..………..... 36-42

Висновок  ………………………………………………………………...….. 43-44

Перелік посилань ………………………………………………………..…. 45-46

Список використаної літератури ……………………………...................... 47-48 

      Вступ 

     В останній час в нашому житті все  частіше почало з’являтись в обіході  таке поняття як інститут довічного  утримання. Ми часто чуємо про  нього по телебаченню, радіо, зустрічаємо  в газетах, журналах, а також в  юридичній літературі. Але що це таке ?

     Інститут  довічного утримання українським  законодавством виражається як договір, де одна сторона (відчужувач) передає  другій стороні (набувачеві) у власність  житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке  має значну цінність, взамін чого набувач  майна зобов’язується забезпечувати  відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

     В якості сторін договору довічного утримання  є будь-який суб’єкт цивільних  правовідносин. Для цього норми  матеріального права мають визначити  правовідносини сторін, а також передбачити  всі можливі випадки змін у  правовідносинах.

     Насамперед  необхідно виходити з основної мети такої угоди. Основною метою держави, яка визначила можливість укладати договори довічного утримання, є  надання особам, які за станом здоров’я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати і потребують постійного стороннього догляду, здійснити  цю можливість за рахунок власного нерухомого майна. При цьому особливих  вимог до осіб, які беруть на себе обов’язок щодо надання допомоги, законодавством не висувається, і це зрозуміло, оскільки умови догляду  за хворою особою можуть виражатися не лише грошовим утриманням. Тому таку угоду  можуть укладати й забезпечені громадяни, ті, які мають власні грошові кошти  на своє утримання – значну за розміром пенсію, але за станом здоров’я не можуть себе обслуговувати, тому допомога їм може полягати у догляді за ними, в утримані будинку, приготуванні їжі та у певній періодичності годування хворої особи, прогулянок у супроводі іншої особи. Але при цьому слід зауважити, що така особа може не сплачувати певну чітко виражену суму на утримання іншої особи. В цьому випадку особа, яка надає таку допомогу, має лише витрачати власний час, а не грошові кошти.

     Аналізуючи  правові аспекти договору довічного  утримання, то не можливо не згадати  важливих за своєю змістовною глибиною та переважному значенню наукові  праці в сфері становлення  інституту довічного утримання, які розроблялись цілою плеядою  видатних вчених. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Маслова, Г. Амфітеатрова, М. Бару, О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, А.С. Довгерт, М.І. Панченко, І.А. Безклубого та інших.

     Праці цих авторів являються теоретичною  базою даного дослідження.

     З набранням чинності нового ЦК України, він передбачає суттєві зміни  порівняно з попереднім кодексом, який вже застарів і мав низку  недоліків при регулюванні інституту  довічного утримання і тому у  вітчизняній науці та практиці в  останній час все більше уваги  приділяли цим недолікам.

     Тому  дана проблема потребувала всебічного вивчення з урахуванням практики застосування нового законодавства, тобто нового Цивільного кодексу України, а також з урахуванням того, що більшість аспектів все ще не отримали належного законодавчого врегулювання.

     Метою даної роботи являються дослідження законодавства регулюючого інститут довічного утримання, вивчення природи, характеристики стадій аналізу процедур, які застосовуються в даному інституті. Для реалізації цієї мети необхідно детально вивчити нормативну базу, учбову літературу, публікації в періодичних виданнях, матеріали судової практики. Основними методами, за допомогою яких буде розкрита тема роботи являються: дедуктивний, індуктивний, описовий і метод порівняльного аналізу.

     Об’єктом дослідження даної курсової роботи являється договір довічного утримання в загальному розумінні, а предметом - договір довічного утримання з його змістом та притаманними лише йому рисами.

     Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку посилань та списку використаної літератури.

      1. Становлення інституту  довічного утримання. 

     Цивільний кодекс УРСР 1922 року не згадує інституту  довічного утримання. Проте нотаріальна  Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 року у статті 120 дозволяла у договір  дарування вміщувати пункт про  обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов’язання, капіталізуючи накладення арешту на майно [1, 156]. Це була перша  згадка про інститут довічного утримання  у нашому законодавстві. Але 01 серпня 1940 року директивним Листом НКЮ УРСР названа стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити в  договір дарування пункти про  зобов’язання утримувати дарувальника чи третіх осіб, проте вказане не означало, що не можна укладати договір  довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у  договір дарування. Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися в практиці як до 1928 року, так і  після 1940 року.

