Екологічне законодавство та правова охорона навколишнього природного середовища

План

1.   Вступ.

2. Екологічне законодавство та правова охорона навколишнього природного середовища.

2.1. Екологічне  законодавство: загальні положення.

2.2. Специфіка міжнародного екологічного законодавства та механізм його чинності.

3. Міжнародне співробітництво  в екологічній сфері.
1. Організація міжнародного екологічного співробітництва.
2. Перспективи удосконалення екологічного законодавства України
3. Систематизація екологічного законодавства.
4. Юридична відповідальність в екологічному законодавстві.
5. Основні висновки.
6. Список використаної літератури.

1. Вступ

В наш час справа збереження навколишнього природного середовища складає спільну проблему суспільства, від вирішення якої залежить виживання людства.

Захист та покращення навколишнього середовища представляють найважливішу проблему, яка стосується благополуччя народів і економічного розвитку в усьому світі. Здатність людини перетворити природне оточення може дати всім народам можливість поліпшити якість життя, але вона може завдати і неймовірної шкоди людським істотам і навколишньому середовищу в разі неправильного або бездумного використання.

Життєво важливе  для всіх народів значення захисту  навколишнього середовища підкреслюється у численних міжнародних актах. У них намічені і шляхи вирішення  проблеми. Проте цьому перешкоджають серйозні протиріччя як між державами, так і всередині них.

Але рішення (які за звичай кваліфікуються як резолюції) міжнародних організацій не мають законодавчого значення, хоча і впливають на створення норм міжнародного права. Отже, вплив з їх боку має не директивний, а рекомендаційний характер, реалізується лише після прийняття тієї чи іншої рекомендації міжнародної організації певною державою. У цьому полягає одна із специфічних причин складності управління міжнародним співробітництвом.

Водночас зрозуміло, що розв'язання всіх екологічних проблем  у межах однієї країни тільки національними  зусиллями вже неможливе. Необхідно  щоб аналогічні заходи вживалися  й іншими країнами. Слід також контролювати екологічний вплив кожної з країн далеко за її межами.

Йдеться, зокрема, про транскордонний перехід забрудненої  води та повітря, про імпорт товарів, що містять небезпечні токсичні компоненти і ін.

Самостійне  розв'язання екологічних проблем  окремими країнами стає неможливим також  через необхідність залучення великих матеріальних, наукових, інтелектуальних та інших ресурсів. А це не завжди спроможна зробити одна країна. Наприклад, у світі зараз широко використовується близько 60 тис. хімічних речовин і кілька сотень з них виявилися небезпечними (токсичними, легкозаймистими, вибуховими тощо). Ці речовини потрапляють у навколишнє середовище, забруднюють його і часто несприятливо впливають на здоров'я людини (наприклад, отруєння речовинами, захороненими в «каналі любові» біля Ніагарського водоспаду в США, ліквідація наслідків яких коштувала 30 млн. доларів). Щорічно на світовому ринку з'являється майже 1 тис. нових хімічних речовин, кожна з обсягом реалізації не менше 1 тонни. Це спонукає до прийняття загальнорегіональних і загальносвітових рішень найвищого політичного рівня. Настав час сказати вагоме слово і так званій екологічній дипломатії. Саме вона покликана забезпечити належні умови поступального і безперешкодного розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва для об'єднання зусиль країн і народів в інтересах збереження навколишнього середовища. Мається на увазі вжиття конкретних заходів для виправлення несприятливої екологічної ситуації на планеті, в окремих країнах, в тому чи іншому регіоні. Від декларацій до практичних дій на глобальному, регіональному і національному рівнях природоохоронної роботи — так можна сформулювати кредо екологічної дипломатії сьогодні.

Цікаво, що питання охорони навколишнього середовища на глобальному рівні почали розглядатися в ООН майже з часу її заснування. У 1962 році Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи», в 1971 році — програму «Людина і біосфера», до роботи в якій залучена і Україна.

