Екологічне право. 2

Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини вгалузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів тазабезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання,logos — наука) і буквально означає «наука про місце і умови життя людини».

У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866році. Тоді воно мало вузьку сферу застосування, головним чином у межах біології.

Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Поступово екологія набуває значения наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) —наука про взаємодію суспільства з навколишнім природным середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природного середовища йорганізації раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у результат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливомСтокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення йінші назви — «право навколишнього середовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично природа, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 %екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліттяутворилося нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейськимспівтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р.діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція ввела в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право охорони довкілля».

Предмет екологічного права

Предметом екологічного права  є відносини, які складаються  між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної  безпеки, відтворення природних  об'єктів та охорони навколишнього  природного середовища з метою задоволення  екологічних та інших інтересів.

Термін «екологія» був  уведений у наукову термінологію у 1866 році німецьким біологом Е. Геккелем, який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії із середовищем, у якому вони існують (у межах біології). Хоча автор занадто вузько підходив до розуміння екології, його заслуга полягає в тому, що він уперше виділив екологію у самостійне поняття, а це стимулювало поглиблене його дослідження у науці та подальше практичне застосування у різних сферах суспільства, правотворчій і правозастосовній діяльності.

Крім суто біологічного визначення екології, сформувалися або ще формуються інші різновиди екології: геоекологія (в географії); антропоекологія (у медицині); інженерна геоекологія (в геології); економоекологія (в природокористуванні); соціальна екологія ( в соціології) та інші. Таким чином, екологія — поняття більш широке, ніж біологічне явище. Вузьке розуміння екології без її соціального аспекту збіднює це поняття і не узгоджується з об'єктивно існуючою взаємодією суспільства й природи. У житті постійно й безперервно здійснюється взаємодія індивідів, колективів людей, у цілому суспільства з природним середовищем або з його окремими частинами. Тому широке розуміння екології сприяє усвідомленню та проведенню необхідних екологічних заходів, створенню належної правової основи екологічних відносин, яка забезпечує підтримку сприятливого екологічного стану в державі та її окремих регіонах. Широке розуміння екології не виключає існування її різновидів у рамках єдиного поняття. Однак в усіх названих різновидах екології бере участь людина як соціальна істота.

Екологічні відносини  за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов'язаними та єдиними. Їх єдність обумовлена зв'язком усіх природних об'єктів між собою, внаслідок чого існує єдина екологічна система. Поряд з тим єдність  екологічних відносин не виключає існування  їх різновидів, обумовлених екологічними факторами. Зокрема, природні об'єкти (земля, води, рослинний світ, ліси, надра, фауна, атмосферне повітря та ін.) за своїми природничими характеристиками відрізняються  один від одного. Через це виникають  різновиди єдиних екологічних відносин: земельні, водні, флористичні, фауністичні, атмосфероповітряні та інші відносини, що обумовлює необхідність визначення їх правових форм. Диференціація екологічних відносин за основними природними об'єктами не відміняє єдності екологічних відносин, їх предметної цілісності.

Диференціація екологічних  відносин можлива також і за основними  сферами діяльності людей у галузі навколишнього природного середовища: 1) відносини, що виникають з приводу  приналежності природних об'єктів  певним суб'єктам на праві власності  або на праві користування; 2) відносини, що виникають у сфері експлуатації екологічних об'єктів конкретними  суб'єктами з метою задоволення  своїх інтересів; 3) відносини, що виникають  із приводу забезпечення екологічної  безпеки довкілля, суспільства та громадян; 4) відносини, що складаються  у галузі відтворення, відновлення  природних об'єктів, поліпшення їх якості; 5) відносини, що виникають у сфері  охорони навколишнього природного середовища.

Можливе існування похідних від них відносин, зокрема, еколого-процесуальних, еколого-інформаційних, відносин у сфері розгляду спорів та інших. Похідність цих відносин полягає у тому, що вони здійснюються поряд з основними екологічними відносинами в процесі їх виникнення, розвитку, припинення. Тому вони мають підпорядкований характер щодо основних екологічних відносин.