     Поява у той час у практиці подібних договорів не пройшла непомітно  у науці. Починаючи з 1945 року, з’являються  перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед  них, насамперед, треба виділити роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених.

     Аналізуючи  тогочасну практику, М. Бару в праці  «Договірне зобов’язання про утримання» виділяв три різновиди договору довічного утримання. По-перше, це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались лише непрацездатні  члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени  двору передавали останнім садибу і  все майно, а сторонні особи зобов’язувались  утримувати їх до смерті. Земельно-судові органи визнавали подібні договори тільки за формальними ознаками недійсними (не було згоди земельного товариства, а для даних угод закон обов’язково її вимагав). По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім’єю і відповідними державними органами (охорони здоров’я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладені договору. Тягар утримання дитини розподілявся між двома сторонами [2, 280]. Слід також зазначити: даний вид утримання, як правило, не був довічним; він припинявся з досягненням дитиною повноліття. Проте, якщо дитина була інвалідом, то це утримання ставало довічним. Третім видом довічного утримання були, власне, договори довічного утримання, які набули поширення, порівняно з двома наведеними вище різновидами. І тому в подальшому буде аналізуватись саме ця форма довічного утримання.

     Незважаючи  на те, що з 1940 року заборонено укладати договори дарування з умовою довічного  утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони  могли оформлювати відчуження будинку  договором купівлі-продажу, при цьому  ціна була незначною, але тут же формулювався додатковий обов’язок довічно утримувати продавця. Часто у договорі про  відчуження будинку встановлювалася  дійсна ціна, але при цьому вказувалось, що у рахунок покупної ціни покупець зобов’язаний надавати продавцю довічне  утримання. У практиці зустрічались і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договори (дарування  та довічного утримання). Врешті-решт, наводиться, навіть, приклад спадкового договору, згідно з яким одна сторона  заповідала будинок іншій, яка зобов’язувалась  годувати першу особу до її смерті [3, 282].

     Судова  практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволені позовів, що ґрунтувались на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у  цивільних справах Верховного Суду СРСР в Ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом  Л.Н. до Н.Н. вказала: договори довічного  утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом [4, 45]. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними також з інших підстав. Наприклад, Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) визнано недійсним договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода – оплатна [5, 285]. У іншому разі в Ухвалі Судової колегії Верховного Суду СРСР за позовом Г. до 33-ої дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна із зобов’язанням довічного утримання під один з відомих видів – дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимог, що пред’являлися до названих вище договорів, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала її недійсною. Подібні міркування висловлені Верховним Судом РСФРР у аналогічній справі ще у 1925 році. Зокрема, йшлося: угода, за якою купують будинок із зобов’язанням утримувати продавця без фікції строку платежу та ціни угоди, не може вважатися договором купівлі-продажу і, як така, не може бути визнана дійсною.

     Таким чином, з наведених вище прикладів  можна зробити наступний висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання  під договори дарування чи купівлі-продажу. А оскільки це не вдавалося, вони визнавали  їх недійсними. Тому що чинний на той  час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.

     Проте у ряді випадків суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним  договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись  при цьому на статтю 106 Цивільного кодексу 1922 року. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов’язання був договір як такий. При цьому  названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.

     Слід  зазначити, що серед вчених також  не було єдності при аналізі інституту  довічного утримання. Деякі з  них вважали, що цей договір є  кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне  становище продавця та його похилий  вік (С. Ландков); інші – стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття –  так як покупець сподівається: йому не довго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній – на довге  забезпечене життя на утриманні  покупця (І. Брауде). Тому ці вчені пропонували  визнавати подібні угоди недійсними.

     Проте більшість вчених не поділяли наведених  вище думок. У своїх працях вони критикували  рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного  утримання, а також звертали увагу  на детальний аналіз юридичної природи  даних угод. При цьому їх позиції  іноді суттєво відрізнялися.

     Так, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір  довічного утримання як договір  дарування з умовою. На їх думку, такі угоди мали безоплатний характер. Проте дана точка зору не знайшла  багато прихильників.