Охорона навколишнього  середовища - це проблема не тільки науки  і техніки. Це також економічна, соціальна і політико-правова проблема. Неконтрольований правом розвиток техніки, особливо у військовій області, може привести тут до непоправних негативних наслідків. Особливу небезпеку у зв'язку з цим представляють гонка озброєнь, випробування ядерної та іншої зброї масового знищення.

Тому вкрай  важливо, щоб держава могла контролювати і керувати відносинами між суспільством і природою.

Для цього існує  екологічне законодавство. Екологічне законодавство є системою норм, які  регламентують суспільні відносини у сфері збереження і раціонального використання природних ресурсів.

2. Екологічне законодавство та правова охорона навколишнього природного середовища.

2.1. Екологічне  законодавство: загальні положення.

Екологічне  законодавство — це структура, що об'єднує екологічні юридичні норми різного рівня та різної спрямованості. Це норми конституційні, звичайні, а також ті, що орієнтовані на соціальні відносини з приводу охорони різних природних об'єктів. Екологічне законодавство є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація зумовлює відносно сталі правові відносини.

Системою екологічного законодавства вважають цілісність, яка складається з окремих  законодавчих актів, що перебувають  між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічної спрямованості. Первісним елементом екологічного законодавства є його норма, яка відіграє базову роль у системі цього законодавства, оскільки перебуває на найнижчому, фундаментальному рівні системи.

Екологічні  акти юридичного значення мають різну  юридичну силу залежно від того, які державні органи їх прийняли або  затвердили. Юридична сила екологічних  актів зумовлюється тим, який природний  об'єкт держава бере під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної книги.

Екологічне  право — це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

«Особливість екологічного права як комплексної галузі полягає в тому, що до нього належать: 1) земельне, 2) водне, 3) лісове, 4) гірське, 5) фауністичне, 6) флористичне, 7) атмосферо-охоронне, 8) заповідне законодавства, котрі або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірське), або існують як галузі законодавства, але процес їх формування триває». Саме в цьому виражається комплексний характер екологічного права.

Проблема співвідношення між системою екологічного права  й системою екологічного законодавства має величезне значення. Екологічне право — відображення прав природи, яких вона не може бути позбавлена у зв'язку з будь-якими причинами; це її життєве право, від якого залежить і добробут людей. Екологічним законодавством є сукупність правил, вироблених і прийнятих відповідними компетентними органами з додержанням належної процедури. Екологічне право відображається в екологічному законодавстві. Однак воно може виявлятися і в різних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об'єкти як про естетичні цінності тощо.

Якщо система  екологічного законодавства — категорія  юридична, то система екологічного права — категорія природна, як необхідна умова збереження та здорового  розвитку природи. Проблема співвідношення між екологічним законодавством та екологічним правом завжди має розв'язуватися на науковій основі. Йдеться про взаємодію різних галузей наукового знання — гуманітарного й природничого. Система екологічного права — це система об'єктів природи, розвиток суспільства та рівень навантаження на природні системи, а система екологічного законодавства — розвиток юридичної думки в її співвідношенні з розвитком суспільства. Остання система свідомо створюється людьми. Системи екологічного права й екологічного законодавства перебувають у постійному русі, зазнають змін, адже розвиток суспільства зумовлює збільшення антропогенного навантаження як на природу загалом, так і на окремі природні об'єкти зокрема.

Основним елементом  системи екологічного права вважається її природний зміст. Таким елементом в системі екологічного законодавства є юридична норма. Екологічне законодавство, як і будь-яке інше, — це структура ієрархічна, в якій нормативні акти нижчого рівня мають за змістом відповідати нормативним актам вищого рівня. Нормативні акти вищого рівня відповідають узагальненішим, тобто таким, що охоплюють більшу територію.

2.2. Специфіка міжнародного екологічного законодавства та механізм його чинності.