В умовах проведення економічної  та адміністративної реформи в Україні  зазнають значних змін і екологічні відносини щодо приналежності природних  об'єктів у їх видовому різноманітті. Це стосується, по перше, відносин власності  на екологічні об'єкти. Вітчизняне законодавство  розвивається у напрямку правового  закріплення різноманіття форм власності  на деякі природні об'єкти, що сприяє більш ефективному їх використанню, розвитку ініціативи власників у  забезпеченні належної охорони природного середовища, в додержанні нормативів і правових приписів з питань екології. Значна частина природних ресурсів перебуває виключно у власності  держави. Обумовлене це тим, що екологічні об'єкти утворюють єдину екологічну систему, тому їх перебування у власності  держави сприяє екологічній рівновазі  на території України. Однак це не виключає можливості поступового переходу частини природних об'єктів в  інші форми власності.

Відносини у галузі використання природокористувачами екологічних об'єктів мають певні особливості: пріоритетність екологічних відносин перед іншими відносинами; платність за спеціальне використання природних ресурсів; стягнення збору за забруднення природного середовища та погіршення якості природних ресурсів; обов'язкове додержання суб'єктами відносин екологічних стандартів, нормативів і лімітів у процесі експлуатації природних об'єктів; значно розширений судовий захист прав природокористувачів тощо.

Відносини в сфері екологічної  безпеки сприяють захищеності життєво  важливих інтересів людини і громадянина, навколишнього природного середовища, своєчасному виявленню, запобіганню  і нейтралізації реальних та потенційних  загроз екологічним інтересам. Вони забезпечуються збалансованою взаємодією природних, технічних та соціальних систем, здійсненням широкого комплексу  взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів. Україна проводить  екологічну політику, спрямовану на забезпечення екологічної безпеки, збереження безпечного для існування живої й неживої  природи навколишнього середовища, що є важливим у сучасних умовах при значному антропогенному навантаженні.

Особливого значення в  умовах розвитку ринкових відносин набувають  відносини у галузі відтворення  та відновлення природних об'єктів, поліпшення їх якісного стану. Чимало природних об'єктів мають підвищений попит у виробників матеріальних благ (наприклад, деякі корисні копалини, лісові ресурси). З точки зору ринкових відносин можна було б дати простір  реалізації, скажімо, лісової деревини, однак тут відносини стримуються об'єктивними екологічними факторами: зокрема, лісова рослинність сприяє виникненню кисню, який є необхідним для життєдіяльності людей та основою міцності озонового шару. Слід урахувати також, що чимала частина природних об'єктів вибуває з екологічної системи внаслідок об'єктивних та суб'єктивних причин: псування і знищення екологічних об'єктів; недодержання лімітів їх використання; вибуття цих об'єктів у процесі господарської діяльності або з причин природного характеру тощо. Відтворення і відновлення природних об'єктів — об'єктивний процес у природному середовищі, його не можна призупиняти, навпаки, йому треба всіляко сприяти. Тому виникаючі екологічні відносини в даній сфері мають об'єктивну передумову.

Значну групу складають  екологічні охоронні відносини, які  тісно пов'язані з відносинами, що виникають у галузі відтворення  і відновлення екологічних об'єктів, але мають і деяку самостійність  у межах єдиних екологічних відносин. Вони складаються в процесі здійснення комплексу охоронних екологічних  заходів відповідними суб'єктами. Охоронні відносини за своїм змістом є  складними, бо підрозділяються на відносини  екологічного, економічного, організаційного, технологічного, правового порядку.

Екологічні відносини  як частина суспільних відносин мають  схожість із майновими, адміністративними  та іншими відносинами, які регулюються  відповідними галузями права, і водночас їм притаманні риси відмінності. Їх схожість виявляється у питаннях змісту власності; суб'єктному складі тих чи інших  відносин; при здійсненні угод, об'єктами яких є майно і природні ресурси; розширенні договірної форми в природокористуванні  та ін. Однак елементи схожості не дають  підстав для їх ототожнювання  і тим більше поглинання екологічних  відносин майновими або адміністративними. Ці відносини існують самостійно. Між екологічними та іншими відносинами  існують значні відмінності, які  дозволяють вважати їх різнорідними відносинами зі своїми формами і  методами правового регулювання. Найголовнішою  відмінною ознакою виступає екологічний  фактор, який виявляється у різних аспектах.

1. Екологічні відносини  існують лише при наявності  природних об'єктів без відриву  їх від єдиного природного  середовища. Так, наприклад, добуті  корисні копалини, виловлена риба, зрубана деревина перестають  бути об'єктами екологічних відносин, оскільки вони відокремились  від природного середовища, стали  майновими об'єктами й перейшли  у сферу майнових відносин, які  регулюються цивільним правом.