     По-іншому розглядали договір довічного утримання  Г. Амфітеатров і В. Маслов. Зокрема, перший вважав: даний договір –  оплатний і є різновидом купівлі-продажу; хоча вчений і не відкидав можливості кваліфікації подібного зобов’язання як самостійного договору [6, 34]. В. Маслов також розглядав вказаний договір як оплатний і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу, де як ціна був обов’язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд [7, 46].

     Деякі вчені займали дещо іншу позицію. Наприклад, В. Рясенцев відносив договір  довічного утримання до самостійного виду. Він вважав: подібну угоду  не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки в даному випадку відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним [8, 15].

     З огляду на неоднозначний підхід до інституту довічного утримання  як з боку судових органів, так і вчених-юристів досить важко проаналізувати юридичну природу та особливості даного договору в той час. Насамперед, варто зазначити: більшість вчених включали договір довічного утримання до зобов’язань з оплатної реалізації майна. Стосовно ж односторонності чи двосторонності даної угоди – єдиної думки не було. Причому ті юристи, які розглядали договір довічного утримання як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції – консенсуальним.

     Що  ж до дефініції названого договору, найбільш вдале визначення, на думку  автора курсової роботи, дав В. Рясенцев [9, 16]. Таким чином, предметом даної угоди міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно. Стосовно форми договору довічного утримання, то він у разі відчуження будинку чи права забудови повинен був бути укладений у письмовій формі та завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі. У нотаріальній практиці, як правило, вимагалось, щоб у подібних угодах вказувалась ціна будинку, який відчужувався.

     Також слід звернути увагу на проблему сторін у вказаному договорі. Відчужувачем могла бути тільки непрацездатна  фізична особа. Судовій практиці відомий випадок, коли відчужувачем будинку була працездатна особа [10, 287]. Проте цей договір визнаний недійсним, так як він укладений у формі договору дарування з умовою утримання. Аналізуючи даний приклад важко дати чітку відповідь на питання: чи могла бути працездатна особа, за всіх сприятливих умов, відчужувачем. На думку автора курсової роботи, в деяких випадках це було можливим. Крім того, слід додати, що згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР утримуватись міг не тільки відчужувач, а й треті особи. Набувачем за договором довічного утримання могла бути тільки фізична особа. Судовій практиці відомий приклад, коли останнім була юридична особа. Але даний договір визнаний недійсним, оскільки він не задовольняв вимог, що пред’являлися до договорів дарування чи купівлі-продажу. І хоча суд в цьому конкретному випадку не звернув уваги на те, що юридична особа вийшла за межі своєї спеціальної правосуб’єктності, проте тогочасні юристи, посилаючись на вказану обставину, вважали: юридичні особи не могли бути набувачами за договором довічного утримання.

     Стосовно  прав і обов’язків сторін даної  угоди, то можна виділити два підходи, які існували у той час. Вчені, котрі відстоювали думку, що договір  довічного утримання є одностороннім, вважали: відчужувач мав право лише вимагати від набувача надання обумовленого утримання, а набувач – тільки обов’язок надавати матеріальне  забезпечення. Прихильники ж двосторонньої  концепції зазначеного договору вважали: відчужувач мав обов’язок  передати майно і право вимагати надання утримання, у той же час  набувач мав відповідні кореспондуючі: право вимагати передачі майна на обов’язок утримувати відчужувача. Окремі вчені наполягали, щоб обов’язки  набувача були детально конкретизовані у договорі (якість і кількість  харчування у день, зміст догляду) [11, 17]. Що ж до права власності набувача на відчужений будинок, то це питання було практично не дослідженим. Деякі науковці вважали: набувач міг вільно розпоряджатись будинком на свій розсуд. При цьому обов’язок утримання, навіть якщо набувач відчужив передане йому за договором майно, залишався все рівно за набувачем і не переходив разом з майном до іншої особи. Згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР 1928 року на майно, передане обдарованому, накладався арешт, щоб він не міг розпоряджатись ним і не ухилявся від виконання своїх обов’язків.

     Неоднозначні  підходи спостерігалися і до вирішення  питання припинення договору довічного  утримання. Якщо сторони виконували всі умови даної угоди, то зі смертю відчужувача вона припинялась. У  разі, коли першим помирав набувач, відчужене майно переходило до його спадкоємців. При цьому, якщо вони відмовлялись від подальшого утримання відчужувача, останній вже не міг розірвати  цей договір та повернути відчужене  майно.