З початку 70-х  років XX ст. у багатьох країнах було прийнято «Основний закон із боротьби проти забруднення навколишнього середовища» — так називався цей закон в Японії. У США він має назву «Закон про національну політику в галузі охорони навколишнього середовища».

У цих законах  вперше закріплено загальні принципи й цілі діяльності державних органів із питань охорони довкілля, які мали забезпечити концептуальну однорідність законодавства у цій сфері, визначено основні напрями діяльності та органи, які її здійснюють. Наприклад, у законодавстві Японії вперше було дано правову дефініцію терміна «Когай» (суспільні збитки), якими було названо «...будь-яку ситуацію, коли здоров’ю людей або живій речовині в навколишньому середовищі завдано збитків забрудненням атмосфери, води і ґрунтів, шумом, вібраціями, просіданням ґрунту і впливом речовин із різким запахом, що виникли внаслідок промислового виробництва чи будь-якого іншого виду людської діяльності».

Для розвитку положень вищезгаданого закону було прийнято спеціальні законодавчі акти, спрямовані на спеціальне запобігання та усунення порушень якості окремих компонентів середовища. В основу законодавчої піраміди було покладено численні нормативні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховували природно-географічну та соціально-економічну специфіку того чи іншого регіону.

У цьому законі центральне місце відведено розділам, які регламентують головні напрями  діяльності держави у сфері охорони  навколишнього середовища, а саме: впровадження стандартів якості довкілля, організацію моніторингу, керівництво розробленням і реалізацією програм контролю за забрудненням середовища, організацію наукових досліджень з проблем довкілля, бюджетно-фінансову діяльність тощо. Гострота екологічних проблем у Японії змусила керівні кола країни включити в текст цього закону положення про несення приватними підприємствами всіх або часткових витрат на охорону довкілля.

У США вже  у 1970 р. сформульовано положення  про обов’язковість державної екологічної  експертизи всіх напрямів господарської  діяльності. У спеціальних законах було визначено конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, поводження з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й токсичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, несприятливими вібраціями та запахами.

В більшості  розвинених країн діє чіткий механізм реалізації екологічного законодавства  — його правового та економічного аспектів. Законодавство встановлює відповідальність власників потенційно небезпечних об’єктів і необхідність відшкодування збитків особам, потерпілим від аварії чи катастрофи, завдані забрудненням землі, повітря, води. Крім того, прийняття кожного природоохоронного закону супроводжується виділенням із державного бюджету асигнувань на захист навколишнього середовища.

У зарубіжних країнах діє широка мережа національних законів з охорони повітря, вод і земель, комплексні правові акти з охорони навколишнього середовища. Згідно із законом про охорону атмосферного повітря у Болгарії обов’язковим для підприємств є застосування лише такої технології, яка забезпечує мінімальні та допустимі викиди в повітря шкідливих речовин. Майже в усіх розвинутих країнах контролюється рівень концентрацій забруднювальних речовин, а також обсяги викидів від окремих виробництв та їх якісні характеристики.

Для зацікавленості лісокористувачів у відновленні  зелених насаджень за законом  США тимчасові витрати на амортизацію  капіталу бере на себе держава. Вона виділяє  на пільгових умовах під мінімальні відсотки і на кілька років до 10 тис. дол. щорічних займів на цільові витрати (насіннєводство, меліорація).

Як і в  інших країнах, у США значно забруднюють  повітря в містах вихлопні гази автомобілів. Сенат конгресу схвалив законопроект щодо застосування інших видів палива для роботи автотранспорту. Міністерством  транспорту США було виділено 35 млн дол. для проведення в містах випробовувань автобусів, що працюють на зрідженому газі, скрапленому природному газі, етанолі і метанолі.

У США, як і в  Німеччині, змінилися пріоритети у  боротьбі з забрудненням атмосфери. Головні програми спрямовано не на введення в дію очисного обладнання, а на створення екологічно чистих технологій.

У Японії діє  законодавство про контроль за виробництвом фреонів, розроблено спеціальну програму реконструкції підприємств з  виробництва фреонів, обсяг фінансування якої щороку становить 48 млн ієн, передбачено пільги щодо кредитування і податків на екологічні заходи.

У багатьох індустріальних країнах Азії екологічні проблеми співзвучні з японськими. У Сінгапурі закон  про охорону громадського здоров’я і навколишнього середовища було прийнято в 1968 р., закон про охорону повітря — в 1971 р. У Таїланді законодавство щодо охорони довкілля почало діяти з 1974 р., у Південній Кореї — з 1977 р., в Індонезії — з 1979 р.

Закон США про  водні ресурси передбачає виконання 16 програм. Встановлено кримінальну відповідальність за свідоме скидання у водойми забруднень, що загрожують здоров’ю і життю людей.

У Франції контроль за охороною вод здійснюється на основі закону, прийнятого у 1964 р. За цим законом  у країні діє 6 басейнових управлінь. У Великобританії відповідно до закону про водні ресурси (1973 р.) стан якості водойм контролюють 10 регіональних водних комітетів. У Нідерландах відповідно до закону про забруднення поверхневих вод промислові підприємства і муніципалітети зобов’язані мати ліцензію на скидання відходів.

У Швейцарії  законом про охорону вод від  забруднення регламентується максимально  допустимий рівень вмісту забруднювальних  речовин у разі скидання стічних  вод. У Бельгії скидання стічних  вод без ліцензії заборонено. Подібний порядок існує і в Норвегії та Данії. В Україні Міністерство охорони навколишнього природного середовища України затверджус є Стандарти якості поверхневих і підземних вод.

3. Міжнародне співробітництво  в екологічній сфері.
1. Організація міжнародного екологічного співробітництва.

Природа Землі  не знає адміністративних меж і розвивається за єдиними законами. Тому й зусилля  однієї окремо взятої країни в галузі природоохоронної діяльності навряд чи увінчаються успіхом, якщо вони не будуть поєднуватися з інтернаціональними заходами, спрямованими на охорону довкілля. Усвідомлення об'єктивної необхідності об'єднати правоохоронну діяльність усіх країн світу, всієї світової спільноти для вирішення глобальних екологічних проблем приходило поступово, в міру розвитку науково-технічного прогресу й наростання загрози екологічної кризи в масштабах усієї планети.

Потреба в міжнародному співробітництві у сфері екології обумовлена глобальністю проблеми взаємовідносин суспільства і природи. Ідея такої  необхідності була усвідомлена і проголошена ще до першої конференції в Берні з охорони навколишнього природного середовища (1913 р.). Згодом вона одержала закріплення й розвиток у міжнародних правових документах.

Поступово сформувався, а за сучасних умов одержав досить широкого розвитку один із головних напрямків міжнародного співробітництва у сфері екології - міжнародно-правова охорона навколишнього середовища. Важливими передумовами міжнародного правового регулювання охорони оточуючого людину природного середовища є обмеженість простору й ресурсів біосфери, зацікавленість країн і народів у справедливому розподілі природних ресурсів, у забезпеченні прав громадян на сприятливе для життєдіяльності довкілля.

Об'єктом міжнародного співробітництва у сфері екології є не навколишнє природне середовище, що знаходиться під національною юрисдикцією, а міжнародно-правовий природний простір, що оточує природне середовище Землі в цілому, глобальна екологічна рівновага.

Міжнародна  правова охорона навколишнього  природного середовища ґрунтується на певних принципах, вироблених спільними зусиллями держав, міжнародних організацій і конференцій. Вони сформульовані в окремих рішеннях міжнародних організацій, документах конференцій, а також обов'язково викладені в національному законодавстві. В узагальненому вигляді до цих принципів належать пріоритетність екологічних прав людини, суверенні права держави на природні ресурси в межах її території, вільний обмін міжнародною екологічною інформацією; взаємодопомога держав при надзвичайних обставинах (екологічних катастрофах тощо), неприпустимість екологічного благополуччя однієї держави внаслідок заподіяння екологічної шкоди іншій та ін.

Серед об'єктів  міжнародно-правової охорони навколишнього  природного середовища, під якими  розуміють природні об'єкти, з приводу яких у держав і міжнародних організацій формуються й розвиваються екологічні відносини, вирізняють дві категорії: ті, що належать до юрисдикції держави, й ті, які до неї не належать.

До першої категорії  відносять Світовий океан, космос, Антарктиду, мігруючі види тварин та деякі інші. Особливість даних об'єктів полягає в тому, що їх правовий режим визначається нормами міжнародного екологічного права. Друга категорія - це міжнародно-правові об'єкти природи, включені до числа світового природного існування (міжнародні водні об'єкти, занесені до Міжнародної червоної книги, що знаходяться під загрозою зникнення, рідкісні види фауни, флори та деякі інші).

2. Перспективи удосконалення екологічного законодавства України

Однією з  правових форм міжнародного співробітництва України у сфері екології є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо міжнародним договором України, укладеним у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На сучасному етапі  міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля здійснюється на трьох рівнях - світовому (або глобальному), європейському і регіональному.

Важливою віхою міжнародної  співпраці в зазначеній сфері  на світовому рівні стала Стокгольмська  конференція ООН з навколишнього природного середовища (1972 р.). Вона не тільки прийняла важливі документи (Декларацію, що містить 27 принципів екологічно коректної поведінки держав, і Програму дій), а й послужила джерелом формування міжнародного екологічного права.

На регіональному рівні  міжнародне співробітництво розвивається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологічні системи. Формами такого співробітництва є міжнародні екологічні програми за участю України - «Чорне море», «Карпати» та ін.

Самостійною формою міжнародної  співпраці у сфері екології є  міжнародні договори екологічного змісту. Серед них вирізняються договори комплексного й поресурсового змісту. До перших належать ті, що мають глобальний характер, другі спрямовані на охорону  окремих об'єктів природи.

Специфічною і  досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем  охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають  на міжнародну політичну атмосферу та напрямки подальшого розвитку такої співпраці. Найбільш значимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку, що відбулася в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, у якій взяли участь 179 держав. Конференція прийняла Декларацію Ріо та «Порядок денний на XXI сторіччя». На ній також були подані відкриті для підписання Конвенції «Про зміни клімату» та «Про біологічне різноманіття ».

Міжнародно-правовими  угодами регламентуються екологічні проблеми, які мають планетарний  характер і які не можуть ефективно регулюватися тільки законодавством однієї або декількох країн. Водночас необхідно зазначити, що існують і такі екологічні проблеми, які мають регіональний характер. Для їх вирішення укладаються міжнародно-правові угоди між державами відповідного регіону. Наприклад, 21 квітня 1992 р. на Конференції причорноморських країн, що відбулася в м. Бухаресті (Румунія) була підписана Конвенція про захист Чорного моря від забруднення.

Україна, як член Ради Європи - однієї з впливових  організацій, у діяльності яких питання охорони довкілля посідають доволі важливе місце, - підписала й ратифікувала 29 міжнародних конвенцій, що стосуються екології, стала учасником 44 двосторонніх міжнародних угод і договорів у зазначеній сфері.

На сьогодні законодавство України про охорону навколишнього середовища вже сформувалося в певну систему і містить низку дуже важливих нормативно-правових актів. Проте воно не позбавлене деяких недоліків.