2. На екологічні відносини,  зміст яких складають природні  об'єкти, що розвиваються за законами  природи, впливають ці закони, тому вплив людей і права  на дані відносини є обмеженим.  Крім того, природне середовище  є більш або менш сталим, що  забезпечує стабільність екологічних  відносин. Майнові відносини базуються  на соціально-економічних законах  і це обумовлює їх динамічність.

3. Суб'єкти екологічних  відносин зобов'язані дотримуватися  екологічних стандартів, нормативів  і вимог, а також лімітів  при використанні природних ресурсів, займатися відтворенням природних  об'єктів, що обумовлено існуванням  єдиної екологічної системи. У  майнових відносинах в умовах  ринку суб'єкти більш вільні  у своїй діяльності.

4. В екологічних відносинах  правовий режим містить значну  кількість імперативних приписів, виконання яких є обов'язковим  для суб'єктів цих відносин. Це  стосується, перш за все, таких  сфер, як відтворення природних  об'єктів, надзвичайних екологічних  ситуацій, які призвели до забруднення  природного середовища, тощо. Причому  ці заходи здійснюються незалежно  від того, вигідні або невигідні  вони з точки зору економічної.  Тут діє пріоритет екологічних  вимог. У майнових відносинах  в умовах ринку використання  імперативних приписів — явище  рідке.

 
2 
принципи екологічного права 
Екологічне право як система ґрунтується й реалізується на основі вироблених теорією та практикою принципів. Вони є науковою основою досягнення цілей правового регулювання векологічній сфері.

Серед правознавців немає одностайності щодо кількісного визначення і класифікації цих принципів. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює перелік принципів, які безпосередньо стосуються практичної діяльності щодо охорони довкілля (ст. 3).А оскільки ця діяльність регулюється екологічним правом, то відповідні принципи стосуються і його.

Окремі принципи екологічного права зафіксовані й в інших актах екологічного законодавства або випливають з них. Ці принципи нерідко переплітаються із загальноправовими принципами і становлять єдине ціле. Йдеться, зокрема, про принципи законності, єдності прав і обов'язків, юридичної відповідальності за правопорушення тощо. Ці принципи властиві як праву в цілому,так і екологічному праву зокрема.

Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Вони розвиваються разом із динамічним розвитком як національного, так і міжнародного екологічного права. У цьомупроцесі деякі принципи втрачають актуальність, інші, навпаки, набувають більшої важливості.Так сталося, зокрема, з принципом сталого розвитку, який набув провідного значения у сфері дії екологічного права з початку 80-х років минулого століття.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника. 3 ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового регулювання екологічних відносин;

—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя іздоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);

—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічнихпроблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого наКонференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природнихресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У них зазначається, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпеченняекологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного тасоціального розвитку країни. Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основнихнапрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природно-ресурсного потенціалу»;

—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишньогоприродного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

—раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодозапобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих навідтворення відновлювальних природних ресурсів; недопущения у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає увстановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

—доступу фізичних і юридичних осіб до екологінної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави.Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;

—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положения екологічного права у цій частині спрямовані на розвитокекономічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;

—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права(статті 55, 66 Конституции ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальномузабезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкиій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принципові засади національного екологічногоправа стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими державами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

3 
 Джерела екологічного права

Під джерелами права  спід розуміти нормативні акти, які  є юридичною базою для регулювання  суспільних відносин. Джерела права розраховані, як правило, на тривалий термін застосування і охоплюють інтереси багатьох учасників суспільних відносин.

Джерела екологічного права послідовно виражають і  закріплюють екологічну політику Української держави, сприяють її розвитку. Основним джерелом екологічного права України

є Конституція, яка  має вищу юридичну силу і закріплює  основи екологічного права. «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, — зазначено у ст. 16 Конституції, — є обов'язком держави." Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Основний Закон покладає на всіх громадян нашої країни обов'язок берегти природу та її багатства.

У Конституції зосереджені  основоположні правові норми, які  забезпечують механізм ефективного  використання й охорони земель, надр, вод, лісів, всієї природи.

Джерелами екологічного права є закони України, що регулюють екологічні відносини. Таким є Закон України «Про охорону природи України» від ЗО червня 1960 р., який визначає поняття правової охорони природи, мету і завдання охорони природних ресурсів, відповідальність за порушення правил охорони природи, окреслює коло об'єктів, що підлягають охороні. Прийняття цього Закону сприяло поліпшенню охорони природи в Україні, активізувало законодавчу діяльність у цій галузі.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. охопив ширше коло питань у сфері екології, зокрема визначив правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Поряд із законами комплексного характеру приймаються закони галузевого значення, які регулюють питання  раціонального використання, відтворення і охорони окремо взятих об'єктів природи, зокрема закони України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.; «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р.; «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. До таких законодавчих актів слід віднести також Земельний, Водний то Лісовий кодекси, кодекс України «Про надра», які також е джерелами екологічного права.