     Звичайно, такий підхід судів до вирішення  даної проблеми слушно критикувався у науковій літературі [12, 48]. Коли ж набувач не виконував своїх обов’язків, то судові органи або зобов’язували його виконати взяті на себе обов’язки або розривали договір й повертали будинок (чи інше майно) відчужувачу. В останньому разі суди в основному, так само як і при визнанні договору довічного утримання недійсним, не відшкодовували витрат [13, 290]. Проте за певних обставин (наприклад, набувач заново перебудував будинок) суд міг повернути останній відчужувачу, але дозволити проживати у ньому набувачу з його сім’єю [14, 292]. Дещо по-іншому підходив до вказаної проблеми В. Рясенцев. Він вважав, що при розірванні договору довічного утримання суд повинен повернути сторони у попередній стан з відшкодуванням збитків, спричинених відчужувачу та із зарахуванням вже понесених витрат на його утримання [15, 18].

     Таким чином, неврегульованість у законодавстві  даного інституту призвела до того, що сторони іноді зловживали своїми правами; і судові органи не завжди могли захистити потерпілого. Окремі вчені пропонували досить оригінальні  способи розв’язання цієї проблеми. Наприклад, В. Маслов вважав за доцільне, щоб у новому Цивільному кодексі 1963 року питання довічного утримання  було врегульоване так, щоб особа, яку  забезпечують, передавала своє майно  у спільну сумісну власність  учасників договору, а останні  не могли відчужувати свого права  участі у спільному майні третім особам без згоди інших учасників. Право на частку в учасників названого  договору виникало тільки при розірванні договору. Розмір частки визначався за згодою сторін або суду з урахуванням  вартості переданого у спільну сумісну  вартість майна, вигод від користування ним, витрат на утримання і розміру  участі особистою працею та матеріальними  коштами в управлінні спільним майном кожного з учасників. Після смерті особи, яку забезпечували (відчужувача), майно, вказане у договорі, залишалось у власності особи, котра забезпечувала (набувача). Після смерті останньої  її право участі у спільній власності  та обов’язки з утримання переходили до її спадкоємців (до останніх не належав  відчужувач) [16, 50]. І хоча наведені пропозиції могли вирішити більшість проблем, проте розробники нового Цивільного кодексу 1963 року їх не врахували.

     З прийняттям у 1963 році нових Цивільних  кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного  утримання. Він характеризується першими  згадками про цей договір у  нашому законодавстві, поширенням відносин з довічного утримання на практиці, неоднозначним ставленням до них  судових органів, детальними дослідженнями  інституту довічного утримання  вченими-юристами, які значно вплинули на включення його до нових Цивільних  кодексів. Детальне вивчення праць тогочасних юристів може дозволити також вирішити низку й сучасних проблем.

      2. Поняття і характеристика  договору довічного  утримання. 

     Новим Цивільним кодексом України врегульовані відносини, що виникають за договором  ренти, який не передбачався в радянському  цивільному законодавстві. За договором  ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник  ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (стаття 731 ЦК України).

     Одним із різновидів договору ренти можна  вважати договір довічного утримання, який має свої особливості. Цей договір  був дещо врегульований також  цивільним законодавством радянського  періоду.

     За  договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (стаття 425 ЦК УРСР).

     Новий Цивільний кодекс України, на відміну  від Цивільного кодексу УРСР, в  якому договору довічного утримання  присвячено лише 5 статей, більш детально регламентує зазначені відносини, надавши цьому договору дещо інше значення. Так, ЦК УРСР відносить договір  довічного утримання до договорів  про надання послуг, виділяючи  його головну мету – надання відчужувачеві  майна матеріального забезпечення. Новий ЦК України відводить цьому  договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження власності, розмістивши норми, що регулюють  відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК України розширює коло об’єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

     Так, відповідно до статті 744 нового ЦК України  «за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно».

     За  своєю юридичною природою зазначений договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право  вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов’язок  – надавати відчужувачеві матеріальне  забезпечення та догляд. Відповідно до статті 744 ЦК України в набувача можуть виникнути два зобов’язання паралельно: забезпечувати відчужувача утриманням та забезпечити догляд довічно, але  обов’язок щодо утримання поглинає зобов’язання з догляду. В юридичній  літературі іноді договір довічного  утримання визнають двостороннім договором  [17, 294]. На думку О.А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання [18, 321]. Договір довічного утримання безумовно є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач – необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

     Цивільне  законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного  утримання. Цей договір належить до договорів, для яких передбачена  обов’язкова письмова форма та нотаріальне  посвідчення (стаття 425 ЦК УРСР 1963 року та стаття 745 ЦК України). Недотримання даної вимоги відносно форми договору тягне за собою недійсність угоди  про довічне утримання (стаття 47 ЦК УРСР 1963 року та стаття 215 ЦК України). Наслідки визнання договору недійсним  закріплені в статті 216 ЦК України  і спричинюють двосторонню реституцію.

     Договори  довічного утримання посвідчуються  нотаріусами з дотриманням загальних  правил посвідчення договорів відчуження. При посвідченні договору довічного  утримання не застосовуються правила  статті 362 ЦК України (пункт 82 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Процесуальний  порядок посвідчення договорів  довічного утримання має також  спеціальну регламентацію: пункти 83-89 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України  від 03 березня 2004 року.

     Відповідно  до Розділу 6 Інструкції «Посвідчення договорів довічного утримання  та договорів про надання утримання», нотаріус має вчиняти такі дії  при посвідчені договору: посвідчує  договір довічного утримання, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності після визначення частки цього співвласника у спільному майні та визначення порядку користування цим майном між співвласниками (пункт 83 Інструкції); у тексті договору довічного утримання обов’язково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення, також усі види догляду (опікування) з їх конкретизуванням або без такого та визначається грошова оцінка матеріального забезпечення, яка встановлюється за згодою сторін. У разі зобов’язання набувача забезпечити відчужувача або третю особу житлом в будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання, в тексті договору зазначається конкретно визначена частка помешкання, у якій відчужувач або третя особа має право проживати (пункт 84 Інструкції); при посвідченні договору довічного утримання накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (пункт 85 Інструкції); у разі смерті фізичної особи – набувача за договором довічного утримання при відсутності у неї спадкоємців або при відмові їх від договору довічного утримання нотаріус за письмовою заявою відчужувача припиняє дію цього договору, про що на всіх його примірниках робить відповідний напис з посиланням на статтю 757 ЦК України. Факт смерті набувача підтверджується свідоцтвом державного органу реєстрації актів цивільного стану про смерть. Відчужувачу повертається приєднаний до примірника договору довічного утримання первинний право встановлювальний документ на майно або його дублікат, який міститься у справах нотаріуса. Разом з листом нотаріуса про припинення дії договору довічного утримання цей право встановлювальний документ (або його дублікат) подається відповідному реєструвальному органу для перереєстрації [19, 86].

     Відповідно  до частини 2 статті 745 ЦК України, якщо предметом договору довічного утримання  є нерухоме майно, то такий договір  підлягає обов’язковій державній реєстрації (стаття 210 ЦК України). Право власності  на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16 ЦК України, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог  про державну реєстрацію договору довічного  утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання  сторонами цієї вимоги не є підставою  визнання нотаріально посвідченого договору недійсним.

     На  відміну від нового ЦК України  Цивільний кодекс УРСР безпосередньо  не передбачав обов’язкової державної  реєстрації договорів довічного  утримання, як це було зроблено щодо інших  угод з відчуження нерухомості, зокрема, за договорами купівлі-продажу, міни, дарування (статті 227, 242, 244 ЦК УРСР). Проте на практиці набувачі нерухомості за договором  довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності відповідно до Тимчасового положення про  порядок реєстрації прав власності  на нерухоме майно, затвердженого Наказом  Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року. При цьому варто  зауважити, що відсутність такої  реєстрації не призводить за чинним цивільним  законодавством України до недійсності  договору довічного утримання на відміну від старого і нового цивільних кодексів РФ, за якими  такі наслідки встановлено.

     З формою договору довічного утримання  новий Цивільний кодекс України  пов’язує момент виникнення права  власності на майно набувача. Так, за статтею 748 ЦК України набувач  стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання  відповідно до статті 334 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно – з моменту державної реєстрації договору.

     Досить  складним і неоднозначним може виявитися  вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного  утримання. Як відомо, консенсуальними  є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового  найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов’язково  необхідно вчинити певну додаткову  дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види перевезень вантажів, зберігання та деякі  інші.