Одним із них  є той факт, що формувалося чинне  екологічне законодавство за ресурсними ознаками, причому окремому правовому регулюванню піддавалися земельні, водні, гірничі, лісові, атмосферно-повітряні та інші відносини. Такий підхід не забезпечував комплексності в регламентації відносин, що стосуються природного середовища як єдиного організму, єдиної екосистеми. Чинне законодавство ще не має принципів і науково обґрунтованих способів визначення шкоди, заподіяної землям, надрам, тваринному й рослинному світу, ландшафтам, атмосфері. Не встановлено і юридичних нормативів на комплексні екологічні порушення, є досить відчутні похибки у правовому регулюванні відносин стосовно комплексного визначення збитків, завданих природі (ТЕЦ, АЕС, ГРЕС, військовими об'єктами, ЛЕП). Удосконалення екологічного законодавства - об'єктивний процес, передумовами якого є істотні зміни суспільних відносин соціального, економічного й екологічного характеру. Що ж стосується правової передумови вдосконалення екологічного законодавства, то вона полягає в тому, що до цього часу накопичилося дуже багато нормативних актів різного рівня, які мають неоднакову юридичну силу.

Перспективи вдосконалення  вітчизняного екологічного законодавства  багато в чому залежать від того, наскільки повно й послідовно будуть реалізовані Основні напрямки державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, затверджені Постановою Верховної Ради України 5 березня 1998 р. Цей документ розроблено відповідно до ст. 16 Конституції України, у якій записано, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

3. Систематизація екологічного законодавства.

Систематизація  екологічного законодавства - це проведена  уповноваженими органами держави діяльність щодо його впорядкування, приведення в  певну систему шляхом здійснення інкорпорації, кодифікації та консолідації.

Кодифікація, будучи самостійною формою систематизації, передбачає опрацювання нормативного матеріалу і видання єдиного, логічно і юридичне суцільного нормативного акта. При цьому кодифікованим найчастіше виступає кодекс. Не виключаються й інші форми кодифікованих актів.

Кодифікація першочергових  актів екологічного законодавства  потребує прийняття нових законів. Цей напрямок передбачає підготовку проектів законів про рекреаційні, лікувально-оздоровчі зони та зони з особливими умовами природокористування, а також розробку проектів інших нормативно-правових актів. Кодифікація перспективних актів екологічного законодавства передбачає наукове обґрунтування, розробку і прийняття Екологічного кодексу України, законів про континентальний шельф, про екологічну інформацію, про екологічну освіту. Вона передбачає підготовку й опрацювання нових нормативно-правових актів, що приймаються Кабінетом Міністрів України. До цього напрямку варто віднести також нормативно-правові акти, які розробляються й затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів. Кодифікація, спрямована на екологізацію комплексних нормативно-правових актів, включає першочергове опрацювання і прийняття нових законів та інших нормативно-правових актів.

Інкорпорація  означає об'єднання чинних правових актів, що стосуються екології, у відповідних збірниках у певному порядку. Вона передбачає систематизацію законів, нормативно-правових актів з екологічного законодавства або окремих розділів чи витягів із них для використання в навчальних, наукових і практичних цілях. Інкорпорацію актів екологічного змісту доцільно здійснювати періодично у формі підготовки до видання коментарів до екологічного законодавства.

Консолідація - фактично проміжна ланка, щось середнє  між кодифікацією та інкорпорацією. Систематизація екологічного законодавства з використанням даної форми передбачає об'єднання декількох нормативних актів в один.

Чинне екологічне законодавство охоплює значний  правовий масив: воно представлене кодексами  й поресурсовими законами, законами з окремих питань, Указами Президента України й постановами Кабінету Міністрів України, відомчим нормативним матеріалом.

Як уже зазначалося, основоположним нормативним актом  у системі екологічного законодавства  є Закон України «Про охорону  навколишнього природного середовища». Він містить 16 розділів, присвячених основним правоохоронним напрямкам. Але правове підґрунтя екологічних охоронних відносин не завершується названим Законом. У поресурсових нормативних актах України (в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, в Кодексі про надра та інших законах) містяться правові приписи, що регулюють певні особливості охорони відповідного природного об'єкта. Це фактично означає, що норми, які регулюють охорону навколишнього природного середовища, знайшли своє закріплення в різноманітних нормативних актах.