До джерел екологічного права відносяться постанови  Верховної Ради України й Укази Президента, які спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки населення України.

Поширеним джерелом екологічного права є постанови  Кабінету Міністрів України та рішення  місцевих органів влади і управління з питань раціонального використання та охорони природи. Постанови Кабінету Міністрів мають загальнообов'язкову силу для всіх міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій  і громадян на території України, а рішення місцевих Рад діють лише на територіях, що їм підпорядковані.

Серед постанов Кабінету Міністрів України з екологічних  питань слід назвати такі: «Про затвердження Положення про державну систему  моніторингу довкілля» від ЗО березня 1998 р., «Про перелік видів  діяльності, що належать до природоохоронних заходів» від 17 вересня 1996 р., «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» від 7 травня 1998 р.

До джерел екологічного права відносяться також накази й інструкції міністерств і відомств з питань екології. Такі акти е обов'язковими, як правило, лише для підприємств  і установ, що їм підпорядковані.

Порівняно з іншими видами правових актів, в системі  джерел екологічного права значне місце  посідають закони, що свідчить про  велику увагу нашої держави до розвитку екологічного законодавства, його регулюючу й охоронну спроможність.

Джерела екологічного права будуть повною мірою відповідати своєму призначенню, за умови неухильного зростання їх якості. Це потребує активізації і вдосконалення нормотворчої діяльності всіх суб'єктів, що видають нормативні правові акти.

Правознавці юридичних  наукових установ та освітніх закладів повинні більш плідно працювати над створенням необхідної теоретичної бази для вдосконалення законотворення. Це один з найважливіших морально-правових обов'язків юридичної науки.

Удосконалення чинного  екологічного законодавства і розробка нових законів і підзаконних актів є однією з важливих передумов побудови правової держави.

4 
Поняття та види об’єктів екологічного права 
Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об'єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об'єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об'єктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням.

Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів  належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін. Право безпосередньо не впливає  на природні об'єкти, його вплив виявляється  через поведінку суб'єктів екологічних  відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб'єктами цих відносин є індивіди, колективи  людей, органи управління, держава. В  праві визначається міра можливої і  належної поведінки суб'єктів екологічних  відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх відтворення  і охорону навколишнього природного середовища (екологічної системи).

Законодавство передбачає внутрішню  класифікацію кожного природного об'єкта. Вона встановлюється з метою визначення правового режиму кожного виду природного об'єкта, що сприяє підтримці екологічної  стабільності.

У правовій літературі визначено співвідношення між природними явищами. Так, природні об'єкти складають невід'ємні компоненти навколишнього природного середовища, а природні ресурси утворюють  частину природних об'єктів, які  використовуються як джерела задоволення  різних інтересів людини. Природні комплекси — це сукупність взаємопов'язаних між собою частин природних об'єктів, виділених з метою створення  заповідної території. Ландшафтом вважається територіальна система, яка складається  з взаємодіючих природних компонентів. Крім того, в екологічному законодавстві  виділені також конкретні природні об'єкти, яким притаманні специфічні ознаки і які мають юридичне значення.

Земля належить до основних природних  об'єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід'ємна її частина. Поняття землі закріплене у ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 962-IV «Про охорону земель», де вона розглядається як поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно  поєднані та функціонують разом з  нею. Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської  діяльності, основний засіб виробництва  в сільському та лісовому господарстві. Ґрунт же являє собою природно-історичне  органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком  найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства  завдяки найціннішій своїй властивості  — родючості.

Однак землю слід розглядати у двох аспектах: як сукупність усіх природних  багатств (планета) і як поверхневий  ґрунтовий шар землі, який виконує  екологічні, економічні (засоби виробництва, просторовий базис), культурно-оздоровчі  функції. Земельне законодавство розраховане  на правове регулювання використання поверхневого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охоронним законодавством. Земельне законодавство виступає основною правовою формою земельних відносин. Земля як об'єкт права проявляється у різних сферах: при наданні земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановленому порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії земель (ч. 1 ст. 18 Земельного кодексу України, далі ЗК України). Тому в законодавстві врахована специфіка правового регулювання використання категорій земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту.